#Неквапливе читання. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Ч. ІІ

Продовжую оповідку про цікаву особистість, самобутнього поета та визначного діяча на ниві української справи Мусія Семеновича Кононенка. Минулий мій допис закінчувався зворушливим уривком із його «Спогадів» під назвою «Таїна». Йшлося там про випадок із дитячих років малого Мусія, коли не дозволив він знеславити свою добру матусю. Не буду переповідати цю історію. Кому закортить відновити у пам’яти, читайте попередній допис, а я, як і обіцяла, іду далі…

Усе хороше у вдачі Мусія було саме від матері. Сам він про те пише так в оповіданні «Мої приятелі – Ілько та Йосип»:

«Я, брати мої і сестри жили між собою дуже лагідно увесь свій вік. Ми ніколи не сварилися, не лаялися і ніколи один другому не сказали «брешеш». Це були наслідки виховання нашої матері. Вона зуміла влити в наші душі любов одного до другого і справжню братську повагу. Ми так до цього призвичаїлися, що нам і в дитячих роках, і зараз було б і дивно, і чудно, коли б ми інакше ставились одно до одного. Нас усіх дивувало і дивує, коли ми чуємо, що брати і сестри лаються між собою; нам це здається святотатством.

Отже, не зважаючи на такі лагідні відносини поміж собою, нам не вдалося дружити ні брат з братом, ні з сестрами. Не вдалося через те, що убожество дуже швидко порозсипало нас по наймах, по чужих людях, і ми жили вкупі до 10-12 років, не далі…»

Злидні, серед яких минало дитинство поета, стали причиною того, що хлопець лише дві зими ходив до школи, хоча й виявляв великий потяг до знань і книги. Зворушує епізод зі згадок про ті часи, коли одного холодного осіннього ранку зібрався Мусійко на навчання, а чобіт у нього нема. Так босоніж і побіг. Вчитель зглянувся над малечею й дав матері грошей на взуття. Потім вона, звісно, відробила ті гроші пранням та прасуванням вчителевого одягу, але дитина була щасливою. Ця жага до пізнання нового вражала. Адже не тільки чобіт не було за що купити, бракувало олівців та звичайного паперу. У тому ж таки оповіданні «Мої приятелі – Ілько та Йосип» читаємо: «…Ця потреба паперу настільки глибоко засіла в моїй душі, що я й зараз люблю білий папір, ніколи без толку не витрачаю його, жалію залишати несписаним, і коли бачу багато чистого паперу, то почуваю до нього не то жадобу, не то любов, чи якусь особливу ніжність.

Ми з Йосипом нишком бігали до жидів, робили їм що-небудь і просили їх дати нам чистого паперу, і вони давали нам, бо у кожного жида була крамниця, і папір у них був.

Гроші, що давали нам по копійці або по 2 коп. на Паску або на Різдво, ми витрачали тільки на папір та олівці. Часом купували в складчину і ділились по рівній частині, особливо олівцями, яких не мав змоги купити ні я, ні Йосип. А в складчину це можна було зробити, а тоді розрізати олівця або пополам, або одному третину, а другому дві третини, коли в одного було 2 коп., а у іншого – 1 коп».

А яке то щастя було дітям, коли потрапили вони на панський двір і свинар повів їх до дерев’яної будки і сказав, що тут вони можуть назбирати собі паперу: «Біля будки воняло, і справді ми бачили, що під будкою біліє папір. Ми полізли туди і один перед одним нагрібали оберемки паперу. Папір виявився забрудненим, але ж нас це не засмутило, ми тільки дивувались панам: як так можна, щоб стільки доброго паперу псували вони і викидали біс-батька-зна куди і паскудили його. Ми з Йосипом пообривали забруднені місця, а все, що було чисте, позабирали з собою і були на той час дуже щасливими людьми…»

