#Цікавинки з часопису "Критика". Вікторія Амеліна.

 

Українська письменниця та громадська діячка Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай) народилась 1 січня 1986 р. у Львові.

У 14 років емігрувала до Канади, однак скоро повернулася в Україну. Здобула ступінь магістра комп'ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка». Працювала програмісткою та керівницею у міжнародних IT компаніях. Станом на листопад 2015 р. Вікторія Амеліна призупинила кар'єру в IT заради письменницької роботи.

     Лавреатка національної премії «Коронація Слова 2014» за лірику.

У 2014 р. Вікторія Амеліна дебютувала в літературі з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», що вийшов у видавництві «Discursus». Передмову до дебютного роману написав Юрій Іздрик. Роман увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014».

     У 2015 р. роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був перевиданий у видавництві «Віват». У 2015 р. роман був номінований на премію В. Шевчука та увійшов до короткого списку премії.

     Вікторія брала участь у таких заходах і міжнародних фестивалях, як «Форум Видавців» у Львові, Міжнародний фестиваль оповідання «Intermezzo» у Вінниці, фестиваль «Read My World» в Амстердамі тощо.

     У 2016 р. одразу дві книжки В. Амеліної стали призерами конкурсу, оголошеного Міжнародним фестивалем «Запорізька книжкова толока — 2016»: роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» у номінації «Українська художня література. Проза», «Хтось, Або Водяне Серце» — у номінації «Дитяча література».

     У 2017 р. у видавництві Старого Лева вийшов роман «Дім для Дома». У ньому розповідається про родину радянського льотчика, яка отримала квартиру в серці Львова, де провів дитинство польський письменник єврейського походження Станіслав Лем. Цю квартиру і стару скриню в ній Лем описав у автобіографічному романі «Високий замок». В романі Вікторії Амеліної цю скриню зі старими секретами мріє відчинити наймолодша з героїнь.

«Дім для Дома» визнано найкращою українською прозовою книгою 2017 р. на фестивалі «Запорізька Книжкова Толока».

Роман увійшов до коротких списків премій «ЛітАкцент року» та премії «Міста Літератури ЮНЕСКО», літературної премії Європейського Союзу.

     Вікторія багато подорожувала світом, від Тибету до Кремнієвої долини. Час від часу публікувала колонки в інтернет-газеті «Збруч», «НВ».

     Член Українського ПЕН. У 2021 р. письменниця стала лауреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.

     З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 р. саме Вікторія знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом вона представляла спадщину В. Вакуленка в харківському літературному музеї.

     «Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила — у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», — так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 р. під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.

     27 червня 2023 р. Вікторія перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого В. Амеліна отримала тяжкі поранення. Попри зусилля лікарів, 1 липня 2023 р. письменниця померла від отриманих ран в лікарні Мечникова у Дніпрі. Могила Вікторії Амеліної на 78-му полі Личаківського цвинтаря у Львові. У неї залишився 10-річний син.

     Вікторія — кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно).

     У часописі «Критика» (№ 1-2, 2025 р.), що є у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, опублікована стаття польського поета і есеїста Кшиштофа Чижевського «Життя на видиху. Вікторія Амеліна», у якій описав буденні та не дуже події із життя письменниці, вбитої російською ракетою «Іскандер».

#Цікавинки з часопису "Локальна історія".

 

Богдан Хмельницький народився в останні дні 1595 р. у Суботові на східній околиці Речі Посполитої. За Дніпром на схід і на південь – незвідане Дике Поле, відоме із переказів козакуючих бурлак, які прибилися зимувати на Велику Україну. Їхні оповіді вабили вольницею. Та не лише географія визначила життя Богдана. 1590-ті роки й аж до Хотина 1621-го, хоча майже не присутні у наших знаннях про цю добу, стали визначальними для обох потенційних проєктів майбутньої України.

     Першим був шляхетський проєкт руського світу у недавно створеній Речі Посполитій. Острозькі, Заславські, Ружинські та подібні князівські роди гучно маніфестували Русь після Русі, яка претендувала на роль третього народу у польсько-литовській спільності. Щоправда, річпосполитська демократія громадянами свого поліса вважала виключно шляхту, що не могло не породити альтернативи. Відтак на арену виходить козацтво, і на противагу старому руському проєкту виникає новий український.

     Попри те, що гетьман Богдан Хмельницький є одним із найпопулярніших героїв української історії, про нього відомо досить мало. Більшість інформації – це чутки, міти, вигадки і припущення. Про загадкового та суперечливого гетьмана «Локальній історії» (№ 6, 2025 р.) у рубриці «Розмова» розповів дослідник Козаччини, професор Віктор Горобець.

