#Цікавинки з часопису "Літературна Україна". Ярослав Ткачівський.

 

Український поет і прозаїк, поет-пісняр і гуморист, сатирик і журналіст Ярослав Васильович Ткачівський народився 14 серпня 1957 р. в м. Галичі Івано-Франківської області; постійно мешкає в Івано-Франківську. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка. Організатор створення, шеф-редактор і головний редактор популярного часопису «Тижневик Галичини». Член НСПУ з 1995 р. Нині — заступник голови Національної спілки письменників України, член Секретаріату та Правління НСПУ. Директор Музею історії Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Головний редактор Всеукраїнського літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Перевал». Автор близько 50 поетичних та прозових книжок, а також 11 збірників пісень і романсів. Лауреат багатьох міжнародних, всеукраїнських та обласних літературних премій. Заслужений працівник культури України.

     Письменник постійно працює над словом… Так, не встигли читачі відійти від презентації двох талановитих книг – повісті «Хрестинин хрест» та збірки оповідань і новел «В обіймах крил» у 2025 році, як автор пропонує читачеві наступну – «Ординець».

     У часописі «Літературна Україна» (N 8, 2026 р.) у рубриці «Проза» опубліковані уривки з цієї художньо-публіцистичної повісті Ярослава Ткачівського. Це новий твір письменника, що нещодавно вийшов у видавництві «Симфонія форте». Автор художньо відтворює правдиві факти злодіянь російських військових на тимчасово окупованих територіях України. Це болюча оповідь про злочини окупантів проти людяності.

     Московські ординці своїми гріховними діяннями й уседозволеністю в час російсько-української війни продемонстрували світові, що справіку властиві їм грабіж, гвалтування, сексуальний садизм, тортури, канібалізм і душогубство стали для них, кремлівських рашистів, і новітніми у ХХІ ст. методами ведення війни…Різні людські історії та емоції, зумовлені жахливими знущаннями ординців над своїми жертвами, шабашем слуг сатани та нестерпним болем жінок, нескореністю наших воїнів, помстою й водночас людяністю українців, лягли в основу цієї гостросюжетної повісті.

     Динамічний і водночас легкий стиль письма реалістичної повісті Ярослава Ткачівського до щему полонить читача описом фактів, за які окупантам-московитам не буде прощення ні на цьому, ні на тому світі. Всенародна помста ординцям і Божа кара неодмінно прийдуть!

     А ми в свою чергу запрошуємо Вас, шановні читачі, до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, щоб долучитись до творчості Ярослава Ткачівського!

#Читай_кіно: «Форрест Гамп» — книга проти фільму (і чому це дві абсолютно різні історії)

 

Чи знаєте ви, що культова стрічка Роберта Земекіса з Томом Генксом — це лише один із можливих поглядів на історію Форреста? Якщо ви досі не читали роман Вінстона Грума 1986 року, на вас чекає справжній сюрприз.

Сьогодні в рубриці #Читай_кіно розбираємося, чим відрізняється книга від її знаменитої екранізації та що з цього варто обрати!

🎬 Фільм: Добра казка про силу духу

Стрічка 1994 року — це зворушливий, притчевий і надзвичайно теплий шедевр. Фільм Земекіса зібрав 6 премій «Оскар» і подарував нам екранний образ ідеального дивака із золотим серцем.

Головний герой: Екранний Форрест (у неперевершеному виконанні Тома Генкса) — наївний, добросердий і щирий чоловік, який іде крізь бурі історії США з невинною усмішкою.

Атмосфера: Ностальгічна драмеді про те, що «життя — це як коробка шоколадних цукерок».

Кохання: Історія з Дженні у фільмі набуває трагічного, але дуже ніжнішого та романтичного забарвлення.

📖 Книга: Гостра, сатирична та безумна пригода

Роман Вінстона Грума — це зовсім інший досвід. Написаний від першої особи з усіма граматичними помилками та особливим говором Форреста, він набагато саркастичніший, жорсткіший і абсурдніший.

Книжковий Форрест: Це справжній велетень (з зростом під 2 метри та вагою понад 100 кг), який чудово грає в шахи, лається, вживає алкоголь, має гострий життєвий цинізм і не настільки безневинний, як на екрані.