До слова, трагічно коротким було життя Мусієвого приятеля Йосипа. Хлопчина мав великі здібності до малювання: «Він поза очі малював портрети, дуже схожі на тих, кого малював», - читаємо в «Спогадах» М. Кононенка і далі: «Йосипу дуже багато діставалось від батька та матері за його малювання. Не маючи паперу та олівців, Йосип малював вуглем та крейдою, і в їх дворі було помальоване все: і двері, і стіни, і де була яка дошка. За це малювання Йосип поплатився і своїм життям…» Перед Великоднем місцевий батюшка ходив по хатах з молитвою і брав од селян за те свою подать: коробку вівса або другого якого зерна, п’ятеро яєць, одну хлібину і п’ять копійок. «Найбільше обурювало селян, що треба було давати п’ятаки, яких ні в кого не було. Ми, діти, усе оце чули, бачили, співчували нашим батькам і гнівались на попа.

В цей час Йосипів батько лагодив свої ворота і закопав нового стовпа, добре виструганого. Йосип скористувався цим випадком і на тому новому стовпі намалював попа, і притому так удатно, що б хто не зиркнув, то зараз угадає свого батюшку. Він намальований був так: борода придержує хреста, а в руках держить: яйця, хліб і п’ятака. Фігура була досить комічна. Люди сходились, дивились, сміялись і казали: «Так, так!»

Про малюнок цей дійшли чутки і до батюшки. Батюшка сам прийшов до Йосипового батька і запевнився, що все так, як говорили люди. Батюшка гірко розсердився, почав кричати, що він посадить Йосипового батька в острог, що запровадить його в Сибір і т. д. Йосипів батько злякався і тут же при батюшці почав бити Йосипа. Бив його довго і добре, нарешті Йосип вирвався і побіг з хати, а його батько взяв ножа та пішов вишкрябувати малюнок на воротях.

Настав вечір, а Йосипа не було, додому не вертався. Уже треба й спати лягати, а Йосипа нема. Батько пішов шукати сина. Обійшов увесь двір, усі будівлі – Йосипа нема і не було. Так не було до ранку. Ранком Йосипова мати пішла в погріб за буряками і там знайшла Йосипа. Він упав у погріб. Попав головою в діжку з буряками і там залився».

Домашня сільська педагогіка того часу вельми жорстоко вплинула на формування особистости й самого Мусія Кононенка. Зізнаюсь, мені дуже кортіло оминути цю тему, але не хочу нічого загортати в красиві фантики. Врешті, сам М. Кононенко пише про себе правдиво та щиро і тому запропоную Вам ще один  уривок для неквапливого читання: з оповідання «Як я став нерелігійним». Коротко зазначу, що почалася ця історія досить невинно: малий Мусійко замислився над словами материної молитви, у якій мовилось: «Раніше не було нічого, та Господь із нічого утворив землю, небо і усяку тварину, рослину, а потім і людей…». Трапилось це в серпні 1871 року, коли хлопцеві заледве виповнилось сім літ…

«…Матері ще не було, а п’яний батько сидів біля столу та крутив цигарку. Під натиском дуже важливих думок я почав закидати батька питаннями:

-         Де взявся Бог? Що було до створення землі? Чи були у Бога батько та мати? Чи були брати, сестри? Де і як жив Бог, поки не утворив неба та землі?

Батько витріщив на мене очі, довго дивився, а потім сказав спокійно:

-         А підійди до мене ближче!

Я підійшов.

Батько зараз же зібрав у одну жменю мого довгого чуба. Мені заболіло, але я не скривився і не скаржився: може так і треба перед поясненням важливих питань, подумав я, а батько тим часом встав з лави, подивився навкруги себе і, не випускаючи мого волосся з рук, повів мене з хати у сіни, а потім і надвір.

-         Ось я тобі зараз покажу, де взявся Бог, де його брати, сестри і що було до створення землі і неба.

