#Я_зараз_читаю Сара Пеннер Зникнення аптекарки

 

Сара Пеннер

Зникнення аптекарки

Лондон 1791р.

«Вона прийде на світанні – жінка, лист від котрої я тримаю в руках, жінка, імені якої ще не дізналася. Я не знала, скільки їй років і де вона живе. Не знала її статусу в суспільстві, не знала, які лихі задуми плекає вона по настанні темряви. Можливо, вона безневинна жертва, а може, й грішниця. Молода дружина або лихопомна вдова. Годувальниця або куртизанка.

Попри все те, чого я не відала, одне розуміла достоту: ця жінка точно знала, кому готує смерть…»

Нелла Клевінджер володіє невеликою та прихованою аптекою для жінок. Знайти її зможе тільки той, хто знає це місце. І придбати в ній можна не тільки ліки, а й різноманітні отрути. Та одного разу, за дорученням своєї господині, до цього загадкового місця заходить 12-річна Еліза. Ось тоді їм доведеться зіткнутися з жахливими подіями із величезною кількістю таємниць та загадок. Як складуться долі героїнь? Що станеться з аптекою?

Наш час.

«Планувалося, що в Лондон я приїду не сама.

Святкова подорож на честь річниці шлюбу – це задум для двох, а не для одного. Проте коли я на самоті вийшла з готелю на яскраве світло літнього лондонського пообіддя, порожнеча ліворуч і праворуч від мене свідчила про протилежне…»

Керолайн – прибуває до Лондона, втікаючи від сімейних негараздів. На березі річки Темзи вона знаходить старовинний флакон з гравіюванням ведмедя, а всередині дивну записку. Все оповите величезною 200-річною таємницею, яку Керолайн прагне розгадати.

Заінтриговані? Що ж, недарма, сюжет захоплює з перших сторінок, атмосфера переживань та емоцій героїнь торкаються душі, тож книгу читати цікаво та легко! 

 

#Читай_кіно. "Англійський пацієнт".

 

#Читай_Кіно: Коли книга і фільм — два абсолютно різні шедеври про одне кохання.Чи бувало у вас так: ви дивитеся фільм — і це чиста візуальна поезія, а потім відкриваєте книгу — і опиняєтеся в абсолютно іншому, тоншому та глибшому всесвіті? Сьогодні в нашій рубриці історія, яка підкорила і Букерівську премію, і Американську кіноакадемію (аж 9 премій «Оскар»!).Розгадуємо таємниці «Англійського пацієнта» — роману Майкла Ондатже та екранізації Ентоні Мінгелли.

📖 Книга: Мозаїка спогадів та поезія тексту

Якщо ви чекаєте від роману Майкла Ондатже лінійного та бурхливого голлівудського сюжету, він вас здивує. Книга — це скоріше медитація, чуттєвий лабіринт і поезія в прозі.

Про що вона насправді: Це історія не лише про пристрасть графа Алмаші та Кетрін. Це розповідь про чотирьох зраннених війною людей у напівзруйнованій італійській віллі: обгорілого до невпізнаваності чоловіка, молодої канадської медсестри Хани, професійного злодія та шпигуна Караваджо та індійського сапера Кіпа.

Чому варто читати: Ондатже пише запахами, дотиками та пустельним вітром. Книга набагато більше уваги приділяє саме Кіпу та його стосункам із Ханою, розкриваючи тему того, як війна руйнує культури та ідентичності.

🎬 Фільм: Велична мелодрама, що забирає подих

Ентоні Мінгелла зробив майже неможливе — він перетворив складний, фрагментарний роман на одну з найвеличніших кіносаг XX століття.

Про що він насправді: Режисер змістив акценти, зробивши головною лінією саме трагічне, всепоглинаюче та заборонене кохання на тлі пісків Сахари. Оскароносний дует Ральфа Файнса та Крістін Скотт Томас створив таку хімію, від якої екран буквально плавиться.

Чому варто дивитися: Неймовірна музика Габріеля Яреда, візуальна краса пустелі, що здається живою істотою, та блискуча гра Жульєт Бінош (яка отримала «Оскар» за роль Хани). Фільм б'є в саме серце і змушує плакати навіть суворих критиків.

