#Неквапливе_читання Тиміш Хмельницький

 

    Пропоную здійснити невеличку віртуальну подорож і зі століття 21-го зануритись у середину 17-го. Допоможе нам у цьому один невеличкий документ: лист Тимоша Хмельницького від 19.04.1653 р. до свого тестя Василя Лупу (чи Лупула, як вказують деякі джерела) – господаря Молдавського князівства:

    «Ясновельможний милостивий господарю землі Молдавської, мій вельми милостивий пане отче і добродію.

    Як я через перших своїх посланців повідомив вашу господарську милість, так і тепер через пана Міхалецького, посла вашої господарської милості, повідомляю, що я вирушив з місця у Велику Суботу. Зволь, ваша господарська милість, вислати мені  назустріч своїх послів, котрі б повідомили мене, де я маю прийняти вашу господарську милість. А втім, віддаюся ласці вашої господарської милості. З В’язівка, у Велику Суботу увечері.

    Найзичливіший син і слуга вашої господарської милості Тиміш Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, рукою власною».

    Ах, скільки цікавої та пізнавальної інформації можна почерпнути із цього невеличкого зразка епістолярного стилю - вишуканого епістолярного стилю! Нині вже так, на жаль, не пишуть. Та ще й, зауважте, «рукою власною». У офіційних дипломатичних посланнях ніхто не буде величати адресата «ясновельможним», «милостивим паном» та «добродієм» і не підписуватиметься «найзичливішим сином» та «слугою вашої милості».

    У приватному листуванні і поготів… Але про що це я? Яке, в біса, приватне листування? Коротеньке повідомлення на viber і добре, коли без помилок, бо ж літери мацюпусінькі і пальцем можна легко не в ту поцілити – тоді вже геть печально все. Але, припустимо, що якимось дивом влучили і вийде щось на кшталт (хоча у нашому тисячолітті доречніше вжити «тіпа»): «Усьо пучечком батя. Жоржа Стефця завтра відбандурю – устрою сволоті паску-ковбаску і побиття яєць.  Ждіть і учтіть шо пляшкою тут не отдєлаєтесь. Фазенду і все добро на мене вже і без базару пишіть». Ну отакий приблизно вигляд мав би отой текст сьогодні. Не так тоді, у романтичному 17-му столітті, коли все було інакше. Принаймні, у листуванні, бо у реальному житті, повірте, воно не було таким гречним та пасторальним.         

    Втім, повернімося, все ж, до нашого першоджерела від 19.04.1653 р. До речі, до тестя Василя Лупу той лист від зятя Тимоша не дійшов, бо був перехоплений шпигунами Речі Посполитої. Але нема такого лихого, щоб на добре не вийшло, бо саме завдяки цьому факту він і вцілів та зберігся у польських архівах до наших днів. Кілька інших депеш цього періоду  із питання, яке порушувалось у тому листуванні, у буквальному сенсі згоріли в полум’ї, як би зараз висловились, «збройного конфлікту», котрий виник внаслідок державного перевороту, після котрого молдавський престол посів воєвода Гергій Стефан, а Василь Лупу з дружиною і сім’єю мусив тікати з Ясс до Кам’янця-Подільського. Тому й, власне, вимушений був прохати про допомогу в зятя Тимофія.

     Хоча, поки утвердився останній у тому статусі, то пройшов через багацько випробувань, бо молдавський господар довгенько зволікав і навіть усіляким чином противився, аби той союз відбувся. Довелося Богданові Хмельницькому кілька разів добряче «потрясти зброєю», аби майбутній сват став більш прихильним. Шлюбом сина з Роксандою гетьман зміцнював міжнародний авторитет Української держави, робив реальним свій план перетворення гетьманської влади у спадкову. Адже до доби Великої французької революції, котра поклала початок руйнуванню абсолютизму та формуванням уявлень про націю як носія державної влади, що має право самостійно вирішувати свою долю, залишалося ще добрих півтора століття. А поки що, з вигасанням правлячої династії Рюриковичів, Україна втрати своє право бути суб’єктом на геополітичній карті світу та змушена була жити за законами того часу і шукати сюзеренітету «на багатших та родовитіших селах». Взагалі гетьман хотів, щоб Тиміш Хмельницький або його майбутні сини (саме вони були б цілком визнаними «принцами крові») панували у Молдавії, Василю Лупу планувалося віддати трансільванський престол, а у Валахії посадити майбутнього зятя (одну із своїх дочок гетьман хотів віддати за Михайла – родича Лупу, сина одного з валаських господарів). На жаль, усім цим гоноровим планам не судилося здійснитися, але довгоочікуване весілля Тимоша та Роксанди, все ж, відбулося, про що дізнаємося ми, у тому числі, і з хронік молдавського літописця Мирона Костина, палкого прихильника польської орієнтації, котрий, природно, не вельми доброзичливо відгукнувся про цей шлюб у своєму творі: «Велика різниця як родин, так і натур! З цього боку господар, що панує 18 років, цесар з багатством і широкою славою, а друга сторона тільки два роки як вийшла з селянства. Русинки з Ладо, Ладо з усіх кутків, а сам зять лише назовні чоловік, а по натурі звір». При цьому пан Костин не зупинився перед одвертою брехнею, бо Хмельницький був шляхетського роду, принаймні козацького, а не селянського. Та й в іншому явно злукавив борзописець. На щастя, педантична німецька хроніка середини – другої половини ХVII ст. «Театр Європи» зберегла на своїх сторінках прижиттєвий портрет гетьманича. На ньому він зовні подібний на свого батька, увагу привертають великі й виразні очі, волохаті чорні брови та невеликі, закручені догори вуса. Вороже налаштовані до Тимоша тогочасні польські автори згадували про те, що на обличчі гетьманича були сліди віспи, що було не рідкістю в ті часи, змальовували його як людину незграбну і зовсім неосвічену (останнє не відповідає дійсності), буйної, навіть нестримної і тиранічної вдачі. Але недарма Богдан Хмельницький вбачав у старшому синові свого однодумця та наступника. Тиміш дістав непогану як на той час освіту. Хлопець був високого зросту, надзвичайно дужим, хоробрим, енергійним, вправним у військовому ремеслі. За неупередженими свідченням арабського мемуариста Павла Алепського, Тиміш «стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці з-під черева свого коня і так побивав ворогів». Інший свідок – турецький ага – був пізніше здивований «джигітовкою і сміливістю Тимофія, захоплений його юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці, ні іншою зброєю, такий він був чудовий їздець: крутився на сідлі, як блискавиця». Гетьманич знався на музиці, пізніше він створив у власній резиденції  оркестр, до якого входили органіст, три скрипалі, флейтист і сурмач.

