#Неквапливе_читання. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить… "Ч. 5

 

Завершальна частина розповіді про М. С. Кононенка. Неочікувано вийшла ціла епопея, але ця постать, безумовно, цього вартує. Попередній допис закінчувався розповіддю про одну нараду української інтелігенції, на якій мали підписати петицію-монстр до царя-батюшки і вимагати в ній елементарних прав для українців. Ідея, як на мене, утопічна. Втім, збори ті провалила наша землячка Лариса Петрівна Косач, усім нам відома  геніальна  письменниця Леся Українка…

Петицію-монстр, як Ви розумієте, надіслати так і не вдалося і, як Ви мали змогу пересвідчитися - у геніїв також були  свої слабкості та свої амбіції, які часто не йшли на користь загальній справі. Проте, Мусій Степанович був членом літературного гуртка української молоді «Плеяда», який у 1888 році заснували Леся Українка та її брат Михайло Косач (Обачний). Плеядівці зробили вагомий внесок у становленні сучасної української літератури та вкотре довели, що українська мова є самодостатньою для інтелектуальної та творчої праці.

Звичайно, не однією літературою жив М. Кононенко. І, хоча отримував він гонорари за публікації своїх творів, але сім’ю на ті кошти утримати було неможливо. В 90-х – на початку 900-х років він працював в Управлінні Південно-Західної залізниці, де виявив себе здібним службовцем, успішно пройшовши шлях від писаря до начальника відділу. Але кар’єра чиновника була йому чужою, і він, покинувши службу, «пішов у народ» - купив шмат землі у с. Волчкові на Київщині й кілька років господарював. Проте, зв’язку з літературою не поривав і саме громадсько-літературна діяльність Кононенка стала причиною його арешту восени 1905 р. До 1914 року письменник перебував під поліційним наглядом із забороною працювати на державній службі. «Жандармським оком натішився я до насиття» - писав М. Кононенко у вірші «У многолюдді одиноким іду я по шляху життя». Та це не злякало його.

У тяжких умовах заборон і переслідувань минули перші 25 років творчої діяльности поета. Цю дату було відзначено в 1908 році випуском збірки віршів «Струна», де об’єдналися поетичні твори минулих десятиріч. Тема неволі України пронизує всю збірку. Картина гетьманського замку в Батурині, на руїнах якого блукає тінь Мазепи, мовби символізує той стан, в якому перебуває сучасна йому Україна.

Продавши свою садибу у Волочкові, М. Кононенко в 1911 р. повертається до Києва. Не знайшовши роботи в державних установах, він переїжджає в Лубни і протягом 1913-1917 рр. служить інструктором кооперації споживчих товариств. Сільські старожили довго пам’ятали, як він виступав на сходках і щирою народною мовою з’ясовував вигоди кооперативних об’єднань.

1914 р. в Лубнах М. Кононенко випустив листівку «Жінки, де ви?» із закликом до жіноцтва підтримати кооперативний рух. Треба було мати неабияку сміливість і гостре відчуття близьких суспільних змін, щоб кинути цей заклик українською мовою. У Лубнах письменник бере участь в роботі видавництва «Метелик», що випускало невеликі белетристичні і науково-популярні книжечки для простолюддя. Тут же вийшли і його поеми «Мати», «Свекруха», легенда «Покута» та збірка віршів «Хвилі», кн. 2. А в друкарні Дубинського з’явилась книга «Кооперативи Лубенського повіту» з підзаголовком «Історико-статистичне та економічне обстеження кооперативних об’єднань і товариств». У цій праці автор зібрав чимало цікавого матеріалу з історії та етнографії Лубенщини, використавши його для піднесення селянського побуту. Наприклад, розповідаючи про с. Заріг, М. Кононенко звертає увагу на діяльність лікаря Віктора Богдановича, який щиро дбав про здоров’я та добробут селян. Він заснував у селі Спілку споживачів, з його ініціативи в Зарозі відкрили крамницю з бібліотекою на 1660 книг. «Населення дуже охоче користується бібліотекою», - відзначив М, Кононенко. В. Богданович не шкодував власних збережень для ремонту лікарні. Є в книзі цікаві відомості про інші села повіту. Під час поїздок по селах Мусій Степанович прилучав населення до кооперативного руху, а це означало і до «громадської дружної діяльности і тієї користі, яку приносить дружна діяльність».