Перед порогом супроти сіней лежала ціла купа квасолиння. Батько привів мене до того квасолиння, далі набрав його у праву руку, скільки треба було, і, скинувши з мене штаненята, почав «показувати», де взявся Бог. Треба зауважити, що в мене була така вдача, що я ніколи не тікав і не виривався, коли мене хотіли бити; у п’яного батька була така вдача, що бив дуже немилосердно. Така несподівана батькова відповідь на мої важливі запитання глибоко образила мене. Мені спочатку навіть не вірилось, що батько буде мене бити. Я повірив тільки тоді, коли почалася бійка і коли кінчики квасолиння гарячими жаринками обпекли моє тіло… - За що ж мене батько б’є? – думав я і навіть не просився, не плакав. Не плакав через тяжку образу, а не просився, бо не знав, за що просити, чи від чого відпрошуватись. Моя мовчанка, видимо, дратувала п’ яного батька, бо удари посипались ще сильніші, зліші. Мною опанувало якесь окаменіння. Я не тільки не плакав, а, зціпивши зуби, вирішив не плакати і не кричати, хоча б батько мав убити мене на смерть, і рішення своє витримав. Як відбувалася бійка і чи довго вона тривала, я не знаю. Пам’ятаю тільки, що коли я отямився, розплющив очі, то побачив, що на мене хтось виливає з відра воду. Я підвівся і сів у грязь. Біля мене були калюжки води. Увесь я був мокрий, з голови капала вода поперед мене і котилася струмочками по спині під сорочкою. Я пізнав того, хто лив на мене воду, - то був Микола Дудченко, що жив через дорогу від нас. Тут же збоку стояв і батько. Микола Дудченко був дуже поважний чоловік на все село і вже в літах. Мабуть, через це саме він сміливо говорив до мого батька:

-         Ти не батько, не людина, ти п’янюга, ти сатана! Як тобі не соромно, як тобі не гріх перед Богом? Подивися, що ти зробив з дитиною? Глянь, він ледве дише, ти убив його!..»

На щастя, такого фатального кінця не сталося. Мусій оклигав, але відтоді затявся і НІКОЛИ не молився Богу та ні про що у нього не просив. Як він сам говорить про себе, «став нерелігійним». Чи можна його засуджувати за це після такого потрясіння, яке він пережив? Гадаю, що ні, бо попри усі кари Господні, які йому пророчила мати за таку поведінку, виріс з Мусія гідний чоловік:

« - Мамо, я докажу тобі, що не буду ні злодюгою, ні п’янюгою, ні іншим злочинцем, а Богу все-таки молитись не буду. І я почав суворо стежити за собою, щоб часом не стати злочинною людиною.

Така постанова моя і раннє стеження за собою найбільше зробили мені добра в житті. Ця постанова своєчасно утримувала мене від усяких непутящих нахилів, вона примушувала мене задумуватись над різними людськими і власними вчинками і робити належні висновки. З того часу я ніколи нічого чужого не чіпав, ніколи ні з ким не сварився, хоч і прожив уже 54 роки, і до 31 року не брав у рот ні горілки, ні інших напоїв. Далі почав потроху пити, але ніколи на своєму віку не був ні п’яний, ні на підпитку. Думаю, що на підставі оцієї постанови виробилась у мені терпимість до людей взагалі; також не відчуваю я ворожнечі ні на грунті релігійному, ні на грунті національному.

Так я став нерелігійною людиною.

Кажуть, що люди нерелігійні почувають в своїй душі каяття, пустиню, що без релігії людина не може жити – я цього не відчув ні разу».

Отут, товариство, я знову роблю паузу в своїй оповідці про Мусія Кононенка. Далі буде…

 Лілія Бондарук

#Цікавинки з часопису "Локальна історія". Листи.

 

     До уваги читачів №1 часопису «Локальна історія» за 2026 рік. Тема номера – «Листи». Тут Ви зможете дізнатись багато цікавого та раніше невідомого з історії нашої країни, а саме:

   -Чому росія називає «фашистами» своїх ворогів, які виборюють

власну незалежність? Як ця риторика працювала сто років тому і чому вона повернулася сьогодні?

   -Шлюб, про який воліли не говорити: історія домовленостей, честі та скандалів навколо родини Потоцьких і загадкового договору 1700 року.

   -Як люди ранньомодерної Європи готувалися до смерті? Що розповідають заповіти про страхи, віру і щоденне життя кількасотлітньої давнини?