     Завітайте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Часопис уже чекає на Вас! До речі, листаючи його, Ви зможете познайомитись також із багатьма іншими цікавими матеріалами, як-от: «Розрита могила Богдана Хмельницького», «Іслам Герей на шляху до союзу з Богданом Хмельницьким», «Військові як ефективні державники: досвід Хмельниччини», «Хмельницький у радянській історичній літературі», «Орден Богдана Хмельницького: дві нагороди, одна назва, різний контекст», «Шукайте жінку: любові Богдана Хмельницького» та ін.

#ЦІкавинки з часопису "Країна". Олег Саакян.

 

     «Коаліція охочих так і не стала рішучою… Якщо Європа прокинеться як геополітичний суб’єкт і зможе встановити власний порядок денний, то від неї залежатиме баланс сил у діалозі Вашингтона й Пекіна, - каже політолог Олег Саакян.

     Часопис «Країна» (№ 17-18, 2025 р.) у рубриці «Інтерв’ю» знайомить читача з молодим політологом Олегом Саакяном, з його думками і поглядами стосовно міжнародної політики у час російсько-української війни та переосмислення підходів до союзницьких гарантій.

     Йому – 30. Народився 1994 р. в м. Горлівка Донецької області. Навчався в Донецькому національному університеті ім. Василя Стуса. З 2014 року став одним із керівників руху опору агресії росії «Донецьк – це Україна». Організував понад пів сотні політичних мітингів, флешмобів, інтернет-кампаній.

     Олег Саакян – співзасновник Національної платформи «Діалог про мир та безпечну реінтеграцію». Спеціалізується на соціальних та гуманітарних інноваціях, світоглядних вимірах інформаційної війни, кризових проявах прикордонної ідентичності, постконфліктній реінтеграції. Пише аналітичні матеріали, консультує громадські та політичні організації. Живе у Києві.

     Дуже тішить, що молоде покоління активно та професійно долучається до таких важливих дій. Завітайте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де Ви зможете більш детально познайомитись із цим інтерв’ю. Часопис «Країна» уже чекає на Вас!

Тест на знання української мови

 

#Я_зараз_читаю «Найдорожче в житті» – романтична проза від Ребекки Яррос.

 

Авторка добре знайома українським читачам завдяки бестселеру «Четверте крило», який захопив увагу фанатів фентезі. Але її талант не обмежується лише магічними світами. Вона також майстерно створює історії й у жанрі романтичної прози.

«Найдорожче в житті» саме такий роман, він про біль втрати, складність вибору і другий шанс. Про те, що часом найважче в житті — не просто відпустити минуле, а прийняти його та дозволити собі рухатися далі.

«Ти вільний робити власний вибір, але не позбавлений наслідків цього вибору».

Головний герой роману — Кемден, колишній військовий, він залишив рідне містечко Альба в Колорадо ще шість років тому. Обіцяв собі більше ніколи не повертатися, бо там чекає минуле, якого б він волів уникати: непроста юність і головне — втрата брата, який загинув у війську. Але одне повідомлення від батька змінює плани і ось він знову у рідних краях. А ще у місті живе Віллоу. Колись вони були друзями, вони разом переживали дитячі авантюри. Але Віллоу — дівчина його загиблого брата. Кемден завжди мав до неї почуття і колись змусив себе глибоко сховати їх, але чи справді можливо забути те, що так сильно закарбувалося в серці?

Книга Найдорожче в житті Ребекки Яррос — чудовий вибір для прихильників історій, в яких романтика є невід’ємною частиною справжніх життєвих випробувань, сповнених емоційнійності та зворушливості.

#Цікавинки з часопису "Київ". Григорій Гусейнов

 

Григо́рій Джама́лович Гусе́йнов — український письменник, журналіст україно-азербайджанського походження — народився 23 серпня 1950 р. в м. Помічна Кіровоградської області в сім’ї репресованого. Батько, Джамал Каримович, уродженець м. Гянджа в Азербайджані, зазнав непростої долі, під час війни потрапив у полон до німців, був покараний радянською владою і засланий на північ росії. Мати Григорія, Ївга Руденко, родом з с. Попівка Кіровоградської області. Про свою родину та своє повоєнне дитинство Григорій Джамалович розповідає в «Станційних пасторалях».