     Ось таким і прибув на своє власне весілля до Ясс Тиміш Хмельницький 26-го серпня 1652-го року. На ту пору йому ледь виповнилося 20 і прискіпливий сучасник звернув увагу не тільки на багатий одяг та гаптоване золотом і обшите перлами сідло на його коні, але й на те, що, коли йому кинулися допомагати молдавські слуги, то Тиміш дивився на них, «ніби якийсь вовк з-під дуба». Під час обіду, котрий майбутній тесть дав на його честь, він мовчав, за що Лупу навіть образився на нього. На другий день Тиміш готувався до шлюбу і той же сучасник не каже, у чому полягали ці приготування, а завважив тільки, що багато вбрані молдавські боярині танцювали, а Тиміш курив люльку і дивився на їхні танці. Але ж то природно, що нервував хлоп,  бо за день весілля мало відбутися, а молоді ще навіть жодного разу не те що словом не перекинулись - не бачили вони одне одного!!! Ну хіба що на портретах та із розповідей, а радше пліток, зналися. От як то файно, все таки, жити в 21-му столітті, нехай і не пишуть тобі таких вишуканих листівJ

    Зате після вінчання Тиміш неабияк повеселішав і не втримався, щоб не обняти при всіх молоду, яка йому, вочевидь, сподобалася. Роксанда теж не була проти шлюбу і навіть наказувала, чекаючи на молодого, співати собі козацьких пісень, за що їй велика наша повага. Під час бенкету послали по «свашок», отих самих «русинок з Ладо», про котрих так зневажливо відгукувався  Мирон Костин. Але русинки ті, як то кажуть, також «мали муху в носі» і «не дали собі у кашу наплювати», а одна свашка – козачка Стаська Курпичка, коли зауважила невдоволені пики бояринь, гостро сказала їм у присутності молодої: «Чи ми до вас на кепство приїхали? Коли ви пишніші від нас, то чому свою дочку за козака даєте?» На цьому, як відмітили тодішні ЗМІ, інцидент вичерпався, бо боярині зробили писки привітнішими і свашки стали роз’їжджатися, а молодий увійшов до покою молодої… Паризький часопис «Gazetta de France», який заснував ще знаменитий кардинал Рішельє, також згадав про це весілля і не втримався, щоб не мазнути його брудом, написавши зокрема, що Тиміш одразу після шлюбної ночі двічі побив Роксанду. Довелося навіть свекру вступитися за невістку і вимагати від сина толерантності. Але ми не будемо лити благодатну воду на сучасний гендернуто-феміністичний млин і звинувачувати молодого та гарячого Тимоша у негідній поведінці, котру вповні можна зрозуміти, коли заглибитись в контекст. Адже Василь Лупу робив усе можливе, аби відтермінувати чи зовсім не допустити цього шлюбу, тому й відправляв Роксанду… в гарем до турецького султана, де вона, як подейкували (і не без підстав), мала досить таки теплі стосунки із місцевим візиром…

    Втім, саме до оцього свого зятя, а не до польного гетьмана литовського князя Януша Радзивілла – чоловіка своєї старшої доньки Марії звернувся, як припекло, Василь Лупу. І не відмовив Тиміш, незважаючи на Великодню суботу, котра, як ми дізналися із того послання, випала 1653-го року на 19 квітня. Цікаво й те, що лист він підписав як гетьман, а не гетьманич! Таким чином, з волі Богдана Хмельницького, його син уживав гетьманський титул у міжнародних зносинах, що зайвий раз свідчить про династичні плани вождя Національно-визвольної війни.

