#Неквапливе_читання Ч.3. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Продовжую знайомити Вас із постаттю незаслужено забутого поета Мусія Кононенка. Попередній свій допис я завершила уривком із його спогадів, у якому йдеться про те, як він став нерелігійним. У цій частині я також потішу Вас розкішними текстами для неквапливого читання з мемуарів письменника і, звісно ж, Ви дізнаєтесь трішки більше про життєвий шлях цього достойного добродія…

 Попри усе моє обережне (м’яко кажучи) ставлення до атеїстів, Мусій Степанович не викликав у мене неприємних почуттів. Я ще раз уважно перечитала це оповідання і дійшла висновку, що термін «нерелігійний» аж ніяк не є синонімом до «зневірений». Принаймні, М. Кононенко віри, як на мене, не втратив. І, хоча та дитяча травма була для нього вельми болючою, але його сильний характер (завважте, у віці 7 років!) викував для себе як захисну реакцію, своєрідну броню – «нерелігійність». Втім, цей і справді нерелігійний пан, як Ви, сподіваюсь, помітили, жадного разу не написав слово «Бог» з малої літери, а це багато про що свідчить. Віра Мусія Кононенка була не ритуальною, не в потребі зовнішнього виконання обрядів, а йшла від внутрішнього переконання. Так, він не відвідував храм, не молився, але щодня прославляв Бога через добрі вчинки і завше жив за християнськими заповідями. Отож, не будемо засуджувати цього достойного чоловіка нашої культури, а далі поринемо у світ його спогадів, які зроблять явними для нас і сторінки його буття, і, можливо, у незвичному світлі, покажуть Вам його сучасників, якими були геть непересічні особистости. Втім, про все поступово…

Пропоную Вам невеличкий уривок з оповідання «Як прийняли мене в школу», який особисто мене і розсмішив, і неабияк спантеличив. Навіть не знаю, чи навчилась би я коли-небудь читати за методикою кінця ХІХ століття:

«Не можу видумати гіршого варварства, як учити малих дітей читати церковно-слов’янським способом! Це я кажу з власного досвіду, бо мене учили саме так. Мій старший брат Яків уже умів читати і по моїй прозьбі учив мене, ніби б то підготовляв до школи. Зараз я не можу пригадати, як я умудрявся розбирати і догадуватись, що в-ді-он-во добро-аз-да = вода; слово-он-со люді-он-ло мисліте-аз-ма = солома, а буки-аз-ба твердо-ерь-ть како-он-ко = батько»

Як на мене, це тортури. Проте, Мусієві подобався процес навчання, про що він і повідомляє вже в оповіданні «Мої перші вірші»: «Відвідуючи школу, я думав, що нічого легшого в світі нема, як учитися в школі; шкода тільки, що мало задають уроків».

Цікаво, чи всі сучасні діти вважали би таку науку приємною? Першим його віршем, до речі, була «переробка машинного писання на зрозумілу мову», тобто переклад з московитської на українську. Дуже вільний, скажу я Вам, переклад. Втім, оскільки усі книжки, які він читав, були писані по-московитськи, почав і собі Мусій так писати, адже про існування українських книг він на той час навіть не здогадувався.

Проте, як уже було зазначено вище, не довго він насолоджувався радощами учнівства. Рано випало йому стати помічником матері в господарстві, а потім піти в найми: спершу пас телят, а згодом став козачком у місцевої генеральші. 11-річним він разом з двірнею цієї поміщиці потрапляє до Києва. Його перші враження були такими:

«У Київ в’їхали ми по обіді. Здивував і зачарував мене і міст на биках, і Дніпро, і висока гора, і сам Київ. Очі мої бігали по будинках, по великих вивісках. Дивувався я безлічі дрожок панських і тому, що не бачив ні одного воза, опріч тих, на яких ми їхали. Але найбільше зачудували мене маленькі «солдатики», яких, може, душ з двісті висипало з великого будинку, і пішли вони в різні сторони на вулиці.

-         Що це за солдатики? – запитав я.

-         Це не солдатики, а гімназисти, - пояснила мені прачка, - це все панські діти, що спершу вчаться в гімназії, а тоді в університеті, і виходять з них лікарі, інженери та всякі вчені люди.

Уважно слухав я, що говорила мені прачка, і кров підступала мені до голови. «Щасливі панські діти, - думав я, - їм можна учитись в гімназії, в університеті… О, що б я дав, коли б одягли мене в таку одежу і пустили в гімназію!»»