     Г. Гусейнов закінчив філологічний факультет Одеського державного університету (1976—1982 р.р.). Працював теслею, був залізничником. 1979—1981 р.р. — відповідальний секретар газети «Радянська правда» в м. Вознесенськ Миколаївської області. 1981—1994 р.р.— кореспондент, завідувач відділу пропаганди, відповідальний секретар міської газети «Червоний гірник» у Кривому Розі. Також Григорій Джамалович був головним редактором журналу «Кур'єр Кривбасу», що видавався у Кривому Розі з 1994 до 2017 р. Член Національної спілки письменників України (з 1996 р.), з 2002 р. – член правління ДОО НСПУ.

     Письменник – лауреат більше 20 літературних премій: ім. І. Огієнка (1996), «Благовіст» (2000), ім. В. Ястребова (2002), Фундації Антоновичів (США, 2002), ім. В. Винниченка (2003), ім. В. Підмогильного (2004), ім. В. Стуса (2005), Національної премії ім. Тараса Шевченка (2006), Ліги українських меценатів ім. Є. Чикаленка (2011), ім. В. Шевчука (2015), ім. О. Гончара (2019). Член Комітету з Національної премії України ім. Тараса Шевченка (з грудня 2016 р. по грудень 2019р.).

     Він був ініціатором створення Товариства азербайджанської культури в Кривому Розі.

    Григорій Джамалович – автор прозових книжок «Незаймані сніги»; «Чаша ювеліра Карла Фаберже»; «Станційні пасторалі»; «Господні зерна» (в 10-ти томах); «Сповідь дитинства»; «Піщаний Брід та його околиці»; «Друга соната»; «Одіссея Шкіпера та Чугайстра»; «На землі на рідній…» (у 8-ми томах, 2000—2005), де уперше зібрав народні оповідання, перекази про минуле Придніпров'я – це видання є однією з найґрунтовніших розвідок в окремо узятому регіоні України, найповніше в степовому краї.

     За редакцією Григорія Гусейнова 1997 р. вийшла книжка найстарішого українського письменника Івана Шаповала «Козацький батько» (Кривий Ріг), присвячена постаті історика Дмитра Яворницького. Письменник також підготував до друку антологію поезії «Крицевий край» (у трьох книгах).

     Часопис «Київ» публікує новий роман Григорія Гусейнова «Вілія в зелених берегах» (№ 1, 2, 3; 2025 р.). Приходьте та читайте. Часопис уже чекає на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#ЦІкавинки з часопису "Локальна історія". Андрей Шептицький

 

Кожен народ має своїх велетів духа. У поляків є Іван Павло II, якого шанують, на якого спираються. Він став частиною національного духу Польщі. На його честь збудували декілька музеїв, найбільший розташований неподалік Кракова. Завжди дивувало, чому ж ми не можемо зробити такий самий музей нашому велетові духа – митрополитові Андрею? Адже його причетність до розбудови України дуже помітна, хоч часто недооцінена. «Шептицькі були великими меценатами, тож і майбутній митрополит УГКЦ продовжив у Львові предківську справу. Після інтронізації на митрополичний престол Галичини 12 січня 1901 року він активно розбудовував українську громаду, долучався до виховання молоді, жертвував на навчальні та культурні проєкти. Андрей Шептицький став добродієм і батьком для сиріт, удів, знедолених, митців, музикантів. Митрополита шанували не лише українці, а й вірмени, євреї, німці та поляки», – розповів «Локальній історії» (№ 12, 2024р.) священник УГКЦ Севастіян Дмитрух.

     Та під час радянської окупації України навіть ті, хто нещодавно говорив про велич Андрея Шептицького, писали брехню до місцевих та всесоюзних газет. Він же важко переживав наклепи і, занедужавши, помер 1 листопада 1944 р. По смерті митрополита всі його особисті речі розібрали і сховали монахи, щоб не було знищено важливий спадок.

     Після відновлення незалежности України настала хвиля національного піднесення. Тоді ж у Львові навіть організували фонд імені А. Шептицького. Насправді ж нічого не робили, щоб увічнити його пам'ять. Лише з нагоди 150-ліття від дня його народження у місті почали говорити про спорудження пам’ятника. Врешті діяльність митрополита була увічнена у граніті.

     Але щоб відкрити музей Андрея Шептицького у Львові, священник УГКЦ Севастіян Дмитрук оголошував голодування. На такі кроки довелось піти, адже місцева влада не поспішала виділяти приміщення, у якому отець хотів розмістити майже пів тисячі особистих речей митрополита. У 2018 р. музей таки зареєстрували, і незабаром він запрацював у храмі Священномученика Климентія Шептицького. А отець Севастіян його очолив.

     Про історію створення музею і про те, як розширюватимуть його діяльність ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на вас уже чекає часопис «Локальна історія».