   -Чому славетний гетьман не зміг стати щасливим? Листування Івана Мазепи з Мотрею Кочубей: історія кохання, що перетворилася на політичний скандал.

   -Чи справді козаки написали зухвалого листа турецькому султану? Де ж закінчується легенда і починається реальність?

   -«Малюнок зносин із галичанами». Листи Івана Нечуя-Левицького відкривають інтелектуальну карту українського культурного світу.

   -Як приватні листи ставали простором української солідарності та способом творення нації.

   -Таємниці листування Лесі Українки.

   -Чому «Лист без конверта» авторства Сергія Єфремова, що був адресований Юрієві Коцюбинському, став одним із найвпливовіших текстів доби національно-визвольних змагань.

   -Куліш і його «листи з хутора»: як приватна кореспонденція допомагала формувати нову українську культуру.

   -«Об’єктивно винен, а суб’єктивно — ні»: як виконавці Великого терору благали про «справедливість» та виправдовували себе перед смертю.

   -Таємна операція ЦРУ «Аеродинаміка»: як американська розвідка працювала з українським підпіллям у часи холодної війни.

     І ще багато-багато інших цікавих зустрічей та репортажів. Тож з нетерпінням чекаємо на Вас у стінах нашої книгозбірні!

#Цікавинки_з_часопису "Локальна історія". Поділля.

 
           

Коли говоримо про Поділля, найчастіше йдеться про історичний регіон України, що простягається уздовж річок Дністер і Південний Буг. Знаємо про землі Пониззя часу Руси, Подільське воєводство у складі Великого князівства Литовського, Подільську губернію як частину російської імперії. Врешті – про сучасний переділ території Поділля на області. Але цей край, окрім меж, що визначають його як адміністративну одиницю, мав унікальні господарсько-побутові та мовні риси, матеріальну й духовну специфіку.

     Про Поділля саме як про етнографічний регіон спілкувалась журналістка часопису «Локальна історія» ( №9, 2025 рік) з етнологом, доктором історичних наук, дослідником народного будівництва Романом Радовичем. Ви дізнаєтесь про вплив держав, під владою яких перебувала територія Поділля, на формування традицій Західного і Східного Поділля; про власний досвід участи Романа Радовича в експедиціях на Поділлі; про поширені тут техніки і способи будівництва житла та про те, яким матеріалам надавали перевагу в їх будівництві та ще багато цікавого.

     А ще про печери, фортеці, палаци Подільського краю, про історію та сьогодення цієї надзвичайно мальовничої землі Ви зможете дізнатись із цього числа часопису «Локальна історія».

     Тож запрошуємо Вас відвідати читальну залу Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

          

#Неквапливе_ читання "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…" : Мусій Кононенко.

 

Мусій Кононенко.

Тримаю в руках книжечку спогадів письменника, якого називають «забутим ім’ям української літератури». Незаслужено забутим. Його не популяризували. У 1964-му, в його столітній ювілей, призупинили… на 30 років вихід у світ збірки його творів. Та й сам ювілей відзначили якось геть не гучно. Без гідного пошанування цього самобутнього українського поета і прозаїка, учасника літературного гуртка «Плеяда», активного діяча кооперативного руху та братства тарасівців. Як завше, навісили наличку українського буржуазного націоналіста. Власне, не без підстав, бо Мусій Степанович ним і був. Щоправда, не бандерівцем, бо відійшов він у засвіти у 1922-му, але «ганебне клеймо» мазепинця йому таки припечатали. Певна річ, ім’я Мазепи для М. Кононенка тим ганебним клеймом аж ніяк не було, а, натомість, високим ідеалом, яким слід пишатись, адже: «Тільки мазепинська любов Україні поможе!». Він не зрадник, а національний герой, на якого слід рівнятись:

… коли б то всім

Мазепами нам стати,

Коли б то кожен міг із нас

За край свій помирати!

