#Цікавинки_з_часопису #Всесвіт

 

     Іван Кіндратович Микитенко — український письменник і драматург доби розстріляного відродження — народився 25 серпня (6 вересня) 1897 р. в місті Рівне (Херсонська губернія, російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) в родині селянина-середняка. Навчався у рідному містечку в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 р. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

     У грудні 1914 р. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

     Через три роки тяжко хворий Іван, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у селі Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

     1922 р. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації(вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій»(1923), «Більшовики»(1923), «У вершині»(1923), «Нуник»(1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах»(1926), та п'єса «У боротьбі»(1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

     Наприкінці 1926 р. Іван Микитенко був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медичний інститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Деякий час письменник живе у недоброї пам'яті будинку «Слово».

Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926 — 1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр»(пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

     Невелика повість «Брати»(1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

     «Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір Івана Микитенка.

     Прозова збірка «Вуркагани»(1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum»(«Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

     Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929). У 1931 р. О. Лісничий, тодішній голова Лисичанського райвиконкому Донецької області, дав йому свій рукопис «Партизани» для рецензії. Цей примірник зберігся в архіві письменника.

     1933 р. з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений(написана тільки перша книга).

     Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура»(1929), «Світіть нам, зорі»(1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі»(1931), «Дівчата нашої країни»(1933), соціальна драма «Бастілія божої матері»(1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п'єс, поставлених не лише в Україні.

     В 1932 р. І. Микитенко стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

     Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті»(1933–1936) і «Дні юності»(1935—1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай»(1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце»(1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п'єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса(«Безсмертні»), про видатного вченого Філатова(«Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

     Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

     Загинув І. К. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня. 3 жовтня 1937 р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України його виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня Іван Микитенко повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 р., його знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

     У 1956 р. парторганізація СПУ розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Ю.Збанацький, його підтримали О.Гончар, І.Цюпа, Л.Первомайський, М.Бажан, І.Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 р. про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

     Дружина, Зінаїда Григорівна, закінчила Харківський інститут народної освіти, вчилася в аспірантурі, працювала вчителькою, померла в Києві 1973 р. Син, Олег Іванович — заслужений працівник культури України, близько трьох десятків років — головний редактор часопису «Всесвіт». Онук — Євген Олегович — дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України в країнах Близького Сходу. Інший онук — Юрій Олегович — кандидат філології, редактор декількох столичних газет, головний редактор журналу «Всесвіт».

     В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

     У № 9-12 часопису «Всесвіт» за 2025 р. в рубриці «Сторінками розстріляного відродження» опублікована повість І. Микитенка «Дитинство Гавриїла Кириченка». Тож будемо щиро раді, якщо Ви завітаєте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби познайомитись із цим твором письменника.

#Я_зараз_читаю Хессон Д. Кишенькова книжка емоційного інтелекту: невеличкі вправи для інтуїтивного життя

 Хессон Д. 

Кишенькова книжка емоційного інтелекту: невеличкі вправи для інтуїтивного життя

Книга є чудовим посібником для тих, хто прагне краще розуміти власні емоції, контролювати реакції та будувати гармонійні стосунки з оточуючими. Автор у простій і доступній формі пропонує практичні вправи, які можна легко інтегрувати в повсякденне життя.

Особливо приваблює формат книги – компактний і зручний. Її можна читати як послідовно, так і вибірково, обираючи теми чи вправи, що найбільше резонують у конкретний момент. У книзі багато корисних порад про те, як краще реагувати на стресові ситуації, знижувати тривожність і зберігати спокій навіть у складних умовах.

Особливістю є акцент на практиці. Автор не лише розповідає про теорію емоційного інтелекту, а й пропонує конкретні кроки, як тренувати інтуїцію, емпатію та саморегуляцію. Ці вправи не вимагають багато часу чи складних інструментів, що робить їх доступними для кожного.

Книга підходить для широкої аудиторії: як для новачків, які лише відкривають для себе поняття емоційного інтелекту, так і для тих, хто хоче поглибити свої знання та вдосконалити навички.