У 1917 році М. С. Кононенко було обрано членом правління Полтавського кредитного союзу кооператорів, т. зв. Союзбанку і він переїжджає з родиною до губернського міста. Союзбанк містився в будинку ч. 55 по пушкінській вулиці. На подвір’ї його, у флігелі, й оселився поет. Керівна посада в губернському кооперативному Союзі не заважала йому брати діяльну участь у роботі просвітніх та громадських організацій. Щонайперше він взявся за видання своїх поетичних і прозових творів. П’ять поетичних книг, об’єднаних загальною назвою «Хвилі», вийшли в 1917-18 рр. Намічалася ще й книга прози, але цього не сталося через часту зміну політичної ситуації в Україні.

У буремні дні революції дійсність, яку він спостерігає, входить у твори  Мусія Кононенка. Він бачить, як німці грабують Україну, вивозячи навіть чорнозем – і обурюється. Денікінський офіцер мало не розстріляв його за те, що поет відмовився зняти портрет Шевченка зі стіни у власному помешканні. А красноармєєц затримує Кононенка лише за те, що чоловік інтелігентно одягнутий і розмовляє українською мовою – чи не петлюрівець? 

 У 1919 р. його знову заарештували. Тепер уже не царська влада, а рабочє-крестьянська. Як же пророче звучали тоді його слова:

До волі ми не доросли,

Ми знову станемо рабами,

Сильніші духом та умом

Коверзуватимуть над нами

І, хоча волю він побачив вже через кілька місяців, із в’язниці вийшов чоловік, хворий на сухоти. Большевики ліквідували Союзбанк,  а сім’ю Кононенків виселили зі службової квартири.

Туберкульоз прикував письменника до ліжка. На початку 1922 р. дружина перевезла смертельно хворого письменника до Нових Санжар, сподіваючись на цілющий вплив повітря тієї місцини. 14 серпня 1922 р. голод і прогресуюча хвороба звели його в могилу. Помер Мусій Кононенко у приміщенні школи і був похований на місцевому кладовищі напроти шкільного подвір’я. Як згадував син поета Всеволод Мусійович, проводжати батька в останню земну дорогу прийшло багато людей. Вони несли плакат, на якому було написано:

За рідную сестру, за рідного брата

Ти волю і душу свою положив.

Не ждав, яка буде за це тобі плата,

Не ждав, а служив.

Справді, цей добродій ніколи не ждав ані слушного часу, ані платні за свій чин, а просто служив. Служив Словом та Ділом, яке не йшло з тим Словом у різні боки. Так, до прикладу, купував поміщицькі землі за свої кревні та передавав їх селянам…

Нині могила М. Кононенка у селищі Нові Санжари на Полтавщині нічим не позначена і ніхто не покладає до неї квітів. Та й на офіційній сторінці селища Мусій Степанович Кононенко  не упом’янутий як визначна особистість, яка мешкала колись та похована в Нових Санжарах.

О, Боже правий, дай надію

І сподівання дай мені,

Що я хоч духом не зотлію

В далекі ті, в ясні ті дні.

Що привіта хоч дух Вкраїну

В тому веселому раї,

І за гірку життя годину

Уп’ється радістю її!

 

…Влітку 1993 р. до Полтави з Америки приїхала онука українського поета, прозаїка та діяча кооперативного руху Мусія Степановича Кононенка (псевдонім М. Школиченко) Оксана Колісниченко. Ще молодою доля відірвала її від рідної землі і закинула за океан. На жаль, мені не вдалося з’ясувати, якого із синів М. Кононенка: Юрія чи Всеволода, донькою вона була. Адже обидва вони, як і сотні тисяч українців, тікали від варварства большевиків. Пані Оксана привезла з собою книжку творів дідуся «Хвилі», яку він опублікував у Полтаві в часи української революції.  Воістину, книги, як і люди, мають свою долю. Через які країни, міста, через які моря і океани довелося їй проїхати і перепливти, в яких аеропортах побувати, щоб повернутися знову туди, де її колись набирали полтавські друкарі, а потім тримав у руках автор. Це та збірка, про яку в совєцькій енциклопедії було сказано, що вона «позначена буржуазно-націоналістичною тенденцією», що цілком відповідало дійсности. Але саме через цю «тенденцію» ім’я Кононенка надовго було викреслено з рідної літератури, і лише в 1957 р. деякі твори поета Максим Рильський ввів до «Антології української поезії». 1964 року минало сто років від дня народження письменника, але відзначали цю дату лише на «районному рівні» і то не без доган декому за «самоуправство». Більше, аніж сто років тому Мусій Кононенко висловив віру в те, що для «любого краю… цвістиме кращая весна», але й сьогодні ця мрія все ще попереду…

Майже 800-сторінкова збірка «Хвилі», яку привезла з собою О. Колісниченко, розпочинається авторською передмовою, вгорі над рукою можна побачити напис від руки: «Авторський примірник – для себе. М. Кононенко». Безцінна книжка! Пані Оксана привезла її, щоб кращі вірші видати в Полтаві, але їй не пощастило. Через рік, у 1994 р., видавництво «Смолоскип» випустило у світ томик кращих творів поета. Те ж саме видавництво у 2007 році видрукувало і збірку «Хвилі», значно скорочену та відредаговану.

