Чарльз Гоуг. «Одного разу воїн – воїн назавжди. Як повернутися до звичного життя після бойових дій»

 

    Чарльз Гоуг. «Одного разу воїн – воїн назавжди. Як повернутися до звичного життя після бойових дій» (Видавництво «Наш Формат», 2024).

    Автор книги- військовий психіатр, полковник Армії США досліджує психофізіологічні та психіатричні аспекти участі в бойових діях і повернення військових до мирного життя. Як воїн на фронті опановує нові навички та зброю, так і кожен з нас у суспільстві має удосконалювати свої знання про те, що таке воєнний досвід і які зміни можуть відбутися в організмі, свідомості та світосприйманні ветерана.

    Книга доктора Гоуга буде корисною учасникам бойових дій, членам їхніх родин, військовим лікарям, психотерапевтам і психіатрам, викладачам та студентам медичних навчальних закладів.

#Цікавинки з часопису "Київ". Василь Горбатюк.

 

    Васи́ль Іва́нович Горбатю́к — український письменник, член Національної спілки письменників України від 1984 року — народився 1 січня 1956 року в селі Гнатівці Хмельницького району.

  Закінчивши Гнатовецьку середню школу, навчався у Чорноострівському профтехучилищі, служив у армії. Працював токарем на Хмельницькому заводі тракторних агрегатів, завідувачем бібліотекою у рідному селі.

     Після закінчення філологічного факультету Кам’янець-Подільського державного педагогічного інституту (1977–1981) – на журналістській роботі. З 1990 до 2000 року – редактор Хмельницької обласної молодіжної газети «Ровесник». 2000–2005 рр. – відповідальний секретар обласної організації Національної спілки журналістів України. З 1 березня 2006-го – директор Хмельницького обласного літературного музею. В лютому 2010 року обраний головою обласної організації НСПУ.

        Член Спілки письменників України з 1984 року.

     Автор збірок оповідань та повістей для дорослих і дітей, художньо-документальної прози, романів «Кручі», «Ще настане ваша пора», «Слово і меч».

     Лауреат літературних премій: Хмельницької міської ім. Богдана Хмельницького, обласних – ім. Микити Годованця, ім. Григорія Костюка, ім. Дмитра Прилюка; регіональних премій – «Скарби землі Болохівської», ім. Якова Гальчевського «За подвижництво у державотворенні»; Всеукраїнської премії ім. Тодося Осьмачки; Міжнародної премії ім. Івана Кошелівця.

     У N 1-2 часопису «Київ» за 2024 р. почалась публікація другої книги роману «Кручі» Василя Горбатюка. Перша книга побачила світ у 2008 році. Події роману відбуваються в українському селі на межі Поділля й Волині протягом усього ХХ століття. Складні, драматичні, часто трагічні долі зав’язані одним віковічним вузлом, просякнутим потом, слізьми і кров’ю: рідна земля. У багатопланову художню оповідь роману органічно вплітаються документальні матеріали, які ще зриміше увиразнюють у творі характерні риси епохи та її людей. Продовження – у наступних числах журналу.

Улюблений лікар родини Косачів. Ч.3

 

    Свій минулий допис, присвячений взаєминам М. Левицького з родиною Косачів, я закінчила цитатою з  його листа до Олени Пчілки, в якому він надсилає на суд «шанованої і дорогої куми» своє оповідання «Дякова помста» та зізнається, що важко йому писати українською мовою, бо… не знає він її добре. Нині дивно читати отаке від людини, в доробку якої ми, окрім високого гатунку художніх творів, маємо підручники «Рідна мова», «Теорія українського письменства», «Українська граматика для самонавчання», «Українська читанка: підручник на ІІ ступінь для дорослих», «Як писати службові папери українською мовою», «Конспект теорії письменства», «Порівняльна граматика української мови», мовознавчі праці «Язык, наречие или говор?», «Паки й паки: про хиби сучасної нашої літературної мови», «Особливости української звучні», «Дещо про справи про вкраїнську письменницьку мову», «Дещо про сучасну стадію розвитку української літературної мови» та ряд менших за обсягом публіцистичних статей.

    Але зовсім не лукавив Модест Пилипович, коли уклінно просив Ольгу Петрівну виправити щось на її розсуд «в цій писанині, коли варто виправляти». Хоча й розмовляли у нього вдома українською мовою, але і в Кам’янець-Подільській гімназії, і в Київському університеті святого Володимира, де він навчався, мовою викладання був…ну звісно ж, що язык… Тому то писати було йому і звичніше, і зручніше, зовсім не солов’їною, яка, до слова, не мала ще й тоді канонізованого правопису (з’явився він аж у 1928 році, ненадовго, але, дякуючи діяспорі, таки вцілів, проте, це вже зовсім инша історія). І, як свідчить оте послання від «31 марта 1989 г.». був Модест Пилипович тоді надто заклопотаний та перейнятий різними побутовими справами,  як ото: «Витя нашъ недавно перенесъ четвертую за зиму болезнь: коръ; и хоть она была у него въ легкой форме, но бедный мальчикъ очень похуделъ и побледнелъ»; «Жена моя все по прежнему кашляетъ; из-за плохой погоды должна почти постоянно сидеть в хате»; «Старшая сестра жены, служащая ныне по монополіи, подала прошеніе о представленіи ей места на телеграфе; при чемъ так как будутъ собирать о ней справки, то она сослалась на то, что Петръ Антоновичъ ее хорошо знает…» А ще ж і хворих не бракує, і Великдень, як то кажуть, на носі, - то й пробачимо вже людині те письмо на «этом языке»…

    До того ж, бракувало йому й хорошої лектури, про що він неодноразово наголошував у тих епістоляріях: «Книжочок Ваших я досі не получив і дуже боюся, чи не пропали вони часом?»; «Просю Вас дуже, як довідаетесь, що пропустять до нас з поза кордону якусь часопись, дайте мені знати»; «…так може нехай лучше я позбираю трохи книжочок по добрих людях, трохи покуплю на свої гроші, той буду давати добрим людям читать те, що варто читать, а не те релігіозно-нравственне і т.п. дрантя (вибачайте за слово), котре «допущено»»; «Словаря мені дуже хочется, але боюся, щоби не пропали гроші, як не пропустять его через кордон»; «A propos: чи вийшла вже друга частина словника Науменка?»

