неділю, 25 лютого 2024 р.

#ЦІкавинки за часопису "Київ". Художниця Оксана Ядчук-Мачинська.

  



     Художниця Оксана Ядчук-Мачинська народилась 23 серпня 1964 року в м. Володимир на Волині. Навчалась в Луцькій художній школі, а пізніше – в Київському художньо-промисловому технікумі (тепер Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М.Бойчука). З 1984 року – художник Волинського художньо-оформлювального комбінату. У 1992 році Оксана стала членкинею Національної спілки художників України. У 2019 році мисткиня отримала обласну мистецьку премію ім. Й. Кондзелевича. Мешкає в Луцьку. Працює в жанрі станкового малярства.

     Ядчук-Мачинська – учасниця регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок, зокрема: «Людина і світ» (1989, Київ), міжнародна виставка мініатюри «Delbellogallery» (1991, Торонто (Канада), «Весняна» (1991, Київ), «500 років запорізького козацтва» (1991, Київ), «Осіння» (1992, Київ), виставка шести художників «Червневі зустрічі» (1992, Київ), виставка десяти луцьких художників (1993, Луцьк), виставка волинських художників (2005, Замость (Польща), «Весняна» (2011, Київ), Осінній салон (2011,2012, Львів), Триєнале живопису (2010, 2013, Київ) та інші. Були у художниці і персональні виставки, зокрема: 1998– Київ; 1999– Кааріна, Фінляндія; 1999, 2005, 2009, 2013, Луцьк; 2001– Ковель; 2012, 2013– Київ. Твори Оксани Ядчук-Мачинської знаходяться в державних та приватних колекціях України, Фінляндії, Німеччини, Канади, США, Литви, Польщі та інших країн.




    «Її картини оспівують землю, красу. Вони не мають руйнації, хаосу, все злагоджено. Це справжнє гуманістичне мистецтво. Оксана глибоко бачить і тонко відчуває», - говорить директор Луцького художнього музею Зоя Навроцька. Мисткиня –часта гостя і відвідувачка Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Неодноразово у стінах книгозбірні організовувались виставки картин О. Ядчук-Мачинської.



    Часопис «Київ» (N 11-12 за 2023 рік) опублікував розмову Соломії Корольчук з пані Оксаною «Щастя жити у вільній державі». Якщо ви бажаєте познайомитись ближче з життям та творчістю художниці, нашої землячки, запрошуємо вас до нашої бібліотеки!

вівторок, 20 лютого 2024 р.

#Книга тижня. "Мавка. Берегиня Лісу" .

 


    Напередодні 153-ї річниці від дня народження Лесі Українки нашою #Книга_тижня є "Мавка. Берегиня Лісу" (видавництва «Ранок»)-  книга, яка зближує світ анімаційного фільму та української міфології, даруючи читачеві незабутнє пригодницьке піднесення і враження. Автори вдало поєднують сучасну творчість із класичними мотивами Лесі Українки, створюючи цілісний світ магічного Лісу, де є сповідь таємниць та містичних загадок.

    Нагадуємо нашим читачам, що український 3D-анімаційний фентезійний фільм «Мавка. Лісова пісня» (студія «Animagrad») за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та на основі образів слов'янської й української народної міфології був створений у 2023 році режисерами Олександром Рубаном та Олегом Маламужом. За час прокату фільму вдалося встановити декілька національних рекордів. Зокрема, він став найкасовішим українським кінопроєктом за всю історію незалежного українського кінематографа та увійшов до 20-ки найкасовіших кінострічок за всю історію кінопрокату в Україні.

    Лісова мавка - це не просто істота, вона -  втілення живої сили природи, душа лісу,  рівновага між світом реальним та світом магії. Її танець приваблює усіх, хто має серце відкрите для чар природи. Її пісня лунає в серцях та додає сили тим, хто змушений міцно триматися перед життєвими випробуваннями.

    Фільм оповідає про взаємодію та протистояння двох світів: чарівного і людського. Провідною темою, за сюжетом, є любовна лінія між лісовою Мавкою та селянином Лукашем, а також їх боротьба з лиходійкою Килиною, яка прагне заволодіти чарівним лісовим джерелом.

