Соціокультурна діяльність – це більше, ніж просто заходи. Це простір зустрічей, ідей, натхнення та живого спілкування.
Протягом 2025 року
відділ читальних залів ВОБЮ став місцем, де поєднувалися традиції й сучасність,
де народжувалися нові формати взаємодії з читачами, а кожен захід залишав по
собі теплі спогади.
Запрошуємо разом із
нами згадати найяскравіші моменти соціокультурної діяльності відділу за 2025
рік.
Часопис «Країна» (№23-24, 2025 р.) у рубриці «Щоденник» публікує інтерв’ю,
а радше розповідь військового, волонтера та блогера Олександра Карпюка про те,
що сформувало його світогляд та вплинуло на життєву позицію.
Народився Олександр 1982-го в
Одесі. Батько був футболістом. Мати – інженер-конструктор у науково-дослідному
інституті. 2000-го вступив до Придніпровської державної академії будівництва та
менеджменту. Після її закінчення працював у сфері нерухомого майна. Із 2014
року почав вивчати українську мову і пізніше на неї перейшов повністю.
Із 2016-го Олександр Карпюк почав
розвивати снайперський напрям у Збройних силах. 2018-го став переможцем першого
відкритого українського турніру зі стрільби на великі відстані.
Брав участь у бойових діях на
Донбасі. З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 503 окремого
батальйону морської піхоти на посаду снайпера. Брав участь у боях в Ірпені,
Козаровичах і Пологах. У грудні 2022-го перевівся до 59-ої окремої мотопіхотної
бригади імені Якова Гандзюка. Нині Олександр служить у другому батальйоні
безпілотних систем, очолює напрям розвідувально-ударних дронів.
А ще він блогер та пише на воєнну тематику під ніком Serg Marco. Олександр Карпюк – популяризатор
снайпінгу (снайперська стрільба як мистецтво й наука високоточних пострілів на великі
відстані, що вимагає не лише вправності зі зброєю, а й глибоких знань із
маскування, балістики, топографії, психології та фізичної підготовки) в ЗСУ.
«Хоч як би закінчилася війна, -
каже Олександр, - її результат не влаштує ані нас, ані ворога. У нас забрали
території. У них не вийшло знищити Україну. Недосягнуті цілі зумовлять виклик
суспільства на реванш. Тож буде ще війна. Не залишити її дітям – це тільки
тризуб на кремлі й іще один Нюрнбезький процес…У нас людей, готових битися,
більше, ніж у всій Європі».
Тож запрошуємо Вас до читальної
зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Тут Ви зможете більш детально
познайомитись із думками та поглядами на життя Олександра Карпюка.
Проте за першої ж нагоди повернувся в Україну. Вперше після довгої розлуки
побував там у 1990 році, а вже у 1991 р. оселяється у Львові. З притаманним
йому прямолінійним сарказмом прокоментував своє повернення: «В Канаді був.
Перечекав там дощ та й повернувся. Діяспора й досі вважає, що я дурний. Бо я ж
поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не
збираюся». Влаштовується на роботу до
Львівського державного університету фізичної культури, де багато років читає
курс «Історія України». Ви можете собі уявити: ІСТОРИК ТАКЕННОГО РІВНЯ викладає
в університеті фізичної культури, бо в університеті імени Франка не поділяли
його переконань та не сприймали його світогляду. Надто радикальний. Надто
націоналістичний. Без отого дурнуватого тире, яке розслабляє та зводить
нанівець національну ідею, коли до неї додають, як з переляку, наче вибачаючись
за те, що «нац» –«дем»… Валентин Якович не вибачався, бо був твердим «нац».
Адже на його світогляд вплинув, як його називали в гулагу, «патріарх політв’язнів»,
Михайло Сорока. Не буду зводити Вас, товариство, зі стежки життєвого шляху В.
Мороза і розповідати тим, хто не знає (а таких, на жаль, більшість), хто такий
М. Сорока: кому цікаво, запитайте хоча б у вуйка Гугла. Але ким була ця Людина,
учасник національно-визвольної боротьби, багаторічний політв’язень, автор
«Славня Кенгірського повстання» для Валентина Яковича, можете відчитати у
передмові до його віршів в прозі «Тверді мелодії», які він присвятив М. Сороці:
«Я зустрів
його у Мордовії, в політичному таборі, і був з ним навіть не два місяці. Мені
пощастило: я зустрів цю людину.