Загалом, "Кишенькова книжка емоційного інтелекту" – це натхненний, практичний і корисний інструмент для особистісного зростання та покращення якості життя. Рекомендую всім, хто шукає легкий спосіб змінити своє ставлення до емоцій і навчитися краще розуміти себе.

#Я_зараз_читаю Джон Бойн «Усі ті розбиті місця»

 

Джон Бойн «Усі ті розбиті місця»

«Писати про Голокост – справа тяжка, і будь-який романіст, який до неї приступає, бере на себе величезний тягар відповідальності. Це не тягар освіти, що є завданням нон-фікшн, а тягар дослідження емоційних істин і непідробного людського досвіду, разом із усвідомленням, що історія кожної людини, яка загинула під час Голокосту, варта того, щоб її розповісти», – пише ірландський письменник Джон Бойн в епілозі до своєї книги.

«Усі ті розбиті місця» – це продовження історії, розказаної в романі «Хлопчик у смугастій піжамі», де Гретель є старшою сестрою Бруно. Їй вже дев'яносто один, мешкає у заможному кварталі у Лондоні. Її життя тихе та спокійне, попри тривожне й темне минуле. Гретель Фернсбі не хочеться згадувати про втечу з нацистської Німеччини, коли їй було лише дванадцять, про похмурі повоєнні роки у Франції зі своєю матір'ю, та найбільше про батька, адже він був комендантом одного з найвідоміших концентраційних таборів в Рейху.

Та ось у сусідню квартиру вселяється нова родина з маленьким хлопчиком на ім'я Генрі. Її дружба з ним пробуджує спогади про минуле та спонукає до роздумів. А проблеми в його сім'ї змушують зробити вибір: зберегти свої таємниці або допомогти іншій людині, ризикуючи розкрити власне минуле.

Тож, чи можливо знайти прощення за свої вчинки?

«Усі ті розбиті місця» підійде для читачів, які люблять глибокі історії про внутрішню боротьбу героїв з їхніми минулими помилками та виборами. Якщо ви шанувальник психологічних романів, які змушують замислитись про важливість моральних виборів і наслідків, ця книга стане для вас цікавим відкриттям.

 

#Цікавинки з часопису #Локальна історія

 

«Локальна історія» — науково-дослідницький історичний проєкт, започаткований у 2013 р.

Історія створення проєкту

Метою проєкту «Локальна історія», який реалізовувався Українською Галицькою Асамблеєю, було дослідження минулого крізь призму окремих місцевостей. Стартував він у 2013 р., але коло істориків, що співпрацюють, сформувалось ще у 2010-х р р. Тоді почали знімати перші якісні документальні фільми в Україні — «Золотий вересень», «Срібна земля», «Легіон — Хроніки УГА» режисера Тараса Химича. Всі ці фільми були побудовані на матеріалах усної історії, свідченнях очевидців.

Прийшло розуміння того, що більшість старших людей помирають і їх спогади не є зафіксованими. Наприкінці 2013 р. розпочалась волонтерська робота — запис відеоінтерв'ю з учасниками та очевидцями подій ХХ століття, збір родинних світлин, «оцифровування» документів і світлин та верифікація людей, зображених на них. На кінець 2018 р. команда проєкту записала спогади понад 5000 осіб, зібрала понад 30 000 світлин з родинних архівів.

Місія проєкту «Локальна історія» була первинно рятівною, команда рятувала те, що зникало — спогади живих свідків подій.

Основною цінністю команди проєкту є українська ідентичність. Це те, заради чого треба знати та розуміти минуле. Це сміливість руйнувати стереотипи та усталені міфи, породжені не лише окупаційними владами, а й окупованим суспільством.

Архів «Жива історія»

Архів «Жива історія» складається з усноісторичних свідчень, зібраних протягом 7 років польових експедицій. Налічує понад 6000 спогадів очевидців та понад 35 000 світлин та документів з особистих колекцій респондентів. Усноісторичні дослідження проводились в містах, містечках та селах Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської, Тернопільської та Волинської областей.