  Як справжній лідер, Тимофій виявив рішучість та оперативність і, звісно, що відвоював для тестя престол у Георгія Стефана. Видатний український історик Михайло Грушевський високо оцінив дії Тимоша Хмельницького, якого порівняв з циклоном: «За два тижні поспіти з Чигирина до Ясс і вигнати семигородського пораженця – блискавичний кидок високої марки, що мусіло зробити сильне враження». Нині можна лише припускати, яким би шляхом пішла історія України, якби Тиміш насправді став гетьманом після смерті батька і право би те було визнане монархами Європи як династичне. Але апетити тестя розгорілися і він підбив Тимоша до подальших мілітарних операцій , у які ми нині не будемо заглиблюватись. Завважу лише, що жадібність загубила не тільки кар’єру Василя Лупу як молдавського господаря, але й вкоротила віку його зятю. Гетьманич загинув під час облоги Сучавської фортеці на півночі Молдавії. Під час однієї з атак уламок дерев’яного лафета від розірваного ядра гармати смертельно ранить молодого Хмельницького. Антисептиків тоді ще не було, тож Тиміш за кілька днів згорів від зараження крові. Сталося це 15-го вересня 1653-го року. До свого 21-річчя гетьманич не дожив всього один день. Ховали Тимоша 27-го грудня 1653-го року, за два з половиною місяці після смерті. Напередодні похорону його дружина – молдавська князівна Роксанда – народила двох хлопчиків-близнюків. Як склалася їхня доля – історії поки що невідомо.

    Молодшому синові гетьмана Юркові на той час було 12 років, про його одруження не могло бути мови. Тож зі смертю Тимоша династичні плани Богдана Хмельницького про спадкову в його роді й легітимну гетьманську владу, що дозволяло б обійтися без протекторату іноземних правителів над Військом Запорозьким, були приречені. Після похорону 27-го грудня 1653-го в родинному Суботові гетьман вирушив до Переяслава. Там через три тижні на козацькій раді він присягне московському цареві…

    Коли Тарас Григорович Шевченко писав: «Якби-то ти, Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув!», він, звісно, не знав усіх підводних течій тієї історії.  Але він, безумовно, на власній шкірі зазнав «усю красу» наслідків Переяславських угод, із яких ми, схоже, ще не зовсім вибралися ментально й дотепер. Дуже сподіваємося, що хоча би ця війна визволить не тільки загарбані території, але й, нарешті, цілковито звільнить від москальської залежності наші душі. Слава нації! Смерть ворогам!

Лілія Бондарук.

#Неквапливе_читання

          

#Цікавинки_з_часопису Кейт Шопен. Роман "Пробудження"

 

    Кейт Шопен народилася 1850 року в місті Сент-Луїс(штат Міссурі) в ірландсько-французькій родині. У 1870 році вийшла заміж за Оскара Шопена і переїхала з ним до Нового Орлеану, а потім – на невелику плантацію в штаті Луїзіана. Подружжя мало шестеро дітей. Овдовівши, у 1882 році Кейт повернулася до рідного міста, де взялася за письмо за порадою сімейного лікаря, який вважав,що в такий спосіб вона подолає депресію, в яку впала після смерті чоловіка. До початку 1890-х рр. вона регулярно писала оповідання, статті й робила переклади, які публікувалися в місцевій періодиці. 1899 року вийшов у світ її роман «Пробудження», який багатьма сучасниками був сприйнятий негативно та відверто шокував читачів і критиків. У ньому йдеться про жінку, яка опинилася затиснутою обмеженнями, накладеними на неї соціальними і суспільними «традиціями». Блискуча красуня Една Понтелье разом з чоловіком і двома чудовими дітьми проводить літо в курортному містечку Гранд Айл. Несподівана зустріч Едни з Робертом, чарівним молодим чоловіком, раптово змінює спокійне і розмірене життя жінки.

     Після скандалу, пов’язаного з «Пробудженням», за який письменницю звинувачували в аморальності, Шопен стала писати значно менше, перейшовши до оповідань. І хоча книга не була заборонена, її піддали цензурі. Це призвело до того, що творчість Кейт Шопен довгий час залишалася непоміченою. Як і більшість великих творів, критикованих за життя, "Пробудження" визнали лише через багато років, завдячуючи зростанню руху за жіноче рівноправ’я. Цей твір – найкращий і феміністичний за духом роман: Кейт Шопен, змальовуючи життя жінки, що незадоволена відведеною їй роллю у суспільстві, дала початок новому напрямку в американській літературі.

     Російською мовою роман "Пробудження» вийшов вперше лише рік назад. Українською мовою книга ще не видавалася. Але в журналі «Всесвіт» за 2020 рік у N 11-12 опубліковано чудовий переклад, здійснений Олександрою Гординчук.

     Отож запрошуємо до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на Вас уже очікує цей роман видатної американської письменниці XIX століття!

#Цікавинки_з_часопису #Всесвіт 

#Неквапливе_читання Євген Маланюк і Наталя Лівицька-Холодна

 

А як же Наталочка? Як же квітень?

Невже ж вони – будуть, а я – ні?

Невже ж буде й потім сонце і вітер.

Прозорі простори в долині?

Ні! Не хочу! Не можу! Не вмію вмерти!

Не розумію, хто вигадав смерть.

– Написати листи, надписати конверти.

Подивитись на дату: "6. Четвер"

Хтось там знайде вірші – "останні вірші",

Буде потім "портрет" і "посмертний том".

Ще й солодкий життєпис (о, се – найгірше!), –

Мої ж руки лежатимуть мертвим хрестом.