    Однією з найсильніших сторін  КНИГИ "Мавка. Берегиня Лісу", створеної за мотивами мультфільму, є вишуканий стиль мовлення та художній вимір тексту. Книга чудово поєднує текст з чарівними ілюстраціями, що розкривають всю красу та загадковість Лісової пісні. Вони доповнюють текст, створюючи глибший зв'язок з персонажами і допомагаючи читачеві зануритись у цей магічний світ.

    "Мавка. Берегиня Лісу":

 - це книга, що не тільки розповідає захоплюючу історію, але й надихає дітей та дорослих бачити магію у кожному дні та піклуватися про світ, довкола якого ми живемо;

- це книга, яку варто прочитати всім, хто любить чарівні пригоди, непередбачувані повороти подій та відчуття таємниці.

    Книгу ви зможете почитати у читальній залі нашої бібліотеки!

понеділок, 19 лютого 2024 р.

#Неквапливе читання. Модест Левицький. Частина 2.

 

Пам’ятна дошка та барельєф із зображенням М. Левицького по вул. Богдана Хмельницького,12 у Луцьку.


    Досить скупенько повідомляє  вікіпедія про останній період життя Модеста Левицького. І навіть у такому стислому варіянті не без того, аби, як завше, трішки прибрехати:«З серпня 1927 -  викладач української мови в гімназії товариства «Рідна школа» (Луцьк). Земляки-сучасники називали його «батьком Волині». Помер у Луцьку, де і похований».

     Отож, товариство, як і обіцяла – продовжую свою розповідь про Модеста Пилиповича, який після важких поневірянь та випробувань країнами Європи, втративши в Греції дружину, яка померла через легеневу кровотечу, після сумних звісток з України, яку вже не знаходив на мапі у зв’язку із захопленням її большевиками, він надсилає листа до відомого волинського адвоката, колишнього комісара УНР на Харківщині та Поділлі, Григорія Степури, який очолював батьківський комітет Луцької української гімназії. У ньому повідомляє про те, що господарська академія у Подєбрадах, у якій він працював лєктором української мови та лікарем (1922-1927), розпадається. Левицький просить підшукати йому роботу в Луцьку. Не буду наводити вам увесь той лист як взірець правдивого епістолярного стилю, а тільки вкажу на перелік мовознавчих праць, на які опирається М. Левицький, аби дізнатися «…чи надаюся я до посади вчителя в Луцькій гімназії й чи та посада надається на мене.  Маю праці по мові: українська граматика для самонавчання (4 видання), порівнююча граматика московської і вкраїнської  мови і менші статті: «Паки й паки» (про хиби сучасної нашої літературної мови), «Особливости української звучні» - доклад на українському науковому з’їзді, друкований в академічному збірнику».

    Як зауважував у своїх спогадах його син Віктор, який, до слова, у 1912 р. закінчив Луцьку гімназію (природно, що за часів московської імперії, не українську): «єдине місце, де ми не почували б себе на чужині – це була Волинь, своя, хоч і не родима земля, але українська, з якою було багато пов’язано спогадів і у батька, і у мене. Отже, туди ми скерували свій зір». Як наголошував сам Модест Пилипович: «Я емігрував із Києва р.1919 і вважався за емігранта у Греції, в Австрії, в Чехії, але не вважаю себе таким на Волині».( Ну як же приємно мені, волинянці, читати отакі теплі слова від такого непересічного чоловіка).

    З приводу його від’їзду з Подєбрад Є. Чикаленко висловився так: «Випровадили ми Модеста Пилиповича не на відпочинок, а знов-таки на важку працю, на сліпування над учнівськими зшитками… Випровадили не просто собі академичного лікаря та лєктора, яких тут лишилося десятки, а людину, що проорала на українській ниві таку глибоку борозну, що її не зарівняє час і яка виразно зазначиться в історії національного відродження української нації».          

     З легкої руки Григорія Степури М. Левицький дістає посаду викладача української мови та шкільного лікаря в Луцькій українській гімназії (ЛУГ) Товариства ім. Лесі Українки та попервах знаходить прихисток у нього вдома на вул. Кічкарівській,5 (помешкання не збереглося). Згодом винаймає собі житло на Краківській, навпроти кладовища (нині І. Франка,12) – зараз на місці того будинку розташоване приміщення «Волиньгаз» і я обов’язково найближчим часом пройдуся тією вулицею, якою не ходила уже років 20, 30, мо й, більше, а колись то була моя дорога до школи, бо жила у тій стороні на теперішній  вулиці Яровиці (хоча у пору мого дитинства вона носила ім’я жданова), яка паралельна І. Франка. Піду на прохід нині усвідомлено, бо тоді я геть нічого не знала про Модеста Левицького, твори якого з наличкою «мазепинця» та «українського буржуазного націоналіста»  за часів совєтської окупації не пропагувалися.