 В передмові його авторського збірника можна прочитати такі слова: «В теперішні часи свободи «злочинні» твори мої нікого, певно, не здивують, але ж на їх слід дивитись як на одгук неволі, і з такого погляду вони, може, не зовсім будуть старі і не зовсім нецікаві…» Це написано в 1917 році, але й сьогодні, через більш як 100 років по тому, перечитавши ці твори, можна сказати, що багато з них звучать свіжо і злободенно. Бо проблеми того часу перегукуються з сьогочасними. То був час великої надії на перемогу української державности. Адже сказав Ісус: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Книга «Об’явлення святого Івана Богослова». Розділ 3, вірш 21. Переклад Івана Огієнка.) Але втомлений війною люд прагнув миру, а не перемоги. І мир настав. Тільки страшніший він був для нас за війну…

У своїх віршах поет умів бути ніжним і гнівним, журливим і саркастичним. Йому було властиве відчуття національної гідности. З болем писав про свій народ, що «колись боровсь за волю, а тепер притих, знесилів, затаїв свій дух могутній». Поет проклинає тих землячків, що захищають інтереси московської імперії; він хоче, щоб «згинув рабський дух і пробудилась воля в хаті». У багатьох віршах Кононенка відчувається нотка гіркоти за потоптану гідність. Його гнівить, що «школа московська калічить людей», і тому поет безжально ганьбить тих, що «поєдналися з москвою».

Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» (1917) зараховував М. Кононенка до числа тих літераторів, «у яких головним нервом літературної діяльности була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями». Ці обов’язки, за висловом вченого, змушували поета торкнутися «всіх тем людського існування…». Поезія М. Кононенка буде актуальною доти, доки в українському суспільстві не зникнуть перекидництво і зрада, підступність і ворожнеча, а запанують  почуття усвідомлення власної гідности, прагнення перемагати, висока свідомість і патріотизм. Найвищим мірилом патріотизму, як це показав прикладом свого життя і творчости М. Кононенко, є любов до України.

***

Ось такі рефлексії (аж на п’ять чималеньких дописів) викликала у мене книга «Спогади» Мусія Кононенка, яка, до слова, встигла вже стати бібліографічною рідкістю. Видання здійснене заходом онуки М. С. Кононенка п. Оксаною Колесніченко. Довго не могла знайти тираж(у самому збірнику цієї інформації немає), але дякую ШІ, який підказав, що «Книга «Спогади» Мусія Кононенка, видана у 1998р. в Полтаві за упорядкуванням Петра Рогача, вийшла мізерним, суто символічним накладом у 100 примірників». Щоправда, її можна прочитати безкоштовно на деяких електронних ресурсах, зокрема на порталі Lib in UA та в е-бібліотеці Чтиво. А от паперове видання є рідкісним і трапляється переважно в бібліотечних фондах або на спеціалізованих історичних кафедрах. Один із таких рідкісних примірників виставлений нині на аукціоні eBay (39.27 доларів США це станом на серпень 2026 року дорівнює приблизно 1761. 70 гривні за середнім ринковим курсом). Однак придбати я її не зможу, бо продавець не надсилає посилок в Україну. Книгу (гіпотетично) можна отримати мешканцям  Кайманових та Соломонових островів, насолодитись нею можуть в Нігерії та Намібії, погортати в Гондурасі чи в Папуа-Новій Гвінеї… Та що там, майже на всій земній кулі це можна зробити,  а ось українцям в Україні – зась. Тішить тільки те, що й в російську федерацію її теж не відправлять, бо вона, як і Україна, у продавця в «чорному списку», поряд з Барбадосом, Французькою Гвіаною, Французькою Полінезією, Гваделупою, Лівією, Мартинікою, Новою Каледонією, Реюньйоном та Венесуелою. Хоча це, звісно, зовсім не тішить. Але спонукає замислитись. І прагнути не бути в одному рядку з московитами. Навіть на eBay. 