Сюжетні повороти: У книзі пригоди Гампа значно виходять за межі фільму. Наприклад, Форрест встигає побувати політиком, шахістом-гроссмейстером, рестлером на прізвисько «Огр» і навіть космонавтом, який літає в космос із мавпою на ім'я Сью та потрапляє в полон до канібалів!

Гумор: Книга сповнена чорного гумору та сатири на американське суспільство 60-70-х років.

⚖️ То що ж краще: читати чи дивитися?

Дивитися: Якщо ви хочете відчути тепло, натхнення, світлу ностальгію та подивитися на один із найвеличніших акторських перформансів у історії кіно.

Читати: Якщо ви прагнете дізнатися «справжню» історію, любите сатиру, готові до безумних пригод і бажаєте побачити, як один і той самий сюжет можна розказати абсолютно по-різному.

💡 Цікавий факт: Сам автор книги, Вінстон Грум, спочатку був дещо розчарований тим, як фільм згладив гострі кути його роману і прибрав сатиру, але саме успіх стрічки зробив його книгу світовим бестселером.

💬 А що ви зробили раніше — подивилися фільм чи прочитали книгу? Який варіант Форреста вам ближчий до серця? Діліться в коментарях!

#Цікавинки з часопису "Локальна історія". Полтавщина.

 

     Серед уродженців Полтавщини – чимало видатних постатей. Іван Котляревський, який звікував вік у батьківській садибі над Ворсклою і саме там переспівав Вергілієву «Енеїду», проклавши шлях українській літературній мові. Микола Гоголь із Сорочинців, який створив ідилічний, хоч і кітчевий, образ сільської України. Михайло Драгоманов із Гадяча, мабуть, найоригінальніший український політичний мислитель ХІХ століття з обличчям, зверненим до Європи. Симон Петлюра, який пройшов шлях із передмістя Полтави до Парижа, ставши очільником УНР, держави, якій не судилося встояти.

     Це товариство можна розширювати і розширювати, але чоловік, з якого фактично розпочалося викшталтування Полтавщини як осібного краю, навряд чи до нього потрапить. Бо ж він не був українцем у сучасному розумінні, а в нашому народницькому гранднаративі й поготів закріпився як кат українського народу.

     Цим чоловіком був Ярема Вишнивецький (1612 – 1651) – нащадок Гедиміновичів, родич славнозвісного Байди, син Раїни Могилянки – двоюрідної сестри митрополита Петра Могили та фундаторки Мгарського монастиря. Задніпров’я освоювали ще його дід і батько, але саме за Яреми тамтешні володіння сягнули небувалого обсягу: 40 тисяч димів, себто чверть мільйона людей і понад пів сотні міст та містечок – Ромни, Пирятин, Прилуки, Лохвиця, Сенча, Глинськ, Варва, Срібне.

     Яремин спадок століттями був невидимим. Але невидиме – не означає зникле. Цьому, зрештою, і присвячений № 5 часопису «Локальна історія» за 2026 рік.

     Полтавщина не раз відігравала головну роль в українській історії. У ранньомодерну добу ця далека й найменш заселена околиця Речі Посполитої стрімко перетворилася на ядро Козацької держави. Згодом, попри намагання російської імперії обернути Полтавщину на пасторальну деполітизовану провінцію Малоросії, вона стала основним рушієм модерного українського націотворення.

     Про історію та сьогодення, про літературну мапу Полтавщини, про «Червону руту» та славнозвісну миргородську воду, про вишивку «білим по білому», про опішнянське гончарство та гастрономічні традиції краю, а також ще багато-багато інших цікавих тем розповість читачам часопис «Локальна історія». Тож, чекаємо на Вас у читальній залі Волинської бібліотеки для юнацтва!

#Неквапливе_читання Голосно про Тиху Правду Модеста Левицького

 

Вже вкотре звертаюсь до цієї Постаті. Опублікувала серію дописів про цього визначного Чоловіка і навіть присвячений йому масовий захід провела кілька років тому. Нині готую мозкоборець «Голосно про Тиху Правду Модеста Левицького» і вишукую нестандартні завдання для гравців. До слова, назва – алюзія на повість-есей Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького». Отож, хочу поділитися й з Вами деякими цікавинками з життя та творчости цієї визначної та належно непоцінованої нами людини – шляхтича за походженням, лікаря за фахом, письменника за покликанням, дипломата з обов’язку та вчителя за велінням серця. Втім, це далеко не всі грані особистости Модеста Пилиповича.