Все своє життя Мусій Степанович страждав від того, що не мав змоги вчитися систематично:

«…Нікому в світі не заздрив я більше, як гімназистам. Ці заздрощі не залишали мене ніколи. Самоосвіта – велика дуже річ, та коли вона не систематична, а нахапана в голову, як хапає голодна собака шматки м’ яса, то ніколи немає певности, що ти освічений, що думки твої розумні, правильні, логічні і непомилкові. Як голодна собака, хапаючи та ковтаючи шматки, не встигає відчути смаку в своїй їжі, так і самоосвічена людина не може ніколи запевнити себе, що вона дійсно освічена, що нема у неї огріхів, пропусків, прогалин у всіх її знаннях. Крім того, неправильна, несистематична наука виробляє дилетантство в знаннях…»

Ці уривки для неквапливого читання були запропоновані Вам із автобіографічного оповідання М. Кононенка «Солдатики». А вже в наступному, під назвою «Монах», ми читаємо таке:

«А все ж таки в Києві я добував різні підручники і учився сам собі, наскільки міг це робити без сторонньої допомоги, якої я не мав. За допомогою якогось підручника, в якому не було ні кінця, ні початку, я вивчився читати по-польськи. Розв’язував задачі, читав географію Смирнова, «Чудеса древнего Рима», «Гидротехнику», «Основы химии», «Геологію», «О красных и белых кровяных шариках» і багато дечого такого, чого ніяк не розумів і не міг збагнути. Нерозуміння це кидало мене у відчай. Особливо ж мучили окремі незрозумілі слова, і ні в кого було розпитати, бо ні лакей, ні кухар, ні решта слуг нічого в тім не розуміли, лише насміхалися наді мною і радили покинути незрозумілі книжки та краще писати вірші».

Книжки Мусій не покинув, але вірші вряди-годи таки писав і один із них, сатиричний, який мав назву «Монах», завдав йому чимало прикрощів. Сюжет для цієї поезії підказало йому саме життя. Якось, проходячи через велику київську площу від Михайлівського монастиря до Софійського собору, зустрів він п’яного монаха:

«…Велике враження зробила на мене ця зустріч. Я завжди чув, що монахи – це святі люди, це майбутні угодники божі, схимники, затворники, і всі оті божі слуги, мощі яких лежать в печерах. І ось такий угодник божий п’ яний носить під полою четвертину горілки».

Поки йшов додому, то самі собою склалися вірші, які Мусій відразу записав до свого зошита. Але, зробивши це, захотілося малому й слави. Зауважу, що вірш і справді дотепний, та ще й написаний рідною мовою: кому цікаво, знайдіть його в книзі спогадів М. Кононенка, бо до збірок поезій цей маленький шедевр не увійшов. Отже, як згадує поет:

«…переписав я ці вірші на піваркуша паперу, підписався і порішив наклеїти на вуличному афішному стовпі, щоб люди, проходячи, спинялися і читали.

Я побоювався, щоб часом не бути покараним за таке злочинство. А тому зробив під віршем підпис: «Г. К. Т. у. д. И. М. С. К. 1875 г. Марта 7 дня». Це означало от що: город Київ, Театральна улиця, дом Ильинского, Мусій Степанович Кононенко і, нарешті, дата самої творчости».

А вже наступного дня околодочний надзиратель, звіривши почерк Мусія з тим аркушем, повів його в Старокиївський поліцейський участок:

«…Ми пройшли мимо того стовпа, на якому наліплені були вірші, я позирнув на те місце і почував, що я найнещадніша людина в цілому світі. Я чув, що письменників саджають в остроги, зсилають в Сибір і навіть вішають. І великий страх охопив мою душу. Та  було чого й боятись. Мені немає ще одинадцяти років, а я вже загинув, загинув безповоротно. Ніхто за мене не заступився, ніхто не пошкодував… Посадять мене в острог, запраторять в Сибір, а може, навіть, і повісять, бо я зачепив монаха, зачепив слугу Божого».

Але пристав лише провів з ним виховну бесіду та показав йому кутузку з залізними гратками, в яку обіцяв посадити його наступного разу, коли той утне щось подібне. Висловила йому своє незадоволення й генеральша Фриц, у якої він перебував на службі. Проте, нема лиха без добра і далі М. Кононенко згадує:

«Увечері цього ж дня приїхали до генеральші двоє панів: Галаган, високий і сивуватий уже пан, та ще другий з великою бородою – Сабуров.

Через якийсь час викликали мене в їдальню знову, і Галаган забалакав до мене до мене по-українському. Він розпитував мене, хто я, звідкіля, скільки мені років і, нарешті, запитав:

-         Книжки читаєш?

-         Читаю.

-         Які?

Я назвав йому.

-         Покажи.

