#Неквапливе читання Велич душі на тлі моторошної трагедії життя: два сценарії з можливо/неможливо

 

Продовження роздумів над книгою Степана Процюка «Місяцю, місяцю» - роман про Григора Тютюнника. Втім, у книзі йдеться ще про одну особистість: Валентина Мороза, який постає тут як альтер его талановитого письменника. У ньому є те, чого бракує Г. Тютюннику – міцний стрижень, який не дав себе зламати зловісній системі. Отож, товариство, свій минулий допис я завершила цитатою з промови В. Мороза на суді в Івано-Франківську 17 листопада 1970 року:

«Буде суд. Тож будемо битись… Саме тепер потрібно, щоб хтось показав приклад твердости і одним махом змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей від активної громадської діяльности. Випало мені… Тяжка ця місія. Сидіти за гратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо битись!»

Термін покарання Валентина Мороза, визначений судом, - це шість років спец тюрми, три роки таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом тільки за те, що був він людиною, яка наважилася поважати себе. Людиною, про яку Василь Стус у своєму листі до цк кпу України, написаного з приводу ганебного арешту В. Мороза, зазначав таке:

«…Це добрий, людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і гнівність – від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити, образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, честі. Його рядки сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.

В нормальних умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди, найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!»

Послання у відповідні органи щодо ганебного арешту В Мороза у 1970 р.  писали тоді й інші: Михайло Косів, Михайло Осадчий, Іван Дзюба, Іван Світличний, Зенон Франко, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Людмила Шереметьєва, Стефанія Гулик, Ніна Строкатова, Олена Антонів, Ярослав Кендзьора, Юрій Шухевич, Бори Антоненко-Давидович, Ольга Горинь, священик с. Космач Косовського району Івано-Франківської области Василь Романюк, журналіст Павло Чемерис, Тетяна Ходорович. Гадаю, що список цих імен вельми промовистий, аби усвідомити, що Валентин Мороз був непересічною особистістю. Та що там – він був совістю дисидентського руху 60-70-х років в Україні. До слова, усіх, хто виступив на його захист, не оминула караюча десниця імперії зла. Так, у зв’язку з арештом історика Валентина Мороза, священику з с. Космач Василеві Романюку заборонили правити службу, а церковна громада була розпущена. Більше того, В. Романюка згодом арештували і засудили до семи років суворого режиму і до трьох років заслання, визнавши його… авжеж, особливо небезпечним рецидивістом. Згодом Святійший Патріарх Київської і всієї Руси-України Володимир згадував про це так:

«І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні б’юрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а потім вже працівники кдб почали збирати про мене різні сміхотворні чутки… і я названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками».

Валентина Мороза також прирівняли до покидьків суспільства, коли після другого арешту він потрапив у «владімірскій централ» – одну з найжорстокіших в’язниць світу. Через кілька тижнів його кинули в камеру до кримінальників. Там над ним жорстоко знущалися. Якось перерізали живіт заточеною ложкою. Після того, як оклигав, перевели в одиночку, де вдень можна було лише стояти. Місце для вікна там було закладено цеглою. Його душив цей малий простір, але чомусь у радянському законодавстві такі хороми для утримування в’язнів сумління не вважалися тортурами. Дружина Раїса згадувала, що поступово його листи ставали скупими на будь-які емоції, бо з їхнього автора безперервно викачували душевні сили.

