понеділок, 8 липня 2024 р.

#Цікавинки_з_часопису #Країна #Читальна_зала_на_Волі_2

         Ірина Цибух, «Подруга Чека», не дожила до свого двадцять шостого дня народження лише два дні. Бойова парамедикиня, доброволиця медичного батальйону «Госпітальєри». Народилася 1 червня 1998-го у Львові. Батько – будівельник, мати – вчителька. У Ірини є молодший брат Юрій. Дівчина закінчила факультет журналістики Національного університету «Львівська політехніка». Вчилася на магістерській програмі Київської школи економіки. Ірина працювала журналісткою в «Газеті по-українськи», менеджеркою на «Суспільному», із 2015-го як парамедикиня їздила на Донбас, реалізовувала освітні проєкти на Донеччині й Луганщині, знімала документальні стрічки. Із 2017-го була керівницею проєктів реформ на «Суспільному».

24 лютого 2022-го в Сіверськодонецьку вона мала презентувати свій документальний фільм «Відстань». Наступного дня повинна була відбутися прем’єра стрічки у столичному кінотеатрі «Жовтень».

Із 25 лютого 2022-го Ірина була парамедикинею на передовій у медичному батальйоні «Госпітальєри». Мала псевдо «Подруга Чека», бо носила на шиї чеку від гранати. Нагороджена орденом «За заслуги».

Дівчина відвідала 15 країн. Улюблений фільм – «Тіні забутих предків». Любила слухати українські романси та пісні, що їх співала бабуся: «Намалюй мені ніч», «Гуцулка Ксеня», «Може, я тебе вигадав». Ірина була незаміжня. Загинула 29 травня під час ротації на Харківщині. Жила в Києві. Похована на Личаківському військовому кладовищі у Львові.

Часопис «Країна» в № 11 (червень, 2024) на основі інтерв’ю журналу та Укрінформу, дописів Ірини Цибух у соцмережах та посмертного листа братові опублікував роздуми та висловлювання «Чеки» про війну, про українське суспільство, про те, яким хотіла б бачити життя після перемоги.

«…Хочу дітей. Хочу будинок, город і кущі з гарними квітами. Хочу полоти грядки, доглядати за всім тим і чекати друзів на барбекю на задньому дворі. Хочеться просто пожити…Але закінчити війну важливіше».

«…Обожнюю Донеччину й Луганщину. Донбас для мене – про людей, яким не було дано українськості, але які стали українцями через зусилля».

«…Сумно, що ми проживаємо такі немічні, залежні від суспільного схвалення життя. І що лише смерть дає змогу проживати абсолютну свободу. Однак біда в тому, що життя закінчилось і ця свобода більше немає ніякого сенсу. Сьогодні й навіки мені все одно, що про мене чи про цей текст скажуть люди. Наберуть ці речення лайки чи ні. Нарешті нічия думка мене не цікавить, я померла»…

                                                   

                                                                            

                                               



четвер, 4 липня 2024 р.

#Цікавинки_з_часопису #Київ #Читальна_зала_на_Волі_2

                                                                              


Борис Артемов – в минулому вчитель та журналіст із Запоріжжя– один з найкращих прозаїків в Україні, хоча, на жаль, поки що практично не відомий широкому загалу читачів. Він є автором збірок оповідань «Ефект 2000», «Віра, диво та … гаманець», «Чотири оптимістичні історії», «Фалафель» та ін. Власну історію автора можна назвати повістю про непереборну жагу до життя, але насамперед вона про цінність дотримання обіцянок – попри біль, зневіру та знесилення. Бути свідком окупації, руйнації і пекельного згасання міста та його людей і бути його втіленням, Маріком. Маріком, який оберігатиме вогник життя і обов’язково повернеться.

Повість та оповідання із нової збірки Бориса Артемова «Марік» – болісні, чесні історії про наші втрати. Ці тексти – довге і болісне відлуння останнього десятиріччя життя нашої країни та дзвін, в який б’є в набат сьогоднішня Велика війна.

Вони талановиті та страшні. Але не страшніші за тисячі фотографій загиблих героїв і жертв на вулицях майже кожного населеного пункту України – від півдня до півночі, від сходу до західних кордонів.

Вони можуть травмувати. Але не глибше, ніж жахіття полону, ворожі катівні та масові безіменні поховання цивільних, загиблих від обстрілів, тортур і голоду в понівечених рашистами українських містах і селах.

Вони гіркі. Але не гіркіші, ніж ті ліки, які конче потрібно приймати, щоби раз і назавжди вилікуватися від тяжкої хвороби, що загрожує смертю кожному з нас.

«Марік» – це справжнє обличчя війни, до якої не можна повертатися спиною, аби не стати її жертвою, це дуже потужна проза, що обов’язково посяде своє місце серед найсильніших текстів про війну. І не лише про війну.