Модест Пилипович, до речі, кілька разів згадує в отих посланнях до Олени Пчілки – Д. Науменка, тобто визначного українського педагога, філолога, громадського діяча та журналіста Володимира Павловича Науменка. Чому Д? Зізнаюсь, я не знайшла притомної відповіді, але ризикну припустити, що, вочевидь, мається на увазі почесне звання «доктор», хоча я наразі не віднайшла підтвердження у тих матеріялах, які досить побіжно передивилися, що цей пан був «доктором». Втім, у мене немає жодного сумніву, що у листах до «шановної і дорогої куми» йдеться саме про Володимира Павловича, у долю якого варто було би зайти глибше, а нині я Вам розповім про нього лише трішки, в контексті даної тематики.  

    Знову процитую Вам кілька речень з листа М. Левицького до Олени Пчілки від 21/ХІ 1897: «Не памятаю від кого я чув, що ніби Д. Науменко старается, щоб позволили видавати додатки до «Кіевской Старини» на українській мові і ніби-то є надія, що позволять. Чи сему правда?». Не знаю, що відповіла і як розвіяла сумніви кума шановна адресатка, але ми, з висоти третього тисячоліття, можемо ствердити, що так, саме завдяки активним зусиллям В. П. Науменка, журнал із 1898 року отримав дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через два роки було відкрито книгарню «Київської старовини». Уявляю, як була втішена уся прогресивна українська громада отим фактом. Адже саме за час, коли В. П.Науменко працював на посаді головного редактора часопису(1893-1906), «Киевская старина», завдячуючи його зусиллям та пасіонарности,  з суто науково-популярного видання перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за вільний розвиток української літератури. У журналі публікуються статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову. Тому, цілком природно, що Модест Пилипович був вельми зацікавлений і тими публікаціями, і персоною самого редактора. Останнім ще й в контексті «словаря»: у цьому, власне, й ховається ота цікавинка, яку я Вам, товариство, обіцяла у попередньому дописі.

    Оскільки я пані допитлива, то,коли дочитала в листі Модеста Пилиповича до Олени Пчілки від 19.ІІІ.1898 до місця: «…чи вийшла вже друга частина словника Науменка?», я одразу набрала в пошуковці «словник Науменка» і, не без помочі вуйка гугла, втямила, що в посланні тому йде мова про… усім нам добре знайомий «Словник української мови Бориса Грінченка». Я не полінувалася та дістала з верхньої полиці моєї книгозбірні те видання(звісно, 1996 р., але воно є майже повним передруком із 1907-1909р.р., коли «Словник…» вийшов вперше). Як і припускала, імени Володимира Науменка я там не побачила, а на титульній сторінці репринтного варіянту скромно повідомляється: « «Словарь украинского языка» собранный редакціей журнала «Киевская Старина». Редактировалъ, с добавлениемъ собственныхъ матеріалов, Б. Д. Гринченко. Россійской Императорской Академіей удостоенъ второй преміи Н. И. Костомарова».  Звісно, я знала про те, що у видання, знане нами нині як «Словник Грінченка», вкладена праця не однієї людини, але якось ніколи особливо не замислювалася над тим, хто і скільки зусиль та часу на ту справу не пошкодував. А Модест Пилипович, дякую йому, спонукав мене до тих роздумів: як так, що жадного разу він не згадав про Бориса Грінченка в контексті «словаря», а от присутність постаті Володимира Науменка у тому листуванні з кумою, а, отже, і в активному громадському житті адресантів, досить вагома: «До Д. Науменка тепер не буду писать прошення, а лучше вже як буду у Києві, то пійду до него…» Значить, не пересічний то був чоловік.

    Можливо, панство, для Вас то й не буде новиною, але я не боюся зізнатися перед Вами у своєму невігластві (зрештою, не соромно не знати, а соромно – не хотіти знати):  Володимиром Павловичем Науменком я зацікавилася саме у процесі роботи над цим дописом. І тільки завдяки Модестові Пилиповичу я зрозуміла, що його, В. Науменка, особистий вклад у «Словник Грінченка» - вагомий і він цілком заслуговував на те, аби його ім’я стояло поряд з Б. Грінченком і то не другим, а першим на титульному листі того видання. Про це, до слова, писав у своїх спогадах і Евген Чикаленко: «На заголовку Словника мало не розбилися наші переговори… Грінченко напосідав на тому, що він сам зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одне його прізвище. Нам хотілося, щоб на словнику стояло і ім'я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і справедливість вимагає морально заплатити за ту безкорисну роботу протягом багатьох років».