    До наших днів збереглося останнє, третє помешкання родини Левицького – власна оселя на вулиці Квітковій,7 (зараз Гірна, 20 – район Красного), у якій він мешкав разом із сином Віктором, невісткою Олімпіадою та онуком Василем. По сусідству жило ще кілька учительських родин, тому називали цей куточок учительською колонією. Ось і ще маю один маршрут на найближчі вихідні…

    А поки що я усвідомлено походила колами біля будівлі на вулиці Б. Хмельницького,12, на якій нині розташований барель’єф М. Левицького та присвячена йому меморіальна дошка. Коли зайти у двір, то можна там уздріти ще одну пам’ятну дошку, яка вказує на те, що у 1927-1929 роках у ЛУГ працював (ой леле!) Ярослав Галан. Щоправда, там чомусь не вказали, ким була та істота, а незле було би зазначити, що то колаборант і українофоб, який викладав в українській приватній гімназії ну звісно ж, що не українську, а польську словесність. Бо, панство, якщо за викладання предмету українською мовою учителеві платили за годину у панській Польщі 2 злотих, то за лєктуру польською – 10 злотих(!!!). Перейняла шляхта ту заведенцію, видать, від імпєратріци  Єкатєріни Второй, яка перша запровадила практику чималеньких доплат за навчання малоросів вєлікорускім язиком. Потім ту естафету підхопили совєти: учітєль московського язика у срср мав значно вищу зарплатню, аніж вчитель української мови. Що цікаво, на західній Україні відсоток тих, хто рвався на москальську філологію, був чи не найвищий – є над чим подумати, чи не так? До слова, в незалежній Україні  особливі преференції мають у нас ті, хто викладають, о ні,  зовсім не українською мовою - англійською. Що ж, як казатимуть у нас скоро на селах, no comment…         

    На щастя, таваріщь Галан не довго тішився у 5 разів більшою, аніж у пана Левицького, платнею, бо поляки позбавили його у 1929 р. права на педагогічну діяльність в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ й активіста прокомуністичної організації революційних письменників «Горно» у Львові. Цікаво, все ж, як вони спілкувалися там і чи подавали одне одному руки при неминучих зустрічах ті два роки, коли доля зводила їх у стінах ЛУГ(у)? Адже, як зазначав Євген Чикаленко, М. Левицький: «…зміновіхівців та москвофілів ненавидів до глибини душі, але все-таки, як лікар, ставився до всіх однаково сумлінно, про здоровля всіх однаково клопотався і цією працею обтяжував і виснажував себе до краю». («Зміновіхівці», панство, то істоти, котрі вітали совєтську власть в Україні). Сподіваюсь, таваріщь Галан мав добре здоровля і зайве не обтяжував   лікаря Левицького.  

    Хоча, можливо, вони не так часто й перетиналися, бо приміщення на сучасній вул. Богдана Хмельницького (тоді Сенкевича) було не єдиним, яке орендувала ЛУГ. У ньому навчалися учні 4-8 класів. А от у будівлі на Жеромського, яка не збереглася (тапер це все ще чомусь Крилова) Модест Пилипович викладав українську мову учням 1-3 класів. Пізніше гімназія орендувала ще один будинок на Плоцькій,20 (нині то Святогірська, а ще донедавна була Гаврилюка) і у тій будівлі у 2021 р. були розпочаті реставраційні роботи. Фізичний і хімічний кабінети та хлоп’яча бурса (гуртожиток) були в забудові у провулку перед обласним театром ляльок. А десь на моїй рідній Яровиці, як виявилося, була жіноча бурса, куди Модест Пилипович часто навідувався, бо вчив дівчат грати на бандурі (так, цей унікальний чоловік ще був і музикантом, і композитором). Я так детально це все описую, бо щиро вважаю, що і стіни будинків, і вулична бруківка (а у старому місті вона, здається, ще та, давня), мають свою, особливу пам’ять і, можливо, комусь, як мені, захочеться неквапливо пройтися тими знаковими місцями. Принаймні, лучани чітко уявлять собі те, про що я пишу. 