Так буває
нечасто – лиш кілька разів впродовж біографії, коли хтось або щось добудовує
тебе. Михайло Сорока був саме з тих, що добудував мене. Зустріч з ним, і
спілкування з ним підняли мене на якийсь новий щабель…»
Ви уявляєте
собі, товариство, на які щаблі міг підняти зацікавлених студентів-істориків,
студентів-філософів, студентів-філологів Валентин Якович, якби йому дали таку
можливість? Ні, я не хочу образити ані педагогічну, ані студентську спільноту
Львівського державного університету фізичної культури, але погодьтеся, це не
той учбовий заклад, до якого ідуть за глибокими знаннями дисциплін, які
викладав пан Валентин. Хоча і в цих умовах він робив все, на що вистачало його
сил. Безсумнівно, що його заслугою було присвоєння у 2016 р. університету імени
видатного діяча українського гімнастичного і спортивного руху, батька
українського тіловиховання, професора Івана Боберського і це вельми тішить…
«Провадив
викладацьку роботу. Багато писав. Мав епізодичні зустрічі. Був значною мірою
самотнім майже тридцять українських років.
Особливо
прижиттєве забуття посилилось на початку нового століття», - читаємо ми у
Степана Процюка. Текст скупий на метафори, але гранично правдивий. Валентина
Мороза не вознесли на прижиттєвий п’єдестал пошани, на який він заслуговував, поклавши
своє життя пасіонарному служінню України. Ще совєцьке кдб добре постаралося,
щоб розсварити В. Мороза з дисидентами, усіляко дискредитувати його. На жаль,
незалежна Україна не завдала собі клопоту, аби рішуче реабілітувати добре ім’я Валентина
Яковича та гідно вшанувати цю унікальну людину...
Рішенням
облради Волині від 7 вересня 2017 року Валентина Мороза було удостоєно звання
«Почесний громадянин Волині». На ту подію він тоді прибув до Луцька – міста, з
якого його після неправедного судилища у 1966 році відправили до мордовського
табору суворого режиму для переосмислення власного життя. Як на мене, це звання
– своєрідне «відчепне» - так любила казати моя покійна матуся, коли щось
робилося просто «для годиться» - от зробив і зітхнув з полегшенням – можна
забути та йти далі. Такі особистости, як Валентин Мороз, вартують того, аби
їхніми іменами маркували вулиці та називали учбові заклади чи книгозбірні, аби
спонукати до того, щоб пересічні громадяни зацікавилися, врешті, тими самими
особистостями, на вулицях яких мешкають або, приміром, водять до школи своїх
дітей. Але у нас чомусь надають перевагу або нейтральним назвам на кшталт
«Спокійної», або обирають на ту роль персон, які не викликають у суспільстві
кардинальних розбіжностей, не дратують, не зачіпають, крий Боже, чиїхось
особистих переконань. А Валентин Мороз ніколи не був «зручним». Був весь з
гострих кутів. Навіть на засланні примудрився налаштувати проти себе політв’язнів за те,
що буцім то розпалював національну ворожнечу в таборі. Насправді ж добре
розумів просту істину: увесь московитський лібералізм та дисидентство завжди
закінчується на кордоні з Україною. Навіть якщо ці кордони ще не нанесені на
мапу світу, а існують тільки в головах отаких відчайдухів, як Валентин Якович.
До слова, одним з очільників комітету політв’язнів, які оголосили йому бойкот,
був той самий священик Василь Романюк з с. Космач, який отримав свій термін
мордовських таборів саме за те, що насмілився висловити протест щодо арешту В.
Мороза і якого ми всі пізніше знали під іменем св. Патріарха Володимира…
Проте
Валентин Мороз не належав до тих людей, які будуть принижуватися до з’ясовувань
стосунків, дріб’язкових колупань в минулому, ретельних зіставлень найменших
фактів…Натомість багато років він утілював свою давню мрію – писав історію
України ХХ століття, одним із безпосередніх творців якою був сам. Його
тритомник «Україна у двадцятому столітті» - найкращий підручник для усіх, хто
спраглий знати історію своєї країни. Автор передмови до книги «Україна в ХХ
столітті» Андрій Парубій зазначив: «Найголовніше сьогодні те, що ця книжка
вчить нас дивитися на історію України тільки з однієї точки зору: українських
інтересів. Цей україноцентризм, який постійно був притаманний В. Морозу, і є
найбільш важлива складова його праці і його життя. Для нашого покоління важливо
навчитися так жити і так бачити світ, як В. Мороз».