    Лише за особистого наполягання Володимира Науменка договір з Б. Грінченком таки було укладено й домовлено, що словник вийде тільки під іменем Грінченка. Ні, я зовсім не хочу применшити ролю Бориса Дмитровича у цій справі, бо завше з пошаною ставилася до цієї людини, про яку сучасники говорили, що «він більше працював, аніж жив». Але, товариство, ця ситуація із «Словарем…» не робить  йому чести і це не варто якось припудрювати чи замовчувати. Адже в роботі над словником Б. Грінченко використав праці багатьох кореспондентів часопису «Кіевская старина». Так, він і справді скрупульозно збирав матеріяли з творів художньої літератури й фольклорних джерел; частково послуговуючись попередніми довідковими матеріалами, додав значний власний матеріял (зокрема, діалектні й етнографічні записи). Гарував він, що там казати, але… на за «спасибі», а за платню – 100 рублів на місяць. Об’єктивности ради зауважу, що сума то була не захмарна, але й не геть «копійчана»: в той час дійна корова коштувала 40 рублів, а пуд (16 кілограмів цукру) – 5 рублів. Хтось може закинути і, цілком слушно, що усіляка праця повинна оплачуватися: врешті, «людині розумній», на відміну від приматів, потрібно і за житло вчасно розрахуватися, і продукти харчування придбати, і сяку-таку одежину на плечі накинути, а ще як дрібні діти маєш… Тому й дорікати Борисові Дмитровичу тим, що зажадав відповідної плати за свою роботу ніхто не має права…окрім хіба що Евгена Чикаленка, з глибини кишені якого ті фінанси й перекочовували до рук пана Грінченка. І зовсім не тому, що «жаба давила» - не такого гатунку людиною був Евген Харламович, а тільки, як зазначалося вище, з почуття вчиненої несправедливости щодо Володимира Науменка, який, до слова, гарував на ниві збору матеріялів до словника живої української мови не менш, аніж Б. Грінченко та заходився біля цієї справи ще на початку 1880-их років на цілком доброчинних засадах, тобто не отримав за ту працю жодної копійки. В кінці того десятиліття він разом з Евгеном Тимченком почали редагування зібраних матеріялів(які, увага, опрацьовували до них инші пасіонарії ще з року смерти Тараса Григоровича – Б. Грінченка тоді ще не було навіть у проєкті, бо з’явився він на світ божий у 1863 р.), а 1896 року, за згодою керівника міністерства внутрішніх справ, словник на перші дві літери алфавіту був розісланий передплатникам як безкоштовний додаток до часопису «Кіевская старина». Модест Пилипович був серед тих, хто отримав тоді отой, зредагований В. Науменком та Е. Тимченком, томик і з нетерпінням очікував продовження. Проте, так і не дочекався, бо надсилати безкоштовні додатки міг тільки пан редактор, а, оскільки, був надмірно перевантажений і справами часопису, і викладацькою діяльністю в гімназії, то й змушений був шукати собі помічника. Окрім того, стало відомо, що існує можливість подати Словник в Академію наук на здобуття премії Миколи Костомарова (наразі, товариство, не віднайшла, скільки то було в грошовому еквіваленті та й, взагалі, вуйко гугл чомусь дає інформацію про цю премію тільки з 1992-го року, датуючи це роком початку її встановлення  НАН України за видатні здобутки в галузі історії та історичного джерелознавства: тільки брак часу не дозволяє мені нині добряче понишпорити по мережі та дотичній лектурі, але, будьте певні, я докопаюсь до істини), отож справу слід було прискорити. Тому то й створили комісію з таких поважних осіб, як Єлисей Кіпріянович Трегубов (український культурний діяч; педагог; член Старої Громади; експедитор, коректор та скарбник часопису «Кіевская старина», ну, і для особливо допитливих – швагро Івана Франка), Вільгельм Людвігович Бернштам (український громадський діяч, педагог, учений-археолог, активний пропагандист  творчости Т. Г. Шевченка, співробітник газети «Киевский телеграф» та часопису «Киевская старина») та Евген Харламович Чикаленко, яка (комісія тобто) й почала переговори з Борисом Грінченком. Ну, далі ви самі вже знаєте, що було. Премію імени Миколи Костомарова, хоч не першу, але другу, Борис Дмитрович, звісно ж, отримав, але от чи перепало щось від неї В. Науменку та Е. Тимченку… Втім, у передмові до видання 1907-1909 р.р., він коротко описав історію створення словника та згадав про внесок Володимира Науменка, Евгена Тимченка та инших. Але, панство, будьмо відвертими: ну хто, окрім науковців та отаких маруд, як я, (напевне, нереалізований науковець у мені погибнув) оті передмови читає? До речі, у репринтованому виданні 1996-го року тієї передмови Б. Грінченка чомусь уже немає, а напечатане тільки скупе «Слово до читача» якогось невідомого автора, де, звісно, фігурує лише одне прізвище яко творця цього воістину чудового «Словаря» (неважко здогадатися, кого саме).

    Гадаю, Модест Пилипович таки придбав ті заповітні книжочки за власні кошти. Принаймні, і його художні твори, і філологічні розвідки свідчать про те, що з людини, яка ще у 1898 р. скаржилася Олені Пчілці на брак знань з української мови, він перетворився на запеклого її оборонця та став одним із кодифікаторів сучасної літературної норми. І тут, товариство, аби постійно не вживати «до речі», урізноманітню свою лексику і вдамся, як М. Левицький, до хранцузького  «a propos» та й процитую вам щось з його праці «Паки й паки» («паки» -  старослов’ янське «знову»), яку починає він словами: «Утретє доводиться мені ставати в обороні нашої мови не від ворогів, а від добрих людей, своїх таки, Українців». Класно, правда? Наче й не сто років тому сказано, а сьогодні. Власне, то вже і є цитатою, але ось вам ще – це про тих, які шукають собі й нині, коли у їхні спальні летять ворожі ракети, виправдання у тому, що й досі москворотять, бо середовище та умови так склалися: «Подекуди виправдовувалося це тим, що всі ми вчились у школах чужою нам московською мовою. Але це виправдання дуже слабке й нікчемне: адже-ж Котляревський, Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок, Грінченко, Кониський, Комарь, Єфремов, Матушевський, Прокопович, Д. Дорошенко й инші теж училися московською мовою, а проте писали й пишуть вони чистою і гарною вкраїнською мовою, не калічать її…». Не знаю як для Вас, а для мене, шановне панство, отой «Комарь» - то персона вкрай загадкова (якщо хто знає щось про нього, то нехай мені напише в коментарі або в «приват», а ні – то й так дізнаюсь при нагоді). Але от щодо Б. Грінченка, якого я тут сьогодні змалювала у не вельми привабливих барвах, то ось Вам, втіштеся думкою Модеста Пилиповича про цього пана: «Великий знавець нашої мови, що з пієтизмом шанував своєрідні прикмети, дух її – Б. Грінченко – дав нам зразки найчистішої, найколоритнішої мови в перекладі свойому Костомарової «Чернігівки», що була написана, як відомо, в оригіналі московською мовою.

    Ось один уривок із тої «Чернігівки» щодо тих приналежних прикметників.

«Прийшла й дочка її, сотникова Булавчина жінка».