І правда його «тихою» була зовсім не тому, що сповідував він принцип «моя хата скраю» і сидів собі він тихенько, як воша у кожусі. Так, він не виголошував палких промов з  високих трибун та не створював політичних партій з оперетковими назвами, не ліз в об’єктиви фото та кінокамер. Його патріотизм проявлявся у щоденній та часто непомітній щоденній праці.

Він лікував людей. Часто власним коштом. У Луцьку його знали як унікального лікаря, який йшов до хворих у будь-який час доби. Тим, у кого не було чим заплатити за візит, купував ліки сам. Про це, зокрема, згадувала його сестра Софія Левицька. У своїх спогадах про брата вона розповідала про епізод з свого життя, коли брат приїхав до неї, недужої, коли вона влітку опинилася сама на дачі під Києвом:

«Була я сама, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним – бо почти не було, - щоб порадив, що робити. Аж тієї ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані дорогу не зважав він: одна думка була, щоб скоріше приїхати допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

-         На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то його дружина), бо бачиш, як трапляється мені багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки»

Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона про те не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав»

Дмитро Дорошенко згадував, як вони з Модестом Пилиповичем та молодим доктором Зелінським літом 1911 р. вирушили до Берестечка, аби вклонитися козацьким могилам. Втім, мали непередбачувані зупинки, бо звістка про приїзд шанованого лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней:

«…і звідусіль назбігалися пацієнти, здебільшого жиди. Матері приносили худих, рахітичних дітей і питалися поради. Пришкандибали якісь хворі. М. П. замість спочити мусів одкрити амбулаторний прийом, ані одним мускулом не показуючи, що він втомлений або що йому ніколи. Терпеливо вислухав він плутані оповідання й жалі, оглядав хворих, давав поради. Замурзаних і виснажених дітей садовив на коліна, цілував і голубив. Розмовляв по-жидівськи, і це, видко, також було одною з причин, чому до нього так тиснулися хворі»

Коли з причини нездужання дружини, якій категорично не пасував наш вологий волинський клімат, змушений був покинути Волинь, то його дорога кума, Ольга Петрівна Косач, вельми засмутилася. Казала, що втратили вони не просто хорошого лікаря, бо хороших лікарів тоді не бракувало, але таку Золоту Людину годі було другу відшукати. Тому, коли доля знову звела їх у Києві, до послуг лікаря Левицького знову зверталася і вона, і вся її родина. Особливо теплими стосунки його були з її геніальною донькою. Леся Українка навіть доглядала Модеста Пилиповича, коли тому зробили невдалу операцію на оці. Шкода, що не збереглися листи від нього до неї. Лариса Петрівна після арешту 1907 року знищила їх, як і багато інших, аби не завдати неприємностей своїм друзям, якби та кореспонденція потрапила до тих, кому кісткою в горлі стояло усе українське.

Зате збереглися листи Модеста Пилиповича до дорогої куми, з яких можна довідатися багацько цікавої інформації. Зокрема, про те, що надсилав їй молодий лікар свою «пробу пера» - оповідання «Дякова помста». Левицький надзвичайно поважав думку письменниці, але сам дуже сумнівався у власних силах, вважав твір «слабенькою річчю» та хвилювався через те, що недостатньо добре володіє українською мовою. Олена Пчілка дійсно детально розібрала оповідання. Вона вказала початківцю на художні недоліки, похибки в мові (оскільки Левицький тоді ще тільки відточував свій літературний стиль) та композиційну слабкість. Пчілка була відома своїм суворим і безкомпромісним ставленням до літературного слова і робити ввічливих реверансів не збиралася навіть тоді, коли йшлося про її улюбленого кума. Проте її зауваження не відбили у Левицького бажання писати, а навпаки – змусили його працювати над собою значно ретельніше. Модест Левицький врахував зауваження своєї літературної наставниці.