Мусій Степанович був саме таким – свідомим українцем. Вийшов він з низів селянства, яке не відзначалося активністю в боротьбі за свої права і свободи, за що й картав його поет. Сам він зумів піднятися на високий щабель національної самоповаги та гідности і стати духовим проводирем на шляху до волі й незалежности свого народу. Він був прямим спадкоємцем духу Шевченка і щедро наповнив цим духом свою поетичну творчість. Але нині я хочу познайомити Вас, товариство, з Кононенком-прозаїком, «Спогади» якого зачарували мене. Хоча  сам автор зазначав: «Буду писати їх без плану, без програми,а так, як Бог надушу покладе…» Проте Бог поклав йому на душу і таланту, і легкості слова, і почуття гумору. Книга складається з двох частин: в першій він у маленьких оповіданнях описує своє життя від народження до 1918 року ( тобто на 55-муроці життя, за чотири роки до фізичної смерти), а друга частина майже повністю присвячена постатям відомих українських діячів, з якими коротко чи довше був знайомий М. С. Кононенко. Намагатимусь стисло ознайомити Вас і з цією книгою, і з біографією цього непересічного чоловіка, яку, власне, він і виклав нам у художній формі в першій частині своїх «Спогадів».      

Мусій Степанович Кононенко народився 22 серпня (4 вересня за нов. стилем) 1964 року в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії. Славне село Турівка! Жив у ньому і писав свою «Історію Малоросії» Микола Маркевич, а також, коли Мусієві виповнилося 9 років, у тому ж селі народився майбутній ідеолог українського самостійництва та перший представник українського націоналізму Микола Міхновський. Згодом вони стануть друзями та побратимами-тарасівцями, але тоді, 22 серпня 1864 року, якби хтось приїжджий  зайшов до низенької старенької оселі з маленькими віконницями та причілком на вулицю, «…то цей добродій знайшов би у хаті таку сім’ю: стара баба, син її Степан Онопрієнко, невістка Пріська, дволітній онук Яків і новонароджений онук Мусій. Дійсне прізвище цієї сім’ї Кононенки, а по-улишному -  Онопрієнки. Так селяни прозивали Кононенків, щоб не плутати одного з другим., бо цілий кут займають Кононенки, і через те він прозивається Кононівщиною».

    У вірші «До Музи» М. Кононенко писав: «Родились ми в убогій хаті». Його батьки, щойно звільнені з кріпацтва, жили дуже бідно. Хоча колись Кононенки були козаками, але один із пращурів так полюбляв оковиту, що пропив себе за дві бочки горілки поміщику і став кріпаком. На велике нещастя сім’ї, батько Мусія теж був п’яницею. Про це немало гірких рядків знаходимо у спогадах. Не можна без болю читати історію про те, як родина змушена була продати рябу телицю, аби покрити батьків борг. Пропоную Вам отримати насолоду від невеличкого уривочка з оповідання «Дитячі роки» та пройнятися чистим почуттям співчуття, яке він неодмінно пробудить у Вас: «Через чотири дні ми прощалися з своєю рябою телицею. Це було наше перше велике дитяче горе. У нас не було сили стриматись: ми ридали на всю хату, на всі голоси, коли мимо наших вікон повели нашу Зозульку. Мати упала на стіл і так само ридала, як і ми. Ми тільки гірко, невдержно хлипали та часом викрикували, а мати голосила і промовляла, як за покійником:

-         Зозулечко моя люба, моя дорога! Хто ж тепер нагодує моїх діток маленьких, хто їх порадує, хто потішить, убогих та нещасних нас на цьому проклятому нужденному світі? Ой, діточки ж мої, діточки! Як же я думала, як же я сподівалася, як раділо моє серце, а тепер нема її, нашої любої Зозульки.

Так оплакували ми першу і останню нашу майбутню корівку, бо вже більше не вдалося моєму батькові та матері купити другу телицю або корову. До самого кінця їх життя у них не було уже ні коня, ні корови: була тільки сама нужда та убожество.