Серце
представника українського національного руху, політв’язня, історика, автора
більш ніж 100 наукових праць, члена Об’єднання українських письменників «Слово»
зупинилося 16 квітня 2019 року. На другий день після свого 83-ліття він тихо
відійшов у кращі світи. Поховали його погожого весняного сонячного дня 20
квітня на Личаківському цвинтарі у Львові. Місце спочинку було обрано
неподалік могил видатного українського
письменника та велета духу Івана Франка та студента Адама Коцка, який загинув
від рук польських шовіністів далекого 1910 року і став символом українського
національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. Пронизливі промови
лунали з уст друзів покійного – поета-шестидесятника Ігоря Калинця, сина головнокомандувача
Української повстанської армії, політика Юрія Шухевича, викладача-історика
Олега Полянського. Син небіжчика зі своєю дружиною приймали слова співчуття від
усіх присутніх. Невдовзі могила була всуціль засипана живими квітами. Певна
річ, відспівування не обійшлося й без персон з держадміністрації, які також не
оминули оказії, аби зайвий раз попіаритись і проректи щось вагоме та відповідне
моменту… Так прощалися з блискучим істориком і публіцистом, довголітнім політв’язнем, одним
із найяскравіших представників українського дисидентства, справжнім символом
національного визвольного руху Валентином Яковичем Морозом, ім’я якого в
останні десятиліття його життя було несправедливо забуте.
………………………………………………………………………………………….
Тому-то й
потішив мене роман С. Процюка «Місяцю, місяцю» тим, що автор не просто побіжно
згадав там цю непересічну людину, а вивів в образі альтернативного героя. Адже
Валентин Мороз, на противагу Григору Тютюннику, не підкорився обставинам, не
поплив за течією, не зламався. З ним завжди була його непохитна віра в те, що:
«Земля між
Кубанню й Карпатами, в центрі якої височить Тарасова могила, була і буде
Україною. Де гарантія? Так Хочу я і тисячі таких, як я. Нас мало? – Так. Але
тих, які носять у собі велике Хочу, ніколи не було багато; а проте в історії
завжди реалізовувались їх ідеали.
Десять
сильних воль означає більше, ніж десять мільйонів безвольних роботів.
Так було,
так буде!»
Такі Люди,
як Валентин Якович, не йдуть у небуття, а підносять нас за собою у височінь,
примушують як слід осмислити і своє власне життя, і зрозуміти своє унікальне
місце на цій планеті. Я б могла безконечно цитувати цього непересічного
чоловіка, бо «підсіла» на його твори і не можу одірватись від того вишуканого
читання. Це приємний синтез розумного подання матеріалу та на диво легкого та
доступного стилю викладення. Якщо стисло, то праці Валентина Яковича дуже легко
читати. Нині я перебуваю під чарами збірки його вибраних творів «Епоха
націоналізму». А ще – відкрила для себе неповторний світ його поезії. Вірші
Валентина Мороза мелодійні, правдиві, наповнені якимось особливим світлом і, на
кшталт прози, також дуже легко читаються. Насамкінець цього допису я запропоную
Вашій увазі одну зовсім невеличку, але влучну цитату з його прозового твору
«Мойсей і Датан», а також потішу Вас зразком його мудрої лірики. Порозкошуйте
його Словом та замисліться над ним.
«Бог для
того створив Землю круглою, щоб кожен міг вважати свою країну центром планети,
щоб кожний стояв на найвищій вершині, відчув себе велетнем, богорівним. Тільки
так виростають повноцінні люди і нації».
Заклинання
Я не зречуся гілки терену,
Ні оповістки на війну.
Уже посаджене те дерево,
Що піде на мою труну.
Уже воно, пругке і радісне,
На вітрі ярому шумить.
Але весни своєї ранньої
Я не зречусь в найтяжчу мить.
Уже воно колише весело
Гніздо пташине у гілках.
І хай човна з легкими веслами
На Леті не ладнає страх.
Не грався в піжмурки
я з правдою,
Знав, що суєтне, що святе.
Тому дивитись в очі прадідам
Мені не страшно, як на те.
Ані життя, ні смерті звичної,
Нічого в світі не боюсь.