У чому різниця?

Фільм — це гаряче дихання пустелі та пристрасть, яка ламає долі.

Книга — це тиша покинутої вілли, де кожен шелест сторінки «Історії» Геродота повертає до життя чиїсь спогади. Фільм про те, як кохають, книга — про те, як пам'ятають.

#Цікавинки з часопису "Літературна Україна". Юрій Щербак.

 

     Серед цьогорічних лауреатів Шевченківської премії чи не найцікавішою постаттю видається Юрій Щербак. Як мінімум з огляду на вік: йому, уявіть собі, 91 рік! Він почав експериментувати зі словом ще в середині минулого століття і ось щойно тепер, у 2026-му, головна мистецька відзнака України наздогнала письменника.

     На рахунку киянина – майже двадцять книг. Від перших збірок оповідань і повістей до 500-сторінкових романів. А найвідоміший твір Юрія Щербака, звичайно ж, «Чорнобиль», який побачив світ невдовзі після аварії на ЧАЕС і мав чималий резонанс. Те, про що тоді боялися говорити навіть на кухні, зазвучало на повен голос. До речі, саме ця документальна повість була серед джерел, що надихнули творців однойменного британо-американського серіалу, який вийшов декілька років тому на телеканалі НВО.

     Нині письменник живе між Україною та Норвегією. Час від часу приїздить до рідного Києва – для підготовки до друку нової книги, або ж на зустріч із читачами. Послухати одного з «останніх могікан» української літератури, який відомий своїми антиутопіями, завжди збирається чимало охочих. Журналісту Богдану Бондаренку («Ukranian People») вдалось записати ексклюзивне інтерв’ю з Юрієм Щербаком. Про повномасштабну війну, що триває п’ятий рік; про секрети творчої лабораторії письменника; про рецепти щасливого сімейного життя і, звісно, Національну премію ім. Т.Г. Шевченка, що нею відзначили книгу підсумків та пророцтв Юрія Щербака «Мертва пам'ять. Голоси і крики», йдеться у інтерв’ю, що опубліковано в газеті «Літературна Україна» (№ 4, 2026 р.).

     Тож чекаємо Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Приходьте, читайте, ближче знайомтесь з життям та творчістю неймовірно цікавого письменника – Юрія Щербака.

#Читай_кіно. "Коли буркотун підкорює серця: Фредрік Бакман. "Чоловік на ім'я Уве".

 

 

​Уявіть собі чоловіка, який вважає всіх довкола ідіотами, чітко стежить за дотриманням правил паркування і готовий влаштувати скандал через неправильно сортований сміттєпакет. Знайомтеся, це Уве. Йому 59 років, він не любить людей, не вміє вести світські розмови й понад усе хоче, щоб його залишили в спокої. ​Але за цим залізобетонним фасадом ховається серце неймовірної сили.

​Сьогодні у нашій постійній рубриці #Читай_кіно ми говоримо про абсолютний бестселер шведського письменника Фредрика Бакмана «Чоловік на ім'я Уве» та його дві блискучі екранні адаптації.

​ Книга: Чому її варто прочитати?

​Книга Бакмана — це феномен. Вона змусить вас сміятися вголос на одній сторінці й витирати сльози на наступній. Бакман володіє суперсилою: він пише про прості речі — самотність, втрату, сусідську взаємодопомогу та кохання — без пафосу, але так, що це пробирає до мурашок. ​«Можна жити так, ніби все життя попереду, а можна просто жити».

​Це історія про те, як один затятий буркотун, сам того не бажаючи, стає ангелом-охоронцем для цілого району. І про те, як важливо заглянути глибше, перш ніж засуджувати людину.

​ Кіно: Шведська душевність чи голлівудський масштаб?

​Цій історії так пощастило з екранізаціями, що обрати найкращу — те ще завдання. Глядачам доступні два чудових варіанти:

​1. Шведський оригінал: «Чоловік на ім'я Уве» (2015).