    Напевне можна сказати, що сучасні наші письменники й перекладачі, принаймні 90% їх, переклали-б слово по слову з московського: «прийшла і дочка її, жінка сотника Булавки». Проте-ж і Б. Грінченко теж учився московською мовою, на службі теж мусів її вживати. Але він так любив своє рідне, що переміг усі труднощі і без граматики навчився рідної мови краще за тих, що нині й по граматиках навчаються її аби-як, або здебільшого і вчитися її не хочуть, бо вважають себе за авторитети в питаннях мови…» Додам  лише те, що Борис Дмитрович не тільки учився московською мовою та на службі нею змушений був послуговуватися: в дитинстві, у рідній хаті йому теж невільно було нею розмовляти, бо батьки йому те забороняли і став він свідомим українцем з протесту та завдяки одній чарівній пані, яка дала юному Борисові до рук Шевченкового «Кобзаря». Втім, я розповідала про це у своїй публікації, присвяченій цьому шановному добродієві.    

    Не менш, аніж Б. Грінченко, любив своє рідне й Модест Пилипович, бо також без граматик вивчив рідну мову аж так, що сам написав не один підручник  та став визнаним авторитетом у царині українського мовознавства.

    Але більш аніж 120 років тому, у березні 1898-го, коли надсилав на суд Олені Пчілці свою «Дякову помсту» та бідкався на брак навчальної та довідкової лектури, Модест Пилипович був ой як невпевнений в «цій писанині». Не знаю вже, чи багато довелося виправляти тоді «шановній і дорогій кумі»  не менш шановного та дорогого кума, але я особисто і реготала від душі, і трішки запечалилася над долею молодих шибеників-хлопів, коли читала те оповідання нині, у 2024-му, бо теми людських взаємин та й природа людська – то річ незмінна. Про що й свідчить уривок з листа Лесі Українки до сестри Ольги за листопад 1899 року:

    «Був недавно Людін вечір (Йдеться про Людмилу Старицьку-Черняхівську)… На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту» Модеста Левицького і публіка не заспокоїлась, поки не визвала самого «автора» на естраду, мусив вийти, хоч мало не вмер од смущенія (недаром він Модест та ще й син Модести)».

     Лариса Петрівна має на увазі тут те, що ім’я «Modestus» перекладається з латини як «скромний». Він і був таким у повсякденному житті - скромним та добрим і дуже хочеться вірити, що сповняться слова про нього Василя Королева-Старого: «…нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той п’єдестал, з якого так старанно зсаджували його сучасники, перед котрими він сам уперто намагався не показуватись у своїй правдивій величині…»   

     Проте, була сфера діяльности, в якій він відкидав зайву скромність та ніколи не компромісив. І, якщо, як лікар, не поділяв він людей на своїх та чужих і, згідно з клятвою Гіппократа,  був готовий надати допомогу кожному, то в питаннях мови, як складової розбудови власної держави, був непримиренний та радикальний. Недарма ж його наставницею у духовому чині була мати українського націоналізму Олена Пчілка. Почуймо ж те, що казав він сто років тому: «…тепер ми творимо свою державу, а державна мова має не останню вагу в творчій роботі. Коли твориться щось нове, то треба-ж творити його відразу добре, щоби не довелося потім переробляти, поправляти, латати, набіраючись сорому за це і перед світом і перед потомними поколіннями». Не набираймось же сорому ні перед світом, ні перед потомними поколіннями! Слава Нації! Смерть ворогам!

Лілія Бондарук.

                                                                     

#Цікавинки з часопису "Жінка". Ольга Клименко та Ендрю Аксон.

 

    Хто такі наші герої? Ольга Клименко – парамедикиня, інструктор по тактичній медицині, волонтерка. Ендрю Аксон – британський солдат, інструктор, волонтер, Про комунікацію, дружні, навіть братні зв’язки з українцями буде говорити Ендрю. Про важливість взаємопідтримки і взаєморозуміння між волонтерами, про особисті випробування розповідатиме Ольга.

     Вчинки цих людей, життєва позиція стає зрозумілою, коли бачиш велику кількість державних нагород і нагородних відзнак.

     Ольга – тендітна молода чорнявка, з тоненькою талією, яку підкреслює ремінь поверх камуфляжного костюма, з двома дівочими кісочками, уважним поглядом з-під військової бейсболки. Вона з перших днів війни допомагає людям. Її внутрішню силу видає хіба що голос – глибокий, грудний, рівний, що створює тональну гармонію між зовнішністю і характером.

     Ендрю – типовий солдат британської армії – вишколений, підтягнутий, кремезний. Він з перших днів війни допомагає Україні, багато й невтомно працює, добре вивчив українську географію, бо проїхав із заходу на схід не одну тисячу кілометрів. Завжди усміхнений, привітний. Його зичну емоційну англійську чути скрізь, де він є. Ендрю охоче спілкується, дуже щирий та уважний до співрозмовника.

     Про Ольгу та Ендрю розповідали в телеефірах українського та британського телебачення, вони мають величезне коло друзів і знайомих не тільки в Україні, але й за її межами. В орендованому будинку на Київщині завжди хтось зупиняється: чи то іноземні волонтери й журналісти, чи наші – українські. Подвір’я заставлене автомобілями, які готуються до відправлення хлопцям на передову. Журналіст Тамара Маркелова зустрілася з нашими героями саме тоді, коли вони вчергове повернулися з півдня. Розмова для вас, дорогі читачі, у січневому номері (2024р.) журналу «Жінка».