І ні хвилини, і ні вічності
Я не зречусь, я не зречусь…
Не зрікаймося й ми та будемо непереможні! Слава
Нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
Вже відомі імена
лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка. 9 березня відбулася церемонія нагородження.
Цьогоріч вона була особлива, адже у 2026 році головна культурна нагорода країни
відзначатиме свій 65-річний ювілей.
Шевченківська премія
(так її прийнято називати поза офіційними документами) вважається найвищою
мистецькою відзнакою в Україні. Свого часу її отримували Ліна Костенко, Іван
Дзюба, Олесь Гончар, Платон Майборода, Георгій Якутович, Борис Лятошинський,
Микола Вінграновський, гурти "Даха Браха" та "Пікардійська
терція", літературознавець Юрій Шевельов та багато інших.
Відбір претендентів на
премію тривав кілька місяців та мав три тури, по завершенню яких переможців
нагороджують саме 9 березня, у день народження Тараса Шевченка.
На підставі подання
Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка премію за 2026 рік
присудили:
Авраменко Олесі
Олександрівні, мистецтвознавиці, — за мистецтвознавчі науково-популярні твори з
авторської серії «Accent» — три книги «Білокур», «Приходько», «Тістол»;
Белянському Павлу
Миколайовичу, письменнику, — за роман «Битись не можна відступити»;
Білику Назару
Миколайовичу, скульпторові, — за Меморіал українським розвідникам, серії
скульптур «Збурений простір», «Сплав»;
Гаук Тетяні Андріївні,
Грозовській Олені Олегівні, Кулівнику Михайлу Олександровичу, Лісовій Катерині
Олександрівні, кураторам виставки,
Подольцевій Дар’ї
Олександрівні, дизайнерці виставки, — за виставковий проєкт «Алла Горська.
Боривітер»;
Гром Олені Миколаївні,
фотохудожниці, — за фотопроєкт «Вкрадена весна»;
Дмітрієвій Оксані
Федорівні, режисерці, — за вистави «Вертеп», «Жираф Монс» Харківського
державного академічного театру ляльок імені В.А.Афанасьєва, «Буря»
Національного академічного українського драматичного театру імені Марії
Заньковецької, «Медея» Івано-Франківського національного академічного
драматичного театру імені Івана Франка;
Криштопі Олегу
Сергійовичу, журналістові, — за документальний роман «Радіо «Афродіта»;
Мацієвському Ігорю
Ярославовичу, майстрові художнього скла, — за мистецький проєкт «Народжені у
вогні»;
Острікову Павлу
Владиславовичу, режисерові, автору сценарію, — за фільм «Ти — космос»;
Сахаруку Валерію
Сергійовичу, куратору, — за культурно-мистецький проєкт «30×30. Сучасне
українське мистецтво»;
Ткач Юлії Сергіївні,
диригентці, — за медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті»,
«Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020–2025 років;
Шевченківська премія є
найвищою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва в
Україні
Тримбачу Сергію
Васильовичу, кінознавцеві, — за книгу «Іван Миколайчук. Містерії долі»;
Щербаку Юрію
Миколайовичу, письменникові, — за книгу підсумків і пророцтв «Мертва пам’ять.
Голоси і крики».
Шевченківська премія є
найвищою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва в
Україні
Фотограф та мандрівник із Луцька
Сергій Палько понад 20 років знімає мальовничі пейзажі Волині та Поділля,
фіксує автентичні будинки та їхні архітектурні елементи, а також записує історії
мешканців старих хат. Сергій розповів, чому саме український живопис надихає
його робити фотографії, де є найцікавіші місця для знімання, а також як
змінюється ландшафт та зникають старі хати під очеретяною та солом’яною стріхами.
Волинню Сергій Палько почав
мандрувати у 1993 році. Уже понад 10 років світлини
старих будинків публікує у фейсбуці в альбомі «Хати під очеретяною і солом’яною стріхами».
« Я працюю електриком, а фотографія
завжди була моїм хобі», – розповідає Сергій. Він бере камеру в усі піші походи,
велоподорожі та автомобільні поїздки. Свій перший фотоапарат «Зеніт» купив на
стипендію в училищі, це ще були радянські роки. Знімав на
чорно-білу плівку, сам друкував та проявляв фотографії. Наприкінці 1990-х почав
використовувати кольорову плівку, 2006-го придбав цифрову дзеркальну камеру.