 Зауважу, що пані Раїса самовіддано підтримувала чоловіка. Вона стоїчно пережила допити в кдб, намовляння розлучитися з чоловіком, обшуки, постійне стеження, підступність підісланих залицяльників, звільнення з роботи, побутові негаразди, залякування і цькування сина. Про те своє становище, страхи, їх долання і поступове входження у правозахисний рух вона відверто розповідає у своїй книзі спогадів «Проти вітру: Спогади дружини українського політв’язня». Але це вже згодом, у 2005 році, а 5 листопада 1974 р. вона наважилася звернутися до світової громадськості. У цьому відкритому листі до усіх добрих та гуманних людей вона не просто повідомляла - вона волала про те, що: «Мій муж, політичний в’язень, Валентин Мороз, мав побачення з ріднею і закінчив 128-ий день голодівки». Далі Раїса Василівна описує жахливий зовнішній вигляд свого чоловіка: «…Валентин за страшнюче худий (52 кілограми при 175 сантиметрах). У нього опухле лице і мішки під очима. Він жалується на болі серця. Але найбільші страждання спричинює йому зонд, при допомозі якого, починаючи від 12-го дня голодівки, раз на добу його штучно годують. Цей зонд ранить стінки горла і стравохід. Коли його витягають – він цілий у крові. Болі, які Валентин спочатку мав тільки під час кормління, тепер стали тривалі. Валентин майже безперервно напівпритомний. Проте час від часу він змушує себе ставати на ноги, бо боїться, що інакше вони атрофуються. І така сила у цього чоловіка, що на побачення його не принесли, - він йшов сам! Але ж якою твердою не була б людина, її фізичні можливости мають свої межі. Тепер, щоб зберегти життя Мороза, необхідно його негайно примістити в лікарні та довго і дбайливо лікувати. А втім, начальник тюрми каже, що, незалежно від того, чи Валентин буде продовжувати, чи її припинить, він залишиться в тюрмі. Це є рівнозначне смертному присудові. Мій муж це розуміє і тому вирішив: Він буде продовжувати голодівку ще два місяці, до 1 січня 1975 року. Якщо до того часу йому не вдасться вирватись з в’язниці, він знайде спосіб покінчити своє життя…».

Відразу після побачення з сином у владімірскій тюрмі , його батько, колгоспник-пенсіонер Яків Мороз , надіслав листа генсеку срср Лєоніду Брєжнєву: «…Я не розуміюся на політиці і мені важко зрозуміти, за що суд покарав мого сина тюрмою на такий неймовірно довгий строк, що його тепер не під силу синові знести. Але якою тяжкою не була б його провина, суд не карав його смертним вироком. Прошу Вас від усього серця втрутитися у долю мого сина і зберегти його життя, - адже Ви також маєте дітей і повинні мене розуміти – мій син повинен залишитися живий».

Проте благання старого батька, які зворушили би, здається, і мумію єгипетську, не справили вражіння на генсека. Але Раїса Мороз не здавалася. Вона продовжувала відчайдушну боротьбу  за життя свого чоловіка. Навіть наважилась дати у москві інтерв’ю кільком іноземним кореспондентам, що, власне, і зробило розголос про Мороза по всьому світу. Розпочалася масштабна кампанія на підтримку незламного політв’язня.  Товариство української студіюючої молоді організувало у Вашингтоні й Торонто комітети захисту Валентина Мороза, які проводили одноденні голодування студентів перед радянськими дипломатичними установами та збір підписів на його захист. Близько 1500 комітетів на чотирьох континентах боролися за звільнення нашого легендарного земляка. Для української молоді на заході його ім’я стало предметом справжнього політичного культу, символом незламної волі.

І от нарешті у 1979 році, у ніч із 27-го на 28 квітня, в нью-йоркському аеропорту імени Кеннеді офіційні особи срср обміняли п’ятьох політв’язнів – О. Гінзбурга, Г. Вінса, В. Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова – на двох радянських шпигунів: Черняєва й Енгера. Згодом Раїса Мороз з сином приєдналася до чоловіка. І, хоча за океаном долі подружжя розійшлися, проте її частка у цій перемозі була дуже вагомою. Михайлина Коцюбинська писала про це як «нечуваний герць жінки політв’язня з системою».

Ім’я В. Мороза за кордоном стало символом боротьби з жорстокістю совєцького тоталітарного режиму і придушенням свободи слова. Його там надзвичайно прихильно зустріли. На початках… Як пише Степан Процюк у своєму романі:

«Потім, на волі, у США та Канаді Валентина Мороза спершу канонізували, а потім розчаровувалися. Етнографічна любов до України й побожний емігрантський культ вишиванок та красивих тризубів був також далеким новому революціонеру.

