#Неквапливе_читання Голосно про Тиху Правду Модеста Левицького

 

Вже вкотре звертаюсь до цієї Постаті. Опублікувала серію дописів про цього визначного Чоловіка і навіть присвячений йому масовий захід провела кілька років тому. Нині готую мозкоборець «Голосно про Тиху Правду Модеста Левицького» і вишукую нестандартні завдання для гравців. До слова, назва – алюзія на повість-есей Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького». Отож, хочу поділитися й з Вами деякими цікавинками з життя та творчости цієї визначної та належно непоцінованої нами людини – шляхтича за походженням, лікаря за фахом, письменника за покликанням, дипломата з обов’язку та вчителя за велінням серця. Втім, це далеко не всі грані особистости Модеста Пилиповича.

І правда його «тихою» була зовсім не тому, що сповідував він принцип «моя хата скраю» і сидів собі він тихенько, як воша у кожусі. Так, він не виголошував палких промов з  високих трибун та не створював політичних партій з оперетковими назвами, не ліз в об’єктиви фото та кінокамер. Його патріотизм проявлявся у щоденній та часто непомітній щоденній праці.

Він лікував людей. Часто власним коштом. У Луцьку його знали як унікального лікаря, який йшов до хворих у будь-який час доби. Тим, у кого не було чим заплатити за візит, купував ліки сам. Про це, зокрема, згадувала його сестра Софія Левицька. У своїх спогадах про брата вона розповідала про епізод з свого життя, коли брат приїхав до неї, недужої, коли вона влітку опинилася сама на дачі під Києвом:

«Була я сама, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним – бо почти не було, - щоб порадив, що робити. Аж тієї ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані дорогу не зважав він: одна думка була, щоб скоріше приїхати допомогти сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

-         На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то його дружина), бо бачиш, як трапляється мені багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки»

Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона про те не дбала, то він би всі гроші убогим пороздавав»

Дмитро Дорошенко згадував, як вони з Модестом Пилиповичем та молодим доктором Зелінським літом 1911 р. вирушили до Берестечка, аби вклонитися козацьким могилам. Втім, мали непередбачувані зупинки, бо звістка про приїзд шанованого лікаря якимось чином бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней:

«…і звідусіль назбігалися пацієнти, здебільшого жиди. Матері приносили худих, рахітичних дітей і питалися поради. Пришкандибали якісь хворі. М. П. замість спочити мусів одкрити амбулаторний прийом, ані одним мускулом не показуючи, що він втомлений або що йому ніколи. Терпеливо вислухав він плутані оповідання й жалі, оглядав хворих, давав поради. Замурзаних і виснажених дітей садовив на коліна, цілував і голубив. Розмовляв по-жидівськи, і це, видко, також було одною з причин, чому до нього так тиснулися хворі»

Коли з причини нездужання дружини, якій категорично не пасував наш вологий волинський клімат, змушений був покинути Волинь, то його дорога кума, Ольга Петрівна Косач, вельми засмутилася. Казала, що втратили вони не просто хорошого лікаря, бо хороших лікарів тоді не бракувало, але таку Золоту Людину годі було другу відшукати. Тому, коли доля знову звела їх у Києві, до послуг лікаря Левицького знову зверталася і вона, і вся її родина. Особливо теплими стосунки його були з її геніальною донькою. Леся Українка навіть доглядала Модеста Пилиповича, коли тому зробили невдалу операцію на оці. Шкода, що не збереглися листи від нього до неї. Лариса Петрівна після арешту 1907 року знищила їх, як і багато інших, аби не завдати неприємностей своїм друзям, якби та кореспонденція потрапила до тих, кому кісткою в горлі стояло усе українське.

Зате збереглися листи Модеста Пилиповича до дорогої куми, з яких можна довідатися багацько цікавої інформації. Зокрема, про те, що надсилав їй молодий лікар свою «пробу пера» - оповідання «Дякова помста». Левицький надзвичайно поважав думку письменниці, але сам дуже сумнівався у власних силах, вважав твір «слабенькою річчю» та хвилювався через те, що недостатньо добре володіє українською мовою. Олена Пчілка дійсно детально розібрала оповідання. Вона вказала початківцю на художні недоліки, похибки в мові (оскільки Левицький тоді ще тільки відточував свій літературний стиль) та композиційну слабкість. Пчілка була відома своїм суворим і безкомпромісним ставленням до літературного слова і робити ввічливих реверансів не збиралася навіть тоді, коли йшлося про її улюбленого кума. Проте її зауваження не відбили у Левицького бажання писати, а навпаки – змусили його працювати над собою значно ретельніше. Модест Левицький врахував зауваження своєї літературної наставниці.