На могилу прийде й Наталочка, може,

Певно з Холодним, не сама,

І на них буде сонце, а на мені, Боже, –

Лежатиме тяжко чорна тьма…

Ні. Я буду. Я буду. Я хочу в теплі

Медом сонця й вином весни п'яніти,

Бачить мудре обличчя моєї землі

І під грім Грудня і в Квітня квітах.

Цю чудову поезію Євген Маланюк створив у серпні 1924-го, коли отримав листа від Наталії Лівицької, в котрому вона повідомляє йому, що виходить заміж за художника Петра Холодного. І його можна з чистим серцем наводити як яскравий приклад «сублімації», яку дідусь Фройд вважав ознакою зрілості та цивілізованості, що дозволяє людям нормально функціонувати в культурно прийнятний спосіб. Якщо вже геть спрощено, то це процес перенаправлення нижчих (читай - сексуальних) інстинктів в акти більш високої соціальної цінності. Ось як у закоханого Євгена (чи то пак, Евгена, бо не сприймав та не користувався емігрант Маланюк та його оточення «зґвалтованим» Йосипом Сталіним і Наумом Кагановичем правописом 1933-го року) розпач та небажання жити під час творчих студій еволюціонує до повного сприйняття буття у всіх його різноманітних формах, веселкових барвах і п’янких пахощах. Добре, все ж таки, бути поетом: от вилив на папір свій біль і попустило…

Відбулися у нього згодом і «грім Грудня», і «Квітня квіти», бо менше, аніж через рік – 5-го липня 1925-го – в ресторані «Гранд-отелю» в Подєбрадах він дарує своїй обраниці - доньці лікаря з Полтавщини Зої Равич автограф вірша:

Ви сказали «для вас» - «навік».

Ви сказали недавно «золотко»

Пелюстки рожевих повік

Трепотіли так ніжно-солодко.

Як повірити вам, золота?

Як іржаве життя відродити?

Світлом ранку горить темнота

День встає, ярим сонцем одітий.

Щоправда, життя у пари не складається: дружина не має вільного часу через навчання, а чоловік не може знайти стабільну роботу. Евген все частіше ділиться наболілим із Наталею Лівицькою-Холодною, з котрою відновлює листування. Та й найближче оточення вважає, що вони не пара. «Зоя у порівнянні із Маланюком – пігмей, звичайна сіренька жінка» – оповідає письменниця Олена Теліга у листі до тієї ж Лівицької-Холодної. Проте, під час розлучення поводить себе гідно і жодного поганого слова про Маланюка з її уст не злетіло.

1933-го він одружується з працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. У них народжується син Богдан. Але обставини складаються так, що живуть порізно: він – у Варшаві, дружина з сином – у Празі. Коли, по закінченні Другої світової, наближаються радянські війська, виїжджає до Західної Німеччини, а потім до США. Дружина і син не встигають. У 1962-му йому вдається побувати у Варшаві, куди приїжджає Богумила. Це було їхнє останнє побачення. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека. Наступного року вона померла.

Ще в 1958-му Евген дізнається, що Зоя Равич, яка після другого заміжжя носила прізвище Плітас, овдовіла і живе в Канаді. Надсилає їй листа із пропозицією вести переписку. Зоя погоджується і нині ми маємо більше півтисячі (!!!) листів від Маланюка до «звичайної сіренької жінки», надісланих їй протягом 1958-1968 років. На прохання письменника вона відправляє посилки до сім’ї сина. Евген і Зоя зустрічаються. Спочатку в Торонто, потім – у Нью-Йорку. «Мила Зоє! Дякую вам за ці дні, що провів їх справді в родині і що відчув себе молодшим на 30 літ», - пише їй після першої зустрічі. Здається, їй вдалося хоча б на схилі літ його «іржаве життя відродити», як колись він писав у присвяченому їй вірші.

Останнє ж побачення із Наталкою Лівицькою-Холодною припадає на початок 1968-го, за кілька тижнів до смерті Маланюка. Ця зустріч відбулася в Нью-Йорку, де вшановувалась сумна дата – 25-річчя загибелі Олени Теліги. Поет поводив себе стримано, був небалакучим. Чи то кохання минуло, чи то роки давали про себе знати… На його смерть вона відгукнулась поезією «По кому подзвін»:

Хтось помер. Хтось чужий:

ні брат, ні коханець.

І було між нами скільки завіс!

Втім, у 1971-му, оглядаючись за минулим, у вірші «Ліричний спогад», вона із вдячністю згадає  про «імператора залізних строф», котрий був не тільки незламним і безкомпромісним у своїй боротьбі та творчості, але й ніжним, вразливим, спраглим любові та, головне, сам умів кохати:  

То була пора неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена.

Наче вірші без одного рядка…

 

 

 

 

#Цікавинки_з_часопису Лайонел Шрайвер «Час поговорити про Кевіна»

 

      Український переклад роману американської письменниці Лайонел Шрайвер «Час поговорити про Кевіна» (2003),  зроблений Ольгою Демиденко – доценткою Київської політехніки – побачив світ у 2021році. 

Його було надруковано у журналі іноземної літератури «Всесвіт» (№№ 1-2, 3-6). 

Можливо, ви уже знайомі з сюжетом та героями роману, оскільки прем'єра кінострічки за цією книгою – "Щось не так з Кевіном" – відбулася 19 січня 2012 року.

       Твір приваблює глибоким психологізмом і, на жаль, надзвичайною соціальною актуальністю. Бо проблеми, що в ньому порушуються, є надзвичайно болісними не лише для Америки, але й для багатьох інших країн, і про них важливо знати, говорити та запобігати кризовим ситуаціям.