Часопис «Київ» опублікував повість «Марік» на сторінках № 11-12 за 2023 рік – і цей примірник є у читальній залі. А уже в кінці травня 2024 року збірка Бориса Артемова побачила світ у видавництві «Білка» ( Київ ). Сподіваємось, що найближчим часом ми будемо мати її у своїй бібліотеці.

                                                         




середа, 3 липня 2024 р.

#Книга_тижня #Бестселер #Ментальне здоров’я

 


Вівек Мурті

«Самотність.

Сила людських стосунків»

Київ, Лабораторія, 2023

Переклала з англійської Олена Любенко

Чому ми почуваємося все більш самотніми в сучасному світі? Це питання вирішив дослідити один з найголовніших лікарів у США Вівек Мурті (колишній головний хірург США, засновник організації Doctors for America, яка виступає за надання доступної медичної допомоги в США. Дослідник проблем залежності від наркотичних речовин, питань змін клімату та причин здійснення озброєних злочинів).

Автор дуже детально розповідає, звідки виникає це відчуття та чому технології і глобалізація ще більше розділили нас. Він опитав багатьох людей, які почуваються самотніми, і визначив, що стоїть в основі цього болючого стану та як його можна подолати. У цій книзі він вмістив справжні життєві історії про те, як в основі депресивних розладів, жорстоких вчинків, залежностей, стресових ситуацій вдома і на роботі стоїть саме самотність, покинутість і бажання, щоб тебе помічали. Завдяки гіркій правді Мурті майстерно показує, що, навіть в цифрову епоху, не існує замінника для природного зв’язку між людьми.

«Ми єдині тварини на планеті, які зі шкури пнуться, аби поділитись змістом своїх думок з іншими, навіть якщо від цього не буде безпосереднього зиску».

«Глобальна реакція нашого організму на стрес призначена для того, аби підвищити наші шанси на виживання. Але якщо вона триває задовго, чи виникає зненацька й різко, то справляє геть протилежний вплив. Один з прикладів екстримальної реакції на стрес – синдром такоцубо, або «синдром розбитого серця».

Нам усім треба знати, що ми важливі, що нас люблять. Це глибоко закорінені потреби, які гарантують утіху від стосунків, і коли їх задоволено, наше життя зазвичай стає здоровішим, продуктивнішим і загалом приємнішим. «Самотність. Сила людських стосунків» завдяки дивовижним історіям допомагає вийти з пригніченого стану та почати реалізовуватися у житті, тож запрошуємо у читальну залу познайомитися з книгою Вівека Мурті.

Цитати з книжки:

«Про самотність та усамітнення:

Самотність визначається нашим внутрішнім рівнем комфорту. Саме це відрізняє самотність від усамітнення. Коли нам самотньо, ми нещасні й прагнемо позбутися цього емоційного болю. На противагу до цього, усамітнення — це стан мирного перебування сам на сам із собою чи в добровільній ізоляції. Це чудова нагода для самоаналізу і можливість поспілкуватися із собою без того, щоб нас відволікали чи турбували. Усамітнення підсилює розвиток нашої особистості, креативність та емоційний комфорт, дозволяючи нам розмірковувати, відновлюватись і поповнювати запас життєвої енергії. Упродовж тисячоліть монахи й аскети в різних духовних традиціях прагнули усамітнення як можливості для самозаглиблення і поновлення зв’язку з божественним. На відміну від самотності, усамітнення не обтяжене соромом. Це радше сакральний стан.

Усамітнення теж може трохи лякати, навіть жахати, оскільки воно дає випірнути на поверхню як позитивним, так і негативним думкам та емоціям. Кімната, у якій ми зустрічаємося зі своїми демонами, не завжди буде тим місцем, куди ми зайдемо добровільно. Але саме в цій боротьбі ми опрацьовуємо проблеми, прояснюємо свої почуття і налагоджуємо комфорт із самими собою. Тоді налагодження комфорту в усамітненні — це невіддільна частина зміцнення нашого зв’язку із собою, а отже, й уможливлення нашого зв’язку з іншими. Парадоксально, але факт: усамітнення захищає від самотності.

Про вплив хронічної самотності:

Коли ви хронічно самотні — у дитинстві чи дорослому віці, — самотність просочується глибоко у ваш спосіб мислення. Вона забарвлює ваші думки практично про все, особливо про ваш характер. Ви уявляєте себе невдахою. Переживаєте, що вам буде самотньо, навіть коли ви в компанії людей. А найдеструктивніше те, що ви ставите під сумнів свою цінність, думаючи, що з вами щось фундаментально не так і тому вам так болить.

