понеділок, 8 липня 2024 р.

#Цікавинки_з_часопису #Країна #Читальна_зала_на_Волі_2

         Ірина Цибух, «Подруга Чека», не дожила до свого двадцять шостого дня народження лише два дні. Бойова парамедикиня, доброволиця медичного батальйону «Госпітальєри». Народилася 1 червня 1998-го у Львові. Батько – будівельник, мати – вчителька. У Ірини є молодший брат Юрій. Дівчина закінчила факультет журналістики Національного університету «Львівська політехніка». Вчилася на магістерській програмі Київської школи економіки. Ірина працювала журналісткою в «Газеті по-українськи», менеджеркою на «Суспільному», із 2015-го як парамедикиня їздила на Донбас, реалізовувала освітні проєкти на Донеччині й Луганщині, знімала документальні стрічки. Із 2017-го була керівницею проєктів реформ на «Суспільному».

24 лютого 2022-го в Сіверськодонецьку вона мала презентувати свій документальний фільм «Відстань». Наступного дня повинна була відбутися прем’єра стрічки у столичному кінотеатрі «Жовтень».

Із 25 лютого 2022-го Ірина була парамедикинею на передовій у медичному батальйоні «Госпітальєри». Мала псевдо «Подруга Чека», бо носила на шиї чеку від гранати. Нагороджена орденом «За заслуги».

Дівчина відвідала 15 країн. Улюблений фільм – «Тіні забутих предків». Любила слухати українські романси та пісні, що їх співала бабуся: «Намалюй мені ніч», «Гуцулка Ксеня», «Може, я тебе вигадав». Ірина була незаміжня. Загинула 29 травня під час ротації на Харківщині. Жила в Києві. Похована на Личаківському військовому кладовищі у Львові.

Часопис «Країна» в № 11 (червень, 2024) на основі інтерв’ю журналу та Укрінформу, дописів Ірини Цибух у соцмережах та посмертного листа братові опублікував роздуми та висловлювання «Чеки» про війну, про українське суспільство, про те, яким хотіла б бачити життя після перемоги.

«…Хочу дітей. Хочу будинок, город і кущі з гарними квітами. Хочу полоти грядки, доглядати за всім тим і чекати друзів на барбекю на задньому дворі. Хочеться просто пожити…Але закінчити війну важливіше».

«…Обожнюю Донеччину й Луганщину. Донбас для мене – про людей, яким не було дано українськості, але які стали українцями через зусилля».

«…Сумно, що ми проживаємо такі немічні, залежні від суспільного схвалення життя. І що лише смерть дає змогу проживати абсолютну свободу. Однак біда в тому, що життя закінчилось і ця свобода більше немає ніякого сенсу. Сьогодні й навіки мені все одно, що про мене чи про цей текст скажуть люди. Наберуть ці речення лайки чи ні. Нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла»…

                                                   

                                                                            

                                               



Немає коментарів:

Дописати коментар