     Як підкреслює Юрій Мулик-Луцик, автор передмови до «Спогадів про Модеста Левицького», виданих 1967 р. у Вінніпезі: «на Волині його тепло називали «Дідусем»… «Дідусь» - це найвищий символічний титул, що ним, як добру людину, увінчали волиняни свого Модеста Левицького. У поляків такий народний титул був наданий лише раз в історії, і то маршалові Пілсудському («Дзядек»), а в нас цей титул мав Модест Левицький». Як ви розумієте, товариство, помпезне «батько Волині», як зазначає брехо…вікіпедія, таки має суттєву одміну від теплого «Дідусь». І ось тут я уже впадаю у відчай, бо розумію, що допис уже чималенький, а отих спогадів колишніх учнів гімназії чимало. А ще ж і не гімназійних, бо не усі мали змогу навчатися у приватному навчальному закладі, то Модест Левицький знаходив час та можливости давати уроки й таким дітям.

    Приміром, мешканці  Жидичина Юлія Кушнір, Лідія Кушнірук та Петро Швець, які на той час були учнями ЛУГ, якось розповіли своєму вчителю Модесту Пилиповичу, що у їхньому селі є дівчинка, яка плаче, бо дуже хоче вчитися, але не може через нестатки в сім’ї. Схвильований долею юнки, Левицький поселив її в себе вдома і навчав окремо, а вона допомагала на кухні і в побутових справах. Євдокія Степанівна Пасічник зберегла в пам’яті доброту і чуйність дорогої їй людини, а все, чого навчилася, вважала найважливішим для себе, передала нащадкам. Згодом її онук, Сашко Радченко, вражав своїх вчителів особливо глибокими знаннями про класиків вітчизняної літератури і вони були впевнені, що хтось із його родини – філолог за освітою та має неабиякий вплив на підлітка, бо ті класики були йому, наче близькі люди. А то була наука від бабуні Дусі, яка змалечку оповідала онукові про життя і творчість подвижників національної культури. Розповідала з пам’яті, як учив Дідусь.

    До речі, у Жидичині Модест Левицький був досить відомою людиною і для родин гімназистів – як учитель української мови,і  для громадськости – як представник «Просвіти». У червні 1930 р., за архівними документами, виступав на Шевченківському святі з рефератом, бував на богослужінні у Свято-Миколаївському храмі. Зворушливі спогади берегла про Модеста Пилиповича жителька того села, колишня просвітянка Олена Іванівна Бондарук. Вона була слухачкою спеціяльних курсів, організованих М. Левицьким у Луцьку, на які було запрошено фахівців зі Львова. Вчили їх там гарних манер, співу, танцям, умінню стильно одягатися, а Модест Пилипович викладав у них гігієну. Абсолютно безкоштовні, до слова, курси для тих панянок. Олена Іванівна із захопленням говорила про відповідальність та патріотизм незабутнього для неї наставника.

    Описані випадки – це лише два із сотень подібних жестів милосердя вчителя і на цьому, товариство, я завершу другу, як виявилося, частину розповіді про Дідуся. Бо ті кілька безбарвних речень у вікіпедії перетворюються у мене в серйозне дослідження. Ви навіть не уявляєте, скільки цікавинок я дізналася і скільки запитань у мене виникло під час роботи над цією публікацією. Таким робом, шановне товариство, знову…ДАЛІ БУДЕ.  

Лілія Бондрук.   


неділю, 18 лютого 2024 р.

#Цікавинки з часопису "Країна". Максим Кривцов.

 

    Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року в Рівному. Батько – продавець преси, мати – бібліотекарка у школі. Закінчив місцевий технікум технологій і дизайну за спеціальністю «Виробництво нетканих тестильних матеріалів». Вивчав проєктування взуття та шкіряних виробів у Київському університеті технологій і дизайну.

    Максим – учасник Революції гідності. 2014-го вступив до лав п’ятого батальйону Добровольчого українського корпусу, за рік підписав контракт із Бригадою легкої піхоти Національної гвардії. Воював у Пісках і під Авдіївкою на Донеччині. Позивний – «Далі». «Тоді відрощував вуса, щоб накручувати, як у Сальвадора Далі. Так позивний сам напросився, як відмінник до дошки».