Улюблений Лікар родини Косачів ч.2

 

    Продовжую тему Модеста Левицького в контексті його взаємин з родиною Косачів. Свій минулий допис я закінчила листом Лесі Українки до дядини Людмили Михайлівни Драгоманової від 10 вересня 1895-го року, з якого випливає, що відносини між нею та симпатичним лікарем із сусіднього Ковеля поступово, з ввічливо-офіційних, переростають у теплі та приятельські. Остаточне ж зближення, ймовірно, сталося після одного випадку, про який Модест Пилипович згадує у своєму «Спогаді про Лесю Українку»:

    «…Одного разу вона приїхала в Ковель по якісь покупки і зайшла у крамницю, що була майже навпроти мого помешкання. Був дощик і Леся якось послизнулась на мокрих східцях, впала і дуже ушкодила собі хвору ногу, бо аж зомліла. Жиди метнулися до найближчого лікаря – до мене. Якось ми перевели її до мене, і я їй подав першу поміч: перележавши вона у мене пару годин, поїхала додому, взявши з мене слово, що я нікому з її родини про цей випадок не скажу, бо мати її (Олена Пчілка) дуже була б цим затривожилася…»

    Як відомо, спільна таємниця дуже поєднує людей. Особливо, коли люди ці духово близькі один одному. Про те, що Лариса Петрівна не забула цю пригоду та вельми цінувала лікаря Левицького, свідчить ось ці рядки з мемуарів Модеста Пилиповича, які стосуються уже періоду його життя, коли він з особистих причин покинув працю на Волині:

    «…Сталося й зо мною лихо: довелося перенести серйозну операцію на оці. Операція пройшла не зовсім щасливо, і мені довелося пролежати в клініці в темній кімнаті з зав’язаними очима більше місяця. Леся часто відвідувала мене й годинами просиджувала коло мене, хоч як воно прикро людині зо здоровими очима сидіти в темній кімнаті.

    Багато оповідала вона мені про своє життя в Женеві та в Софії у дядька її, Михайла Драгоманова. Коли вже все було переговорено, вона запропонувала, що буде читати мені, і сама придумала спосіб, як читати в темній кімнаті: вона підіймала тяжку чорну заслону при вікні, сідала на ліжку і знову спускала заслону за собою. Так читала мені вона й газети, й книжки. Одного разу це мене так зворушило, що коли вона, виходячи, подала мені руку на прощання, я сердечно поцілував ту руку:

- Не смійте дякувати, - сказала вона. – Не маєте права!

- Чому не маю права? – спитав я.

- Бо я вам тільки борг оддаю.

- Який борг?

- А в Ковлі як ви мене порятували, коли я була впала? А мої хворі селяне? Мало ви до них ходили?

- Це я робив з обов’язку лікаря, - сказав я.

- Ні, з обов’язку людини. І я ті обов’язки тепер виконую».

    Їх багато що поєднувало. Шкода лиш, що вона знищила всі листи від нього. Пояснювала це тим, що вчинила так не тільки з посланнями пана Модеста, а й з сотнями инших. А сталося це після того, як у ніч з 17 на 18 січня 1907 р. по Києву прокотилася хвиля арештів. У дописі «Начіпка на український рух у Києві» кореспондента Львівської газети «Діло» Михайла Лозинського повідомлялося: «А сеї ночі поліція цілу ніч «истребляла» українство. Догадуються, що всі ті ревізії, арешти у зв’язку з виданням «Ради», діяльністю «Просвіти» й виборчими приготуваннями. Коротко сказавши, з українським рухом». Були арештовані і доставлені у Либідське поліцейське відділення Леся Українка з сестрою Ольгою, там вже були М. Лисенко, Л. Драгоманова, Б. Грінченко й инші, серед них і Модест Левицький. Повернувшись після затримання, 6 лютого 1907 р. в листі до матері Леся Українка повідомляла про ту «чисто божевільну історію», про умови утримання у камері, про те, що завдяки добрим людям вони з сестрою не залишились голодними: «Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його саме було воспаленіє легких, та й сам він тільки що перед тим перебув тяжку інфлуенцу».

    Отак, по зернятках, з листів самої Лесі до її рідних та друзів, які тим вдалося зберегти, і визбирується така дорогоцінна інформація. Уважно вчитуюсь у все те і ось уже бачу деякі розбіжності, які ставлять під сумнів твердження Модеста Пилиповича про обставини його знайомства з Ларисою Петрівною у 1893-му році. Так, 1 червня 1895 р. Олена Пчілка пише у листі до дочки Лесі, яка в цей час гостює в Болгарії у свого дядька Михайла Драгоманова (до слова, живе там з червня 1894 по серпень 1895, тобто дядько помирає практично у неї на руках – 20 червня 1895): «У Колодяжному у Кравчуків є дачниця, жінка доктора Левицького (Модеста Пилиповича) (порядошні люди, молоді, подоляки). Пані ходить до нас обідати з хлопчиком 2-літнім. Життям дачним вона задоволена». З оцих трьох речень чітко прочитується, що Ольга Петрівна пише доньці про людей, з якими остання ще не знайома. Без сумніву, що на Волинь М. Левицький, як стверджують усі дослідники його творчости та й син Віктор у своїх спогадах, уперше прибув таки у 1894-му, коли Леся була в Болгарії. І та легендарна зустріч цих двох знакових людей нашої культури відбулася одразу після її повернення звідти, тобто в кінці серпня – на початку вересня 1895 р. Не дивно, що Леся зомліла тоді у церкві, бо була виснажена далекою дорогою та втратою улюбленого дядька. І коли, дякуючи доброму лікареві за допомогу, запрошувала його загостити до них у Колодяжне, вона ще не знала, що це отой самий «порядошний молодий подоляк», про якого писала їй мати у листі.

    До речі, Лариса Петрівна повернулась додому тоді, коли у Ковельському повіті одночасно лютували холера і тиф. Тому то й, власне, Модест Пилипович, який тісно контактував з хворими, вирішив не наражати на небезпеку сім’ю і поселив дружину з сином у Колодяжному, де випадків цих хвороб не було. Він художньо виповість про це все в своїх оповіданнях, таких, наприклад, як «Санітар», яке особливо мене вразило, але це станеться трішки пізніше…

     А поки що Леся писала  своїй дядині Людмилі Михайлівні Драгомановій: «… їли грушки і яблука в розмірах, ограничених тільки власним апетитом, незважаючи на грізно наступаючу холеру»; кузині Лідії Драгомановій-Шишмановій: «Папа їде в город, перше в холерну комісію (холера кругом наступає)…»; до брата Михайла: «У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді уменшається, може, того, що холодніше стало»; до матері: «у нас все гаразд, холери не чутно, у селі тільки Сорокова жінка і Федосьчина Ксеня слабі, так мов на тиф, але й то вже проходить». З останнього послання ми дізнаємося, що Ольга Петрівна на той час не була присутня в Колодяжному. Але я не тільки через цю обставину завважила на отих начеб то звичайних рядках. Без сумніву, то не та цитата від геніальної письменниці, яку будуть, прости господи, активно «постити» та інтенсивно «лайкати» в мережі. Проте, саме через оці прості речення до нас промовляє не позірний інтерес до Сорокової жінки, Федосьчиної Ксені та, безумовно, до иншого сільського люду, бо були вони для родини Косачів частиною їхнього життя і любили свій край вони не ритуально, а переймалися ним реально та усвідомлено. І було для них цілком природним знати кожного мешканця Колодяжного на ймення і згадувати у приватному листуванні про їхні біди, хвороби та радощі так, як про свої власні.