Про дружбу:

На жаль, багато людей плутають дружбу з діловими стосунками, вбачаючи в людях джерело соціального або професійного статусу чи матеріальних благ. Доктор Роналд Шарп, який викладає курс літератури про дружбу в Вассар-коледжі, нарікав на цю плутанину у своєму інтерв’ю 2016 року. У дружбі «найголовніше не те, що людина може для вас зробити, а те, хто ця людина і ким ви обоє можете стати у присутності одне одного, — сказав він. І додав: — Поняття “не робити нічого, просто проводити разом час” нині стало свого роду втраченим мистецтвом». Створювати перепони для взаємності може й самотність. Бо коли ми самотні, нагальна незадоволеність власних соціальних потреб може ускладнювати для нас розуміння, шанування і реагування на потреби інших — навіть якщо це наші друзі. У своєму інтерв’ю 2017 року журналу The Atlantic Джон Качіоппо пояснив, що самотність може зробити нас занадто нетерплячими, зацикленими на собі й поглинутими власним емоційним станом. Тому, навіть коли при зустрічі з близькими друзями, якщо ми самотні й занадто довго були наодинці із собою, то можемо мимоволі перегнути палицю, розмовляючи трохи швидше й довше, ніж за звичайних обставин, бо ми прагнемо почуття зв’язку.»

 

понеділок, 1 липня 2024 р.

#Цікавинки_з_часопису #Країна

 

У 10-ому числі часопису «Країна» за 2024 рік у рубриці «Розмова про все» опубліковано інтерв’ю Віталія Капранова.

Брати Віталій та Дмитро Капранови народилися 24 липня 1967-го в Дубоссарах, Молдова. Згодом родина переїхала в Очаків. Батьки працювали дільничними лікарями.

Обидва навчалися в Уральському політехнічному інституті та Московському енергетичному інституті за фахом «Технічна кібернетика». 1988 року одружилися із сестрами-близнючками, Віталій – з Інною, Дмитро – зі Світланою, та переїхали до столиці росії. Працювали у фармацевтичному та виноробному бізнесі, були серед засновників Українського культурного центру, випускали газету «Тинди-ринди» та журнал української фантастики «Брати».

1998-го переїхали до Києва, а наступного року відкрили видавництво «Зелений пес». 2001-го вийшла збірка оповідань «Кобзар 2000». Віталій та Дмитро Капранови також є авторами книжок «Приворотне зілля», «Щоденник моєї секретарки», «Розмір має значення», «Зоряний вуйко», «Мальована історія Незалежності України», «Веселих свят!», «Забудь-річка», «Майдан. Таємні файли», «Справа Сивого», «Паперові солдати», «Історія Європи. Український погляд».

4 вересня 2019 року створили ютуб-канал імені Т.Г. Шевченка про історію України. Після повномасштабного вторгнення росії боронили Київщину у складі полку «Азов». Згодом повернулися до цивільного життя.

16 квітня Дмитро помер через проблеми із серцем. Віталій живе в Києві.

 «На жаль, щоб оцінити людину, треба, щоб вона померла, – каже Віталій Капранов. – Так вийшло, що я можу говорити про те, що ми з Дмитром зробили, й це буде не вихваляння, а лише перелік заслуг людини, якої не стало. Я все віддав би, щоб цього не відбулося».

Запрошуємо до читальної зали, аби ви мали можливість прочитати інтерв’ю Віталія Капранова повністю.

                                      








пʼятниця, 21 червня 2024 р.

#Книга_тижня #Бестселер #Самовдосконалення #Читальна_зала_на_Волі_2

 Гері Джон Бішоп «Розгреби своє лайно!»

КМБУКС, 2023



Бестселер The New York Times!

Книга підкорила весь англомовний нон-фікшн! У світі продано понад двохмільйонний тираж книги!

Ти колись почувався хом’ячком у колесі, який усе життя несамовито мчить уперед, але чомусь так і не рушає з місця? Твій самонищівний монолог псує повсякденне життя нескінченним потоком сумнівів і відмовок? Тож, ця книга словесний ляпас від Усесвіту, щоб ти прокинувся, усвідомив свій потенціал, і зробив своє життя винятковим.

Гері Джон Бішоп – експерт з питань саморозвитку світового класу, стверджує: кожна людина розмовляє з собою, і від того, як вона це робить, залежать її кар'єра, рівень доходу, сімейне життя та інші маркери особистого успіху. Простіше кажучи, слова, якими ти описуєш обставини свого життя, визначають твоє бачення, проживання і участь у цих самих обставинах і суттєво впливають на те, як ти даєш раду великим і маленьким життєвим негараздам. «Розгреби своє лайно!» – це максимально практичне керівництво для управління внутрішнім монологом, яке підтверджує, що позитивні розмови із самим собою можуть істотно поліпшити настрій, підвищити впевненість у собі, продуктивність і багато іншого. А ще, у цій книзі: добірна колекція особистих установок та цитат відомих історичних особистостей. Проте, найважливіше  – читаючи цю книгу, взаємодіяти із нею, спробувати те, про що в ній написано.