Розслаблене достатками українство, сини й онуки перших емігрантів, живучи в країнах економічного благоденства (принаймні такими ці країни були того часу) не могли зрозуміти пасіонарія, який переступав усі червоні лінії мирного часу.

Борець із підірваним здоров’ям, лідер українського спротиву 70-х років, між кінцем 60-х і початком 70-х чи не найперший, вочевидь, не міг розуміти тонкого лицемірства напівтонів та півнатяків.

Але була й друга правда. Ті, що любили й боготворили його, також зазнавали розчарувань.

Бо бачити героя на гламурних картинках і бачити його пошрамовану душу віч-на-віч – зовсім не одне й теж».

В Америці Валентин Мороз повернувся до викладацької та громадської діяльности. Його залучали до лекційних курсів, він викладав у Гарвардському університеті, а також студіював у Вільному українському університеті в М’юнхені, здобув ступінь доктора філософії. Досліджував історію Східної Европи. Продовжував він і публіцистичну діяльність. Мав дуже багато цікавих наукових публікацій. Був добрим дописувачем, талановитим  журналістом, автором змістовних статей: його спадок налічує близько двох тисяч публіцистичних матеріялів. Тривалий час жив у Канаді, де редагував часопис «Анабазис» та працював радіожурналістом. Вів постійний коментар на радіопрограмі «Пісня України» в Торонто. Почав роботу над спогадами. Працював над історією шестидесятництва. У 1986-1991 роках – власник радіопрограми «Бумеранг-Контакт» в Торонто. Від 1082 року – постійний співробітник газети Української Революційно-Демократичної партії «Українські Вісті»,

Проте за першої ж нагоди повернувся в Україну.

                                                                                                                           Далі буде

                                                                                                         Лілія Бондарук

 

#Цікавинки з часопису "Країна". Віталій Дрібниця.

 

     Учитель історії та відеоблогер Віталій Дрібниця народився 28 червня 1965-го у Кривому Розі. Батько Олександр Дрібниця – кандидат технічних наук. Мати Алла Дрібниця – завідувачка лабораторії воєнізованої гірничорятувальної частини. 1982 року із золотою медаллю закінчив школу № 8. Перебував у лавах радянської армії в Чехословаччині. З червоним дипломом закінчив Київський державний педагогічний інститут – нині Український державний університет імені Михайла Драгоманова – за спеціальністю «Історик, методист виховної роботи».

     Працював учителем історії в селищі Ставище та в Білій Церкві на Київщині. Від здобуття Україною незалежності надрукував кілька сотень власних підручників з історії без узгодження з Міністерством освіти, чого тоді й не вимагали. Уперше гриф «Допущено Міністерством освіти України» отримав 1998 р. на підручник із всесвітньої історії для 8-го класу, який написав у співавторстві з викладачкою свого вузу, кандидаткою історичних наук Валентиною Крижанівською.

     Викладав суспільні дисципліни в Білоцерківському фаховому гуманітарно-педагогічному коледжі. Відмінник освіти України. Історик-методист.

     2021-го Віталій Дрібниця за станом здоров’я припинив педагогічну діяльність. Того ж року розпочав блогерську. Автор ютуб-каналу Vox Veritatis – «Голос правди». Має 504 тисячі підписників і більш як 200 млн. переглядів. У рейтингу блогерів України 2024 р. за версією журналу «Фокус» посів перше місце в категорії «Історія». Віталію Дрібниці присвячено статтю від 17 квітня 2025 р. в The New York Times. Живе в Білій Церкві.

     У № 13-14 часопису «Країна» за 2025 р. у рубриці «Розмова про все» опубліковано інтерв’ю з Віталієм Дрібницею, з якого ви дізнаєтесь, хто мав найбільший вплив на формування його особистості, як в часи студентських років майбутній історик та блогер повністю перейшов на українську мову, про досвід спростування ворожих наративів в процесі спілкування пана Віталія з росіянами в чат-рулетці та ще багато цікавого з життєвого та професійного досвіду Віталія Дрібниці.

Тож чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#ЦІкавинки з часопису "Локальна історія". Українські січові стрільці.