     Напевне, це чи не найбільше поріднило цю сім’ю з «молодими порядошними подоляками» Модестом та Зінаїдою Левицькими. Були вони, як то кажуть, «на один копил зроблені». Не ставили себе вище за инших, не чванились титулами, не хизувались достатком, але були непримиримими до зла та невігластва, аристократами духу, національно свідомими українцями.

     До слова, мені особисто вельми приємно, що остаточно світогляд М. Левицького сформувався саме у нас, на Волині і сам він писав про це так:

    «Свідомість ця зміцніла ще дужче, коли, по скінченні командировки, я склав іспити та вже, як справжній доктор, поїхав на цілий рік на посаду земського лікаря в Фатєжський повіт, на Курщину. Більше року я не міг там всидіти й при першій нагоді покинув кацапію та й перейшов за повітового лікаря в Ковель, на Волинь. Там я був не тільки в рідному оточенні, серед рідного народу, але ще й зустрів таку свідому вкраїнську родину, як Косачі, що мала маєточок під Ковелем (с. Колодяжне). Там я близько зазнайомився з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою, Михайлом Косачем і з молодшими дочками: Ольгою (Лілею), що потім стала лікарем, Оксаною, Дорою. Туди-ж на літо приїздили гостювати Оксана Старицька (Стешенкова), Фотій Красицький (відомий маляр), д-р Пилип Немоловський (автор «Бджільництва» та «Саду»). ТУТ ВИРОБИВСЯ І ЗАФІКСУВАВСЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ МІЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ СВІТОГЛЯД».

    Власне, Олена Пчілка була не тільки «воспреемницею» його другого сина (цей хлопчик насправді народився на Волині, але ані імени тої дитини, ані точної дати народження наразі не відомо), ця унікальна пані стала духовою хрещеною матір’ю самого М. Левицького. Невипадково, коли подружжя Левицьких вимушене було покинути наші краї, зв’язок цих людей не обірвався. І тут я знову хочу повернутися до отих чотирьох збережених історією листів Модеста Пилиповича до «шановної і дорогої куми», які надсилав їй, як я зазначала у попередньому дописі, з містечка Окни на Поділлі.  Як близькому другові, він звіряє Ользі Петрівні свої побутові проблеми та навіть «при верной оказіи»  посилає для Петра Антоновича «гостинца, нашого местного вина» з побажанням: «Пейте на здоровье, проводите праздники весело, въ добром здоровіи. Верно Петръ Антоновичъ теперь у Васъ; и его сердечно поздравляю съ наступающими праздниками». З цього, третього листа від «31 Марта 1898 г.», ми робимо висновок, що надісланий він напередодні Великодніх свят. Цікаво, чи вклав Модест Пилипович до конверта поштову листівку? Адже саме у 1898-му їх стали вперше друкувати на території України в Києві та Львові.

     Втім, я би хотіла звернути Вашу увагу на таке: цей лист, на одміну від инших, відрізняється тим, що написаний він «на этом языке». - Якого лиха, - подумала я, але сама ж і віднайшла відповідь у листі до Олени Пчілки від 19.ІІІ.1898 р. Разом з ним Модест Пилипович надіслав їй своє оповідання «Дякова помста»:

    «Посилаю Вам мою пробу пера. Сам чую, що це дуже слабенька річ; але будьте ласкаві, вискажіть мені свій нелицеприятний суд, памятаючи, що щирший друг, хто нас по заслузі ганить, ніж той, хто з ласки хвалить.

    Може-бим-ся постарав опрацювати лучше і тему-бим вибрав ширшу, як-би мені лехче було орудувати українською мовою; на ній я не звик писати, особливо без словника. A propos: чи вийшла вже друга частина словника Науменка?

    Як-що можете і захочете, то виправте, будьте добрі, в цій писанині, коли варто виправляти…»

    І на цьому, товариство, я завершую другу частину цього допису. Зізнаюся, не планувала третьої, але вельми вже захопила мене  тема взаємин М. Левицького з родиною Косачів. Даруйте, що не зосереджуюсь на суто медичних та лікувальних термінах і не цитую Вам уривків з листів, які зачіпають саме цей бік їхніх стосунків. Їх не бракує: те, що з думкою Модеста Пилиповича як фахівця у царині медицини рахувалися, беззаперечно. Коли доля знову звела цих людей на Київщині, Косачі одразу віднайшли спосіб консультуватися з ним та активно користувалися його лікарськими послугами. Втім, вони завше наголошували, що при потребі можна було би знайти хорошого спеціяліста, але не ТАКУ ЛЮДИНУ… Це як оте Діогенове «вдень з вогнем» - насправді важко було знайти ТАКУ ЛЮДИНУ, як Модест Пилипович Левицький, бо особлива то була Людина.

    Таким побитом, наступного разу я розповім Вам не тільки про становлення М. Левицького як письменника, яке сталося з благословення його «шанованої та дорогої куми», але, сподіваюся, здивую Вас однією дотичною цікавинкою і… далі буде обов’язково.  

    Лілія Бондарук              

и бром здороввье, проводите праздники весело, въ і не тільки свої побутові проблемиилиповича до "            

 

 

 

 

 

 

 

 

#Цікавинки з часопису "Людина і межа". Омелян Пріцак.