Згодом, у листі до своєї молодшої сестри Ольги, датованому 28 листопадом 1899 року Леся Українка зазначить таке: «Був Людін вечір… (Людмила Старицька-Черняхівська – донька Михайла Старицького)  На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни)» Леся Українка влучно обіграла етимологію його імені, адже латинське modestus якраз і означає «скромний», «сором’язливий».

«Дякову помсту» Модест Пилипович підписав псевдонімом Виборний Макогоненко. Запозичив він його у класика української літератури Івана Котляревського, використавши ім’я  колоритного персонажа з п’єси «Наталка Полтавка». У книзі «Псевдоніми та криптоніми» подають 14 псевдонімів, якими Модест Пилипович підписував свої твори у різний час. Хоча і в мережі, і в деяких друкованих виданнях можна зустріти ще один – Граф Біберштейн. Під ним, мовляв, 15-літній юнак видав свою першу збірку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Проте це хибна інформація. Натомість, автором цієї нині бібліографічної рідкості був його батько – Пилип Левицький, родовід якого сягає графів Рогалів-Левицьких, які, в свою чергу, походять із старовинного німецько-польського дворянського роду Біберштейнів. Втім, народник Пилип Левицький свідомо відмовився від цього титулу і вжив його лише один раз у житті, коли у 1881 році в Кам’янці-Подільському видав збірку українських оповідань. Здавалось би, нічим непримітний факт. Але, зважаючи на контекст, це видиться як неабиякий чин. Особливо після 18 травня 1876 року. Коли таємним та огидним емським указом царський уряд перекрив дихання українській книзі, бо «такого язика нєт, нє било і бить нє могьот», видати таку книгу було подвигом, за який би точно не нагородили вчителя історії, а згодом і мирового суддю Пилипа Левицького. Тому-то й заховався він під ім’ям Графа Біберштейна. Згодом, коли відомим письменником став його син, й виникла оця плутанина з авторством.

Хоча словосполучення «став відомим письменником» звучить, напевне, надто гучно. І зовсім не тому, що Модест Пилипович був посереднім літератором. Просто на нього навісили ярлик «українського буржуазного націоналіста», що, як на мене, є насправді почесним званням. Проте в квазідержаві «срср» така наличка означала перепусткою у повне забуття. Під загрозою опинилася навіть його могила, яку хотіли зрівняти зі землею, коли на початку 70-х років минулого століття ліквідовували старе луцьке кладовище. Цього не сталося тільки завдяки пасіонаріям з нашого обласного центру Г. А. Левчуку та І. М. Муштенку. Вони зверталися до спілки письменників України, у Міську раду. Врешті, нагадали про те, що лікар Левицький надавав медичні послуги родині Косачів і мав дружні стосунки з Лесею Українкою. Це було вагомим аргументом. Зібрані останки і пам’ятник перевезли в селище Гаразджу, де відкрилось нове кладовище. Вибрали місце зліва від центрального входу…

На Волинь це ім’я почало повертатися на зламі 80-90 років минулого століття. Прозвучало воно по радіо з вуст літературознавця Дмитра Полікарповича Іващенка, який сказав: «Ми майже нічого не знаємо про нашого земляка Модеста Пилиповича Левицького». Хочу внести маленьку ремарку щодо терміну «земляка», бо родом Левицький з Поділля. Але Волинь і справді стала для нього другою батьківщиною і згадки про це можна відшукати в його листах та спогадах.

Втім, нині я хочу закцентувати на темі повернення імені Модеста Левицького і в українську літературу, і на терени Волині. У відповідь на закид Д. Іващенка у «Молодій Волині» за 15 березня 1991 року з’явилась стаття його учениці Ірини Левчанівської «Дідусь Модест». Інтелігенція міста вшанувала письменника, провівши вечір, присвячений його пам’яти. Учні гімназії №4 також організували кілька культурних заходів з участю колишніх гімназистів Луцької Української Гімназії, де у 1927-1932 роках Модест Пилипович викладав українську мову та літературу. Грандіозну роботу провела й колишня вчителька четвертої луцької гімназії, союзянка і краєзнавець пані Лариса Токарук. До 150-ліття від дня уродин М. Левицького у 2016 р. вийшла збірка оповідань Модеста Пилиповича «Вибране»… 

Я злукавлю, коли скажу, що Волинь не віддала шану цьому визначному чоловікові. Проте, коли ви запитаєте у більшості пересічних мешканців нашого міста, хто такий Модест Левицький, вам навряд чи дадуть чітку відповідь.