Найбільше на стиль життя Сергія
вплинули книжки про подорожі та полярні експедиції. У 1997 р. він вирушив у
тримісячну соломандрівку велосипедом: виїхав із Луцька, доїхав до Одеси, потім
– Крим, Кавказ, Казахстан, Білорусь і знову Україна. «Я навіть не брав із собою
намета. Ночував просто неба, – усміхається мандрівник. – Дорогою купував карти
й вирішував, куди їхати далі».
«Вирушаю у піші, вело- та мотопоходи,
а також сплавляюсь річками. Не уявляю свого життя без подорожей. Проте найбільше захоплення – це фотографія і я мандрую, щоб робити світлини».
Про життя, сповнене цікавих подорожей та зустрічей, а також про фотографію, як найбільше
захоплення Сергія Палька, Ви зможете детальніше прочитати у часописі «Локальна
історія» (№ 5, 2025 р.). Чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!
Продовження
роздумів над книгою Степана Процюка «Місяцю, місяцю» - роман про Григора
Тютюнника. Втім, у книзі йдеться ще про одну особистість: Валентина Мороза,
який постає тут як альтер его талановитого письменника. У ньому є те, чого
бракує Г. Тютюннику – міцний стрижень, який не дав себе зламати зловісній
системі. Отож, товариство, свій минулий допис я завершила цитатою з промови В.
Мороза на суді в Івано-Франківську 17 листопада 1970 року:
«Буде суд.
Тож будемо битись… Саме тепер потрібно, щоб хтось показав приклад твердости і
одним махом змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей
від активної громадської діяльности. Випало мені… Тяжка ця місія. Сидіти за
гратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо
битись!»
Термін
покарання Валентина Мороза, визначений судом, - це шість років спец тюрми, три
роки таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання з визнанням
особливо небезпечним рецидивістом тільки за те, що був він людиною, яка
наважилася поважати себе. Людиною, про яку Василь Стус у своєму листі до цк кпу
України, написаного з приводу ганебного арешту В. Мороза, зазначав таке:
«…Це добрий,
людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і
гнівність – від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити,
образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, честі. Його рядки
сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих
етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.
В нормальних
умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна
ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди,
найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!»
Послання у
відповідні органи щодо ганебного арешту В Мороза у 1970 р. писали тоді й інші: Михайло Косів, Михайло
Осадчий, Іван Дзюба, Іван Світличний, Зенон Франко, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк,
Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Людмила Шереметьєва, Стефанія
Гулик, Ніна Строкатова, Олена Антонів, Ярослав Кендзьора, Юрій Шухевич, Бори
Антоненко-Давидович, Ольга Горинь, священик с. Космач Косовського району
Івано-Франківської области Василь Романюк, журналіст Павло Чемерис, Тетяна
Ходорович. Гадаю, що список цих імен вельми промовистий, аби усвідомити, що
Валентин Мороз був непересічною особистістю. Та що там – він був совістю
дисидентського руху 60-70-х років в Україні. До слова, усіх, хто виступив на
його захист, не оминула караюча десниця імперії зла. Так, у зв’язку з
арештом історика Валентина Мороза, священику з с. Космач Василеві Романюку
заборонили правити службу, а церковна громада була розпущена. Більше того, В.
Романюка згодом арештували і засудили до семи років суворого режиму і до трьох
років заслання, визнавши його… авжеж, особливо небезпечним рецидивістом. Згодом
Святійший Патріарх Київської і всієї Руси-України Володимир згадував про це
так:
«І вся моя
вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на
захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні б’юрократи
схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а
потім вже працівники кдб почали збирати про мене різні сміхотворні чутки… і я
названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрівняли мене з
убивцями, диверсантами і насильниками».
Валентина
Мороза також прирівняли до покидьків суспільства, коли після другого арешту він
потрапив у «владімірскій централ» – одну з найжорстокіших в’язниць
світу. Через кілька тижнів його кинули в камеру до кримінальників. Там над ним
жорстоко знущалися. Якось перерізали живіт заточеною ложкою. Після того, як
оклигав, перевели в одиночку, де вдень можна було лише стояти. Місце для вікна
там було закладено цеглою. Його душив цей малий простір, але чомусь у
радянському законодавстві такі хороми для утримування в’язнів сумління не вважалися
тортурами. Дружина Раїса згадувала, що поступово його листи ставали скупими на
будь-які емоції, бо з їхнього автора безперервно викачували душевні сили.
