#Неквапливе_читання. Ч.4. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Попередній свій допис я завершила сценою прощання юного Мусія Кононенка з Бутовичами і з його мрією знову повернутися до Києва, у вир культурного та літературного життя. Як і було обіцяно, в цій частині Ви матимете кілька цікавих уривків для неквапливого читання і, зокрема, спогади про Лесю Українку, які, я гадаю, змусять Вас усміхнутися та під дещо незвичним кутом подивитися на нашу геніальну землячку-волинянку. Втім, менш славетною та геніальною вона для нас не стане, але якісь риси її характеру, про які ми не здогадувались, нам відкриються, і, можливо, дозволять трішки ліпше збагнути її творчість. Отож, я продовжую свою оповідку…

В 16-річному віці М. Кононенко знову потрапляє до Києва і влаштовується на службу лакеєм до проф. О. Шкляревського. В 1881 р. він пише свою першу поему «Нещасливе кохання», яка з допомогою того-ж таки Шкляревського наступного року була видана. В оповідці «Зміна життя» він розповідає про це так:

«…Писання моє випадково помітив небіж професора Шкляревського Хонякевич, узяв у мене зшиток, тримав його в себе днів три. Твори мої зацікавили сім’ю Шкляревського. До мене почали краще ставитись; познайомили мене з В. Г. Шевченком, а цей познайомив з М. Ф. Комаровим, у якого була тоді в Києві бібліотека з чималим відділом української літератури.

Увесь 1882 рік минув у мене за читанням української літератури і, крім того, я потроху знайомився з деякими українськими діячами і письменниками.

З початком 1883 року професор Шкляревський зробив підписку, по якій зібрано було 100 крб., і я пішов на волю. Відтоді став готуватись на народного учителя.

Найняв я собі учителя Бочарова і почав навчатись під його доглядом. Знань у мене було чимало, та не було в них ніякої системи, і через те мені було однаково важко і неважко тримати іспит чи на учителя народного, чи на повітового.

Я знав арифметику, потроху знав алгебру і геометрію, але все оце без системи, без толку, і треба було вертати мене назад, і все виправляти, за винятком географії, історії та російської мови (з цих предметів знання у мене були путящі).

Отже, не судилося мені стати народним учителем. З цього боку мені не щастило. Я бажав бути або лікарем (хірургом), або шевцем, або учителем, але не досяг жодного з цих бажань».

У 1885 р. з педагогічних курсів у Новозибкові його забирають до війська, де перебуває 5 років. Служба проходила спершу на Чернігівщині, а потім у Воронежі, де поет познайомився з своєю майбутньою дружиною Тетяною Сафоновою, московиткою, що вивчила українську мову і стала вірним другом письменника.

А тепер, товариство, невеличкий відступ від основної теми Майже у всіх джерелах Ви можете прочитати інформацію на кшталт: мовляв, спочатку дітей у подружжя не було, тому взяли вони з сиротинця дівчинку, яка у майбутньому стане відомою громадською діячкою і ввійде в історію під ім’ям Кононенко Харитя Мусіївна, а вже згодом у пари народяться два сини. Хочу спростувати хибне твердження про те, що Мусій Кононенко якимось чином причетний до особи Хариті Кононенко. По-перше, місцем її народження чітко зазначене село Миколаївка Полтавської губернії, а Мусій Степанович не мешкав у цьому населеному пункті. По-друге, сама Харитя вказувала своє по-батькові як Ерастівна: зокрема, в документі, яким є персональний лист студентки Української господарської академії в ЧСР Хариті Кононенко – пластунки (1920 р.), де у відповідній графі по-батькові зазначено «Ерастівна». І, по-третє, я спираюсь на дослідження науковиці Христини Астапцевої: «Коли помер Мусій Кононенко, Харитині було уже 22 роки, а як відомо, її ще підлітком забрала до себе на виховання тітка О’Коннор-Вілінська. Якби Мусій Кононенко справді був батьком Хариті Кононенко, їй не довелося б у ранньому віці покидати батьківський дім», - пише науковиця. Додам, що ні О’Коннори, ні Вілінські не були родичами ані Мусія Кононенка, ані його дружини Тетяни Сафонової і, тому, жадної причини віддавати їм на виховання дівчинку, яку вони наче б то взяли на виховання, у них не було.  Проте друзі Хариті згадували, що Харитя справді була небогою для подружжя Вілінських. Але ані друзі, ані сама Харитя ніде та ніколи не поминали імен Мусія та його дружини. Правду можна дізнатись лише знайшовши метричний запис у  книзі про народження Хариті. А поки що можемо про все тільки здогадуватись. Втім, вважати Мусія Кононенка батьком Хариті, бодай прийомним, підстав таки немає і тому я повернуся до своєї розповіді про нього.