 

№ 7-8 часопису «Локальна історія» за 2025 рік розповідає про Українських січових стрільців (УСС) — Український добровольчий легіон — українське національне військове формування в складі австро-угорської армії, сформоване з добровольців, які відгукнулися на заклик Головної Української Ради 6 серпня 1914 р. і стояли під проводом УБУ( бойова управа українських січових стрільців — комітет для організації та поповнення легіону УСС).

     У січні 1916 р. на залізничній станції Ковель із поїзда вийшли десятки молодих хлопців в одностроях із тризубами. Зі Львова прибули Українські січові стрільці. Вони вишикувалися і під керівництвом сотника Дмитра Вітовського попрямували до міської управи. Січові стрільці стали рушіями відновлення українського національного життя на Волині, яке перед тим дощенту зруйнувала росія.

     Витіснивши російське військо, австрійська влада утворила Волинський округ із центром у місті Володимир-Волинський. Українські національні сили Галичини, зокрема Загальна Українська Рада (ЗУР), Союз визволення України (СВУ) і Бюро культурної помочі для окупованих земель, заручившись згодою австро-угорської влади, скористалися обставинами, щоб розгорнути широку культурно-просвітницьку роботу серед місцевого населення.

     Австрійський уряд 29 січня 1916 р. дозволив утворити на території Волинського округу стрілецькі комісаріати, щоб вербувати добровольців до легіонів Українських січових стрільців. Комісаріат у Володимирі-Волинському очолив четар Микола Саєнко, у Ковелі – сотник Дмитро Вітовський, у Луцьку – четар Михайло Гаврилко.

     Січовики були вражені важким станом волинян після окупації росіян. «Московські агенти говорили населенню, що як прийдуть австрійці, а особливо мадяри й германці, то всіх заженуть до купи, обнесуть колючим дротом…Дітей усіх переріжуть, мужчинам, мужчинам вириватимуть язики. По всіх тих муках перевішають поголовно. Москвофільські прихвостні з Галичини свідчили, що вони всі ті муки бачили», – писав М. Гаврилко в рапорті в березні 1916-го.

     Більше інформації про освітню місію УСС на Волині Ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва і переглянувши № 7-8 часопису «Локальна історія» за 2025 р. Адже кожна стаття цього видання розповідає про ту чи іншу сторінку з життя Українських січових стрільців. Тож чекатимемо на Вас!

"Велич душі на тлі моторошної трагедії життя: два сценарії з можливо/неможливих…" Частина 1.

 

Вкотре переконуюсь, що нічого випадкового в житті не буває. І те, що на зустрічі з письменником Степаном Процюком я придбала його психо-біографічний роман про життя Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю», тільки підтверджує той факт. Власне, мені кортіло тоді отримати його новинку «Пан» - роман про Євгена Чикаленка, яку письменник презентував тоді в Луцьку. Але, оскільки всі примірники тієї книги уже були розкуплені (що й не дивно, адже до нашої книгозбірні пан Степан потрапив уже після тріюмфальної презентації свої книги в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків, де оповідку про того «Пана», який любив Україну не лише до глибини душі, а й до глибини власної кишені,- розхапали в автора, як гарячі пампухи), то Степан Васильович запропонував мені свого «Місяцю, місяцю», докинувши при цьому: «Вам сподобається. Ви не пошкодуєте». І ось нині, товариство, коли я перегорнула останню сторінку того трагічного, того величного, того емоційного,того феєричного тексту… Ну, та ви вже й самі, гадаю, допетрали, що такі епітети я використала не просто до тексту, який мені сподобався, а той, який зачепив за живе та зворушив моє серце. Я не просто занурилась у життя по-справжньому видатного письменника Григора Тютюнника, а й відчула його на дотик, пройшла з ним той шлях великого страдника, який, врешті, вивів його із зашморгу особистих, суспільних та мистецьких обставин до зашморгу реального, який здавався єдиним притомним виходом із тоталітарної системи імперії зла.