Я приніс і показав Галаганові усю свою «бібліотеку». Він уважно переглянув книжки і сказав:

-         Для тебе вони зовсім не годяться. Покинь їх.

Днів через три Галаган знову приїхав до генеральші і в прихожій, коли роздягався, дав мені штук 5 книжечок маленьких – українських, видання 60-х років, і дав мені списочок тих книжок, які я повинен перечитати. Почерк Галагана якийсь такий, що ніби одна буква посаджена на другу і через те я не міг прочитати ні одного слова, і книжок по тій записці не добув і не перечитав.

Сабуров звелів мені переписати вірші «Монах» і дати йому. Я боявся, щоб не було мені нової лихої години, а проте переписав їх і віддав Сабурову, а цей дав мені 50 коп. і сказав:

-         Это тебе на книжечки.

На цілий тиждень зробився я в дворі цікавим хлопцем. Вірші мої переписували якісь пани, розпитували мене, що говорив мені пристав, хто я, що я і т. д. Наслідком же всього оцього було те, що один студент почав давати мені книжки читать і дав мені три підручники: два з російської мови і задачник Євтушевського».

Але на цьому історія з «Монахом» не скінчилась. На четвертий день по Великодню приїхала до Мусія в Київ мати. Про цей епізод можна було би й не згадувати, але тут я хочу показати Вам на цьому вельми колоритному прикладі, як поширюються плітки:

«Виявилось, що до нашого села докотилася звістка про мою пригоду з «монахом», і докотилась в такій редакції, яку повідала моїй матері наша матушка, жінка о. Івана: «Хлопець ваш Мусій написав у Києві вірші супроти  царя і попався з ними до рук поліції. Діло пішло на суд, і суд присудив одрубати вашому синові праву руку, щоб більше не писав таких віршів. Так суд робить з усіма писателями, які ідуть супроти царя».

Перетривожена мати позичила у матушка 5 крб. на одробіток і прибула в Київ провідати нещасного свого сина, і коли побачила мене з цілими руками, то спершу оросила мою голову слізьми радости, а вже після того розповіла, які до неї дійшли чутки.

Отакї-то пригоди наробив мені п’яний чернець!»

Все ж, саме завдяки «монаху», Мусій дізнався про існування українських книжок. Одразу-ж перечитав він твори Т. Г. Шевченка та Г. Квітки-Основ’яненка. «Про самого Шевченка я ще нічого не знав і не відав, але твори його дуже сподобались мені, особливо «Катерина». Цю поему я знав напам’ять і читав її усій двірні не раз і не двічі», - пише у своїх мемуарах Кононенко. Не знаючи, що Шевченка давно вже немає серед живих, хлопець піддався обману корисливих людей і пішов знайомитись з ним. Але то був лише однофамілець поета, і йому довелось пережити гірке розчарування.

Значним епізодом в житті юного Мусія стало перебування в родині Бутовичів. Його батько у 1879 році перемінив службу і поступив кухарем до І. І. Бутовича в село Лук’янівку, куди забрав із собою й сина. Там він мав змогу не лише багато читати, а й одержувати пояснення прочитаного:

«…Дочка Бутовича, Н. І., довідавшись, що я люблю читати книжки, почала систематично виховувати мене на читанні. Вона була однолітка зі мною і давала мені книжки для читання в такому порядку, в якому сама їх читала.

Мені пішов тоді 15-й рік. Охота до читання була надзвичайна. Я не читав, а ковтав книжки. Не одну ніч не спав я, не маючи сили одірватись од книжки. Тут я перечитав усього Майн Ріда, Жуль Верна, Гоголя, Тургенєва, Пушкіна, Жуковського і багато різних книжок, перекладених на російську мову. Не було тільки у Бутовичів українських книжок»

 В цей же час батько розповів йому про справжнього Шевченка, якого він знав особисто, зустрічаючись в Яготині у князя Рєпніна і в Сокиринцях у Галагана. Все це збагачувало хлопця духово. Відрадно, що саме тоді, у підлітковому віці, Мусій, врешті, знаходить спільну мову зі своїм батьком, який також:

«… любив читати. Ми разом з ним чимало перечитали книжок. Він дістав десь «Енеїду» Котляревського, і ми теж разом перечитали її. Батько знав, що я пишу вірші, підхвалював мене, підохочував і вислуховував усе те, що я іноді понаписував. Писав я потроху – було ніколи, я був захоплений читанням».

В кінці 1880 року Бутовичі розрахували батька за постійне п’янство, а Мусія залишили за кухаря і десь 4-5 місяців хлопець сумлінно справлявся з покладеним на нього обов’язком. Проте він поставив собі за мету бути народним учителем і вабив його Київ:

«Коли я сказав Бутовичам, що мене тягне в Київ, що я хочу учитись, Бутовичі не затримували мене і зараз же знайшли на моє місце справжнього кухаря.