Згодом, у листі до своєї молодшої сестри Ольги, датованому 28 листопадом 1899 року Леся Українка зазначить таке: «Був Людін вечір… (Людмила Старицька-Черняхівська – донька Михайла Старицького)  На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» М. Ф. Левицького, і публіка не заспокоїлась, поки не визвали самого «автора» на естраду; мусив вийти, хоч мало не вмер од смущення (недаром він Модест та ще й син Модести Модестовни)» Леся Українка влучно обіграла етимологію його імені, адже латинське modestus якраз і означає «скромний», «сором’язливий».

«Дякову помсту» Модест Пилипович підписав псевдонімом Виборний Макогоненко. Запозичив він його у класика української літератури Івана Котляревського, використавши ім’я  колоритного персонажа з п’єси «Наталка Полтавка». У книзі «Псевдоніми та криптоніми» подають 14 псевдонімів, якими Модест Пилипович підписував свої твори у різний час. Хоча і в мережі, і в деяких друкованих виданнях можна зустріти ще один – Граф Біберштейн. Під ним, мовляв, 15-літній юнак видав свою першу збірку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Проте це хибна інформація. Натомість, автором цієї нині бібліографічної рідкості був його батько – Пилип Левицький, родовід якого сягає графів Рогалів-Левицьких, які, в свою чергу, походять із старовинного німецько-польського дворянського роду Біберштейнів. Втім, народник Пилип Левицький свідомо відмовився від цього титулу і вжив його лише один раз у житті, коли у 1881 році в Кам’янці-Подільському видав збірку українських оповідань. Здавалось би, нічим непримітний факт. Але, зважаючи на контекст, це видиться як неабиякий чин. Особливо після 18 травня 1876 року. Коли таємним та огидним емським указом царський уряд перекрив дихання українській книзі, бо «такого язика нєт, нє било і бить нє могьот», видати таку книгу було подвигом, за який би точно не нагородили вчителя історії, а згодом і мирового суддю Пилипа Левицького. Тому-то й заховався він під ім’ям Графа Біберштейна. Згодом, коли відомим письменником став його син, й виникла оця плутанина з авторством.

Хоча словосполучення «став відомим письменником» звучить, напевне, надто гучно. І зовсім не тому, що Модест Пилипович був посереднім літератором. Просто на нього навісили ярлик «українського буржуазного націоналіста», що, як на мене, є насправді почесним званням. Проте в квазідержаві «срср» така наличка означала перепусткою у повне забуття. Під загрозою опинилася навіть його могила, яку хотіли зрівняти зі землею, коли на початку 70-х років минулого століття ліквідовували старе луцьке кладовище. Цього не сталося тільки завдяки пасіонаріям з нашого обласного центру Г. А. Левчуку та І. М. Муштенку. Вони зверталися до спілки письменників України, у Міську раду. Врешті, нагадали про те, що лікар Левицький надавав медичні послуги родині Косачів і мав дружні стосунки з Лесею Українкою. Це було вагомим аргументом. Зібрані останки і пам’ятник перевезли в селище Гаразджу, де відкрилось нове кладовище. Вибрали місце зліва від центрального входу…

На Волинь це ім’я почало повертатися на зламі 80-90 років минулого століття. Прозвучало воно по радіо з вуст літературознавця Дмитра Полікарповича Іващенка, який сказав: «Ми майже нічого не знаємо про нашого земляка Модеста Пилиповича Левицького». Хочу внести маленьку ремарку щодо терміну «земляка», бо родом Левицький з Поділля. Але Волинь і справді стала для нього другою батьківщиною і згадки про це можна відшукати в його листах та спогадах.

Втім, нині я хочу закцентувати на темі повернення імені Модеста Левицького і в українську літературу, і на терени Волині. У відповідь на закид Д. Іващенка у «Молодій Волині» за 15 березня 1991 року з’явилась стаття його учениці Ірини Левчанівської «Дідусь Модест». Інтелігенція міста вшанувала письменника, провівши вечір, присвячений його пам’яти. Учні гімназії №4 також організували кілька культурних заходів з участю колишніх гімназистів Луцької Української Гімназії, де у 1927-1932 роках Модест Пилипович викладав українську мову та літературу. Грандіозну роботу провела й колишня вчителька четвертої луцької гімназії, союзянка і краєзнавець пані Лариса Токарук. До 150-ліття від дня уродин М. Левицького у 2016 р. вийшла збірка оповідань Модеста Пилиповича «Вибране»… 

Я злукавлю, коли скажу, що Волинь не віддала шану цьому визначному чоловікові. Проте, коли ви запитаєте у більшості пересічних мешканців нашого міста, хто такий Модест Левицький, вам навряд чи дадуть чітку відповідь.