Зауважу, що пані Раїса самовіддано
підтримувала чоловіка. Вона стоїчно пережила допити в кдб, намовляння
розлучитися з чоловіком, обшуки, постійне стеження, підступність підісланих
залицяльників, звільнення з роботи, побутові негаразди, залякування і цькування
сина. Про те своє становище, страхи, їх долання і поступове входження у
правозахисний рух вона відверто розповідає у своїй книзі спогадів «Проти вітру:
Спогади дружини українського політв’язня». Але це вже згодом, у 2005
році, а 5 листопада 1974 р. вона наважилася звернутися до світової
громадськості. У цьому відкритому листі до усіх добрих та гуманних людей вона
не просто повідомляла - вона волала про те, що: «Мій муж, політичний в’язень,
Валентин Мороз, мав побачення з ріднею і закінчив 128-ий день голодівки». Далі
Раїса Василівна описує жахливий зовнішній вигляд свого чоловіка: «…Валентин за
страшнюче худий (52 кілограми при 175 сантиметрах). У нього опухле лице і мішки
під очима. Він жалується на болі серця. Але найбільші страждання спричинює йому
зонд, при допомозі якого, починаючи від 12-го дня голодівки, раз на добу його
штучно годують. Цей зонд ранить стінки горла і стравохід. Коли його витягають –
він цілий у крові. Болі, які Валентин спочатку мав тільки під час кормління,
тепер стали тривалі. Валентин майже безперервно напівпритомний. Проте час від
часу він змушує себе ставати на ноги, бо боїться, що інакше вони атрофуються. І
така сила у цього чоловіка, що на побачення його не принесли, - він йшов сам!
Але ж якою твердою не була б людина, її фізичні можливости мають свої межі.
Тепер, щоб зберегти життя Мороза, необхідно його негайно примістити в лікарні
та довго і дбайливо лікувати. А втім, начальник тюрми каже, що, незалежно від
того, чи Валентин буде продовжувати, чи її припинить, він залишиться в тюрмі.
Це є рівнозначне смертному присудові. Мій муж це розуміє і тому вирішив: Він
буде продовжувати голодівку ще два місяці, до 1 січня 1975 року. Якщо до того
часу йому не вдасться вирватись з в’язниці, він знайде спосіб покінчити
своє життя…».
Відразу
після побачення з сином у владімірскій тюрмі , його батько,
колгоспник-пенсіонер Яків Мороз , надіслав листа генсеку срср Лєоніду Брєжнєву:
«…Я не розуміюся на політиці і мені важко зрозуміти, за що суд покарав мого
сина тюрмою на такий неймовірно довгий строк, що його тепер не під силу синові
знести. Але якою тяжкою не була б його провина, суд не карав його смертним
вироком. Прошу Вас від усього серця втрутитися у долю мого сина і зберегти його
життя, - адже Ви також маєте дітей і повинні мене розуміти – мій син повинен
залишитися живий».
Проте
благання старого батька, які зворушили би, здається, і мумію єгипетську, не
справили вражіння на генсека. Але Раїса Мороз не здавалася. Вона продовжувала
відчайдушну боротьбу за життя свого
чоловіка. Навіть наважилась дати у москві інтерв’ю кільком іноземним кореспондентам,
що, власне, і зробило розголос про Мороза по всьому світу. Розпочалася
масштабна кампанія на підтримку незламного політв’язня. Товариство української студіюючої молоді
організувало у Вашингтоні й Торонто комітети захисту Валентина Мороза, які
проводили одноденні голодування студентів перед радянськими дипломатичними
установами та збір підписів на його захист. Близько 1500 комітетів на чотирьох
континентах боролися за звільнення нашого легендарного земляка. Для української
молоді на заході його ім’я стало предметом справжнього
політичного культу, символом незламної волі.
І от нарешті
у 1979 році, у ніч із 27-го на 28 квітня, в нью-йоркському аеропорту імени
Кеннеді офіційні особи срср обміняли п’ятьох політв’язнів – О. Гінзбурга, Г. Вінса, В.
Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова – на двох радянських шпигунів: Черняєва й
Енгера. Згодом Раїса Мороз з сином приєдналася до чоловіка. І, хоча за океаном
долі подружжя розійшлися, проте її частка у цій перемозі була дуже вагомою.
Михайлина Коцюбинська писала про це як «нечуваний герць жінки політв’язня з
системою».