 А чи знаєте ви, що у світовій історії було багато українців, які все своє життя присвятили збереженню величезних надбань українського народу і просуванню своєї країни? Скількох із них ви можете назвати поіменно? Вони жили у різних країнах, кожен займався своєю справою, але на меті завжди мали культурно-національне відродження українського народу.

Часопис «Людина і межа» («Колесо життя») у 2022 році у рубриці «Знакові українці світу» розпочав серію матеріалів про видатних українців світу і в осінньому числі запрошує читачів познайомитися з життям Омеляна Пріцака (7.04.1919 – 29.05.2006) – організатора проєктів світового масштабу й автора наукової концепції відзначення 1000-ліття хрещення Русі у діаспорі.

Омелян Йосипович Пріцак – видатний вчений, філолог, сходознавець, історик, іноземний член Національної академії наук України, член Наукового товариства імені Шевченка, Української вільної академії наук, Міжнародної асоціації україністів, почесний доктор всесвітньо відомих університетів, член багатьох академій наук світу. Автор фундаментальної праці «Походження Русі», а також понад 1000 наукових праць (монографій, статтей, рецензій, підручників) із філології, лінгвістики, сходознавства, всесвітньої історії та історії України. Внесок Омеляна Пріцака у збереження української спадщини направду складно переоцінити.

Матеріал статті підготовлено на основі відеолекції Таїсії Сидорчук, керівника Центру орієнталістики імені Омеляна Пріцака, кандидата історичних наук, викладача НаУКМА, організованої Cowoguru. Перейшовши в кінці публікації за QR кодом, ви зможете ознайомитись з повною відеоверсією лекції.

Улюблений Лікар родини Косачів ч.1

 

   

     «Одного дня покликали мене, тоді ще молодого лікаря до хворої жінки чи дівчини, що зомліла в церкві. Приходжу до лічниці. На ліжку лежить бліда, тендітна пацієнтка, лише очі горять якимось внутрішнім полум’ям. Вона вже дещо прийшла в себе. Я перевірив пульс, зміряв температуру – вона була підвищена – й запитав про стан здоров’я. Я запримітив, що стіни її кімнати мали якийсь особливий зелений колір, який не надто сприятливий для здоров’я й самопочуття, і запитав її, чи не хотіла б вона перенестись в иншу кімнату. Але вона енергійно заперечила, мовляв, зелена фарба її улюблена, це колір лісів, гаїв, природи, де вона зросла і де вона творить. «Я – Леся Українка…» Чи можете собі уявити, що в мені діялось, коли я почув її слова. І радість, і здивування, і подив, і смуток, бо вже тоді я збагнув, що довгий вік її не писаний. Але її очі закарбувались в моїй душі глибоко, дуже глибоко, і цей спомин залишився в мені до останніх днів мого життя. В цій слабосилій і хворій постаті я відчув невидиму силу, якусь душевну динаміку, ба, я відчув генія. Леся дякувала мені за опіку та увагу до неї й просила загостити до їхнього Колодяжного. З того часу почалася моя приязнь з родиною Косачів, постійно зажурених здоров’ям доньки», - як же заворожено слухали учні Луцької української гімназії цей спогад з уст свого улюбленого Дідуся Модеста Левицького. Втім, в тому й був чар його методи виховання – не сухою фразеологією, а живими розповідями та шляхетним прикладом свого життя.

    Проте, я невипадково розпочала цей (уже четвертий) допис про Модеста Пилиповича Левицького саме із цього уривка, бо тема його стосунків із цією знаковою, не тільки для мого рідного краю, але й для усієї соборної України, родиною, є вельми цікавою та пізнавальною. Та й, зізнаюсь, не відпускає мене від себе цей ЧОЛОВІК, щодня дає нові поштовхи та посилає потужні імпульси зі своїх засвітів. Так, потягнувши за ниточку його насиченої біографії, я потроху намотую й инші клубочки та відкриваю для себе воістину непересічні ПОСТАТІ нашої з вами багатющої та величної історії. Володимир Науменко, Григорій Степура, Василь Ємець, Данило Щербина, Кость Місевич, Маргарита Місевич-Боно, Роман Бжеський… Цей список можна продовжувати й продовжувати. Прямо чи опосередковано, але доторкнулася я до їхніх доль, дякуючи заглибленню в життя та творчість М. Левицького. І всі вони, без сумніву, варті окремої розповіді, адже кожен з них віддано служив українській справі у своєму чині.

Але наразі Модест Пилипович підбив мене на дослідження ще однієї грані свого життя, а що дотична вона до моєї любої Волині, то й охоче роблю те. Перенесемося ж, товариство, у кінець ХІХ століття, у рік 1892-ий, коли рішенням Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, Петра Антоновича Косача переводять на посаду голови Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників, а дещо пізніше його призначають на посаду ковельського повітового предводителя дворянства. Це давало йому змогу не тільки перейматися службовими справами і самому опікуватися чималим господарством у Колодяжному. Найголовнішим було – бути разом зі своєю сім’єю. Таке стабільно-осіле життя родини Косачів сприяло дружбі з колегами по роботі та сусідами, які мешкали в навколишніх селах. Оскільки не любили Косачі пустих балачок про погоду та не збирали й не розповсюджували пліток, то, як зазначає наймолодша Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова: «У близькій околиці небагато було тоді родин, з якими наша родина приятелювала. З ковельських знайомих того часу приязні стосунки були у нас з родиною Карташевських та з родиною Міяковських… В с. Любитові (4 верстви від нас) жили тоді Зінаїда і Модест Левицькі (пізніше доктор Модест Левицький був відомий український письменник і громадський діяч). Молоде подружжя Левицьких особливо заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, музику, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили».