 Втім, нині моя оповідка буде не тільки про самітника та духошукача Григора Тютюнника. Адже в романі сюжетна лінія його долі розгортається паралельно до долі Валентина Мороза, українського історика, дисидента і політв’язня. Як на мене, задум такого зіставлення в тому, аби не просто показати життя людини в умовах тоталітаризму, а й про Вибір, який може зробити Людина навіть в найнестерпніших умовах. Валентин Мороз постає тут як альтер его Григора Тютюнника. Вони не були знайомими межи собою у житті, але, безумовно, знали про існування один одного.

Григір Михайлович як вогню боявся та усіляко відхрещувався від усілякої, як він її називав, «бандерівщини». Ідеї націоналізму були йому чужими та незрозумілими. Хоча письменником Г. Тютюнник був глибоко національним. У цьому і є його величезна трагедія – трагедія генія без цілісного світогляду. Так, він був чесним, безкомпромісним, щиро закоханим у село та у тих своїх селян, про яких вперто та незрадливо продовжував писати, попри усі кпини та часом  відверте глузування і навіть підленькі провокації своїх заклятих друзів і недругів… Проте, усе його недовге життя йому доводилося нарощувати собі корінь, який безжально відсікала від нього проклята система. Відсікала репресіями, відсікала голодомором, відсікала змосковщенням, відсікала гвалтуванням рідної мови. Цей хлопець, який народився на святій та славній Полтавщині у 1931 році, на зорі своєї юности цілком щиро вважав, що література пушкіна і толстого  - то є вєлікая література, а українська – то так собі, щось льокальне  та глибоко провінційне. Він надзвичайно пишався свою першою публікацією в журналі «Крестьянка» у 1961 р.  Звісно, що була вона на общєпонятном. Тільки після смерти старшого брата Григорія, якого він не просто любив, а боготворив, рівнявся, виструнчувався на талантисько, яким пульсувало усе Григорієве єство, хоча й не раз сперечався з ним аж до гарячої піни; Григір переклав свою новелу «В сумерки» українською. І надалі писав тільки рідною мовою. Ба більше, йому нестерпно боліло, коли чув московитську. А, оскільки, чути оте непотребство йому доводилося щодня, то й біль отой був перманентним та безконечним. Біль, який переходив у лють, відверту агресію, а часом ховався за маскою іронії чи притуплювався алкоголем, але не втихомирювався ніколи. То була не просто зневага до його мови – то була наруга над його душею, над усім, що було дорогим йому і знеціненим та осміяним ними: московитськими зайдами та їхніми лакеями хохлами. Єдиним можливим виходом для себе він вважав тоді мотузку:

«Мотузка порятує від усього! Треба лише бути швидким, щоб опинитися десь, деінде… Треба накласти, зафіксувати, не прислухатися до ніг потвори, що ось-ось вивалить двері ванної. Ти завбачливо замкнув їх. Садівник розриває двері – і зараз висадить їх. Слід поспішати, коли нема для чого залишатися!

-         Тату! Відчиніть! Тату! – озивається він голосом старшого синочка. Кожен рух Михайлика ти колись описував у листах, незмірно пишаючись маленьким богатирем.

Грицю, це не садівник, це антилюдина стукає, це не твій син! Затягуй!..

Михайло вивалив двері. Його батько був повішеним і вже мертвим. Біля нього валялася записка: «Домучуйте когось другого. Все моє, що в мене є, спаліть, а мене забудьте»».

Хто такий отой «садівник», який розривав двері ванної кімнати письменника (насправді чи в його хворобливій уяві) ви дізнаєтесь, коли прочитаєте роман про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю» Степана Процюка. На цій фразі, власне, і можна було би завершити цей допис, але затівала я його не тільки заради особистости Григора Михайловича, а радше для того, аби віддати шану ще одній величній персоні – Валентинові Яковичу Морозу, людині, яка, на жаль, не є широко відомою більшості українців, але яку автор роману вважав за потрібне ввести до сюжетної лінії свого твору, за що йому величезна подяка. Більше того, Валентин Мороз постає у творі своєрідним камертоном  Григора Тютюнника, мірилом його совісті, суддею його вчинків:

«Григір чув про Валентина Мороза. Навіть колись був подумав, чи хотів би з ним познайомитися. Григір після другої чарки раптом уявив, що Мороз лупить його словами.