       «…навіть в розпачі або лінощах я люблю свого сина. Йому лишилося відбути ще п'ять похмурих років у дорослій колонії і я неможу поручитись за те, що вийде звідти».

       Книгу присвячено не просто підлітковій жорстокості, а злободенному явищу, яке англійською називається "school shootings" – "шкільні розстріли". Це роман-трагедія, головний герой якого незадовго до свого 16-річчя реалізував ретельно підготовлений план вбивства однокласників, учителів, а також своїх рідних, лишивши у живих тільки матір, від імені якої і ведеться оповідь. Дуже промовистий епіграф, який обрала авторка: "Дитина потребує вашої любові найбільше тоді, коли найменше на це заслуговує (Ерма Бомбек)". Це роман про любов і нелюбов, про прийняття і психологічну заскорузлість, про ідеалізацію подій і про заперечення реальності, про булінг і мобінг, про біль матері, про самозречення, про пошуки причин і усвідомлення скоєного, спокуту, про підводні камені сімейних стосунків, про те, про що так часто мовчать у кожному, не лише американському суспільстві. Цей текст вражає ще й численними відсилками на реальні події, що лише підкреслює його важливість для сьогодення.

       Завжди чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Приходьте, беріть, читайте!

#Цікавинки_з_часопису #Всесвіт 

#Неквапливе_читання "Три долі" Марка Вовчка

 

Неквапно читала «Три долі» Марка Вовчка і, впиваючись колоритною живою мовою та, слідкуючи за розвитком подій і непростими любовними перипетіями, відчула деякі асоціації. Звісно, що із одним вельми інтересним твором іншої нашої геніальної авторки – Ольги Юліянівни Кобилянської, що й недивно, бо останнім часом добряче «підсіла» на її літературний доробок. Але спершу кілька слів про «Три долі».

 Хима, Катря, Маруся – три головні героїні цієї повісті зовсім різні за характерами і доля у кожної складається по-своєму. Вірніше, авторка дає можливість вибору кожній з цих дівчат – безперечно, з огляду на обставини та час, у якому їм судилося жити, але у цьому уже  був і певний виклик епосі, і уставленим звичаям. Вибір, якщо вже геть одверто, невеликий був тоді для жіноцтва, особливо із тієї верстви суспільства, яку зазвичай у своїх творах оспівувала Марко Вовчок - селянок: як не заміжжя, то в монастир тобі дорога або лишайся сама вік вікувати. Проте, навіть при такій небагатій «пропозиції» кожна намагається йти своїм шляхом.

Життєрадісна та повна енергії Катря не може змиритися з тим, аби той, кого кохає, на серці іншу мав – най навіть і засватати її, Катрю, хоче… Обирає чернечий постриг всупереч волі батька та без його благословення і, ревно молячись та рятуючи душу, втрачає найкращу частинку цієї душі і стає «якась захолоділа».

 Тиха та слухняна Маруся виходить заміж з великого кохання… На жаль, нерозділеного, але також свідома свого вибору, бо ладна лишитися одна і не скоритись ймовірним присилуванням матері до шлюбу з нелюбом. В результаті бідує, рано втрачає зовнішню привабливість, але тішиться тим, що усі трійко її дітей схожі на чоловіка, адже «весело, як є з ким радіти, та й те добре, коли є об кім поплакати. Їй же богу моєму, добре! Гірка, та жива вода, кажу вам…» Найщасливіше складається життя виваженої та поміркованої Хими. Можливо тому, що сирота і покладатися звикла лише на себе. І, хоч свідомо лишається без пари, що було на той час досить сміливим вибором, але не самотньою: «Я живу собі придобно на своїй селитьбі. Сусіди до мене ходять, а я знов до їх – довідуємось. Радимось, як городи засіваємо; вкупі наш одпочинок у свято». Зверніть увагу на «придобно», «селитьба» - тільки в одному реченні два розкішних слова, а скільки їх у самій повісті – здуріти можна від цих яскравих діалектизмів, філігранних синтаксичних зворотів та живої народної мови. Недарма ж сам Тарас Григорович колись на запитання Івана Тургенєва: «Кого потрібно читати, аби вивчити вашу мову?», відповів, не вагаючись: «Марка Вовчка – він один нашу мову знає!».

 І вся ота соковита некваплива оповідь у «Трьох долях» ведеться від імені Хими. Так само, як у «Меланхолійному вальсі» Ольги Кобилянської, одній із трьох героїнь – Марті – відведена роль оповідачки і це через її оптику ми оцінюємо ситуацію, події та характери. Отже, Марта, Ганнуся та Софія Дорошенко в противагу Хими, Катрі та Марусі. До речі, зважте на етимологію по прізвищу лише однієї дівчини у «Меланхолійному вальсі», що є невипадковою, на мій погляд, ідентифікацією і на цю тему можна зробити окремий допис. Втім, нині я хочу закцентувати на іншому: як, все ж таки, змінилися можливості та «пропозиції від долі» для жіноцтва за менш, аніж п’ятдесят років, котрі відділяють ці два літературні твори. Та й самі головні героїні уже не прості селянки, а інтелігентки, котрі, хоч із певними труднощами, але рішуче завойовують собі позиції і у реальному житті, і у мистецьких витворах…