Прощались Бутовичі зі мною не як з слугою. Мене запросили на прощальний обід в їдальню. Я разом з ними обідав, і хоч почував себе ніяково, а проте був глибоко задоволений».

В наступній частині розповіді Вас чекає не тільки продовження історії про життєвий шлях М. С. Кононенка, але й спогади письменника про Лесю Українку. У вельми несподіваному ракурсі. Впевнена, що ми з Мусієм Степановичем Вас неабияк здивуємо. Отож, далі буде… 

Лілія Бондарук

 

#Я_зараз_читаю. Ден Браун "Таємниця таємниць".

 

#Я_зараз_читаю книгу, яка з перших сторінок змушує гуглити реальні історичні факти та затамувати подих. Це «Таємниця таємниць» (англ. The Secret of Secrets) Дена Брауна - інтелектуально-пригодницький трилер та шоста книга з популярної серії про професора Гарвардського університету Роберта Ленґдона. Роман вийшов друком українською мовою у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» (КСД).

 Якщо ви любите інтелектуальні детективні ребуси, теорії змов та релігійні загадки так само, як і я, цей роман точно має бути у вашому списку. Професор Роберт Ленґдон знову опиняється в епіцентрі подій, де кожен символ — це ключ, а кожен крок може стати останнім.

Що найбільше захоплює:

Динаміка. Сюжет розвивається зі швидкістю світла.

Атмосфера. Автор так детально описує архітектуру та секретні архіви, що здається, ніби ти сам блукаєш тими коридорами.

Інтрига. До кінця не розумієш, хто друг, а хто ворог. Ідеальне чтиво для вечорів, коли хочеться повністю відключитися від буденності та влаштувати штурм для мозку.

Ця книга змушує замислитися: а що, як наш розум здатний набагато на більше, ніж каже офіційна наука? Цього разу професор Роберт Ленґдон опиняється у Празі, а сюжет розгортається навколо сенсаційного рукопису вченої-ноетика Кетрін Соломон. Вона готується оприлюднити революційні відкриття про природу людської свідомості, які можуть повністю зруйнувати старі наукові та релігійні догми. Але, звісно, за цими знаннями вже полюють таємні організації та спецслужби.

Що найбільше чіпляє в цій історії:

Гіпотези про свідомість. Автор знову занурює нас у ноетику — науку, що вивчає матеріальну силу людської думки та межі нашого розуму.

Наукові експерименти. Ден Браун майстерно переплітає реальні дослідження передбачувальної реакції мозку з художнім вимислом. Після кожної глави хочеться відкривати Гугл.

Філософське питання. Роман піднімає вічну тему, яка балансує на межі науки й містики: чи є життя після смерті, і чи обмежена наша свідомість лише фізичним тілом?

Якщо ви любите технотрилери, детективні ребуси та теорії змов, де на кону стоять секрети всесвітнього масштабу — щиро рекомендую!

#Цікавинки_з_часопису #Всесвіт

 

     Іван Кіндратович Микитенко — український письменник і драматург доби розстріляного відродження — народився 25 серпня (6 вересня) 1897 р. в місті Рівне (Херсонська губернія, російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) в родині селянина-середняка. Навчався у рідному містечку в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 р. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

     У грудні 1914 р. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

     Через три роки тяжко хворий Іван, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у селі Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

     1922 р. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації(вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій»(1923), «Більшовики»(1923), «У вершині»(1923), «Нуник»(1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах»(1926), та п'єса «У боротьбі»(1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

     Наприкінці 1926 р. Іван Микитенко був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медичний інститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Деякий час письменник живе у недоброї пам'яті будинку «Слово».

Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926 — 1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр»(пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

     Невелика повість «Брати»(1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

     «Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір Івана Микитенка.

     Прозова збірка «Вуркагани»(1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum»(«Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

     Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929). У 1931 р. О. Лісничий, тодішній голова Лисичанського райвиконкому Донецької області, дав йому свій рукопис «Партизани» для рецензії. Цей примірник зберігся в архіві письменника.

     1933 р. з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений(написана тільки перша книга).

     Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура»(1929), «Світіть нам, зорі»(1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі»(1931), «Дівчата нашої країни»(1933), соціальна драма «Бастілія божої матері»(1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п'єс, поставлених не лише в Україні.