Ім’я В. Мороза
за кордоном стало символом боротьби з жорстокістю совєцького тоталітарного
режиму і придушенням свободи слова. Його там надзвичайно прихильно зустріли. На
початках… Як пише Степан Процюк у своєму романі:
«Потім, на
волі, у США та Канаді Валентина Мороза спершу канонізували, а потім
розчаровувалися. Етнографічна любов до України й побожний емігрантський культ
вишиванок та красивих тризубів був також далеким новому революціонеру.
Розслаблене
достатками українство, сини й онуки перших емігрантів, живучи в країнах
економічного благоденства (принаймні такими ці країни були того часу) не могли
зрозуміти пасіонарія, який переступав усі червоні лінії мирного часу.
Борець із
підірваним здоров’ям, лідер українського спротиву 70-х років, між кінцем
60-х і початком 70-х чи не найперший, вочевидь, не міг розуміти тонкого
лицемірства напівтонів та півнатяків.
Але була й
друга правда. Ті, що любили й боготворили його, також зазнавали розчарувань.
Бо бачити
героя на гламурних картинках і бачити його пошрамовану душу віч-на-віч – зовсім
не одне й теж».
В Америці Валентин
Мороз повернувся до викладацької та громадської діяльности. Його залучали до
лекційних курсів, він викладав у Гарвардському університеті, а також студіював
у Вільному українському університеті в М’юнхені, здобув ступінь доктора
філософії. Досліджував історію Східної Европи. Продовжував він і публіцистичну
діяльність. Мав дуже багато цікавих наукових публікацій. Був добрим
дописувачем, талановитим журналістом,
автором змістовних статей: його спадок налічує близько двох тисяч
публіцистичних матеріялів. Тривалий час жив у Канаді, де редагував часопис
«Анабазис» та працював радіожурналістом. Вів постійний коментар на
радіопрограмі «Пісня України» в Торонто. Почав роботу над спогадами. Працював
над історією шестидесятництва. У 1986-1991 роках – власник радіопрограми
«Бумеранг-Контакт» в Торонто. Від 1082 року – постійний співробітник газети
Української Революційно-Демократичної партії «Українські Вісті»,
Проте за першої ж нагоди повернувся
в Україну.
Далі буде
Лілія
Бондарук
Учитель історії та відеоблогер Віталій Дрібниця народився 28 червня 1965-го у Кривому Розі. Батько Олександр Дрібниця – кандидат технічних наук. Мати Алла Дрібниця – завідувачка лабораторії воєнізованої гірничорятувальної частини. 1982 року із золотою медаллю закінчив школу № 8. Перебував у лавах радянської армії в Чехословаччині. З червоним дипломом закінчив Київський державний педагогічний інститут – нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова – за спеціальністю «Історик, методист виховної роботи».
Працював учителем історії в селищі
Ставище та в Білій Церкві на Київщині. Від здобуття Україною незалежності
надрукував кілька сотень власних підручників з історії без узгодження з
Міністерством освіти, чого тоді й не вимагали. Уперше гриф «Допущено
Міністерством освіти України» отримав 1998 р. на підручник із всесвітньої
історії для 8-го класу, який написав у співавторстві з викладачкою свого вузу,
кандидаткою історичних наук Валентиною Крижанівською.
Викладав суспільні дисципліни в
Білоцерківському фаховому гуманітарно-педагогічному коледжі. Відмінник освіти
України. Історик-методист.
2021-го Віталій Дрібниця за станом здоров’я припинив
педагогічну діяльність. Того ж року розпочав блогерську. Автор ютуб-каналу Vox Veritatis – «Голос правди». Має 504 тисячі
підписників і більш як 200 млн. переглядів. У рейтингу блогерів України 2024 р.
за версією журналу «Фокус» посів перше місце в категорії «Історія». Віталію
Дрібниці присвячено статтю від 17 квітня 2025 р. в The New York Times. Живе в Білій Церкві.
У № 13-14 часопису «Країна» за
2025 р. у рубриці «Розмова про все» опубліковано інтерв’ю з Віталієм Дрібницею,
з якого ви дізнаєтесь, хто мав найбільший вплив на формування його особистості,
як в часи студентських років майбутній історик та блогер повністю перейшов на
українську мову, про досвід спростування ворожих наративів в процесі спілкування
пана Віталія з росіянами в чат-рулетці та ще багато цікавого з життєвого та
професійного досвіду Віталія Дрібниці.
Тож чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для
юнацтва!