Модест Пилипович був не лише лікарем, письменником, мовознавцем та дипломатом. Він ще й на бандурі навчився грати і вчителем його був не хто інший, як знаменитий «бандурист у фраці» Василь Ємець. І саме Модест Пилипович Левицький познайомив Луцьк з мистецтвом гри на бандурі, створивши спочатку гурток, а потім і повноцінну капелу бандуристів.

25 липня цього року виповнилося 160 років з тих пір, як Модест Пилипович Левицький прийшов у цей світ. І прожив він у ньому зовсім недаремно. Хоча й донині є актуальними слова українського славіста, філософа, історика Юрія Мулика –Луцика: «Немає йому на Волині ні мармурового, ні бронзового, ні кам’яного пам’ятника. Але по ньому залишився пам’ятник нерукотворний: щира, непідробна любов у серцях народу». Сподіваюся, що і цей допис, і мій майбутній мозкоборець пробудять хоча би дещицю цієї любови і сповниться, врешті, віра Василя Короліва-Старого в те, що «…нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той п’єдестал, з якого так старанно зсажували його сучасники, перед котрими він уперто намагався не показуватися у своїй правдивій величі…»

Слава Нації! Смерть ворогам!

                                                                                                             Лілія Бондарук.                    

  

  

 

#Читай_кіно. Курт Воннегут. "Бойня номер п'ять".

 

#Читай_кіно: Коли література та кінематограф стають дзеркалом людського божевілля 📜🎬

Сьогодні у нашій постійній рубриці говоримо про шедевр, який водночас шокує, змушує сміятися крізь сльози та назавжди змінює погляд на війну. Наш фокус — роман Курта Воннегута «Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей» та його культова екранізація 1972 року від режисера Джорджа Роя Гілла («Slaughterhouse-Five»назва  англійською).

📖 Книга: Осколки пам'яті та трагікомедія абсурду

Курт Воннеґут написав цей роман, спираючись на власний травматичний досвід: будучи військовополоненим, він вижив під час страшного бомбардування Дрездена у лютому 1945 року.

Головний герой, Біллі Пілігрим, «відімкнувся від часу». Він проживає своє життя не лінійно, а хаотично стрибає з одного моменту в інший: від американського дитинства та полону в Дрездені до... зоопарку на далекій планеті Тральфамадор. Воннеґут створив унікальний антивоєнний маніфест, де фантастика, чорний гумор та глибокий психологізм переплітаються у фразу, що повторюється після кожної смерті: «Така-то штука» (So it goes).

🎬 Фільм (1972): Еталонна адаптація складної структури

Екранізувати «Бойню номер п'ять» вважалося неможливим через її «рвану» хронологію. Проте режисер Джордж Рой Гілл (автор легендарних стрічок «Буч Кессіді і Санденс Кід» та «Афера») здійснив справжнє кінематографічне диво.

• Чому фільм став культовим: Гілл використав геніальний монтаж, де візуальні та звукові тригери переносять Біллі з однієї епохи в іншу абсолютно безшовно.

• Визнання автора: Сам Курт Воннеґут був у захваті від картини та зазначав, що кожен актор зіграв саме так, як він уявляв під час написання книги.

• Нагороди: Фільм здобув Приз журі Каннського кінофестивалю та премію «Г'юго» за найкращу драматичну постановку.

• Музичний супровід: Окремою окрасою стрічки є класична музика Йоганна Себастьяна Баха у віртуозному виконанні Гленна Гульда, яка створює неймовірний контраст із хаосом на екрані.

⚖️ Що обрати: читати чи дивитися?

Наш вердикт — обов’язково і те, і інше! Книга подарує вам неповторний, іронічний та щемкий голос самого Воннеґута. Фільм же візуалізує цей складний всесвіт із неймовірною повагою до першоджерела, ставши одним із найкращих прикладів перенесення постмодерністської літератури на екран.

А ви читали «Бойню номер п'ять» або, можливо, бачили фільм? Діліться своїми враженнями у коментарях! 👇

#Цікавинки_з_часопису. "Літературна Україна". Віталій Москаленко.