Мороз говорить про компроміси. Пияцтво, Васілія Шукшина й друк у московській (читай – центральній) пресі. Гриць відверто не розуміє чимало закидів.

Здається, що між цими двома українцями, одним з найчесніших у їхньому часі, також лежить певна ментальна прірва. Здається, що вони живуть принаймні в різних країнах, якщо не на різних планетах.

…Холодний і презирливий голос мученика, який не шкодує себе, своїх батьків, дружину й дитину, во ім’я того, про що говорить, буквально шмагає розпашілі Григорові щоки.

Голос найперше попереджає, що ніколи б не розмовляв із Григором, якби не його письменницький талант, якого в нашій літературі дуже негусто.

Голос дорікає алкогольною розслабленістю й бажанням письменницької слави замість служіння.

Голос пропонує вийти за межі вузької селянської тематики й безконечного копирсання в душах полтавських колгоспників і глянути ширшим кругозором на твою Батьківщину.

Голос закликає стати смолоскипом серед нажаханих україномовних радянських письменників і не гнути лакейських волячих ший заради невеликих матеріальних благ. (Голос презирливо регоче при словах «лакейські волячі шиї».)

Голос відверто зауважує, що в Григора не так багато чесності й сміливості, як здається літературним жабам і пігмеям.

………………………………………………………………………………………….

Голос картає за потребу театральності, світлин із цигарками як атрибутом якогось уявного вільнодумства.

Голос насміхається над Григоровою романтизацією російської літератури. Голос єдиний раз похвалив за те, що Григір вирвався з її лабетів і став писати рідною мовою.

Голос віщуна пророкує літературну деградацію, якщо Григір не закує свій талант у кольчугу залізної дисципліни, а буде далі займатися малоросійськими ігрищами та гульбищами.

Здається, що це говорить не людина, а якийсь жорстокосердий язичницький божок, який збирає своїх трохи переляканих волхвів на раду, шпетячи їх останніми словами за те, що не завжди дотягують до справжнього жрецтва і жертовності справі…»

Так, Валентин Мороз був отим «жорстокосердим язичницьким божком», який не просто дотягував до «справжнього жрецтва і жертовности справі». Він жив цією справою, горів нею, мав міцний внутрішній стрижень, який не припускав жадних компромісів та угодовств ані з квазідержавою, у якій мав нещастя жити, ані з власною совістю. Ба більше, він був вельми незручним навіть для своїх однодумців – для дисидентів та для кола емігрантів, в якому, зрештою опиниться. Валентин Мороз завжди говорив правду, а правда – вона незручна та колюча. Таких людей небагато. Ними захоплюються – зазвичай на відстані. Адже з ними надзвичайно важко спілкуватися. Проте вони притягують до себе, бо у них є те, що бракує більшості з нас, навіть обдарованих, талановитих чи геніальних.

Власне, про це й написав Степан Процюк у своєму «Місяцю, місяцю», за що я вельми йому вдячна, бо постать Валентина Мороза «ходила» за мною з тих пір, як я дізналась про цю визначну особистість. Про особистість, яку, я впевнена, більшість моїх земляків не чула і навіть не підозрює, що цей чоловік, який є автором близько тридцяти книжок з історії України та понад 100 публіцистичних статей, потужний поет – волинянин.

Народився Василь Якович 15 квітня 1936 р. в селі Холонів Горохівського району Волинської области у селянській родині. Гадаю, у свідомій українській селянській родині. Адже саме за підтримки таких родин Україна мала велику армію без держави – УПА. Звідти й був отой міцний стрижень всередині цієї Великої Людини, який потім не могли зламати маленькі людці жорстокої системи. Але спочатку було «промивання мізків» у совєцькій школі, яку за відсітнюстю альтернативи змушений був закінчити Валентин. Потім був історичний факультет Львівського університету. Уже тоді через «незручні» питання, які Мороз ставив викладачам, за ним тягнулося досьє «націоналіста». Втім, для нього це слово було зовсім не образливим.