     В 1932 р. І. Микитенко стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

     Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті»(1933–1936) і «Дні юності»(1935—1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай»(1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце»(1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п'єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса(«Безсмертні»), про видатного вченого Філатова(«Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

     Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

     Загинув І. К. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня. 3 жовтня 1937 р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України його виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня Іван Микитенко повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 р., його знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

     У 1956 р. парторганізація СПУ розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Ю.Збанацький, його підтримали О.Гончар, І.Цюпа, Л.Первомайський, М.Бажан, І.Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 р. про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

     Дружина, Зінаїда Григорівна, закінчила Харківський інститут народної освіти, вчилася в аспірантурі, працювала вчителькою, померла в Києві 1973 р. Син, Олег Іванович — заслужений працівник культури України, близько трьох десятків років — головний редактор часопису «Всесвіт». Онук — Євген Олегович — дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України в країнах Близького Сходу. Інший онук — Юрій Олегович — кандидат філології, редактор декількох столичних газет, головний редактор журналу «Всесвіт».

     В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

     У № 9-12 часопису «Всесвіт» за 2025 р. в рубриці «Сторінками розстріляного відродження» опублікована повість І. Микитенка «Дитинство Гавриїла Кириченка». Тож будемо щиро раді, якщо Ви завітаєте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби познайомитись із цим твором письменника.

#Я_зараз_читаю Хессон Д. Кишенькова книжка емоційного інтелекту: невеличкі вправи для інтуїтивного життя

 Хессон Д. 

Кишенькова книжка емоційного інтелекту: невеличкі вправи для інтуїтивного життя

Книга є чудовим посібником для тих, хто прагне краще розуміти власні емоції, контролювати реакції та будувати гармонійні стосунки з оточуючими. Автор у простій і доступній формі пропонує практичні вправи, які можна легко інтегрувати в повсякденне життя.

Особливо приваблює формат книги – компактний і зручний. Її можна читати як послідовно, так і вибірково, обираючи теми чи вправи, що найбільше резонують у конкретний момент. У книзі багато корисних порад про те, як краще реагувати на стресові ситуації, знижувати тривожність і зберігати спокій навіть у складних умовах.

Особливістю є акцент на практиці. Автор не лише розповідає про теорію емоційного інтелекту, а й пропонує конкретні кроки, як тренувати інтуїцію, емпатію та саморегуляцію. Ці вправи не вимагають багато часу чи складних інструментів, що робить їх доступними для кожного.

Книга підходить для широкої аудиторії: як для новачків, які лише відкривають для себе поняття емоційного інтелекту, так і для тих, хто хоче поглибити свої знання та вдосконалити навички.

Загалом, "Кишенькова книжка емоційного інтелекту" – це натхненний, практичний і корисний інструмент для особистісного зростання та покращення якості життя. Рекомендую всім, хто шукає легкий спосіб змінити своє ставлення до емоцій і навчитися краще розуміти себе.

#Я_зараз_читаю Джон Бойн «Усі ті розбиті місця»

 

Джон Бойн «Усі ті розбиті місця»

«Писати про Голокост – справа тяжка, і будь-який романіст, який до неї приступає, бере на себе величезний тягар відповідальності. Це не тягар освіти, що є завданням нон-фікшн, а тягар дослідження емоційних істин і непідробного людського досвіду, разом із усвідомленням, що історія кожної людини, яка загинула під час Голокосту, варта того, щоб її розповісти», – пише ірландський письменник Джон Бойн в епілозі до своєї книги.

«Усі ті розбиті місця» – це продовження історії, розказаної в романі «Хлопчик у смугастій піжамі», де Гретель є старшою сестрою Бруно. Їй вже дев'яносто один, мешкає у заможному кварталі у Лондоні. Її життя тихе та спокійне, попри тривожне й темне минуле. Гретель Фернсбі не хочеться згадувати про втечу з нацистської Німеччини, коли їй було лише дванадцять, про похмурі повоєнні роки у Франції зі своєю матір'ю, та найбільше про батька, адже він був комендантом одного з найвідоміших концентраційних таборів в Рейху.

Та ось у сусідню квартиру вселяється нова родина з маленьким хлопчиком на ім'я Генрі. Її дружба з ним пробуджує спогади про минуле та спонукає до роздумів. А проблеми в його сім'ї змушують зробити вибір: зберегти свої таємниці або допомогти іншій людині, ризикуючи розкрити власне минуле.

Тож, чи можливо знайти прощення за свої вчинки?

«Усі ті розбиті місця» підійде для читачів, які люблять глибокі історії про внутрішню боротьбу героїв з їхніми минулими помилками та виборами. Якщо ви шанувальник психологічних романів, які змушують замислитись про важливість моральних виборів і наслідків, ця книга стане для вас цікавим відкриттям.