Слава Нації! Смерть Ворогам!        

 Лілія Бондарук

 

 

 

#Я_зараз_читаю Ребекка Кван «Вавилон. Прихована історія»

Це захопливе й гостросюжетне фентезі «про студентські революції, колоніальний спротив та використання мови й перекладу як інструменту домінування імперії».

Сюжет твору розгортається у 1828 році. В епіцентрі подій – китайський хлопчина Робін Свіфт, який став сиротою через спалах холери в Кантоні. Загадковий професор Ловелл забрав юнака в Лондон, де той починає готуватися до вступу в Королівський інститут перекладу Оксфордського університету, також відомий як Вавилон. Кілька років Робін посилено вивчає латину, давньогрецьку та китайську, щоб потрапити в омріяну Вежу. Це світовий центр знань, магії та перекладу.

Автор вдало розкриває психологію персонажів, надаючи їм реалістичність та глибину. Для Робіна Оксфордський університет — це утопія, присвячена пошуку знання. Проте герой усвідомлює, що служіння Вавилону дорівнює зраді своєї Батьківщини — Китаю. Невдовзі Британія задумує розпочати несправедливу війну з Китаєм через срібло та опіум — і Робін опиняється на роздоріжжі між прагненням унікальних знань та патріотизмом.

Слід відзначити стиль написання, пронизаний лірикою та витонченістю. Ребекка Кван майстерно використовує слово, розкриваючи кожен момент історії з особливим відчуттям та емоційною насиченістю.

Рекомендуємо почитати цей захоплюючий твір, що вражає своєю оригінальністю та майстерністю. 

#Читай_кіно: Коли книга і фільм доповнюють одне одного. Абдель Селлу «Ти змінив моє життя» .

 

🎬 #Читай_кіно: Коли книга і фільм доповнюють одне одного

Автобіографічний роман Абделя Селлу «Ти змінив моє життя» та його культова екранізація «1+1» (Intouchables) - це унікальний тандем, де книга та фільм не конкурують, а ідеально розкривають реальну історію з різних ракурсів

#Читай_кіно: Дві сторони однієї неймовірної історії

Усі ми знаємо і любимо шедевральний французький фільм «1+1» (Недоторканні). Але чи знали ви, що реальний прототип головного героя - Абдель Селлу - написав відверту книгу «Ти змінив моє життя»?

Сьогодні у рубриці порівнюємо екранну магію та правдивий паперовий оригінал!

 👇🎬 Фільм «1+1»: Світло, гумор та музика Ейнауді

Атмосфера: Стрічка дарує неймовірне відчуття легкості, оптимізму та віри в людей.

Дрісс (Омар Сі): Екранний герой - харизматичний, веселий та відкритий хлопець з гетто, який викликає миттєву симпатію. Прототипом Дрісса є сам автор книги Абдель Селлу.

Акцент: У центрі сюжету - зародження щирої дружби між багатим паралізованим аристократом Філіппом (Франсуа Клюзе) аристократом у візку, який є прототипом Філіппа Поццо ді Борго) та його помічником.

📖 Книга «Ти змінив моє життя»: Жорстка та чесна реальність

Атмосфера: Абдель Селлу пише без прикрас, самоіронічно та місцями досить різко.

Абдель (реальний герой): На відміну від кіношного Дрісса, справжній Абдель на момент знайомства з Філіппом був доволі егоїстичним, черствим і брався за роботу лише заради грошей чи допомоги з документами.

Акцент: Це історія не просто про догляд за хворою людиною, а про глибоку внутрішню трансформацію вуличного хулігана під впливом мудрого наставника.

⚖️ Що обрати: читати чи дивитися?

Дивитися фільм - щоб зігріти душу, посміятися та насолодитися естетикою. Читати книгу - щоб дізнатися, як реальне життя виявляється набагато складнішим, глибшим і драматичнішим за будь-який голлівудський сценарій.

 

#Цікавинки з часопису "Дзвін". «Театр воєнних дій» Тимофія Бінюкова.

 

У №6 часопису «Дзвін» за 2025 рік надрукована документальна постдрама Тимофія Бінюкова «Театр воєнних дій».

     Народився автор 30 квітня 1992 р. в Харкові. Він – випускник ХНУМУ ім. Котляревського (2012-2018), режисер драматичного театру, сценарист, драматург.