​У головній ролі: Рольф Лассгорд.

​Атмосфера: Справжня, автентична скандинавська трагікомедія. Фільм ідеально передає суворий шведський колорит і тонкий гумор книги. Стрічка отримала дві номінації на «Оскар» і завоювала серця мільйонів. Рольф Лассгорд у ролі Уве — це стовідсоткове влучання в образ.

​2. Голлівудський рімейк: «Чоловік на ім'я Отто» (2022)

​У головній ролі: Том Генкс.

​Атмосфера: Американська адаптація (тут головного героя звати Отто), яка вийшла більш м'якою, сонячною та емоційною. Том Генкс у ролі чарівного буркотуна — це окремий вид мистецтва. Фільм трохи більше зміщує акценти в бік сімейної драми, але залишається неймовірно теплим.

​🧐 Що спочатку: читати чи дивитися?

​Наш вердикт: Спочатку відкрийте книгу. Бакманівський внутрішній монолог Уве, його спогади про дружину Соню та описи котячих мислей (так, кіт там — окремий повноцінний персонаж!) найкраще сприймаються через текст. ​А вже потім вмикайте фільм: шведський — якщо хочете ближче до оригіналу, або американський з Томом Генксом — якщо прагнете затишного вечора під теплим пледом.

​Ця історія — найкращі ліки від осінньої хандри чи весняного спліну. Вона нагадує, що ніхто з нас не створений для самотності.

 

​

#Неквапливе читання. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Ч. ІІ

Продовжую оповідку про цікаву особистість, самобутнього поета та визначного діяча на ниві української справи Мусія Семеновича Кононенка. Минулий мій допис закінчувався зворушливим уривком із його «Спогадів» під назвою «Таїна». Йшлося там про випадок із дитячих років малого Мусія, коли не дозволив він знеславити свою добру матусю. Не буду переповідати цю історію. Кому закортить відновити у пам’яти, читайте попередній допис, а я, як і обіцяла, іду далі…

Усе хороше у вдачі Мусія було саме від матері. Сам він про те пише так в оповіданні «Мої приятелі – Ілько та Йосип»:

«Я, брати мої і сестри жили між собою дуже лагідно увесь свій вік. Ми ніколи не сварилися, не лаялися і ніколи один другому не сказали «брешеш». Це були наслідки виховання нашої матері. Вона зуміла влити в наші душі любов одного до другого і справжню братську повагу. Ми так до цього призвичаїлися, що нам і в дитячих роках, і зараз було б і дивно, і чудно, коли б ми інакше ставились одно до одного. Нас усіх дивувало і дивує, коли ми чуємо, що брати і сестри лаються між собою; нам це здається святотатством.

Отже, не зважаючи на такі лагідні відносини поміж собою, нам не вдалося дружити ні брат з братом, ні з сестрами. Не вдалося через те, що убожество дуже швидко порозсипало нас по наймах, по чужих людях, і ми жили вкупі до 10-12 років, не далі…»

Злидні, серед яких минало дитинство поета, стали причиною того, що хлопець лише дві зими ходив до школи, хоча й виявляв великий потяг до знань і книги. Зворушує епізод зі згадок про ті часи, коли одного холодного осіннього ранку зібрався Мусійко на навчання, а чобіт у нього нема. Так босоніж і побіг. Вчитель зглянувся над малечею й дав матері грошей на взуття. Потім вона, звісно, відробила ті гроші пранням та прасуванням вчителевого одягу, але дитина була щасливою. Ця жага до пізнання нового вражала. Адже не тільки чобіт не було за що купити, бракувало олівців та звичайного паперу. У тому ж таки оповіданні «Мої приятелі – Ілько та Йосип» читаємо: «…Ця потреба паперу настільки глибоко засіла в моїй душі, що я й зараз люблю білий папір, ніколи без толку не витрачаю його, жалію залишати несписаним, і коли бачу багато чистого паперу, то почуваю до нього не то жадобу, не то любов, чи якусь особливу ніжність.