Результати досліджень були оформлені у мандрівні виставки, які неодноразово експонувались в численних населених пунктах: селах та містах Перемишлянського та Радехівського районів Львівської області, селі Романівка Теребовлянського району Тернопільської області і селі Улюч (тепер у складі Польщі) та інших.

На Youtube-каналі «Локальної історії» розміщено майже 3,5 тис. уривків усноісторичних спогадів очевидців. Щодня на Youtube-каналі та на сторінці проєкту у Facebook з'являються нові свідчення, відеоспогади та давні світлини респондентів.

Наразі планується створення дочірнього сайту «Жива історія», що має вміщувати біограми респондентів, уривки зі спогадів та архів давніх світлин з особистих архівів.

Журнал «Локальна історія»

У 2018 р. зародилась ідея створення першого в Україні україномовного журналу про українську історію науково-популярного спрямування. Журналу, де був би збережений баланс між академічною історією та історією, написаною доступною та цікавою мовою. Метою створення журналу було дати суспільству зрозумілий та якісний продукт, який би показував, чому історія важлива, чому вона актуальна сьогодні та як може бути використана для проєкцій на майбутнє.

Так в листопаді 2018 р. побачив світ перший в Україні науково-популярний глянець «Локальна історія», журнал виходить щомісячно. Презентація першого номеру журналу відбулась у Львові 11 жовтня 2018 р.

Журнал «Локальна історія» — це перший та єдиний глянцевий науково-популярний журнал про українську історію. Виходить друком з листопада 2018 року. Головний редактор журналу — Віталій Ляска.

Видання позиціонується як платформа для істориків, журналістів, культурологів та літераторів. Кожен номер має резонування з сьогочасним. Номери переважно тематичні — третина номеру присвячена тій чи іншій проблематиці. Зокрема номери за 2020 р. були присвячені темі Донбасу, історії українських євреїв, смерті в українській історії, Чорнобильській трагедії, українському кіно та ролі води в історії України.

Журнал має рубрикації — історичні статті, матеріали журналістів, зокрема репортажі, історико-художні репортажі, інтерв'ю з відомими особистостями, розмови з істориками та інтелектуалами. Майже в кожному випуску є рубрика «Наші», де висвітлюються історії успіхів українців як на Батьківщині, так і за її межами.

Для журналу записані десятки інтерв'ю — з Сергієм Жаданом, Мустафою Джемілєвим, Сергієм Плохієм, Ахтемом Сеітаблаєвим, Тімоті Снайдером, режисеркою фільму «Ціна правди» Аґнєшкою Голланд, українським режисером Мирославом Слабошпицьким, Мартіном Поллаком та багатьма іншими.

Матеріали, ілюстрації, комікси та дизайн для журналу створюють українські історики, журналісти, письменники, художники та фотографи.

В липні 2019 р. стартував відеопроєкт «Без Брому з Віталієм Ляскою» — цикл інтерв'ю про історію. Наприкінці 2019 р. проєкт запустив історичну онлайнову платформу — localhistory.org.ua.

Безумовно, знання власної історії є необхідною запорукою формування та зміцнення української ідентичності.

За 7,5 років існування вийшло з друку понад 90 номерів часопису, до журналу приєдналися тисячі читачів, а сукупний наклад «Локальної історії» перевищив 200 тисяч примірників. Теми номерів стали глибшими й ґрунтовнішими, істотно розширилося коло авторів та географія історій. З нішевого медіа «Локальна історія» поступово перетворилася на середовище для спокійного осмислення минулого поза міфами та стереотипами.

Видавництво «Локальна історія»

У квітні 2024 р. «Локальна історія» анонсувала створення власного видавництва і дебютувала з першою книгою Ірини Пустиннікової «Карпати. Коротка історія мандрів».

Головний редактор Віталій Ляска зазначає, що ідея запуску видавництва в команді визрівала давно. Офіційно його зареєстрували восени 2023-го. За цей час редакція встигла укласти угоди з українськими істориками й письменниками, провести перемовини із світовими видавництвами — Єльським та Прінстонським університетами, The Wylie Agency, PEW Literary, агентством Беати Стасінської та іншими.