А воно, життя, не стоїть на місці і нині нікого не дивує вже жінка-художник, жінка-лікар, жінка-професор, жінка-водій і, я впевнена, якби хтось зараз вирішив продовжити традицію Марка Вовчка та Ольги Кобилянської і взявся за опис трьох сучасних героїнь, то одна з них точно мала би долю жінки-воїна. Не знаю, добре це чи погано, бо перша жінка в світі, котра була офіційно зарахована на військову службу в званні офіцера – українка Олена Степанів, пройшовши звитяжний бойовий шлях, зробила висновок, що війна і жінка – то речі  несумісні і неприродні, а головне її призначення  зовсім в іншому… Але ми не обираємо епоху, в якій живемо і тому мусимо приймати її виклики, а багато героїнь нашого часу перебувають нині на передньому краї оборони. Дай Боже їм повернутися не на щиті, а зі щитом і витворити собі та Україні безмежно щасливу долю. Героям також, бо вони приречені один на одного – наші героїчні герої та героїні. Слава нації! Смерть ворогам! 

Лілія Бондарук

#Неквапливе_читання         

#Літературні_подорожі "Ребекка" Дафни дю Мор'є

 

Сьогодні, у рамках літературних подорожей, я хочу запропонувати вам «віртуальну екскурсію» сторінками роману  англійської письменниці ХХ ст. Дафни дю Мор’є «Ребекка», який можна віднести до жанру «садибного роману». Саме загадковою садибою Мендерлі із знаменитого роману письменниці ми і будемо віртуально подорожувати.  

Літературний жанр  «садибний роман» був дуже популярний в Англії, країні високорозвиненої садибної культури, особливо наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. Стиль був характерним для таких авторів, як Елізабет Інчбальд, Марія Еджворт, Дж. Остен та ін. Письменниками часто використовувався прийом, коли образ садиби ставав своєрідним портретом героя, доповнюючи його. Наприклад, важливе місце у романі «Гордість та упередження» займає опис чудового маєтку Пемберлі, що підкреслює статус головного героя - містера Дарсі. На думку деяких авторів, в основі образу маєтку Пемберлі лежить один з найрозкішніших «будинків-скарбниць» Англії - садиба Чатсуорт-хаус біля Бейкуела в Дербішірі. Хоча  Пемберлі лише вигадана садиба, вона торкнулася серця багатьох  і читачі, закриваючи книгу, з радістю залишаються впевненими у добробуті маєтку.

На жаль, зовсім інакше складеться доля іншої вигаданої садиби з гучним ім'ям Мендерлі, про яку через півтора століття після занепаду «садибних» романів напише Дафна дю Мор'є у книзі «Ребекка». Знаменитий початок роману: «Минулої ночi менi наснилося, що я знову приiхала в Мендерлей…» - увійшов в історію літератури ХХ ст. Садиба практично є героєм твору та відіграє в ньому значну роль.

Дафна дю Мор'є

Героїня з сумом та захопленням описує прекрасний маєток: «Нiби стою перед залiзною брамою, що веде до алеї, i якийсь час не можу ввiйти, оскiльки грати передi мною зачиненi. На воротях – замок i ланцюг. Увi снi я покликала сторожа, але менi нiхто не вiдповiв, i, придивившись уважнiше крiзь поiржавiлi грати, я побачила, що в сторожцi не було нi душi.

Над димарем не вився дим, а крихiтнi загратованi вiкна зяяли пусткою. Затим, як це буває у сновид, я раптом вiдчула в собi надприроднi здiбностi й, немов дух, пройшла крiзь перешкоду, що постала передi мною. Алея звивалася попереду, вигиналася i збочувала, як завжди, однак, простуючи далi, я побачила, що вона все-таки змiнилася – зробилася вузькою й занедбаною, зовсiм не такою, якою ми ii знали…»

              «Це був Мендерлей, наш Мендерлей, таємничий i мовчазний, яким вiн i був завжди, його сiре камiння виблискувало в мiсячному сяйвi мого сну, а у вiкнах iз середниками вiдображалися зеленi галявини й тераса. Час був неспроможний зруйнувати нi бездоганну симетрiю цих стiн, анi саме мiсце – коштовний камiнь у заглибинi долонi.

Тераса спускалася до галявин, а галявини простягалися аж до моря, i, розвернувшись, я побачила срiбне, осяяне мiсяцем плесо, що нагадувало озеро, чий спокiй не порушували нi вiтер, нi гроза. Жоднi хвилi не бентежили цих примарних вод, i жодна гнана вiтром iз заходу хмара не затьмарювала чистоти блiдого неба. Я знову повернулася до будинку, i хоча вiн стояв незайманий, неторканий, нiби ми полишили його лише вчора, я помiтила, що сад, як i гай, пiдкорився закону джунглiв».

 

Похмуро-готичний стиль твору тримає читача в напрузі і передчутті  біди. За кожним, хто входить у маєток Мендерлі, немов тінь слідує його колишня господиня Ребекка. Мендерлі - справжня архітектурна перлина, фамільний маєток де Вінтер,  де пройшло життя не одного покоління родини.

Відомо, що Мендерлі мав свій прототип – маєток XVII в. Менабіллі в містечку Фой  (пишеться Fowey, читається Фой), що в англійському Корнуоллі.