Коли я цілував губи нашої Зозульки, коли ніжно гладив своїми руками, то з очей у неї капали сльози. Може це був випадок, але ж я до цього часу не можу примиритись, що це випадок; мені здається, що вона дійсно плакала так само, як і ми плакали. Нас було біля Зозульки четверо – троє дітей і мати. Ми прощалися з телицею, може, по 5 чи по 7 разів. Ми обнімали її, ми прохали її лишитись у нас, і вона чула нас і розуміла нас. Вона дивилася на нас своїми великими очима і не брала в рот того хліба, що підносили їй. Ми трусилися од холоду і не виходили од Зозульки аж доти, поки не сказала нам мати:

-         Ідіть, діточки, в хату, бо вже йдуть за нашою Зозулькою.

І ми пішли в хату.

Забрав її якийсь чоловік з чорною великою бородою. Той чоловік здався нам страшним, противним, найгіршим в цілому світі»

Багато згадок у «Спогадах» і про матір. Але їй автор віддав свої найщиріші почуття і симпатію. Тяжке її життя знайшло поетичний вияв і в поемі «Мати» (1897), де є аналогічні зі спогадами епізоди. Мене особливо зворушив той, де його мати, яка, попри усі негаразди, «відзначалася веселою вдачею, гарно співала, була дуже гостра на слово», - доведена злиднями до відчаю, вперше і востаннє у своєму житті наважилася… вкрасти в сусідки заступа, аби скопати город та вчасно там щось посадити та посіяти. Аби дітей було чим прогодувати. Малий Мусій зовсім випадково став свідком того материного проступку. І знову ж запропоную Вам, товариство, для неквапливого читання уривок з оповідання «Таїна». Порозкошуйте художнім словом М. Кононенка та очистіть душу святим співчуттям:

«…Великий страх обняв мою душу і розійшовся по всьому моєму тілу: я зрозумів, що мати, іменно моя мати, не хрещена, а рідна мати украла у баби Мотрі заступ. Мені було і страшно, і соромно, і так тяжко, як не було ніколи. На мені трусилось тіло більше, ніж тоді, як я закопував украденого янгола. Що ж його робити? Схопив я заступ за пазуху і хутко вибіг надвір. Була у мене думка укинути його у колодязь, що був супроти нас на вигоні. Коли я зиркнув на колодязь, то біля нього побачив бабу Мотрю, вона вела з собою старосту з двома сусідами і кричала на всю вулицю:

-         У  мене заступ спав із заступральна, я пішла у хату за гвіздком, вихожу, аж бачу Пріську (мою матір), вона ховає мій заступ під полу. Трусіть її, добрі люди, трусіть! Вона десь заховала його у хаті, а потім побігла на город.

Люди прямували у наш двір. Я юркнув поза хату і опинився під повіткою у сусіда, а за цим повітком зараз же і хата баби Мотрі. Я добре знав, що у баби Мотрі нема нікого ні у дворі, ні в хаті. Дітей у них не було, а чоловік поїхав у поле. Хутко переліз я через сусідову загату, положив заступ на Мотрину призьбу біля дверей і зараз же побіг додому. Біля нашої хати ішло змагання Мотрі з моєю матір’ю: Мотря намагалась в одну душу робити трус, а мати бліда, схвильована не дозволяла. Я був у одній сорочці, босий, без шапки і дуже змерз, а через те, не звертаючи ні на що уваги, проскочив у свою хату і поліз на піч на своє тепле місце. Трохи згодом увійшли в хату і люди. Їх уже зібралося душ 7-8. Мати йшла попереду; вона була страшенно стурбована, але не плакала, а на всіх дивилася зляканими очима і нічого не могла говорити.

Почався трус. Трусити помагали усі. Дивилися скрізь і всюди: на полу, під полом, під лавками, у мене на печі і, нарешті. В печі. Мати стояла, схилившись спиною на стіл, і ніби захолонула. Вона нічого не говорила і не ворушилася. Перешукавши в усій хаті, в сінях і в хижі, перейшли у погріб, у повітку, у клуню – не обшуканого не лишили нічого.

Заступа не знайшли нігде.