     Тимофій здійснив постановку трьох вистав у рамках власної студентської театральної ініціативи «Варіант». З виставою «Мауно» (за А. Ківіряхком) представляв Україну на міжнародному мультидисциплійному фестивалі «AIYF-2017» (Абердин, Шотландія).

Відеоверсія вистави «Вершник без голови» (за В. Ірвінгом) транслювалася в ефірі загальнонаціонального телеканалу «Суспільне. Культура». У 2017 р. він організував літературний фестиваль СУП («Сучасна українська проза»).

     Як автор прози, поезії Т. Бінюков друкувався в часописах України та Німеччини. Його режисерські роботи брали участь у фестивалях різних країн світу – від України до США та від Австралії до Південної Америки. У 2018 р. він став фіналістом престижного фестивалю від British Council «Taking the stage», http://www.britishcouncil.org.ua/ із власним ескізом за твором Дж. Р. Р. Толкіна.

     Влітку 2020 зі своєю концепцією про камерну оперу, присвячену постаті й спадку Г. Сковороди, Т. Бінюков здобув «срібло» у 1-му в Україні конкурсі лібретистів, який відбувся у рамках резиденції «Схід OPERA». В листопаді того ж року став фіналістом III міжнародного фестивалю-лабораторії при Національному театрі оперети з проєктом

«Сковорода-live».

     Влітку 2020 Тимофій створив дебютний короткометражний фільм «Земля підіймається в небо». Він також є автором п’єси «F.A.Q.», що ввійшла в лонг-лист конкурсу драматургії «Липневий мед» та Тиждень актуальної п’єси у 2021 р., і твору «Театр воєнних дій», створеного за підтримки Mestska divalda prazska.

     Т. Бінюков також є автором масштабного проєкту «Тут немає байдужих», де провідні українські актори декламують антивоєнну та антиутопічну прозу та поезію. А напередодні повномасштабного вторгнення зняв короткометражну стрічку «Рубіж», яка потрапила до програми кількох міжнародних кінофестивалів.

     Тимофій – лауреат державної стипендії Президента України для молодих митців у сфері кінематографії.

     Тож чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#Неквапливе_читання. Ч.4. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Попередній свій допис я завершила сценою прощання юного Мусія Кононенка з Бутовичами і з його мрією знову повернутися до Києва, у вир культурного та літературного життя. Як і було обіцяно, в цій частині Ви матимете кілька цікавих уривків для неквапливого читання і, зокрема, спогади про Лесю Українку, які, я гадаю, змусять Вас усміхнутися та під дещо незвичним кутом подивитися на нашу геніальну землячку-волинянку. Втім, менш славетною та геніальною вона для нас не стане, але якісь риси її характеру, про які ми не здогадувались, нам відкриються, і, можливо, дозволять трішки ліпше збагнути її творчість. Отож, я продовжую свою оповідку…

В 16-річному віці М. Кононенко знову потрапляє до Києва і влаштовується на службу лакеєм до проф. О. Шкляревського. В 1881 р. він пише свою першу поему «Нещасливе кохання», яка з допомогою того-ж таки Шкляревського наступного року була видана. В оповідці «Зміна життя» він розповідає про це так:

«…Писання моє випадково помітив небіж професора Шкляревського Хонякевич, узяв у мене зшиток, тримав його в себе днів три. Твори мої зацікавили сім’ю Шкляревського. До мене почали краще ставитись; познайомили мене з В. Г. Шевченком, а цей познайомив з М. Ф. Комаровим, у якого була тоді в Києві бібліотека з чималим відділом української літератури.

Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури і, крім того, я потроху знайомився з деякими українськими діячами і письменниками.

З початком 1883 року професор Шкляревський зробив підписку, по якій зібрано було 100 крб., і я пішов на волю. Відтоді став готуватись на народного учителя.

Найняв я собі учителя Бочарова і почав навчатись під його доглядом. Знань у мене було чимало, та не було в них ніякої системи, і через те мені було однаково важко і неважко тримати іспит чи на учителя народного, чи на повітового.

Я знав арифметику, потроху знав алгебру і геометрію, але все оце без системи, без толку, і треба було вертати мене назад, і все виправляти, за винятком географії, історії та російської мови (з цих предметів знання у мене були путящі).

Отже, не судилося мені стати народним учителем. З цього боку мені не щастило. Я бажав бути або лікарем (хірургом), або шевцем, або учителем, але не досяг жодного з цих бажань».