Модест Пилипович був не лише лікарем, письменником, мовознавцем та дипломатом. Він ще й на бандурі навчився грати і вчителем його був не хто інший, як знаменитий «бандурист у фраці» Василь Ємець. І саме Модест Пилипович Левицький познайомив Луцьк з мистецтвом гри на бандурі, створивши спочатку гурток, а потім і повноцінну капелу бандуристів.

25 липня цього року виповнилося 160 років з тих пір, як Модест Пилипович Левицький прийшов у цей світ. І прожив він у ньому зовсім недаремно. Хоча й донині є актуальними слова українського славіста, філософа, історика Юрія Мулика –Луцика: «Немає йому на Волині ні мармурового, ні бронзового, ні кам’яного пам’ятника. Але по ньому залишився пам’ятник нерукотворний: щира, непідробна любов у серцях народу». Сподіваюся, що і цей допис, і мій майбутній мозкоборець пробудять хоча би дещицю цієї любови і сповниться, врешті, віра Василя Короліва-Старого в те, що «…нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той п’єдестал, з якого так старанно зсажували його сучасники, перед котрими він уперто намагався не показуватися у своїй правдивій величі…»

Слава Нації! Смерть ворогам!

                                                                                                             Лілія Бондарук.                    

  

  

 

#Читай_кіно. Курт Воннегут. "Бойня номер п'ять".

 

#Читай_кіно: Коли література та кінематограф стають дзеркалом людського божевілля 📜🎬

Сьогодні у нашій постійній рубриці говоримо про шедевр, який водночас шокує, змушує сміятися крізь сльози та назавжди змінює погляд на війну. Наш фокус — роман Курта Воннегута «Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей» та його культова екранізація 1972 року від режисера Джорджа Роя Гілла («Slaughterhouse-Five»назва  англійською).

📖 Книга: Осколки пам'яті та трагікомедія абсурду

Курт Воннеґут написав цей роман, спираючись на власний травматичний досвід: будучи військовополоненим, він вижив під час страшного бомбардування Дрездена у лютому 1945 року.

Головний герой, Біллі Пілігрим, «відімкнувся від часу». Він проживає своє життя не лінійно, а хаотично стрибає з одного моменту в інший: від американського дитинства та полону в Дрездені до... зоопарку на далекій планеті Тральфамадор. Воннеґут створив унікальний антивоєнний маніфест, де фантастика, чорний гумор та глибокий психологізм переплітаються у фразу, що повторюється після кожної смерті: «Така-то штука» (So it goes).

🎬 Фільм (1972): Еталонна адаптація складної структури

Екранізувати «Бойню номер п'ять» вважалося неможливим через її «рвану» хронологію. Проте режисер Джордж Рой Гілл (автор легендарних стрічок «Буч Кессіді і Санденс Кід» та «Афера») здійснив справжнє кінематографічне диво.

• Чому фільм став культовим: Гілл використав геніальний монтаж, де візуальні та звукові тригери переносять Біллі з однієї епохи в іншу абсолютно безшовно.

• Визнання автора: Сам Курт Воннеґут був у захваті від картини та зазначав, що кожен актор зіграв саме так, як він уявляв під час написання книги.

• Нагороди: Фільм здобув Приз журі Каннського кінофестивалю та премію «Г'юго» за найкращу драматичну постановку.

• Музичний супровід: Окремою окрасою стрічки є класична музика Йоганна Себастьяна Баха у віртуозному виконанні Гленна Гульда, яка створює неймовірний контраст із хаосом на екрані.

⚖️ Що обрати: читати чи дивитися?

Наш вердикт — обов’язково і те, і інше! Книга подарує вам неповторний, іронічний та щемкий голос самого Воннеґута. Фільм же візуалізує цей складний всесвіт із неймовірною повагою до першоджерела, ставши одним із найкращих прикладів перенесення постмодерністської літератури на екран.

А ви читали «Бойню номер п'ять» або, можливо, бачили фільм? Діліться своїми враженнями у коментарях! 👇

#Цікавинки_з_часопису. "Літературна Україна". Віталій Москаленко.