Ми з Йосипом нишком бігали до жидів, робили їм що-небудь і просили їх дати нам чистого паперу, і вони давали нам, бо у кожного жида була крамниця, і папір у них був.

Гроші, що давали нам по копійці або по 2 коп. на Паску або на Різдво, ми витрачали тільки на папір та олівці. Часом купували в складчину і ділились по рівній частині, особливо олівцями, яких не мав змоги купити ні я, ні Йосип. А в складчину це можна було зробити, а тоді розрізати олівця або пополам, або одному третину, а другому дві третини, коли в одного було 2 коп., а у іншого – 1 коп».

А яке то щастя було дітям, коли потрапили вони на панський двір і свинар повів їх до дерев’яної будки і сказав, що тут вони можуть назбирати собі паперу: «Біля будки воняло, і справді ми бачили, що під будкою біліє папір. Ми полізли туди і один перед одним нагрібали оберемки паперу. Папір виявився забрудненим, але ж нас це не засмутило, ми тільки дивувались панам: як так можна, щоб стільки доброго паперу псували вони і викидали біс-батька-зна куди і паскудили його. Ми з Йосипом пообривали забруднені місця, а все, що було чисте, позабирали з собою і були на той час дуже щасливими людьми…»

До слова, трагічно коротким було життя Мусієвого приятеля Йосипа. Хлопчина мав великі здібності до малювання: «Він поза очі малював портрети, дуже схожі на тих, кого малював», - читаємо в «Спогадах» М. Кононенка і далі: «Йосипу дуже багато діставалось від батька та матері за його малювання. Не маючи паперу та олівців, Йосип малював вуглем та крейдою, і в їх дворі було помальоване все: і двері, і стіни, і де була яка дошка. За це малювання Йосип поплатився і своїм життям…» Перед Великоднем місцевий батюшка ходив по хатах з молитвою і брав од селян за те свою подать: коробку вівса або другого якого зерна, п’ятеро яєць, одну хлібину і п’ять копійок. «Найбільше обурювало селян, що треба було давати п’ятаки, яких ні в кого не було. Ми, діти, усе оце чули, бачили, співчували нашим батькам і гнівались на попа.

В цей час Йосипів батько лагодив свої ворота і закопав нового стовпа, добре виструганого. Йосип скористувався цим випадком і на тому новому стовпі намалював попа, і притому так удатно, що б хто не зиркнув, то зараз угадає свого батюшку. Він намальований був так: борода придержує хреста, а в руках держить: яйця, хліб і п’ятака. Фігура була досить комічна. Люди сходились, дивились, сміялись і казали: «Так, так!»

Про малюнок цей дійшли чутки і до батюшки. Батюшка сам прийшов до Йосипового батька і запевнився, що все так, як говорили люди. Батюшка гірко розсердився, почав кричати, що він посадить Йосипового батька в острог, що запровадить його в Сибір і т. д. Йосипів батько злякався і тут же при батюшці почав бити Йосипа. Бив його довго і добре, нарешті Йосип вирвався і побіг з хати, а його батько взяв ножа та пішов вишкрябувати малюнок на воротях.

Настав вечір, а Йосипа не було, додому не вертався. Уже треба й спати лягати, а Йосипа нема. Батько пішов шукати сина. Обійшов увесь двір, усі будівлі – Йосипа нема і не було. Так не було до ранку. Ранком Йосипова мати пішла в погріб за буряками і там знайшла Йосипа. Він упав у погріб. Попав головою в діжку з буряками і там залився».

Домашня сільська педагогіка того часу вельми жорстоко вплинула на формування особистости й самого Мусія Кононенка. Зізнаюсь, мені дуже кортіло оминути цю тему, але не хочу нічого загортати в красиві фантики. Врешті, сам М. Кононенко пише про себе правдиво та щиро і тому запропоную Вам ще один  уривок для неквапливого читання: з оповідання «Як я став нерелігійним». Коротко зазначу, що почалася ця історія досить невинно: малий Мусійко замислився над словами материної молитви, у якій мовилось: «Раніше не було нічого, та Господь із нічого утворив землю, небо і усяку тварину, рослину, а потім і людей…». Трапилось це в серпні 1871 року, коли хлопцеві заледве виповнилось сім літ…

«…Матері ще не було, а п’яний батько сидів біля столу та крутив цигарку. Під натиском дуже важливих думок я почав закидати батька питаннями:

-         Де взявся Бог? Що було до створення землі? Чи були у Бога батько та мати? Чи були брати, сестри? Де і як жив Бог, поки не утворив неба та землі?