У 1885 р. з педагогічних курсів у Новозибкові його забирають до війська, де перебуває 5 років. Служба проходила спершу на Чернігівщині, а потім у Воронежі, де поет познайомився з своєю майбутньою дружиною Тетяною Сафоновою, московиткою, що вивчила українську мову і стала вірним другом письменника.

А тепер, товариство, невеличкий відступ від основної теми Майже у всіх джерелах Ви можете прочитати інформацію на кшталт: мовляв, спочатку дітей у подружжя не було, тому взяли вони з сиротинця дівчинку, яка у майбутньому стане відомою громадською діячкою і ввійде в історію під ім’ям Кононенко Харитя Мусіївна, а вже згодом у пари народяться два сини. Хочу спростувати хибне твердження про те, що Мусій Кононенко якимось чином причетний до особи Хариті Кононенко. По-перше, місцем її народження чітко зазначене село Миколаївка Полтавської губернії, а Мусій Степанович не мешкав у цьому населеному пункті. По-друге, сама Харитя вказувала своє по-батькові як Ерастівна: зокрема, в документі, яким є персональний лист студентки Української господарської академії в ЧСР Хариті Кононенко – пластунки (1920 р.), де у відповідній графі по-батькові зазначено «Ерастівна». І, по-третє, я спираюсь на дослідження науковиці Христини Астапцевої: «Коли помер Мусій Кононенко, Харитині було уже 22 роки, а як відомо, її ще підлітком забрала до себе на виховання тітка О’Коннор-Вілінська. Якби Мусій Кононенко справді був батьком Хариті Кононенко, їй не довелося б у ранньому віці покидати батьківський дім», - пише науковиця. Додам, що ні О’Коннори, ні Вілінські не були родичами ані Мусія Кононенка, ані його дружини Тетяни Сафонової і, тому, жадної причини віддавати їм на виховання дівчинку, яку вони наче б то взяли на виховання, у них не було.  Проте друзі Хариті згадували, що Харитя справді була небогою для подружжя Вілінських. Але ані друзі, ані сама Харитя ніде та ніколи не поминали імен Мусія та його дружини. Правду можна дізнатись лише знайшовши метричний запис у  книзі про народження Хариті. А поки що можемо про все тільки здогадуватись. Втім, вважати Мусія Кононенка батьком Хариті, бодай прийомним, підстав таки немає і тому я повернуся до своєї розповіді про нього.

Перервала я свою оповідку на тому місці, де йдеться про одруження нашого героя і закортіло мені повідати Вам цю історію словами самого М. Кононенка з його мемуарів, а саме з розділу, присвяченому спогадам про Олександра Кониського – автора слів духового славня України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»:

«Найближче зійшовся я з Кониським після такого випадку. 31 грудня 1894 року приїхала до Києва Т. І. Сафронова, з якою бачився я один раз у Воронежі, коли відрядили тоді мене у військовій справі. А познайомився з нею тому, що у них в сім’ї жив на квартирі П. М. Панченко, мій давній знайомий по Києву (потім він переїхав до Воронежа, а коли я шукав його там, то він уже оселився в Ростові).

Т. І. Сафонова припала мені до вподоби тим, що була енергійна, працьовита, і, якщо не відзначалася красою, то була ласкаві, приємна і симпатична. Бачився я з нею в 1889 році, а в 1894 вона завітала до Києва і розшукала мене якраз 31 грудня. Жили ми тоді в одній кімнаті з Є. К. Тимченком і саме збирались іти на Хрещатик купити деяких продуктів, бо домовилися зустріти Новий рік у Кониського, і вже склали меню. Разом із Сафоновою зайшли ми до Кониського з запитанням: чи він не суперечитиме, якщо до нашої компанії приєднається ще одна особа, тобто Т. І. Сафонова. Кониський охоче погодився, і ми втрьох – я, Тимченко і Сафонова – пішли на Хрещатик робити належні закупки, а з Хрещатика прямо зайшли до Кониського, і вже там зосталися для зустрічі Нового року. Трохи згодом прибула і решта нашої новорічної компанії: І. М. Стешенко і не то Самійленко, не то Лотоцький.

Діждавшись Нового року, ми привітали один одного і, як годиться, випили по чарці. Усі ми питці дуже погані, і після другої чарки портвейну ніхто вже не хотів пити далі. Я пропонував випити ще по чарці з такої нагоди: «П’ять років тому, - сказав я, - ми познайомилися з Тетяною Іванівною, а сьогодні зустрілися вдруге, і я думаю, якщо ви нічого не маєте супроти цього, запитав я Сафронову, то друга наша зустріч увінчається нашим шлюбом». Сафронова спохмурніла трохи, почервоніла і відповіла: «Я нічого проти цього не маю»…

Випили по третій чарці і почали розмову з приводу нашого шлюбу. Олександр Якович вирішив дуже просто і коротко: коли, мовляв, обопільна згода, то нічого і справи затягувати – повінчатись і квит. Балакали, говорили і призначили день вінчання на 3 лютого».