                                        Дафна дю Мор'є біля будинку у садибі Менабіллі

 Саме Корнуолл було головною пристрастю у житті Дафни дю Мор'є. Садибу Менабіллі письменниця добре знала, орендувала майже два десятки років і навіть вкладала у реставрацію маєтку усі свої гроші. Не дивно, що він стає зразком садиби у романі «Ребекка».

Роман Дафни дю Мор’є починається і закінчується образом знищеної садиби. Ребекка безжалісно відібрала найдорожче, що було у Максима Вінтера, – його будинок, його Мендерлі… Але ось парадокс: хоча описаний у книзі маєток згорів вщент, він  успішно продовжує своє життя у реальності!

В будинку, відомому як Менабіллі, Дафна дю Мор’є  прожила більше 26 років. Маєток з першої миті, коли вона побачила його у 1926 році, і до  останнього дня  життя зачаровував, надихав і захоплював її. Після багатьох років планування та мрій Менабіллі, поблизу Ґріббін-Хед у Корнуоллі, нарешті став сімейним будинком Дю Мор’є, -  їй вдалося вмовити родину Решлі, власників,  здати його їй в оренду.

Для письменниці це завжди було більше, ніж просто стіни та дах над головою. Менабіллі був джерелом натхнення та притулком, де вона проводила години самоти, пишучи у своїй хатинці в саду. Вона називала це своїм «будинком таємниць», але це також був її дім історій, найвідомішою з яких є готичний роман «Ребекка».

                                                              Менабіллі у 17 столітті

Враховуючи  вік будинку, не дивно, що історії Менабіллі просочуються із самих стін. Побудований у 1596 році Джоном Решлі, головою родини, будинок відіграв важливу роль у багатьох розділах місцевої історії. Він пережив політичні потрясіння та руйнівні удари долі. Під час громадянської війни (1641–1651) Менабіллі, на той час один із найкращих особняків у Корнуоллі, було пограбовано та майже знищено. Його власника-рояліста Джонатана Решлі зачинили в замку Сент-Моус. І Менабіллі вперше загинув...

Але будинок був врятований і майже повністю перебудований його 4 -м власником Філіпом Решлі в 1710 році. Навколо фешенебельного сімейного будинку виросли красиві ландшафтні сади, повні екзотичних і рідкісних рослин. А трохи більше ніж через сто років Менабіллі знову був у руїнах. Цього разу ледь не знищила будинок пожежа.

У 1824 році , під час реконструкції будинку було зроблено досить вражаюче відкриття: у невеликій прихованій кімнаті був знайдений скелет молодого чоловіка. Цей дивний епізод в історії будинку захопив уяву Дю Мор’є і став натхненням для її нової книги. Тіло в таємній кімнаті було включено як частину сюжету у твір «Королівський генерал» , дія якого відбувається в Корнуолі під час громадянської війни.

                                                                       У садах Менабіллі

Живучи в Менабіллі, Дафна написала ще 16 книг, у тому числі романи « Моя двоюрідна сестра Рейчел» і «Будинок на березі», а також низку науково-популярних публікацій, у тому числі « Зникаючий Корнуол» . Але Дафна дю Мор’є ніколи не була власницею Менабіллі, сім'я Решлі лише здавала його їй в оренду , яка у  1969 році завершилася. Дафна писала: «Є рослина, мандрагора, яка кровоточить і кричить, коли її висмикують, і саме це я відчувала, покидаючи Менабіллі».    

                                  

Сім’я переїхала до Кілмарта всього за пару миль звідси, і хоча вона була щаслива там і продовжувала писати, серце Дафни належало Менабіллі. В один з квітневих днів 1989 року сильні вітри здіймали море, а дощ вибивав вікна в Кілмарті. Незважаючи на погоду та слабке здоров’я, Дафна попросила свою подругу Маргарет Робертсон відвезти її до бухти Прідмут, найближчого пляжу до Менабіллі, де вона та сім’я провели багато щасливих днів. Дафна вийшла з машини й кілька хвилин спостерігала за хвилями. Потім вона попросила, щоб її відвезли до Менабіллі. Це був її останній візит. Через три дні письменниця померла уві сні.

                                      Містечко Фой у Корнуоллі, де знаходиться маєток Менабіллі.

Внаслідок популярності роману ім'я «Мендерлі» стало надзвичайно популярним як назва для маєтків і звичайних будинків. Наприклад, ірландська співачка Енія перейменувала свій Дублінський замок на замок Мендерлі.

        З літератури образ маєтку Мендерлі проникнув в інші види сучасного мистецтва. Так, Мендерлі з'являється у кіно- та телевізійних екранізаціях роману: фільмі 1940 р. Альфреда Хічкока, телесеріалі 1997 р. та фільм 2020 р. Бена Уітлі. Дія фільму датського режисера Ларса фон Трієра «Мендерлей» (2005) розгортається в подібному заміському маєту з численною прислугою. «Замок Мандерлі» фігурує в одному з фантастичних творів Кіма Ньюмана «Анно Дракула», де зображується альтернативна історія Великобританії ХІХ ст. Нарешті, у романі Стівена Кінга «Мішок з кістками»  (1998 р.) «Мендерлі» – це таємничий напівізольований будинок біля озера в штаті Мен, що існує у снах головного героя Майка Нунана .