Філософи-стоїки, зокрема й Аврелій, вважали, що події зовнішнього світу взагалі не владні над нами. Ми створюємо власну реальність завдяки своєму розуму. «Позбудься відчуття, що тебе образили, – зникне і сама образа».

Тож пропонуємо поміркувати над цим твердженням разом із автором та його книгою «Розгреби своє лайно!», яку ви можете взяти для прочитання у читальній залі бібліотеки. Запрошуємо.

                                                         




вівторок, 18 червня 2024 р.

Цікавинки з часопису. Локальна історія.

 

#Цікавинки_з_часопису #Локальна_історія #Читальна_зала_на_Волі_2

                                                                


Тема одного з номерів часопису «Локальна історія» (№3, 2024 р.) присвячена Криму. Публікація Анни-Лілії Кокори «Перший український полонений» розповідає про Андрія Щекуна, якого вважають одним із перших полонених російсько-української війни.

Андрій Щекун родом із Львівщини. Малим хворів на бронхіальну астму, тому переважно вчився і мешкав у школах-інтернатах, зокрема у кримській Лівадії. Після Самбірського педучилища Андрій вступив на українську філологію у Сімферопольський університет. Конкурс був невеликий, всього прийняли 50 студентів. Половина – з материкової України, половина – місцеві. Усі предмети викладали українською, викладачі – дуже професійні.

Ще студентом А. Щекун долучався до суспільно-політичної діяльности. Так, він організував Українську студентську спілку, підтримував комітет «Крим з Україною», став членом Народного Руху України, очолював крайову організацію Молодого Руху. У 1998 році Андрій отримав диплом і шукав роботу за спеціальністю.

Влаштувавшись на роботу у Бахчисарайську школу №1, молодий вчитель принципово спілкувався з дітьми тільки українською мовою. Спочатку батьки бунтували проти настирливого освітянина, а наприкінці навчального року дякували й несли заяви із проханням створити українськомовні класи. У 2014 році Андрій опинився «на підвалі» в будинку сімферопольського військкомату. Зараз вчитель, журналіст і активіст живе під Києвом, редагує газету «Кримська світлиця» і мріє повернутися на півострів, який став йому рідним.

Про нелегкі випробування долі першого українського полоненого цієї жорстокої та загарбницької війни ви зможете дізнатися детальніше, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва і ознайомившись з публікацією у часописі «Локальна історія». Фото до публікації надані Андрієм Щекуном.

                                                                  

                                                                                   
                                                                      

четвер, 13 червня 2024 р.

Деякі факти про психологію людини

 

#Цікавинки_з_часопису #Українська Родина #Читальна_зала_на_Волі_2

     Всім нам відомо, що психологія – це наука про сукупність психологічних явищ та поведінку людини, вищих тварин, яка пояснюється на основі цих явищ. Отже, об’єктом науки є людина, істота наділена свідомістю та внутрішнім суб’єктивним світом. Психологія – одна з найцікавіших наук. Публікація «Деякі факти про психологію людини» у часописі «Українська родина» (№ 2, 2024 р.), підготовлена за матеріалами Senfil-senfil.net, приводить цікаві факти, що допоможуть більше дізнатися про мотиви окремих вчинків та розтлумачити поведінку людини в тій чи іншій ситуації.

     Так, наприклад, згідно з дослідженнями вчених з Мічиганського університету, оптимістичний чи песимістичний погляд на світ кожної конкретної людини програмується генетично, оскільки він визначається концентрацією нейропептидів Y в мозку: знижена концентрація змушує сприймати навколишнє песимістично і депресивно.

     Для людини немає кращого слова, ніж її власне ім’я. Отож, перше, що треба запам’ятовувати при знайомстві – ім’я. Не посаду, не професію, а ім’я. Це основне правило встановлення хороших відносин.

     Якщо ви думаєте, що можете мати безмежну кількість друзів, ви глибоко помиляєтеся. Виявляється, що людина за все своє життя може дружити до 150 разів.

     Мозкова діяльність продовжується навіть тоді, коли ми відпочиваємо. У цей момент відбувається фільтрація того, що дійсно потрібно відкласти в пам’яті, а що прибрати «про запас». Прокинувшись вранці ви ніколи не забудете те, що дійсно важливо для вас, але і не згадаєте того. На чому не зупинили свою увагу вчора.

     А ще – кращим засобом від турбот і стресу є читання. Це заняття має більш швидкий вплив на організм. Адже читання набагато краще прийому алкоголю, значно ефективніше прогулянок, чаювання або прослуховування музики. Отож, запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби з користю та задоволенням провести свій вільний час за читанням цікавих книг та часописів!