 

Віталій Анатолійович Москаленко — український дипломат, Надзвичайний та Повноважний Посол України, посол України в Болгарії (2018 - 2022), дійсний член (академік) Української академії геополітики та геостратегії (2024) — народився 31 жовтня 1955 р. у Києві.

     У 1978 р. закінчив факультет журналістики Київського університету. Кандидат філологічних наук. Володіє англійською, сербською, словацькою, болгарською та македонською мовами.

     У 1978—1980 рр. — кореспондент «Останніх вістей» українського радіо, іномовлення «Радіо-Київ».

     У 1980—1983 рр. — аспірант Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України.

     У 1983—1993 рр. — науковий співробітник Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН України, заступник Головного редактора журналу «Слово і час».

    У 1993 р. виконувач обов'язків начальника відділу Управління кадрами Міністерства закордонних справ України.

     У 1994—1998 рр. — перший секретар Посольства України в Болгарії.

     У 1998—2000 рр. — завідувач відділом Балканських країн Третього територіального управління МЗС України.

  У 2000—2001 рр. — керівник Дипломатичної Місії України в Республіці Македонія.

 У 2001—2003 рр. — радник Посольства України в Словацькій Республіці.

   У 2003—2004 рр. — начальник Третього територіального управління МЗС України.

   У 2004—2005 рр. — керівник Дипломатичної Місії України в Боснії та Герцеговині.

 Від 3 листопада 2005 до 3 червня 2009 р. — Надзвичайний та Повноважний Посол України в Македонії.

   У 2009—2011 рр. — заступник директора Департаменту інформаційної політики, Посол з особливих доручень — начальник Управління технічного забезпечення МЗС України.

   З 2011 р. — Генеральний консул Генерального консульства України в місті Ростов-на-Дону.

  23 липня 2014 р. доклав зусиль до процесу виписки та відправки поранених прикордонників в Україну з Ростова-на-Дону. При цьому зауважив російським засобам масової інформації про ситуацію на сході України: «У мене немає слів, щоб описати те, що відбувається, — йде війна між Росією та Україною».

  13 липня 2018 р. — призначений Надзвичайним і Повноважним Послом України в Республіці Болгарія, 23 грудня 2022 р. — звільнений з посади.

     Темою дисертаційного дослідження було вивчення впливу Михайла Драгоманова на українсько-болгарські культурні зв’язки у другій половині XIX століття. В науковому дослідженні В.Москаленко довів, що ідеї Драгоманова сприяли зближенню культур українського й болгарського народів. Посольство України в Болгарії за підтримки МЗС Болгарії регулярно проводить у Софії «Драгоманівські читання». Був серед українських дипломатів, які працювали в першому складі української місії у Софії після проголошення Незалежності України і відновлення дипломатичних відносин з цією братньою країною. Болгарія однією з перших визнала Незалежність України.

     Віталій Москаленко налагодив випуск друкованого видання, яке знайомило болгар і українців з новою Україною, ініціював видання у Болгарії «Історії України» Ореста Субтельного. Член Національної спілки письменників України.

     Віталій Анатолійович Москаленко автор книжок:

   1. Українсько-Болгарські літературні та наукові звʼязки кінця XIX - початку ХХст., Київ, Наукова думка, 1987.

   2. Проф. Михайло Иванович Парашчук украински скулптор и виден обществен деец (1878-1963). Сборник документи, снимки и публикации. (Співавтор Еміне Хакова). София, Парадигма, 2016.

   3. Віто Москато. Сім розбишацьких апокрифів (квазідипломатична апологія), Мултипринт-София, 2021.

   4. Віто Москато. Велика місія укрів на Болгарщині. Розбишацький апокриф. Київ, Саміт-Книга, 2023,

   5. Віто Москато. Ростовський карамболь. Записки Ґенерального консула. Київ, Саміт-Книга, 2024, 184 с

   6. Віто Москато. Сім розбишацьких апокрифів. Квазідипломатична апологія (Видання друге-сіквел). Київ, Саміт-книга, 2026.

     У № 7 «Літературної України» за 2026 р. надруковано уривок з переробленого та значно доповненого другого видання книги Віто Москато «Сім розбишацьких апокрифів». Вона базується загалом на реальних фактах, подіях та досвіді, охоплює жанри мемуаристики, біографії, публіцистики і документалістики та розповідає про становлення і розвиток закордонної української дипломатичної служби новітніх часів (90-ті рр. ХХ ст. – 10-ті рр. XXI ст.).