Коли люди укупі з Мотрею та з старостою пішли з нашого двору, мати кинулась до печі і почала шукати. Шукала вона раз, і вдруге, і втретє. Нарешті, вибрала з пічурки увесь попіл в коробку і все ж таки чого шукала, того не знайшла. Мати була дуже здивована. Вона сіла на лаві і задумалась. Я нишком стежив очима за матір’ю, але не говорив їй нічого. Мені було соромно признатись, що я все бачив і все знаю. Так пройшло з півгодини, а, може, й більше.

У дворі знову з’явилась баба Мотря, а з нею був староста і всі ті люди,що трусили нашу хату. Мати підвелася на ноги, подивилась у вікно і залилася сльозами, упавши грудьми на стіл.

У хату позаходили люди. Їх було більше, мабуть, удвічі. Мені зробилося страшно, а мати плакала, не підводячись од столу.

Мотря підійшла до матері і ласкаво заговорила:

-         Прісю, прости мені, будь ласка! Я, мабуть, стерялася, збожеволіла. Я сама  занесла проклятого заступа до своєї хати і поклала його на призьбі… Не сердься на мене, прошу тебе!.. Я на тебе подумала тільки через те, що ти два дні ходила по сусідах та все добувала заступа.

-         Я ж казав, - озвався староста, - не може бути, кажу, щоб Пріська Школиківна наважилась на чуже добро… От воно так і вийшло… Заспокойтесь! Ви, значить, зовсім не винуваті.

Мати підвелася зі столу, але нічого не говорила.

До самого вечора мати не бралася ні за яке діло. Вона все задумувалась і часом непомітно для самої себе розводила руками.

Увечері вона довго й щиро молилася Богу.

Чим і як з’ясувала вона собі перехід заступа з її печі на Мотрину призьбу, сказати я не можу. Вона про цю пригоду не говорила навіть з нами, з дітьми, і, мабуть, зовсім не думала про те, що я міг тут відіграти роль спасителя від сорому та поганої слави.

Так і померла моя мати, не довідавшись про таїну переходу заступа на Мотрину призьбу.

У мене, навіть у дорослого вже, не вистачало сили волі розповісти матері всю правду про заступ.

А, може, воно вийшло на краще і їй, і мені»

На цьому, товариство, я завершую першу частину своєї оповідки про людину, чия душа не прагнула супокою – Мусія Кононенка. Далі буде…  

        Лілія Бондарук

#Цікавинки з часопису "Критика". Фейки.

 

     Російсько-українська війна збіглася зі стрімким розвитком інформаційно-цифрових технологій загалом і алгоритмів штучного інтелекту зокрема. Можливо, наступні покоління будуть у захваті від цього божевільного поєднання кривавої архаїки війни і передових технологій, а ми сьогодні тільки намагаємося осмислити, в якому світі опинилися. Над фронтом літають тисячі дронів із камерами-очима, що фіксують бої та смерть у реальному часі. Канали у соцмережах секунда в секунду попереджають про небезпеку для мирних українців. Будь-яка інформація поширюється з неймовірною швидкістю, і її стало забагато. Виявилося, що не тільки газета «Правда» здатна виробляти фейки: цифрові технології якнайкраще пристосовані для цього – вони швидкі й створюють достатньо переконливий продукт. Штучний інтелект (ШІ) – неймовірний прорив і модна забава людства – у руках шахраїв перетворився на «абсолютну зброю», здатну руйнувати мозок.

     У публікації М. Полякової «Зомбі-інтернет, або ШІ-воїнство на службі шахраїв» (часопис «Критика», № 9-10, 2025р.) йдеться саме про цифрові фейки у соцмережах: зображення, згенеровані за допомогою алгоритмів ШІ.

     За 2024 і 2025 р.р. вони досягли фотографічної якости. Різноманітні генеративні нейромережі створюють якісні зображення: користувачеві навіть без навичок достатньо написати декілька команд-підказок. Тематика також розширилася, нові теми з’являються хвилями залежно від політичних і соціальних впливів чи перебігу воєнних подій. Головне завдання зображень – викликати емоційну реакцію. Вони б’ють у найболючіші точки суспільства й кожної окремої людини, психологічно травмованої війною.