Батько витріщив на мене очі, довго дивився, а потім сказав спокійно:

-         А підійди до мене ближче!

Я підійшов.

Батько зараз же зібрав у одну жменю мого довгого чуба. Мені заболіло, але я не скривився і не скаржився: може так і треба перед поясненням важливих питань, подумав я, а батько тим часом встав з лави, подивився навкруги себе і, не випускаючи мого волосся з рук, повів мене з хати у сіни, а потім і надвір.

-         Ось я тобі зараз покажу, де взявся Бог, де його брати, сестри і що було до створення землі і неба.

Перед порогом супроти сіней лежала ціла купа квасолиння. Батько привів мене до того квасолиння, далі набрав його у праву руку, скільки треба було, і, скинувши з мене штаненята, почав «показувати», де взявся Бог. Треба зауважити, що в мене була така вдача, що я ніколи не тікав і не виривався, коли мене хотіли бити; у п’яного батька була така вдача, що бив дуже немилосердно. Така несподівана батькова відповідь на мої важливі запитання глибоко образила мене. Мені спочатку навіть не вірилось, що батько буде мене бити. Я повірив тільки тоді, коли почалася бійка і коли кінчики квасолиння гарячими жаринками обпекли моє тіло… - За що ж мене батько б’є? – думав я і навіть не просився, не плакав. Не плакав через тяжку образу, а не просився, бо не знав, за що просити, чи від чого відпрошуватись. Моя мовчанка, видимо, дратувала п’ яного батька, бо удари посипались ще сильніші, зліші. Мною опанувало якесь окаменіння. Я не тільки не плакав, а, зціпивши зуби, вирішив не плакати і не кричати, хоча б батько мав убити мене на смерть, і рішення своє витримав. Як відбувалася бійка і чи довго вона тривала, я не знаю. Пам’ятаю тільки, що коли я отямився, розплющив очі, то побачив, що на мене хтось виливає з відра воду. Я підвівся і сів у грязь. Біля мене були калюжки води. Увесь я був мокрий, з голови капала вода поперед мене і котилася струмочками по спині під сорочкою. Я пізнав того, хто лив на мене воду, - то був Микола Дудченко, що жив через дорогу від нас. Тут же збоку стояв і батько. Микола Дудченко був дуже поважний чоловік на все село і вже в літах. Мабуть, через це саме він сміливо говорив до мого батька:

-         Ти не батько, не людина, ти п’янюга, ти сатана! Як тобі не соромно, як тобі не гріх перед Богом? Подивися, що ти зробив з дитиною? Глянь, він ледве дише, ти убив його!..»

На щастя, такого фатального кінця не сталося. Мусій оклигав, але відтоді затявся і НІКОЛИ не молився Богу та ні про що у нього не просив. Як він сам говорить про себе, «став нерелігійним». Чи можна його засуджувати за це після такого потрясіння, яке він пережив? Гадаю, що ні, бо попри усі кари Господні, які йому пророчила мати за таку поведінку, виріс з Мусія гідний чоловік:

« - Мамо, я докажу тобі, що не буду ні злодюгою, ні п’янюгою, ні іншим злочинцем, а Богу все-таки молитись не буду. І я почав суворо стежити за собою, щоб часом не стати злочинною людиною.

Така постанова моя і раннє стеження за собою найбільше зробили мені добра в житті. Ця постанова своєчасно утримувала мене від усяких непутящих нахилів, вона примушувала мене задумуватись над різними людськими і власними вчинками і робити належні висновки. З того часу я ніколи нічого чужого не чіпав, ніколи ні з ким не сварився, хоч і прожив уже 54 роки, і до 31 року не брав у рот ні горілки, ні інших напоїв. Далі почав потроху пити, але ніколи на своєму віку не був ні п’яний, ні на підпитку. Думаю, що на підставі оцієї постанови виробилась у мені терпимість до людей взагалі; також не відчуваю я ворожнечі ні на грунті релігійному, ні на грунті національному.