     Тож чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#Цікавинки_з_часопису "Київ".Роман Горак.

 

Письменник, прозаїк, есеїст, драматург, дослідник творчості Івана Франка Рома́н Дми́трович Го́рак народився 17 січня 1942 року в м. Городку Львівської області.

     Заслужений працівник культури України, кандидат хімічних наук, професор, почесний громадянин міста Городок.

     Навчався у Городоцькій семирічній школі № 3, а відтак у десятирічній школі № 2. У 1964 р. закінчив хімічний факультет Львівського державного університету імені І. Франка та аспірантуру (1971). Кандидат хімічних наук (1972).

     Працював у вищих навчальних закладах України та науково-дослідних інститутах.

     1974-1993 рр. — старший науковий співробітник Львівського медичного інституту.

     1993-2017 рр. — директор Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка.

     2002-2018 рр. — професор кафедри історії української літератури Львівського національного університету ім. Івана Франка.

     Член Національної Спілки письменників України з 1988 р.

     Упорядник та редактор першого повного видання полілогії «Мазепи» Богдана Лепкого (1992—1994. «Дніпро»), «Мотря» (1991, «Червона Калина») та творів заборонених і забутих письменників: В'ячеслава Будзиновського (у двох томах, «Дніпро»), першовидання творів Катрі Гриневичевої, Володимира Островського, Василя Загаєвича, Михайлини Рошкевич, Ольги Дучимінської, Івана Керницького, Василя Ткачука, Софії Парфанович, Олесі Бажанської, Софії Яблонської.

     Упорядник та автор передмов та післямов до низки творів Івана Франка.

      Автор близько 60 наукових статей та авторських свідоцтв у галузі хімії, один з авторів штучної крові та діапозитивів тексту, а також понад 530 наукових статей з літературознавства та мистецтвознавства, надрукованих у різних наукових журналах та виданнях.

     Кіносценарист, автор театральних постановок та авторських програм на радіо та телебаченні. Автор сценаріїв телевізійних фільмів про Івана Франка: «Рідне село Франка», «Адреси генія у Львові», «Дрогобич — місто юності Івана Франка», «Іван Франко і Львівський університет», «Іван Франко».

     На сцені Львівського національного українського академічного театру ім. М. Заньковецької здійснено постановки його драм: «Картка любові», «Артистка», «Святомиколаївський вечір», «Поцілунок самотності», «Та, котру любили», «Спогад про Саломею» та «Божевільна», з яких дві останні отримали гран-прі на міжнародних фестивалях, а «Картка любові» витримала 250 показів.

     Автор лібрето опери М.Волинського «Данило Галицький».

     Роман Горак — лауреат премій:

- ім. Михайла Возняка в області літературознавства (2006),

- «Золота фортуна» міжнародної академії наук (2006),

- ім. Івана Франка (2007),

- ім. Ірини Вільде (2015),

- ім. Василя Стефаника (2016),

- Міжнародної премії Українського Вільного університету (США, 2021),

- Міжнародної премії ім. Пантелеймона Куліша (2022),

-Республіканської премії ім. братів Лепких (2023),

- Республіканської премії ім. Стефана Коваліва (2023),

- Національної премії України ім. Т.Шевченка (2011).

     Помер письменник у Львові 16 листопада 2025 року. 18 листопада похований на Городоцькому міському цвинтарі.

     Дружина: Горак (Пиріжок) Надія Андріївна, 1950 р.н. – член Спілки майстрів народної творчості. До виходу на пенсію працювала викладачем Львівського коледжу прикладного та декоративного мистецтва ім. Ів. Труша.

     Сини: Горак Яким (1974 р.н.) – кандидат мистецтвознавства, доцент Львівської музичної академії ім. М. Лисенка; Горак Андрій, 1979 р.н. – лікар-травматолог; Горак Іван, 1984 р.н. – аспірант кафедри англійської мови Львівського національного університету ім. І.Франка.

     У № 1 часопису «Київ» за 2026 р. розпочалась публікація повісті-есею Р. Горака «Голос із гір» з продовженням у наступних номерах. Отож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Приходьте та насолоджуйтесь творчістю Романа Горака!