    Не знаю, скільки «художнього вимислу» було у тій оповідці Дідуся Модеста луцьким гімназистам про його знайомство з Лесею Українкою, але у його власній публікації «Спогад про Лесю Українку» він лише зазначає без зайвих подробиць, що відбулося це у 1893-му році. І це видається мені важливим, адже усі инші джерела, які я бачила та читала, вказують, що перший волинський період М. Левицького тривав з 1894 по 1898р.р., а з цього спогаду випливає, що у 1893 р. він уже проживав у Ковелі. Ця, здавалось би, «дрібничка» прояснює мені факт, з якого випливає, що Олена Пчілка могла би бути хресною матір’ю сина Модеста Пилиповича – Віктора, який народився 14.07.1893 р. у Білій Церкві. Принаймні, це стверджує дослідниця творчости Лесі Українки – Тамара Скрипка. Але я маю деякі підстави для сумнівів щодо цієї інформації. Тобто у тому, що Олена Пчілка була кумою М. Левицького і були вони не просто у приятельських, а у дуже дружніх стосунках, то беззаперечно. Про те свідчать чотири листа Модеста Левицького до Ольги Петрівни (гадаю, їх було більше), які він надіслав їй із містечка Окни, де служив після того, як через хворобу дружини Зінаїди змушений був покинути несприятливе для останньої підсоння Волині. Я мала змогу та велику насолоду прочитати їх у науковому збірнику «Модест Левицький в історії України і Волині та проблеми формування інтелектуальної еліти», де їх розмістила пані провідний науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки – Любов Мержвинська. Так ось, лист, датований 21.11.1897, починається так: «Щиро дякую Вам, шановна і дорога кумо, за Ваш ласкавий лист і за готовність дати мені поміч. Лехче і веселіше жить на світі і більш энергіи маеш до роботи, знаючи, ще е такі щирі й сердешні люде, котрі і словом, і ділом поможуть у трудній і лихій годині…». У тій же кореспонденції до «шановної і дорогої куми» ми дізнаємося про плани Модеста Пилиповича стосовно майбутнього навчання дітей: «…поки наші хлопці ще малі, то можемо жити і у селі, себ-то в Окнах; вже як пора прийде вчити їх, то треба буде шукати служби у місті, та у такому, де є гімназія. А відомо мені, що у Гадячі гімназії нема…» Як же багато, насправді, можна дізнатися з отакого листування. Навіть із того мінімального наведеного мною, окрім інформації, що у Гадячі, куди хотіла «примостити» на службу Олена Пчілка любого кума, не було тоді гімназії, - ми чітко прочитуємо написане рукою самого Левицького те, що у нього був не один син, а, щонайменше – два. У тому ж листі Левицький повідомляє, що «Діти наші тепер здорові; жінка трохи кашляє, але далеко не так, як у Ковлі».

    То котрого ж з його синів була «воспреемницею», як звучить у церковних метричних книгах звання хрещеної матері, Ольга Петрівна Косач? Знову ж таки, у всіх, доступних мені джерелах, згадується лише син Віктор, який, попри свою хворобливість (про це теж дізнаюся із того листування з кумою), прожив 67 років і помер 1960-го р. в Аргентині, залишивши нам спогади про свого визначного батька. Про те, що він був не єдиним сином, можу зробити висновок зі згадок сестри Модеста Пилиповича – Софії Левицької, українсько-французької малярки. Ось вам уривок з тих мемуарів:

    «…Давно вже це було. Жила я влітку на дачі коло Василькова – дві станції залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була я сама, а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним – бо почти не було, - щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович на якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на дорогу не зважав він: одна думка була, щоб приїхати на допомогу сестрі. Та на тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:

    - На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то його дружина), бо бачиш як трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду від своєї практики, щоб їм дати на ліки.

    Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона про те не дбала, то він би усі гроші убогим пороздавав».

    Отже не один Віктор був у подружжя Модеста та Зінаїди Левицьких, а були – діти (принаймні ще один син, окрім Віктора), про якого я наразі нічого не можу вам розповісти. Вочевидь, він помер ще у дуже невинному віці – тоді таке траплялося досить часто…

     І заклинило ж тебе, подумає хтось, на отому нещасному хлопцеві, цьоцю (а таки нещасному, бо не набувся він на цьому світі), що ти так відбігла від заявленої в заголовку теми Косачів. Ну так, я ще та маруда, але хіба ж не вартував вашого часу та уваги, шановане панство,отой уривок зі спогадів сестри Модеста Пилиповича? Хіба не зачаровує вас, як і мене, цей Чоловік? І правда, уже нікого не дивує той факт, що у свій другий волинський період називали його у нас тепло «Дідусем»: не за старечу неміч, а тільки з великої поваги та непідробної любови до доброї людини…

    Але повернемося, все ж, у 1893-ій рік, коли, за словами самого Модеста Пилиповича, відбулося його знайомство з Лесею Українкою (якщо, звісно, він нічого не плутає). За моїми підрахунками це могло статися не раніше вересня, бо 14 липня подружжя перебувало у Білій Церкві: у той день там народився Віктор. Не думаю, що наступного дня вони вирушили на Волинь: дружині після пологів потрібно було отямитись. Та й хлопчик народився слабеньким – таких діток зазвичай охрещуюють відразу. Отже, до Ковля прибули десь в кінці серпня, познайомились з Ларисою Петрівною, яка запросила їх до Колодяжного. Також дуже малоймовірно, що той візит стався аж так швидко. А вже для того, аби за куму Ольгу Петрівну Драгоманову-Косач просити, то потрібно було добре заприятелювати з нею, бо то не та пані, яка отак відразу свої обійми розкривала…

  Між тим, уважно вчитаймося у те, що 10 вересня 1895 року Леся пише із Колодяжного своїй дядині Л. М. Драгомановій у Болгарію: «Недавно у нас з Дорою були гості, дуже славні люди, вони так розпитувались про дядька (тобто про покійного Михайла Драгоманова) і про все, що його касається, немов би знали його особисто. А Вашими портретами були очаровані просто. Се мене дуже привернуло до їх, хоч раніш вони були мені далекі знайомі…». Як відомо, одним із візитерів двадцятичотирьохрічної Лариси Косач був симпатичний лікар із сусіднього Ковля – Модест Пилипович Левицький.

    Таким побитом, М. Левицькому потрібно було добрих два роки, аби від статусу доброго знайомого родини Косачів навернутися в розряд чогось більшого…І на цьому, вельмишановне товариство, я перериваю свою оповідку і обіцяю, що далі буде обов’язково…   

Далі буде...

Лілія Бондарук