 У гуртожитку третьокурсник познайомився з першокурсницею Левтеровою з романо-германської філології (німецька мова). Вона була з грецького селища Великі Новосілки з Донеччини, із давнього грецького роду Лефтеріс. У червні 1958 р. Валентин і Раїса одружились. Він закінчив навчання й почав учителювати на Волині. Викладав історію, географію, був завучем. Вступив до заочної аспірантури – на очну не прийняли через незадовільну оцінку з історії кпрс. Пізніше з дипломом учителя німецької мови Раїса влаштувалася в школу робітничої молоді в селищі Мар’янівка Горохівського району. Упродовж 4-х років подружжя вчителювало разом. Разом вони їздили й на Шевченківські вечори до Львова, що пізніше також буде по трактовано для В. Мороза як провину. Але поки що все безхмарно. Хіба що колеги-учителі переважно відмовчуються, коли Валентин Якович розпочинає розмовляти з ними надто «вольно» про українську історію, а дехто й відверто дистанціюється. А тим часом у 1962 р. у подружжя народжується син. Як і батька, його назвали Валентином.

Згодом Валентин Якович стає викладачем Луцького педінституту імени Лесі Українки. У Луцьку самотужки писав кандидатську дисертацію про луцький процес 1934 р. над членами КПЗУ. У той же час при виші функціонувала студентська літературна студія, яку організував викладач історико-філологічного факультету Дмитро Іващенко. Навколо неї гуртувалося свідоме студентство, яке наївно увірувало в «хрущовську  відлигу». З приходом В. Мороза діяльність літстудії набула опозиційних до режиму барв. Студійці не тільки вивчали поза цензурну творчість поетів-шестидесятників: Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Ліни Костенко але й розмножували та поширювали праці з історії та літератури дорадянських та діяспорних авторів.

Потім був Івано-Франківський педінститут, де Раїса викладала німецьку мову. А потім після «відлиги» вдарили люті морози і вони потрапили під перший покіс свідомої інтелігенції. Його засудили дуже молодив – тридцятирічним. Суд відбувався у Луцьку 20 січня 1966 р. Читаємо про це у С. Процюка:

«У своєму останньому слові Дмитро Іващенко сказав:

-         У цьому залі сидять мої студенти. Мені соромно дивитися їм у вічі.

Це було сприйнято як розкаяння. Іващенко дивився кудись униз, на підлогу. Напевно, він, надламаний кількома місяцями попередніх допитів і психологічної обробки, сподівався задобрити вогонь із пащеки горгони Медузи й перехитрити її.

В останньому слові Валентин Мороз навіть намагався… жартувати. Що ж, вічний козак Мамай лише вивільнявся з черепашок шкарлупи ілюзій.

Він казав, що тюрма – це непогано придумане місце для багатьох переосмислень власного життя.

Казав, хоч і дуже м’яко, про залишки великодержавного шовінізму.  

Загалом у судовій залі, у розпал радянської диктатури – звучала повноголоса критика радянського режиму.

Стояла мертва тиша.

Іващенку дали два роки мордовських таборів. Прилюдні слова каяття істотно допомогли, як і участь у складі радянської армії в Другій світовій війні. Валентину Морозу дали чотири роки».

Він і там, у тих умовах, вирізнявся непоступливістю, принципово спілкувався тільки українською мовою, уперто не корився тюремним порядкам, за що його постійно карали карцером. При цьому він, при можливості, далі вивчав історію, філософію, стежив за суспільними процесами на волі. Ось що писав дружині про своє повсякдення в таборі: «…Самопочуття тут добре. Сама розумієш – після камери, а головне – після кримінальної компанії, де не те що поговорити з кимось, а перебувати в одному приміщенні гидко…» відбуваючи покарання, Мороз написав есе «Репортаж із заповідника імени Берії», яке здобуло популярність в дисидентських колах. Це було вибухом. Правдивість, безкомпромісність, блискучий стиль твору зробили Валентина Мороза відомим опозиційному рухові не тільки України, а й усього срср.