#Неквапливе_читання. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить… "Ч. 5

 

Завершальна частина розповіді про М. С. Кононенка. Неочікувано вийшла ціла епопея, але ця постать, безумовно, цього вартує. Попередній допис закінчувався розповіддю про одну нараду української інтелігенції, на якій мали підписати петицію-монстр до царя-батюшки і вимагати в ній елементарних прав для українців. Ідея, як на мене, утопічна. Втім, збори ті провалила наша землячка Лариса Петрівна Косач, усім нам відома  геніальна  письменниця Леся Українка…

Петицію-монстр, як Ви розумієте, надіслати так і не вдалося і, як Ви мали змогу пересвідчитися - у геніїв також були  свої слабкості та свої амбіції, які часто не йшли на користь загальній справі. Проте, Мусій Степанович був членом літературного гуртка української молоді «Плеяда», який у 1888 році заснували Леся Українка та її брат Михайло Косач (Обачний). Плеядівці зробили вагомий внесок у становленні сучасної української літератури та вкотре довели, що українська мова є самодостатньою для інтелектуальної та творчої праці.

Звичайно, не однією літературою жив М. Кононенко. І, хоча отримував він гонорари за публікації своїх творів, але сім’ю на ті кошти утримати було неможливо. В 90-х – на початку 900-х років він працював в Управлінні Південно-Західної залізниці, де виявив себе здібним службовцем, успішно пройшовши шлях від писаря до начальника відділу. Але кар’єра чиновника була йому чужою, і він, покинувши службу, «пішов у народ» - купив шмат землі у с. Волчкові на Київщині й кілька років господарював. Проте, зв’язку з літературою не поривав і саме громадсько-літературна діяльність Кононенка стала причиною його арешту восени 1905 р. До 1914 року письменник перебував під поліційним наглядом із забороною працювати на державній службі. «Жандармським оком натішився я до насиття» - писав М. Кононенко у вірші «У многолюдді одиноким іду я по шляху життя». Та це не злякало його.

У тяжких умовах заборон і переслідувань минули перші 25 років творчої діяльности поета. Цю дату було відзначено в 1908 році випуском збірки віршів «Струна», де об’єдналися поетичні твори минулих десятиріч. Тема неволі України пронизує всю збірку. Картина гетьманського замку в Батурині, на руїнах якого блукає тінь Мазепи, мовби символізує той стан, в якому перебуває сучасна йому Україна.

Продавши свою садибу у Волочкові, М. Кононенко в 1911 р. повертається до Києва. Не знайшовши роботи в державних установах, він переїжджає в Лубни і протягом 1913-1917 рр. служить інструктором кооперації споживчих товариств. Сільські старожили довго пам’ятали, як він виступав на сходках і щирою народною мовою з’ясовував вигоди кооперативних об’єднань.

1914 р. в Лубнах М. Кононенко випустив листівку «Жінки, де ви?» із закликом до жіноцтва підтримати кооперативний рух. Треба було мати неабияку сміливість і гостре відчуття близьких суспільних змін, щоб кинути цей заклик українською мовою. У Лубнах письменник бере участь в роботі видавництва «Метелик», що випускало невеликі белетристичні і науково-популярні книжечки для простолюддя. Тут же вийшли і його поеми «Мати», «Свекруха», легенда «Покута» та збірка віршів «Хвилі», кн. 2. А в друкарні Дубинського з’явилась книга «Кооперативи Лубенського повіту» з підзаголовком «Історико-статистичне та економічне обстеження кооперативних об’єднань і товариств». У цій праці автор зібрав чимало цікавого матеріалу з історії та етнографії Лубенщини, використавши його для піднесення селянського побуту. Наприклад, розповідаючи про с. Заріг, М. Кононенко звертає увагу на діяльність лікаря Віктора Богдановича, який щиро дбав про здоров’я та добробут селян. Він заснував у селі Спілку споживачів, з його ініціативи в Зарозі відкрили крамницю з бібліотекою на 1660 книг. «Населення дуже охоче користується бібліотекою», - відзначив М, Кононенко. В. Богданович не шкодував власних збережень для ремонту лікарні. Є в книзі цікаві відомості про інші села повіту. Під час поїздок по селах Мусій Степанович прилучав населення до кооперативного руху, а це означало і до «громадської дружної діяльности і тієї користі, яку приносить дружна діяльність».

У 1917 році М. С. Кононенко було обрано членом правління Полтавського кредитного союзу кооператорів, т. зв. Союзбанку і він переїжджає з родиною до губернського міста. Союзбанк містився в будинку ч. 55 по пушкінській вулиці. На подвір’ї його, у флігелі, й оселився поет. Керівна посада в губернському кооперативному Союзі не заважала йому брати діяльну участь у роботі просвітніх та громадських організацій. Щонайперше він взявся за видання своїх поетичних і прозових творів. П’ять поетичних книг, об’єднаних загальною назвою «Хвилі», вийшли в 1917-18 рр. Намічалася ще й книга прози, але цього не сталося через часту зміну політичної ситуації в Україні.