          Марина Місюк

          #Літературні_подорожі

           

#Літературні_подорожі Ден Браун "Інферно".Частина 3.Коридор Вазарі

 

Сьогодні ми продовжуємо подорожувати Флоренцією, а саме знаменитим «Коридором Вазарі»-

хитромудрою архітектурною будовою, що розтягнулася на більш ніж 700 метрів у довжину і з'єднує кілька знаменитих будівель Флоренції. Частина коридору розташована над магазинчиками мосту Понте Веккіо (про нього читайте у Частині 2 нашої подорожі Флоренцією). 

Крім цього, в будівлі зберігаються унікальні шедеври живопису відновлені після Другої світової війни. Все це робить коридор Вазарі однією з найвідоміших пам'яток міста.

 Що про коридор Вазарі написано в романі «Інферно»? Цитую: « Corridoro Vasariano — коридор Вазарі - спроєктував Джорджо Вазарі за наказом правителя з династії Медичі, великого герцога Козімо Першого, щоби забезпечити безпечний прохід від його резиденції в Палаццо Пітті до адміністративних установ, розташованих за річкою Арно, у Палаццо Веккіо» (Кінець цитати).

 

Декілька цікавих фактів з історії споруди. Тосканському герцогу Козімо I Медічі треба було якось діставатися до власних кабінетів, розташованих в Уффіці, де він звик працювати. Але треба було проходити через Старій міст (Понте Веккіо) та терпіти сусідство торговців м'ясом та чинбарів, що торгували обробленими шкірами і натовпом флорентійців. Для зручності ремісники розташували поряд з мостом і власні майстерні. Декілька убивств представників родини Медічі примушували і герцога дбати про власну безпеку.

Вазарі не належав до видатних архітекторів, тому запропонував герцогові довгий коридор, освітлений невеликими вікнами. Галерею коридору підняли на арках, вхід був через малопомітні двері в приватних садах Боболі. Будівництво тривало п'ять з половиною місяців. Споруду, котра перетинала річку Арно добудували у 1565 р. Як і у всіх довідниках довжина коридору різниться від 750 метрів до одного кілометра і 200 метрів.

Велика частина коридору проходить над мостом Понте Веккіо.

«За аналогією зі знаменитим ходом Пассетто у Ватикані, коридор Вазарі за своїм призначенням був потаємним ходом. Він простягнувся більш ніж півмилі від східного краю садів Боболі аж до центру Палаццо Веккіо, на своєму шляху перегинаючи Понте Веккіо та звиваючись крізь галерею Уффіці.

Коридор Вазарі й досі слугує за схованку, але не для аристократів Медичі, а для мистецьких творів: майже необмежена площа стін у цьому коридорі стала домівкою для багатьох рідкісних полотен, яким бракувало місця в галереї Уффіці.

Ленґдону вже доводилося бувати в цьому коридорі кілька років тому під час приватної туристичної подорожі. Того дня він довго милувався запаморочливими полотнами, включно з найбільшою у світі колекцією автопортретів. Він кілька разів зупинявся, щоби поглянути в панорамні вікна, які давали відвідувачам можливість відстежувати свій шлях із піднятого над поверхнею землі проходу» (Кінець цитати).

Коридор давно скарбниця автопортретів різних художників. Серед них Рафаель Санті, Джуліо Романо, Антоніс Мор, Лука Джордано, Тиціан, Пітер Пауль Рубенс, Рембрандт, Ежен Делакруа, Орест Кіпренський, Іван Айвазовський, Фредерік Лейтон, Карл Ларссон, Андерс Цорн, Джованні Больдіні, Джон Сінгер Сарджент, Марк Шагал… Копій мало, але вони мають історичне значення, серед них старовинна копія автопортрета Альбрехта Дюрера. В 20 ст., коли почали опікуватись гендерними проблемами, звернули увагу й на автопортрети відомих жінок-художниць. Кількість автопортретів досягла півтори тисячі зразків, а картин близько семи сотень

«…Що далі вони заглиблювалися в коридор, то більше Ленґдон усвідомлював, наскільки амбіційним архітектурним витвором став свого часу цей перехід. Піднятий над містом майже по всій довжині, коридор Вазарі нагадував довжелезну змію, що звивалася повз будівлі від Палаццо Пітті, через ріку Арно й до самісінького центру старої Флоренції. Здавалося, цей вузький побілений перехід тягнувся цілу вічність, час від часу ненадовго відхиляючись то праворуч, то ліворуч, щоби уникнути перешкоди на своєму шляху, але при цьому незмінно прямував на схід через ріку Арно».(Кінець цитати).

Відвідати коридор Вазарі дозволено лише з екскурсією у кількості не більше 20 осіб. Вони проводяться нечасто і вимагають залишати замовлення заздалегідь. Діти до дванадцяти років та інваліди на візках не допускаються (останні з міркувань безпеки інвалідів тому, що там є вузькі ділянки зі східцями, котрі не обладнані похилими пандусами). Ціна квитка мінлива від пори року, найбільша ціна 85-89 евро з одної особи. Тривалість екскурсії лише одну годину і ніяк не більше, незважаючи на скарги екскурсантів. Кількість експонатів настільки велика, що екскурсоводи не встигають навіть перелічити імена художників в коридорі. Вхід від галереї Уффіці, а вихід з двері, що розташована біля Гроту Бонталенті в Садах Боболі.

Марина Місюк

#Літературні_подорожі