Перервала я свою оповідку на тому місці, де йдеться про одруження нашого героя і закортіло мені повідати Вам цю історію словами самого М. Кононенка з його мемуарів, а саме з розділу, присвяченому спогадам про Олександра Кониського – автора слів духового славня України «Боже великий, єдиний, нам Україну храни»:

«Найближче зійшовся я з Кониським після такого випадку. 31 грудня 1894 року приїхала до Києва Т. І. Сафронова, з якою бачився я один раз у Воронежі, коли відрядили тоді мене у військовій справі. А познайомився з нею тому, що у них в сім’ї жив на квартирі П. М. Панченко, мій давній знайомий по Києву (потім він переїхав до Воронежа, а коли я шукав його там, то він уже оселився в Ростові).

Т. І. Сафонова припала мені до вподоби тим, що була енергійна, працьовита, і, якщо не відзначалася красою, то була ласкаві, приємна і симпатична. Бачився я з нею в 1889 році, а в 1894 вона завітала до Києва і розшукала мене якраз 31 грудня. Жили ми тоді в одній кімнаті з Є. К. Тимченком і саме збирались іти на Хрещатик купити деяких продуктів, бо домовилися зустріти Новий рік у Кониського, і вже склали меню. Разом із Сафоновою зайшли ми до Кониського з запитанням: чи він не суперечитиме, якщо до нашої компанії приєднається ще одна особа, тобто Т. І. Сафонова. Кониський охоче погодився, і ми втрьох – я, Тимченко і Сафонова – пішли на Хрещатик робити належні закупки, а з Хрещатика прямо зайшли до Кониського, і вже там зосталися для зустрічі Нового року. Трохи згодом прибула і решта нашої новорічної компанії: І. М. Стешенко і не то Самійленко, не то Лотоцький.

Діждавшись Нового року, ми привітали один одного і, як годиться, випили по чарці. Усі ми питці дуже погані, і після другої чарки портвейну ніхто вже не хотів пити далі. Я пропонував випити ще по чарці з такої нагоди: «П’ять років тому, - сказав я, - ми познайомилися з Тетяною Іванівною, а сьогодні зустрілися вдруге, і я думаю, якщо ви нічого не маєте супроти цього, запитав я Сафронову, то друга наша зустріч увінчається нашим шлюбом». Сафронова спохмурніла трохи, почервоніла і відповіла: «Я нічого проти цього не маю»…

Випили по третій чарці і почали розмову з приводу нашого шлюбу. Олександр Якович вирішив дуже просто і коротко: коли, мовляв, обопільна згода, то нічого і справи затягувати – повінчатись і квит. Балакали, говорили і призначили день вінчання на 3 лютого».

Ось так усе й відбувалося. Можливо, комусь і видасться не вельми романтичним, але зате скільки пізнавального можна довідатись з цього невеличкого уривку. Тут і добірне товариство шанованих персон, про кожного з яких М. Кононенко лишив спогади; і характер самого письменника можна добре прочитати; і навіть прогрес у моральних нормах тогочасного суспільства прослідкувати: адже панночка САМА приїхала до Києва, аби відшукати молодого чоловіка, який їй сподобався! На Великій Україні, як тоді називали підконтрольну російській імперії її частину, це вже не було аж таким рідкісним явищем. А от на Галичині подібний вчинок неодруженої жінки піддали б жорсткій обструкції. Але повернімося до нашого героя.