У буремні дні революції дійсність, яку він спостерігає, входить у твори  Мусія Кононенка. Він бачить, як німці грабують Україну, вивозячи навіть чорнозем – і обурюється. Денікінський офіцер мало не розстріляв його за те, що поет відмовився зняти портрет Шевченка зі стіни у власному помешканні. А красноармєєц затримує Кононенка лише за те, що чоловік інтелігентно одягнутий і розмовляє українською мовою – чи не петлюрівець? 

 У 1919 р. його знову заарештували. Тепер уже не царська влада, а рабочє-крестьянська. Як же пророче звучали тоді його слова:

До волі ми не доросли,

Ми знову станемо рабами,

Сильніші духом та умом

Коверзуватимуть над нами

І, хоча волю він побачив вже через кілька місяців, із в’язниці вийшов чоловік, хворий на сухоти. Большевики ліквідували Союзбанк,  а сім’ю Кононенків виселили зі службової квартири.

Туберкульоз прикував письменника до ліжка. На початку 1922 р. дружина перевезла смертельно хворого письменника до Нових Санжар, сподіваючись на цілющий вплив повітря тієї місцини. 14 серпня 1922 р. голод і прогресуюча хвороба звели його в могилу. Помер Мусій Кононенко у приміщенні школи і був похований на місцевому кладовищі напроти шкільного подвір’я. Як згадував син поета Всеволод Мусійович, проводжати батька в останню земну дорогу прийшло багато людей. Вони несли плакат, на якому було написано:

За рідную сестру, за рідного брата

Ти волю і душу свою положив.

Не ждав, яка буде за це тобі плата,

Не ждав, а служив.

Справді, цей добродій ніколи не ждав ані слушного часу, ані платні за свій чин, а просто служив. Служив Словом та Ділом, яке не йшло з тим Словом у різні боки. Так, до прикладу, купував поміщицькі землі за свої кревні та передавав їх селянам…

Нині могила М. Кононенка у селищі Нові Санжари на Полтавщині нічим не позначена і ніхто не покладає до неї квітів. Та й на офіційній сторінці селища Мусій Степанович Кононенко  не упом’янутий як визначна особистість, яка мешкала колись та похована в Нових Санжарах.

О, Боже правий, дай надію

І сподівання дай мені,

Що я хоч духом не зотлію

В далекі ті, в ясні ті дні.

Що привіта хоч дух Вкраїну

В тому веселому раї,

І за гірку життя годину

Уп’ється радістю її!

 

…Влітку 1993 р. до Полтави з Америки приїхала онука українського поета, прозаїка та діяча кооперативного руху Мусія Степановича Кононенка (псевдонім М. Школиченко) Оксана Колісниченко. Ще молодою доля відірвала її від рідної землі і закинула за океан. На жаль, мені не вдалося з’ясувати, якого із синів М. Кононенка: Юрія чи Всеволода, донькою вона була. Адже обидва вони, як і сотні тисяч українців, тікали від варварства большевиків. Пані Оксана привезла з собою книжку творів дідуся «Хвилі», яку він опублікував у Полтаві в часи української революції.  Воістину, книги, як і люди, мають свою долю. Через які країни, міста, через які моря і океани довелося їй проїхати і перепливти, в яких аеропортах побувати, щоб повернутися знову туди, де її колись набирали полтавські друкарі, а потім тримав у руках автор. Це та збірка, про яку в совєцькій енциклопедії було сказано, що вона «позначена буржуазно-націоналістичною тенденцією», що цілком відповідало дійсности. Але саме через цю «тенденцію» ім’я Кононенка надовго було викреслено з рідної літератури, і лише в 1957 р. деякі твори поета Максим Рильський ввів до «Антології української поезії». 1964 року минало сто років від дня народження письменника, але відзначали цю дату лише на «районному рівні» і то не без доган декому за «самоуправство». Більше, аніж сто років тому Мусій Кононенко висловив віру в те, що для «любого краю… цвістиме кращая весна», але й сьогодні ця мрія все ще попереду…

Майже 800-сторінкова збірка «Хвилі», яку привезла з собою О. Колісниченко, розпочинається авторською передмовою, вгорі над рукою можна побачити напис від руки: «Авторський примірник – для себе. М. Кононенко». Безцінна книжка! Пані Оксана привезла її, щоб кращі вірші видати в Полтаві, але їй не пощастило. Через рік, у 1994 р., видавництво «Смолоскип» випустило у світ томик кращих творів поета. Те ж саме видавництво у 2007 році видрукувало і збірку «Хвилі», значно скорочену та відредаговану.