Після звільнення у 1969 р. він отримав ковток свободи тривалістю… аж у дев’ять місяців. За цей час написав статті «Серед снігів», «Хроніка опору», які вийшли друком у самвидаві. За ці публікації В. Мороз отримав щедрий гонорар від совка – 14 років ув’язнення. Коли 17 листопада 1970 р. в Івано-Франківську розпочався суд, з’ясувалося, що він закритий. Мороз висловив протест: «Буде суд. Тож будемо битись… Саме тепер потрібно, щоб хтось показав приклад твердости і одним махом змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей від активної громадської діяльности. Випало мені… Тяжка ця місія. Сидіти за гратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо битись!»

Лілія Бондарук

Далі буде…

 

"Голокост у художній літературі".

 

27 січня — Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.

Його відзначають щороку, починаючи з 2006-го, після відповідного рішення Генеральної Асамблеї ООН у 2005-му. День вшанування обраний символічно - саме 27 січня, у 1945 році, війська 1-го Українського фронту звільнили концтабір Аушвіц.

Голокост — це велика трагедія людства і постає питання: як, яким чином може дійти людина до того, щоб знищити в собі все людське і стати активним носієм тотального нищення, байдужим до страждань жертв або їх мовчазним співучасником? Про це думали не лише очевидці трагедії, а й наступні покоління людей, завдяки закарбуванню у мистецтві, зокрема в літературі та кіно. Твори про Голокост продовжують з’являтися: часом це нові сюжети, а часом — переосмислення старих. Вони не тільки не дозволяють забути про цю страшну чорну подію в історії людства, вони нагадують про відповідальність кожного.

Пропонуємо вашій увазі добірку творів художньої літератури, які викривають злочини нацизму.

#ЦІкавинки з часопису "Країна". Павло Коробчук.

 

Письменник та військовий Юрій Коробчук народився 1984-го в Луцьку. Батько – письменник. Мати – бджолярка.

     Чотири роки навчався на відділенні сходознавства інституту філології Київського національного університету імені Т. Шевченка за спеціальністю «Перська мова». Потім закінчив факультет української філології Волинського національного університету імені Л. Українки. Працював директором департаменту цифрового контенту та соцмереж на Суспільному. Очолював відділи комунікації Українського інституту книги та фонду «Сміливі». Був керівником проєкту «Фронтова студія» Культурного десанту.

     Із грудня 2024-го по серпень 2025-го Павло був офіцером служби інформації та комунікації Центру спецпризначення «Омега». Зараз – пресофіцер підрозділу Національної гвардії України.

     Павло Коробчук – автор поетичних книжок «Натщенебо», «Кайфологія», «Динозавр», «Мерехтіло», «Хвоя», «Навій», збірки оповідань «Священна книга гоповідань», романів «Море для шульги» та «Ключові клапани». У перекладі на словацьку вийшли

поетичні збірки «Kamenolom» та «Pozitkologia». На польську – «Kajfuj Kajfuj». Письменник – член Українського PEN.

     Павло – барабанщик українського гурту Ben Obert. Автор альбомів електронної музики: HOROBRO, ZOOVSIM, ЧЕРВОНОЗЕМ. Переклав українською і виконав майже 50 пісень сучасних культових рок- і метал-гуртів.

     У шлюбі. Дружина – журналістка-розслідувачка. З 2020-го займається боксом. Слухає гурти Nirvana, «Брати Гадюкіни» та «Скрябін». Живе у Києві.

     Часопис «Країна» (№ 21-22, 2025 р.) у рубриці «Щоденник» публікує роздуми письменника про власне життя та його погляди на життєві цінності.

     Чекаємо на Вас у Волинській обласній бібліотеці для юнацтва! Тут ви зможете більш детально познайомитись із публікацією у часописі «Країна», а також прочитати книги Павла Коробчука, адже вони також є у фонді нашої книгозбірні.

«Історія мужності, братства і самопожертви»: Тест до Дня пам'яті захисників Донецького аеропорту