 Тетяна Іванівна Сафонова виходила заміж за чоловіка, який міг уже забезпечити пристойне життя родині та був добре знаним у культурних колах. Адже перша збірка віршів М. Кононенка «Ліра» вийшла ще у 1885 р. і в ній чітко відчутне наслідування Шевченка і у виборі сюжетів, і у мовно-образних засобах. Услід за Кобзарем він почав писати поеми – це були «Свекруха», «Мати» та ін. В 1889 р. виходить з друку віршована казка «Москаль, змій та царівна». Але активна літературна творчість М. Кононенка починається лише в 90-х роках після того, як він повернувся з солдатчини. 1893 року з’являється в друці балада «Княгиня-кобзар», в якій на історичному тлі висвітлено ідеал жінки. Поезії, критичні статті та замітки систематично публікуються в цей час в західно-українських часописах «Зоря», «Правда», «Дзвінок», «Літературно-науковий вісник». Бачимо його участь і в альманахах та збірниках «Складка», «Радуга», «Акорди», «Досвітні огні», «Українська муза». Кілька слів щодо літературно-художньої збірки поетичних і прозових творів «Досвітні огні», яка побачила світ у 1908 р. Упорядником її був Б. Грінченко, а видрукував відомий видавець Є. Череповький у друкарні І. І. Чоколова. Обкладинка була майстерно оформлена художником Іллею Шульгою, а відкривала цей збірник однойменна поезія Лесі Українки. Який саме твір М. Кононенка був надрукований там, мені, на жаль, не вдалося з’ясувати, але те, що ці особистости перетиналися не тільки на сторінках літературних збірок та альманахів, це незаперечний факт і про це свідчать спогади письменника. Перед тим, як запропонувати Вам для неквапливого прочитання уривок, запитаю: які почуття виникли б у Вас, коли б трапилася нагода послухати Лесю Українку? Напевне, у більшості це викликало би священний трепет та захоплення. Втім, слово Мусієві Степановичу. Зауважу лишень, що ці його згадки про Ларису Петрівну розміщені у розділі «Про Ковалевського». Хто такий пан Ковалевський? Якщо стисло та офіційно, то Ковалевський Микола Васильович (1841-1897). український політичний діяч і літератор. Член київської «Старої громади». Відбув заслання в Сибіру. Автор «Короткої історії малоруського народу» та ін. творів. А тепер слово М. Кононенкові:

«…Він належав до радикальної партії, був одинокою людиною, відзначався різкуватістю вдачі та сміливістю. Він дуже нагадував Гарібальді, і його часто так і називали, замість дійсного прізвища.

Згадую я про Ковалевського через те, що дві пригоди зосталися у мене в пам’яті, які пов’язані з Ковалевським. Один час він, мабуть, з півроку пропагував ідею послати до царя петицію-монстр і вимагати в ній елементарних національних прав нашому українському народові.

На одній нараді про петицію-монстр був і я. Нарада ця відбувалася в господі М. В. Лисенка. Людей було не більше, як душ двадцять, і між ними була і Леся Українка.

Головою зборів обрали Ковалевського.

Ковалевський в коротких словах пояснив зборам свою думку і свої надії, що петицію-монстр може підписати 2-3 мільйони душ на Україні і з такою петицією треба буде рахуватись і царю, і його уряду, які думають, що Україна, коли не вмерла, то спить глибоким, непробудним сном, і з нею можна витворяти все, що кому спаде на думку…

-         Прохаю збори висловитись з цього приводу.

-         Прохаю слова! -  почувся голос Лесі Українки.

Збори поворухнулись, бо всі присутні добре знали, що коли Леся Українка візьме слово, то вже не швидко замовкне.

І Леся Українка почала говорити.

Говорила вона розумно, виразно, ясно, пересипала свою річ німецькими та французькими цитатами, і все говорила і говорила...

Збори, помітно було, втомились, і їм уже обридло слухати все одного і одного оратора, а Леся Українка все говорила і говорила.

Присутні почали вже соватись на своїх стільцях, шептатись між собою.

А Леся Українка усе говорила.

-         Говоріть ближче до діла, не затягуйте часу, - зауважив Ковалевський.

-         Я говорю так, як умію, і вимагати від мене чогось іншого ви не повинні, більше того – не маєте права. У кожного своя індивідуальність і свій спосіб висловлюватись.

І пішла говорити Леся Українка з приводу уваги.

-         Прохаю ближче до діла, - енергійно, але спокійно промовив Ковалевський.

Леся Українка перейшла до діла, і знову потігся одноманітний час, заповнений уже присмученим оратором.

Дехто з присутніх вийшов із зали в прихожу – хто курити, хто води напитись, і тут шептались на адресу Лесі Українки.

Трохи згодом зосталася половина публіки, а друга половина була в прихожій.

Ковалевський не витерпів і заговорив знову:

-         Ларисо Петрівно! Ви говорите виразно, ясно, розумно, але ж змилуйтесь, будь ласка, і дайте можливість ще кому-небудь сказати хоча б одне слово… Ви говорите рівно дві години, а після вас ніхто ще нічого не сказав… Коли всі говоритимуть по дві години…

-         З вашого боку нечемно і неввічливо перебивати мене…

-         І чемно, і ввічливо, бо я голова зборів і мій обов’язок дати слово не тільки вам, а всім, хто тут єсть і всіх вислухати.