Ось так усе й відбувалося. Можливо, комусь і видасться не вельми романтичним, але зате скільки пізнавального можна довідатись з цього невеличкого уривку. Тут і добірне товариство шанованих персон, про кожного з яких М. Кононенко лишив спогади; і характер самого письменника можна добре прочитати; і навіть прогрес у моральних нормах тогочасного суспільства прослідкувати: адже панночка САМА приїхала до Києва, аби відшукати молодого чоловіка, який їй сподобався! На Великій Україні, як тоді називали підконтрольну російській імперії її частину, це вже не було аж таким рідкісним явищем. А от на Галичині подібний вчинок неодруженої жінки піддали б жорсткій обструкції. Але повернімося до нашого героя.

 Тетяна Іванівна Сафонова виходила заміж за чоловіка, який міг уже забезпечити пристойне життя родині та був добре знаним у культурних колах. Адже перша збірка віршів М. Кононенка «Ліра» вийшла ще у 1885 р. і в ній чітко відчутне наслідування Шевченка і у виборі сюжетів, і у мовно-образних засобах. Услід за Кобзарем він почав писати поеми – це були «Свекруха», «Мати» та ін. В 1889 р. виходить з друку віршована казка «Москаль, змій та царівна». Але активна літературна творчість М. Кононенка починається лише в 90-х роках після того, як він повернувся з солдатчини. 1893 року з’являється в друці балада «Княгиня-кобзар», в якій на історичному тлі висвітлено ідеал жінки. Поезії, критичні статті та замітки систематично публікуються в цей час в західно-українських часописах «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник». Бачимо його участь і в альманахах та збірниках «Складка», «Радуга», «Акорди», «Досвітні огні», «Українська муза». Кілька слів щодо літературно-художньої збірки поетичних і прозових творів «Досвітні огні», яка побачила світ у 1908 р. Упорядником її був Б. Грінченко, а видрукував відомий видавець Є. Череповький у друкарні І. І. Чоколова. Обкладинка була майстерно оформлена художником Іллею Шульгою, а відкривала цей збірник однойменна поезія Лесі Українки. Який саме твір М. Кононенка був надрукований там, мені, на жаль, не вдалося з’ясувати, але те, що ці особистости перетиналися не тільки на сторінках літературних збірок та альманахів, це незаперечний факт і про це свідчать спогади письменника. Перед тим, як запропонувати Вам для неквапливого прочитання уривок, запитаю: які почуття виникли б у Вас, коли б трапилася нагода послухати Лесю Українку? Напевне, у більшості це викликало би священний трепет та захоплення. Втім, слово Мусієві Степановичу. Зауважу лишень, що ці його згадки про Ларису Петрівну розміщені у розділі «Про Ковалевського». Хто такий пан Ковалевський? Якщо стисло та офіційно, то Ковалевський Микола Васильович (1841-1897). український політичний діяч і літератор. Член київської «Старої громади». Відбув заслання в Сибіру. Автор «Короткої історії малоруського народу» та ін. творів. А тепер слово М. Кононенкові:

«…Він належав до радикальної партії, був одинокою людиною, відзначався різкуватістю вдачі та сміливістю. Він дуже нагадував Гарібальді, і його часто так і називали, замість дійсного прізвища.

Згадую я про Ковалевського через те, що дві пригоди зосталися у мене в пам’яті, які пов’язані з Ковалевським. Один час він, мабуть, з півроку пропагував ідею послати до царя петицію-монстр і вимагати в ній елементарних національних прав нашому українському народові.

На одній нараді про петицію-монстр був і я. Нарада ця відбувалася в господі М. В. Лисенка. Людей було не більше, як душ двадцять, і між ними була і Леся Українка.

Головою зборів обрали Ковалевського.

Ковалевський в коротких словах пояснив зборам свою думку і свої надії, що петицію-монстр може підписати 2-3 мільйони душ на Україні і з такою петицією треба буде рахуватись і царю, і його уряду, які думають, що Україна, коли не вмерла, то спить глибоким, непробудним сном, і з нею можна витворяти все, що кому спаде на думку…

-         Прохаю збори висловитись з цього приводу.