    Після демобілізації працював інструктором і фотографом у дитячому таборі «Строкаті єноти» на Івано-Франківщині, згодом – контент-менеджером у Центрі реадаптації та реабілітації ветеранів війни на Донбасі «Ярміз» та копірайтером у Veteran Hub.

    В інтерв’ю спецпроєкту "Слова і кулі" у квітні 2023 року Кривцов розповів, що до повномасштабного вторгнення мріяв, аби українці зрозуміли, що в країні війна.

    «Я мав одну жахливу мрію, мені це часто снилося: ходити по Києву з автоматом, чекати на свою станцію метро зі зброєю на колінах. Я з тих жахливих людей, які говорили, що потрібно, щоби війна перенеслася на вулиці, як пожежа. Щоб інші також зрозуміли, що відбувається. Вранці 24 лютого я дуже пошкодував про ці думки», – розповідав він.

    «Війна – це жахлива, абсурдна та зовсім нелогічна річ. Однак, вона – одна зі стихій, які щоразу починаються знову», – наголошував поет.

    З початком повномасштабного вторгнення росії «Далі» повернувся до армії та став на захист України.

    Писати вірші Максим почав підлітком. Друкувався у збірках із творами інших авторів – «Книга Love 2.0. Любов і війна», «Там, де вдома: 112 віршів про любов та війну», «Поміж сирен. Нові вірші війни», «Колискова 21-го століття Vol. 1: що тебе заколисує?». Пісні на вірші М.Кривцова виконує український музичний гурт «Юркеш» – «Панівна висота», «Він у ЗСУ, вона в ТрО», «Жовтий скотч». Його пісня «Легенда про жовтий скотч» звучить у фільмі «Наші котики».

    У 2023 році вийшла перша та єдина опублікована за життя збірка «Вірші з бійниці». Наклад уже змели з полиць. Цю книжку український ПЕН-клуб вніс до переліку найкращих новинок року. Залишився також незавершений роман з попередньою назвою «Радіо «Забуття».

    Максим був вегетаріанцем. Йому дуже смакували свіжоспечений хліб, трав’яний чай і кава. «Далі» дуже любив куховарити та фотографувати.

    Жив у Хотові під Києвом.

    Загинув на фронті 7 січня 2024 року. Похований у Рівному. Багато кому його смерть нагадала про українських культурних діячів, які загинули від репресій в СРСР – так зване «розстріляне відродження».

    У N 2 щотижневика «Країна» за цей рік на основі інтерв’ю виданням «Країна», «Читомо», «Цензор.нет» та дописів Максима у фейсбуку надрукована стаття Т. Порхун «Усе повинно бути органічне. Не чорно-біле». Отож, запрошуємо всіх бажаючих познайомитись ближче з творчістю та думками людини, життя якої так рано обірвала ворожа куля.



четвер, 15 лютого 2024 р.

#Неквапливе читання. Модест Левицький. Частина 1.

 


    Нарешті  моє неквапливе читання дійшло до збірки «Вибране» Модеста Левицького. Бо все якось руки не доходили: не дарма ж кажуть, що «нема пророка у своїй вітчизні» і я ось уже багато років, йдучи до могили бабусі, а нині і до матусі, на цвинтарі в селищі Гаразджа, проходячи повз місце останнього спочинку Модеста Левицького, завше відчувала якусь незручність та подумки обіцяла сама собі: ну ось візьму, врешті, у відділі краєзнавчої літератури його твори та й почну читати, щоб мати хоч якесь уявлення і про цю людину, і про його творчий доробок. Але, ну ви розумієте, моя обіцянка-цяцянка розтягнулася навіть не на роки, а на десятиліття… Якщо вже геть одверто, то мала деякий острах, бо ні від кого із знайомих не чула: візьми, Лілю, та й почитай Левицького – і поплачеш, і посмієшся, і словом добірним порозкошуєш, бо то є не просто «бєлєтрістіка лєгонька», а то є Література Високого Гатунку. Ну а нині я уже й сама можу вам те з певністю сказати, що й поплачете, й посмієтесь, й порозкошуєте, й ні на хвильку не пошкодуєте, якщо заварите собі духмяний чай чи запашну кавусю і поринете у світ коротеньких оповідань цього дивовижного чоловіка. Єдине, що смак вашого напою може трішки згірчитися та у горлі грудочка маленька застряне, бо, як цілком слушно зауважувала жінка над жінками – Олена Пчілка, мають твори Модеста Пилиповича здібність «прикувати… увагу до такого щоденного, немов би то незначного життя. Завдання-ж се таке почесне, таке величне: примусити читача оглянутись, добре зауважити ті муки, страждання маленьких, незначних людців; а їх так багато – і тих бідних людців, і їх стражданнів!..» Таку характеристику творчої індивідуальності письменника органічно доповнює його професійна діяльність лікаря. Отже, не можу я втриматися від емоцій та й услід за І. Франком, котрий висловився так про одного початкуючого тоді письменника (цікаво, чи хтось здогадається, про кого? – з мене кава та тістечко тому, хто перший назве в коментарі його імя), я також під тим глибоким вражінням вигукую: «І відкіля ти взявся у нас такий?»