Леся Українка почала змагатись; Ковалевський об’явив перерву на 10 хвилин і продовжив суперечку з Лесею. Вони сперечались гостро, різко, а публіка тим часом почала нишком тікати.

Коли минуло чверть години, то на зборах залишилося душ вісім. Ковалевський не знайшов можливим далі проводити засідання і об’явив збори закінченими.

Тижнів через два збори призначили вдруге, цього разу в господі самого Ковалевського. Людей прибуло душ дев’ять, не більше, і збори не відбулися».

Ось така історія. Не коментую. Далі буде…

Лілія Бондарук

 

#Читай_кіно.«На Західному фронті без змін»: книга проти екранізації. Е.М.Ремарк.

 

Іноді література та кінематограф утворюють тандем, який не просто розважає, а змушує затамувати подих і замислитися про найважливіше. Сьогодні в рубриці #Читай_кіно— легендарний антивоєнний роман Еріха Марії Ремарка «На Західному фронті без змін»  та його гучна німецька екранізація 2022 року від Netflix

Книга: Голос «втраченого покоління» (1929)

​Роман Ремарка — це щира, болюча й позбавлена пафосу історія 19-річного Пауля Боймера та його шкільних друзів, які під впливом патріотичної пропаганди йдуть на фронт Першої світової війни.

Зазирнувши у сталеві очі війни, ці хлопчаки не можуть повірити, що колись вона скінчиться, ща настане мирну життя. Чи знайдуть у ньому опалені боями юнаки своє місце? Та це буде потім, а тепер… тепер на Західному фронті без змін.

​ ​Чому варто прочитати: Ремарк писав із власного досвіду окопного життя. У книзі немає штучного героїзму — лише бруд, страх, братерство, втрата ілюзій і тиша, яка лякає більше за вибухи.

Фільм: Німецький погляд і 4 премії «Оскар» (2022)

Режисер Едвард Бергер зробив те, чого не робили раніше: зняв німецькомовну версію німецького класичного твору. Фільм виявився візуально приголомшливим і безкомпромісно жорстоким.

Чим відрізняється від книги: Сценаристи дещо змінили сюжет — вирізали поїздку Пауля додому у відпустку, але додали паралельну лінію дипломатичних переговорів про капітуляцію. Це додало стрічці додаткової драматичної напруги.

Чому варто подивитися: Неймовірна операторська робота, деталізовані відтворені окопи та тривожний саундтрек роблять перегляд майже фізичним досвідом.

️ Що обрати першим?

Книга дає глибше розуміння внутрішнього світу героя, його думок та психологічного зламу.

Фільм вражає масштабом, звуком та візуальною естетикою безглуздості війни.

Ідеальний сценарій — спочатку відчути історію через текст Ремарка, а потім побачити її через об'єктив Бергера.

#Неквапливе_читання Ч.3. "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…"

 

Продовжую знайомити Вас із постаттю незаслужено забутого поета Мусія Кононенка. Попередній свій допис я завершила уривком із його спогадів, у якому йдеться про те, як він став нерелігійним. У цій частині я також потішу Вас розкішними текстами для неквапливого читання з мемуарів письменника і, звісно ж, Ви дізнаєтесь трішки більше про життєвий шлях цього достойного добродія…

 Попри усе моє обережне (м’яко кажучи) ставлення до атеїстів, Мусій Степанович не викликав у мене неприємних почуттів. Я ще раз уважно перечитала це оповідання і дійшла висновку, що термін «нерелігійний» аж ніяк не є синонімом до «зневірений». Принаймні, М. Кононенко віри, як на мене, не втратив. І, хоча та дитяча травма була для нього вельми болючою, але його сильний характер (завважте, у віці 7 років!) викував для себе як захисну реакцію, своєрідну броню – «нерелігійність». Втім, цей і справді нерелігійний пан, як Ви, сподіваюсь, помітили, жадного разу не написав слово «Бог» з малої літери, а це багато про що свідчить. Віра Мусія Кононенка була не ритуальною, не в потребі зовнішнього виконання обрядів, а йшла від внутрішнього переконання. Так, він не відвідував храм, не молився, але щодня прославляв Бога через добрі вчинки і завше жив за християнськими заповідями. Отож, не будемо засуджувати цього достойного чоловіка нашої культури, а далі поринемо у світ його спогадів, які зроблять явними для нас і сторінки його буття, і, можливо, у незвичному світлі, покажуть Вам його сучасників, якими були геть непересічні особистости. Втім, про все поступово…