 

Віталій Анатолійович Москаленко — український дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України, посол України в Болгарії (2018 - 2022), дійсний член (академік) Української академії геополітики та геостратегії (2024) — народився 31 жовтня 1955 р. у Києві.

     У 1978 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Кандидат філологічних наук. Володіє англійською, сербською, словацькою, болгарською та македонською мовами.

     У 1978—1980 рр. — кореспондент «Останніх вістей» українського радіо, іномовлення «Радіо-Київ».

     У 1980—1983 рр. — аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.

     У 1983—1993 рр. — науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, заступник Головного редактора журналу «Слово і час».

    У 1993 р. виконувач обов'язків начальника відділу Управління кадрами Міністерства закордонних справ України.

     У 1994—1998 рр. — перший секретар Посольства України в Болгарії.

     У 1998—2000 рр. — завідувач відділом Балканських країн Третього територіального управління МЗС України.

  У 2000—2001 рр. — керівник Дипломатичної Місії України в Республіці Македонія.

 У 2001—2003 рр. — радник Посольства України в Словацькій Республіці.

   У 2003—2004 рр. — начальник Третього територіального управління МЗС України.

   У 2004—2005 рр. — керівник Дипломатичної Місії України в Боснії та Герцеговині.

 Від 3 листопада 2005 до 3 червня 2009 р. — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Македонії.

   У 2009—2011 рр. — заступник директора Департаменту інформаційної політики, Посол з особливих доручень — начальник Управління технічного забезпечення МЗС України.

   З 2011 р. — Генеральний консул Генерального консульства України в місті Ростов-на-Дону.

  23 липня 2014 р. доклав зусиль до процесу виписки та відправки поранених прикордонників в Україну з Ростова-на-Дону. При цьому зауважив російським засобам масової інформації про ситуацію на сході України: «У мене немає слів, щоб описати те, що відбувається, — йде війна між Росією та Україною».

  13 липня 2018 р. — призначений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Болгарія, 23 грудня 2022 р. — звільнений з посади.

     Темою дисертаційного дослідження було вивчення впливу Михайла Драгоманова на українсько-болгарські культурні зв’язки у другій половині XIX століття. В науковому дослідженні В.Москаленко довів, що ідеї Драгоманова сприяли зближенню культур українського й болгарського народів. Посольство України в Болгарії за підтримки МЗС Болгарії регулярно проводить у Софії «Драгоманівські читання». Був серед українських дипломатів, які працювали в першому складі української місії у Софії після проголошення Незалежності України і відновлення дипломатичних відносин з цією братньою країною. Болгарія однією з перших визнала Незалежність України.

     Віталій Москаленко налагодив випуск друкованого видання, яке знайомило болгар і українців з новою Україною, ініціював видання у Болгарії «Історії України» Ореста Субтельного. Член Національної спілки письменників України.

     Віталій Анатолійович Москаленко автор книжок:

   1. Українсько-Болгарські літературні та наукові звʼязки кінця XIX - початку ХХст., Київ, Наукова думка, 1987.

   2. Проф. Михайло Иванович Парашчук украински скулптор и виден обществен деец (1878-1963). Сборник документи, снимки и публикации. (Співавтор Еміне Хакова). София, Парадигма, 2016.

   3. Віто Москато. Сім розбишацьких апокрифів (квазідипломатична апологія), Мултипринт-София, 2021.

   4. Віто Москато. Велика місія укрів на Болгарщині. Розбишацький апокриф. Київ, Саміт-Книга, 2023,

   5. Віто Москато. Ростовський карамболь. Записки Ґенерального консула. Київ, Саміт-Книга, 2024, 184 с

   6. Віто Москато. Сім розбишацьких апокрифів. Квазідипломатична апологія (Видання друге-сіквел). Київ, Саміт-книга, 2026.

     У № 7 «Літературної України» за 2026 р. надруковано уривок з переробленого та значно доповненого другого видання книги Віто Москато «Сім розбишацьких апокрифів». Вона базується загалом на реальних фактах, подіях та досвіді, охоплює жанри мемуаристики, біографії, публіцистики і документалістики та розповідає про становлення і розвиток закордонної української дипломатичної служби новітніх часів (90-ті рр. ХХ ст. – 10-ті рр. XXI ст.).