 В передмові його авторського збірника можна прочитати такі слова: «В теперішні часи свободи «злочинні» твори мої нікого, певно, не здивують, але ж на їх слід дивитись як на одгук неволі, і з такого погляду вони, може, не зовсім будуть старі і не зовсім нецікаві…» Це написано в 1917 році, але й сьогодні, через більш як 100 років по тому, перечитавши ці твори, можна сказати, що багато з них звучать свіжо і злободенно. Бо проблеми того часу перегукуються з сьогочасними. То був час великої надії на перемогу української державности. Адже сказав Ісус: «Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був, і з Отцем Своїм сів на престолі Його» (Книга «Об’явлення святого Івана Богослова». Розділ 3, вірш 21. Переклад Івана Огієнка.) Але втомлений війною люд прагнув миру, а не перемоги. І мир настав. Тільки страшніший він був для нас за війну…

У своїх віршах поет умів бути ніжним і гнівним, журливим і саркастичним. Йому було властиве відчуття національної гідности. З болем писав про свій народ, що «колись боровсь за волю, а тепер притих, знесилів, затаїв свій дух могутній». Поет проклинає тих землячків, що захищають інтереси московської імперії; він хоче, щоб «згинув рабський дух і пробудилась воля в хаті». У багатьох віршах Кононенка відчувається нотка гіркоти за потоптану гідність. Його гнівить, що «школа московська калічить людей», і тому поет безжально ганьбить тих, що «поєдналися з москвою».

Сергій Єфремов у своїй «Історії українського письменства» (1917) зараховував М. Кононенка до числа тих літераторів, «у яких головним нервом літературної діяльности була перевага громадських обов’язків над особистими, індивідуальними почуваннями». Ці обов’язки, за висловом вченого, змушували поета торкнутися «всіх тем людського існування…». Поезія М. Кононенка буде актуальною доти, доки в українському суспільстві не зникнуть перекидництво і зрада, підступність і ворожнеча, а запанують  почуття усвідомлення власної гідности, прагнення перемагати, висока свідомість і патріотизм. Найвищим мірилом патріотизму, як це показав прикладом свого життя і творчости М. Кононенко, є любов до України.

***

Ось такі рефлексії (аж на п’ять чималеньких дописів) викликала у мене книга «Спогади» Мусія Кононенка, яка, до слова, встигла вже стати бібліографічною рідкістю. Видання здійснене заходом онуки М. С. Кононенка п. Оксаною Колесніченко. Довго не могла знайти тираж(у самому збірнику цієї інформації немає), але дякую ШІ, який підказав, що «Книга «Спогади» Мусія Кононенка, видана у 1998р. в Полтаві за упорядкуванням Петра Рогача, вийшла мізерним, суто символічним накладом у 100 примірників». Щоправда, її можна прочитати безкоштовно на деяких електронних ресурсах, зокрема на порталі Lib in UA та в е-бібліотеці Чтиво. А от паперове видання є рідкісним і трапляється переважно в бібліотечних фондах або на спеціалізованих історичних кафедрах. Один із таких рідкісних примірників виставлений нині на аукціоні eBay (39.27 доларів США це станом на серпень 2026 року дорівнює приблизно 1761. 70 гривні за середнім ринковим курсом). Однак придбати я її не зможу, бо продавець не надсилає посилок в Україну. Книгу (гіпотетично) можна отримати мешканцям  Кайманових та Соломонових островів, насолодитись нею можуть в Нігерії та Намібії, погортати в Гондурасі чи в Папуа-Новій Гвінеї… Та що там, майже на всій земній кулі це можна зробити,  а ось українцям в Україні – зась. Тішить тільки те, що й в російську федерацію її теж не відправлять, бо вона, як і Україна, у продавця в «чорному списку», поряд з Барбадосом, Французькою Гвіаною, Французькою Полінезією, Гваделупою, Лівією, Мартинікою, Новою Каледонією, Реюньйоном та Венесуелою. Хоча це, звісно, зовсім не тішить. Але спонукає замислитись. І прагнути не бути в одному рядку з московитами. Навіть на eBay. 

Слава Нації! Смерть Ворогам!        

 Лілія Бондарук