     Сьогодні охоплено практично все: фронтові будні, кохання на війні, перебування у госпіталях, повернення додому з важкими пораненнями, повернення з полону, воїни з ампутаціями, мурали із портретами воїнів та воїнок, зустріч із рідними, поховання полеглих. Окрім тем, пов’язаних з війною, що є найрезонанснішими, використовуються також і багато інших тематичних блоків, як от: безхатні тваринки, яких треба врятувати або бідні діти-сироти, яких виростила бабуся, і вони просять їх привітати і т.ін.

     І ще – якщо ви думали, що всі шахраї світу працюють виключно з Україною, доведеться вас розчарувати: ми не одні такі довірливі. А щоб зрозуміти масштаб шахрайства, авторці довелося переглянути і порівняти український сегмент фейсбуку та інші, західний і східний. Технології та «сльозовитискальна» тематика повторюються всюди.

     Хто і для чого створює такі зображення? Чому тисячі учасників пабліків «лайкають» і поширюють їх? Чому пишуть під явно фейковими «картинками» нескінченні «Амінь», хороші слова і, здається, щиро вітають несправжніх воїнів? Кому це, зрештою, вигідно? Як зрозуміти, що перед вами шахрайська сторінка чи група? На всі ці та багато інших запитань ви знайдете відповіді, коли завітаєте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва та перегорнете сторінки часопису «Критика».

Найяскравіші моменти соціокультурної діяльності відділу читальних залів за 2025 рік.

 Соціокультурна діяльність – це більше, ніж просто заходи. Це простір зустрічей, ідей, натхнення та живого спілкування.

Протягом 2025 року відділ читальних залів ВОБЮ став місцем, де поєднувалися традиції й сучасність, де народжувалися нові формати взаємодії з читачами, а кожен захід залишав по собі теплі спогади.

Запрошуємо разом із нами згадати найяскравіші моменти соціокультурної діяльності відділу за 2025 рік.

#Цікавинки_з_часопису "Країна". Олександр Карпюк.

 

Часопис «Країна» (№23-24, 2025 р.) у рубриці «Щоденник» публікує інтерв’ю, а радше розповідь військового, волонтера та блогера Олександра Карпюка про те, що сформувало його світогляд та вплинуло на життєву позицію.

     Народився Олександр 1982-го в Одесі. Батько був футболістом. Мати – інженер-конструктор у науково-дослідному інституті. 2000-го вступив до Придніпровської державної академії будівництва та менеджменту. Після її закінчення працював у сфері нерухомого майна. Із 2014 року почав вивчати українську мову і пізніше на неї перейшов повністю.

     Із 2016-го Олександр Карпюк почав розвивати снайперський напрям у Збройних силах. 2018-го став переможцем першого відкритого українського турніру зі стрільби на великі відстані.

     Брав участь у бойових діях на Донбасі. З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 503 окремого батальйону морської піхоти на посаду снайпера. Брав участь у боях в Ірпені, Козаровичах і Пологах. У грудні 2022-го перевівся до 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Нині Олександр служить у другому батальйоні безпілотних систем, очолює напрям розвідувально-ударних дронів.

     А ще він блогер та пише на воєнну тематику під ніком Serg Marco. Олександр Карпюк – популяризатор снайпінгу (снайперська стрільба як мистецтво й наука високоточних пострілів на великі відстані, що вимагає не лише вправності зі зброєю, а й глибоких знань із маскування, балістики, топографії, психології та фізичної підготовки) в ЗСУ.

     «Хоч як би закінчилася війна, - каже Олександр, - її результат не влаштує ані нас, ані ворога. У нас забрали території. У них не вийшло знищити Україну. Недосягнуті цілі зумовлять виклик суспільства на реванш. Тож буде ще війна. Не залишити її дітям – це тільки тризуб на кремлі й іще один Нюрнбезький процес…У нас людей, готових битися, більше, ніж у всій Європі».

     Тож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Тут Ви зможете більш детально познайомитись із думками та поглядами на життя Олександра Карпюка.