     Тож чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#Цікавинки_з_часопису "Київ".Роман Горак.

 

Письменник, прозаїк, есеїст, драматург, дослідник творчості Івана Франка Рома́н Дми́трович Го́рак народився 17 січня 1942 року в м. Городку Львівської області.

     Заслужений працівник культури України, кандидат хімічних наук, професор, почесний громадянин міста Городок.

     Навчався у Городоцькій семирічній школі № 3, а відтак у десятирічній школі № 2. У 1964 р. закінчив хімічний факультет Львівського державного університету імені І. Франка та аспірантуру (1971). Кандидат хімічних наук (1972).

     Працював у вищих навчальних закладах України та науково-дослідних інститутах.

     1974-1993 рр. — старший науковий співробітник Львівського медичного інституту.

     1993-2017 рр. — директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

     2002-2018 рр. — професор кафедри історії української літератури Львівського національного університету ім. Івана Франка.

     Член Національної Спілки письменників України з 1988 р.

     Упорядник та редактор першого повного видання полілогії «Мазепи» Богдана Лепкого (1992—1994. «Дніпро»), «Мотря» (1991, «Червона Калина») та творів заборонених і забутих письменників: В'ячеслава Будзиновського (у двох томах, «Дніпро»), першовидання творів Катрі Гриневичевої, Володимира Островського, Василя Загаєвича, Михайлини Рошкевич, Ольги Дучимінської, Івана Керницького, Василя Ткачука, Софії Парфанович, Олесі Бажанської, Софії Яблонської.

     Упорядник та автор передмов та післямов до низки творів Івана Франка.

      Автор близько 60 наукових статей та авторських свідоцтв у галузі хімії, один з авторів штучної крові та діапозитивів тексту, а також понад 530 наукових статей з літературознавства та мистецтвознавства, надрукованих у різних наукових журналах та виданнях.

     Кіносценарист, автор театральних постановок та авторських програм на радіо та телебаченні. Автор сценаріїв телевізійних фільмів про Івана Франка: «Рідне село Франка», «Адреси генія у Львові», «Дрогобич — місто юності Івана Франка», «Іван Франко і Львівський університет», «Іван Франко».

     На сцені Львівського національного українського академічного театру ім. М. Заньковецької здійснено постановки його драм: «Картка любові», «Артистка», «Святомиколаївський вечір», «Поцілунок самотності», «Та, котру любили», «Спогад про Саломею» та «Божевільна», з яких дві останні отримали гран-прі на міжнародних фестивалях, а «Картка любові» витримала 250 показів.

     Автор лібрето опери М.Волинського «Данило Галицький».

     Роман Горак — лауреат премій:

- ім. Михайла Возняка в області літературознавства (2006),

- «Золота фортуна» міжнародної академії наук (2006),

- ім. Івана Франка (2007),

- ім. Ірини Вільде (2015),

- ім. Василя Стефаника (2016),

- Міжнародної премії Українського Вільного університету (США, 2021),

- Міжнародної премії ім. Пантелеймона Куліша (2022),

-Республіканської премії ім. братів Лепких (2023),

- Республіканської премії ім. Стефана Коваліва (2023),

- Національної премії України ім. Т.Шевченка (2011).

     Помер письменник у Львові 16 листопада 2025 року. 18 листопада похований на Городоцькому міському цвинтарі.

     Дружина: Горак (Пиріжок) Надія Андріївна, 1950 р.н. – член Спілки майстрів народної творчості. До виходу на пенсію працювала викладачем Львівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва ім. Ів. Труша.

     Сини: Горак Яким (1974 р.н.) – кандидат мистецтвознавства, доцент Львівської музичної академії ім. М. Лисенка; Горак Андрій, 1979 р.н. – лікар-травматолог; Горак Іван, 1984 р.н. – аспірант кафедри англійської мови Львівського національного університету ім. І.Франка.

     У № 1 часопису «Київ» за 2026 р. розпочалась публікація повісті-есею Р. Горака «Голос із гір» з продовженням у наступних номерах. Отож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Приходьте та насолоджуйтесь творчістю Романа Горака!