Так я став нерелігійною людиною.

Кажуть, що люди нерелігійні почувають в своїй душі каяття, пустиню, що без релігії людина не може жити – я цього не відчув ні разу».

Отут, товариство, я знову роблю паузу в своїй оповідці про Мусія Кононенка. Далі буде…

 Лілія Бондарук

#Цікавинки з часопису "Локальна історія". Листи.

 

     До уваги читачів №1 часопису «Локальна історія» за 2026 рік. Тема номера – «Листи». Тут Ви зможете дізнатись багато цікавого та раніше невідомого з історії нашої країни, а саме:

   -Чому росія називає «фашистами» своїх ворогів, які виборюють

власну незалежність? Як ця риторика працювала сто років тому і чому вона повернулася сьогодні?

   -Шлюб, про який воліли не говорити: історія домовленостей, честі та скандалів навколо родини Потоцьких і загадкового договору 1700 року.

   -Як люди ранньомодерної Європи готувалися до смерті? Що розповідають заповіти про страхи, віру і щоденне життя кількасотлітньої давнини?

   -Чому славетний гетьман не зміг стати щасливим? Листування Івана Мазепи з Мотрею Кочубей: історія кохання, що перетворилася на політичний скандал.

   -Чи справді козаки написали зухвалого листа турецькому султану? Де ж закінчується легенда і починається реальність?

   -«Малюнок зносин із галичанами». Листи Івана Нечуя-Левицького відкривають інтелектуальну карту українського культурного світу.

   -Як приватні листи ставали простором української солідарності та способом творення нації.

   -Таємниці листування Лесі Українки.

   -Чому «Лист без конверта» авторства Сергія Єфремова, що був адресований Юрієві Коцюбинському, став одним із найвпливовіших текстів доби національно-визвольних змагань.

   -Куліш і його «листи з хутора»: як приватна кореспонденція допомагала формувати нову українську культуру.

   -«Об’єктивно винен, а суб’єктивно — ні»: як виконавці Великого терору благали про «справедливість» та виправдовували себе перед смертю.

   -Таємна операція ЦРУ «Аеродинаміка»: як американська розвідка працювала з українським підпіллям у часи холодної війни.

     І ще багато-багато інших цікавих зустрічей та репортажів. Тож з нетерпінням чекаємо на Вас у стінах нашої книгозбірні!

#Цікавинки_з_часопису "Локальна історія". Поділля.

 
           

Коли говоримо про Поділля, найчастіше йдеться про історичний регіон України, що простягається уздовж річок Дністер і Південний Буг. Знаємо про землі Пониззя часу Руси, Подільське воєводство у складі Великого князівства Литовського, Подільську губернію як частину російської імперії. Врешті – про сучасний переділ території Поділля на області. Але цей край, окрім меж, що визначають його як адміністративну одиницю, мав унікальні господарсько-побутові та мовні риси, матеріальну й духовну специфіку.

     Про Поділля саме як про етнографічний регіон спілкувалась журналістка часопису «Локальна історія» ( №9, 2025 рік) з етнологом, доктором історичних наук, дослідником народного будівництва Романом Радовичем. Ви дізнаєтесь про вплив держав, під владою яких перебувала територія Поділля, на формування традицій Західного і Східного Поділля; про власний досвід участи Романа Радовича в експедиціях на Поділлі; про поширені тут техніки і способи будівництва житла та про те, яким матеріалам надавали перевагу в їх будівництві та ще багато цікавого.

     А ще про печери, фортеці, палаци Подільського краю, про історію та сьогодення цієї надзвичайно мальовничої землі Ви зможете дізнатись із цього числа часопису «Локальна історія».

     Тож запрошуємо Вас відвідати читальну залу Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!