    А дала нам його такого земля, про яку не менш емоційно писала наша велика Леся: «Красо України, Подолля!» Народився Модест Пилипович в селі Вихилівці поблизу Проскурова (тепер – Хмельницький), 25 липня 1866 р. в сімї Пилипа Костянтиновича й Модести Модестівни (з дому - Биховська) Левицьких. Графський рід Рогалів-Левицьких не став предметом гордощів народника Пилипа Левицького і сам Модест Пилипович цей титул ужив лише в одному своєму псевдонімі «Граф Бібірштейн», під яким він видав 1881 року збірку оповідань  («Граф Мотика»). До речі, демократичні погляди батька, який у студентські роки приятелював з В. Антоновичем, П. Житецьким, Т. Рильським, Б. Познанським (Боже, яке насправді аристократичне середовище української духовости!), стали визначальними у формуванні світогляду майбутнього громадського та політичного діяча. Пилип Левицький порушив ще одну традицію свого роду – не продовжив династію священиків, а, закінчивши історико-філологічний факультет Київського університету імені Святого Володимира, працював спершу вчителем історії в Київському кадетському корпусі, а згодом мировим посередником. Втім, недовго, бо, як згадує у своїй «Автобіографії» письменник: «…занадто ретельно обстоював інтереси селян при наділенні їх землею і на нього посипалися скарги до вищої влади з боку великих панів; і довелося йому покинути цю службу і взяти посаду інспектора прогімназії в Польщі…». Проте, тяжко було жити на чужині Пилипу Левицькому, і при першій нагоді він перейшов на посаду інспектора народних шкіл у Вінниці, а коли попідростали діти, перейшов на таку ж посаду в Камянець, щоб мати змогу вчити їх у гімназії.

    Закінчивши навчання у Кам’янецькій гімназії, у 1884 р. М. Левицький вступає, як свого часу його батько, на історико-філологічний факультет Київського університету, але 1888 р. переводиться на медичний «з метою бути «мужицьким доктором», служити народові, своєму бідному темному селянинові». І то були не красиві слова, то був високий чин на глибокому генетичному рівні. Як і батько, не зміг він довго бути на чужині і, як зазначає у тій же «Автобіографії», «один рік прослужив у Фатежському повіті Курської губ., але нудьга за рідним краєм перетягнула мене на посаду повітового лікаря в Ковель на Волині», де він працюватиме протягом 1894-1898 років. Звісно, що доля звела цього непересічного чоловіка з родиною Косачів. Сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова пригадувала: «В с. Любитів (4 версти від нас) жили тоді Зінаїда і Модест Левицькі (пізніше доктор Модест Левицький був відомий український письменник і громадський діяч). Молоде подружжя Левицьких особливо заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили».