-         Прохаю слова! -  почувся голос Лесі Українки.

Збори поворухнулись, бо всі присутні добре знали, що коли Леся Українка візьме слово, то вже не швидко замовкне.

І Леся Українка почала говорити.

Говорила вона розумно, виразно, ясно, пересипала свою річ німецькими та французькими цитатами, і все говорила і говорила...

Збори, помітно було, втомились, і їм уже обридло слухати все одного і одного оратора, а Леся Українка все говорила і говорила.

Присутні почали вже соватись на своїх стільцях, шептатись між собою.

А Леся Українка усе говорила.

-         Говоріть ближче до діла, не затягуйте часу, - зауважив Ковалевський.

-         Я говорю так, як умію, і вимагати від мене чогось іншого ви не повинні, більше того – не маєте права. У кожного своя індивідуальність і свій спосіб висловлюватись.

І пішла говорити Леся Українка з приводу уваги.

-         Прохаю ближче до діла, - енергійно, але спокійно промовив Ковалевський.

Леся Українка перейшла до діла, і знову потігся одноманітний час, заповнений уже присмученим оратором.

Дехто з присутніх вийшов із зали в прихожу – хто курити, хто води напитись, і тут шептались на адресу Лесі Українки.

Трохи згодом зосталася половина публіки, а друга половина була в прихожій.

Ковалевський не витерпів і заговорив знову:

-         Ларисо Петрівно! Ви говорите виразно, ясно, розумно, але ж змилуйтесь, будь ласка, і дайте можливість ще кому-небудь сказати хоча б одне слово… Ви говорите рівно дві години, а після вас ніхто ще нічого не сказав… Коли всі говоритимуть по дві години…

-         З вашого боку нечемно і неввічливо перебивати мене…

-         І чемно, і ввічливо, бо я голова зборів і мій обов’язок дати слово не тільки вам, а всім, хто тут єсть і всіх вислухати.

Леся Українка почала змагатись; Ковалевський об’явив перерву на 10 хвилин і продовжив суперечку з Лесею. Вони сперечались гостро, різко, а публіка тим часом почала нишком тікати.

Коли минуло чверть години, то на зборах залишилося душ вісім. Ковалевський не знайшов можливим далі проводити засідання і об’явив збори закінченими.

Тижнів через два збори призначили вдруге, цього разу в господі самого Ковалевського. Людей прибуло душ дев’ять, не більше, і збори не відбулися».

Ось така історія. Не коментую. Далі буде…

Лілія Бондарук

 

#Читай_кіно.«На Західному фронті без змін»: книга проти екранізації. Е.М.Ремарк.

 

Іноді література та кінематограф утворюють тандем, який не просто розважає, а змушує затамувати подих і замислитися про найважливіше. Сьогодні в рубриці #Читай_кіно— легендарний антивоєнний роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін»  та його гучна німецька екранізація 2022 року від Netflix

Книга: Голос «втраченого покоління» (1929)

​Роман Ремарка — це щира, болюча й позбавлена пафосу історія 19-річного Пауля Боймера та його шкільних друзів, які під впливом патріотичної пропаганди йдуть на фронт Першої світової війни.

Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, ща настане мирну життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.

​ ​Чому варто прочитати: Ремарк писав із власного досвіду окопного життя. У книзі немає штучного героїзму — лише бруд, страх, братерство, втрата ілюзій і тиша, яка лякає більше за вибухи.

Фільм: Німецький погляд і 4 премії «Оскар» (2022)

Режисер Едвард Бергер зробив те, чого не робили раніше: зняв німецькомовну версію німецького класичного твору. Фільм виявився візуально приголомшливим і безкомпромісно жорстоким.

Чим відрізняється від книги: Сценаристи дещо змінили сюжет — вирізали поїздку Пауля додому у відпустку, але додали паралельну лінію дипломатичних переговорів про капітуляцію. Це додало стрічці додаткової драматичної напруги.

Чому варто подивитися: Неймовірна операторська робота, деталізовані відтворені окопи та тривожний саундтрек роблять перегляд майже фізичним досвідом.

️ Що обрати першим?

Книга дає глибше розуміння внутрішнього світу героя, його думок та психологічного зламу.

Фільм вражає масштабом, звуком та візуальною естетикою безглуздості війни.

Ідеальний сценарій — спочатку відчути історію через текст Ремарка, а потім побачити її через об'єктив Бергера.