    Але, через вологий клімат нашого Полісся, який шкодив здоров’ю дружини, М. Левицький мусив шукати місце праці в тепліших краях і знайшов його в містечку Окни на Поділлі, де зовсім скоро, за згадками Євгена Чикаленка, «придбав собі славу сердечного, всім приступного лікаря» (нині ми би сказали «доступного», а як же гарно «приступного» - я особисто беру це слово собі до вжитку). Тут він організував театральний гурток, читав селянам публічні лекції українською мовою з гігієни, «і тим підіймав у них повагу до своєї мужицької упослідженої мови і тим лікував і їхню пригнічену психіку» - знову цитую Є. Чикаленка. Таке «мазепинство» не залишилося не поміченим владою. Отож, після отакої 5-річної «разгнузданной» поведенції в Окнах, перейшов Модест Пилипович на таку ж посаду  в Боярку коло Києва. Цей період праці також триватиме майже 5 років. Потім у Києві півтора року працюватиме директором земської фельдшерської школи. Активна громадська діяльність М. Левицького, його співпраця з українськими часописами «Громадська думка» та «Рада» (котрі фінансував, до слова, Є. Чикаленко) приверне увагу чорносотенців. Утративши можливість обіймати посаду в Київському окрузі, 1907 р. одержав місце праці лікаря в Радивилові, що розташовувався тоді на кордоні з Австро-Угорською імперією. Тут організував осередок таємного Товариства українських поступовців, учасники якого разом із М. Левицьким усупереч забороні, вшанували 50-і роковини смерті Т. Шевченка. На дійстві були присутні галицькі українці, що стало причиною доносу. Одіссея працевлаштування буде тривати аж до революційних подій 1917 р. М. Левицький – на посаді залізничного лікаря в Білій Церкві. За української влади очолив санітарний відділ Міністерства шляхів і, за словами все того ж Є. Чикаленка, «своїм звичаєм, захопився лікуванням не тільки тіла, а й душі залізничників: він цілком віддався справі українізації залізничного апарату та організації продажу українських книжок по залізничних кіосках, сам привізши зі Львова цілий вагон українських закордонних книжок, на суму коло ста тисяч карбованців».

    Як добре, все ж, що вельмишановний Євген Харлампійович не тільки «любив Україну до глибини своєї кишені», а й залишив по собі файну публіцистику, - зокрема, і про М. Левицького, - бо я ледь стримуюсь, аби повністю не «передерти» його чудову статтю, написану ним з нагоди 30-ліття письменницької діяльності митця у 1927 р.,  і зажити тим собі слави, чи то пак, неслави плагіатора, але вона насправді класна і за стилем, і за мовою, і за рівнем пізнавальностиJ Отож, як інформує нас цей вельмишановний пан, «під час другої московської навали на Україну, коли Директорія, щоб врятувати українську інтелігенцію,організувала скрізь закордоном численні посольства», М. Левицький прийняв посаду радника посла УНР в Греції Ф. Матушевського (з січня 1919 р.), а після його смерті виконував усі дипломатичні обов’язки. 1920 р. М. Левицький був учасником з’їзду українських послів та дипломатів у Відні, де на той час мешкав. Після поразки національно-визвольних змагань переїздить до Тарнова (Польща), де тоді перебував уряд УНР в екзилі під проводом С. Петлюри. При цьому уряді стає міністром охорони здоров’я. Після ліквідації міністерства організовує для доньок українських емігрантів курси медсестер, де сам читає лекції. 1922 р. завідує в Закопаному санаторієм для хворих на туберкульоз вояків армії УНР. Через нестачу коштів санаторій буде закрито. «…Посаду лікаря та лєктора української мови» (нє, ну без Чикаленка і без його розкішного «лєктора», котрого мені тут word якогось лиха хотів виправити, ніяк – панство, раджу читати його статтю повністю і, взагалі, про цю людина також потрібно писати окрему статтю) М. Левицький поєднуватиме в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина) протягом 5 років. Там і відсвяткували 30 літ його творчої діяльности, про яку я вам, власне, нічого не розповіла. Та й біографію досить схематично окреслила, а вийшов нічогенько такий собі текст. Власне, я мала на меті донести до вас, як зразок для наслідування, шалену працездатність цього чоловіка та закцентувати на його україноцентричному світогляді – сподіваюсь, мені це хоча б трішки вдалося. А були ж і 5 років ще одного «волинського періоду» життя М. Левицького – на жаль, останнього, про котрий я просто таки не маю права розповісти вам двома-трьома реченнями, бо і для цього чоловіка вони були досить знаковими, і для мене, як волинянки, котра врешті «роздуплилася» та усвідомила – ЯКА ЛЮДИНА колись жила, працювала, творила та просто ходила тими ж самими вулицями мого рідного міста, це вкрай важливо. Таким робом, наразі я маю честь повідомити вам, шановне товариство, що ДАЛІ БУДЕ…                         

Лілія Бондарук.