Пропоную Вам невеличкий уривок з оповідання «Як прийняли мене в школу», який особисто мене і розсмішив, і неабияк спантеличив. Навіть не знаю, чи навчилась би я коли-небудь читати за методикою кінця ХІХ століття:

«Не можу видумати гіршого варварства, як учити малих дітей читати церковно-слов’янським способом! Це я кажу з власного досвіду, бо мене учили саме так. Мій старший брат Яків уже умів читати і по моїй прозьбі учив мене, ніби б то підготовляв до школи. Зараз я не можу пригадати, як я умудрявся розбирати і догадуватись, що в-ді-он-во добро-аз-да = вода; слово-он-со люді-он-ло мисліте-аз-ма = солома, а буки-аз-ба твердо-ерь-ть како-он-ко = батько»

Як на мене, це тортури. Проте, Мусієві подобався процес навчання, про що він і повідомляє вже в оповіданні «Мої перші вірші»: «Відвідуючи школу, я думав, що нічого легшого в світі нема, як учитися в школі; шкода тільки, що мало задають уроків».

Цікаво, чи всі сучасні діти вважали би таку науку приємною? Першим його віршем, до речі, була «переробка машинного писання на зрозумілу мову», тобто переклад з московитської на українську. Дуже вільний, скажу я Вам, переклад. Втім, оскільки усі книжки, які він читав, були писані по-московитськи, почав і собі Мусій так писати, адже про існування українських книг він на той час навіть не здогадувався.

Проте, як уже було зазначено вище, не довго він насолоджувався радощами учнівства. Рано випало йому стати помічником матері в господарстві, а потім піти в найми: спершу пас телят, а згодом став козачком у місцевої генеральші. 11-річним він разом з двірнею цієї поміщиці потрапляє до Києва. Його перші враження були такими:

«У Київ в’їхали ми по обіді. Здивував і зачарував мене і міст на биках, і Дніпро, і висока гора, і сам Київ. Очі мої бігали по будинках, по великих вивісках. Дивувався я безлічі дрожок панських і тому, що не бачив ні одного воза, опріч тих, на яких ми їхали. Але найбільше зачудували мене маленькі «солдатики», яких, може, душ з двісті висипало з великого будинку, і пішли вони в різні сторони на вулиці.

-         Що це за солдатики? – запитав я.

-         Це не солдатики, а гімназисти, - пояснила мені прачка, - це все панські діти, що спершу вчаться в гімназії, а тоді в університеті, і виходять з них лікарі, інженери та всякі вчені люди.

Уважно слухав я, що говорила мені прачка, і кров підступала мені до голови. «Щасливі панські діти, - думав я, - їм можна учитись в гімназії, в університеті… О, що б я дав, коли б одягли мене в таку одежу і пустили в гімназію!»»

Все своє життя Мусій Степанович страждав від того, що не мав змоги вчитися систематично:

«…Нікому в світі не заздрив я більше, як гімназистам. Ці заздрощі не залишали мене ніколи. Самоосвіта – велика дуже річ, та коли вона не систематична, а нахапана в голову, як хапає голодна собака шматки м’ яса, то ніколи немає певности, що ти освічений, що думки твої розумні, правильні, логічні і непомилкові. Як голодна собака, хапаючи та ковтаючи шматки, не встигає відчути смаку в своїй їжі, так і самоосвічена людина не може ніколи запевнити себе, що вона дійсно освічена, що нема у неї огріхів, пропусків, прогалин у всіх її знаннях. Крім того, неправильна, несистематична наука виробляє дилетантство в знаннях…»

Ці уривки для неквапливого читання були запропоновані Вам із автобіографічного оповідання М. Кононенка «Солдатики». А вже в наступному, під назвою «Монах», ми читаємо таке:

«А все ж таки в Києві я добував різні підручники і учився сам собі, наскільки міг це робити без сторонньої допомоги, якої я не мав. За допомогою якогось підручника, в якому не було ні кінця, ні початку, я вивчився читати по-польськи. Розв’язував задачі, читав географію Смирнова, «Чудеса древнего Рима», «Гидротехнику», «Основы химии», «Геологію», «О красных и белых кровяных шариках» і багато дечого такого, чого ніяк не розумів і не міг збагнути. Нерозуміння це кидало мене у відчай. Особливо ж мучили окремі незрозумілі слова, і ні в кого було розпитати, бо ні лакей, ні кухар, ні решта слуг нічого в тім не розуміли, лише насміхалися наді мною і радили покинути незрозумілі книжки та краще писати вірші».

Книжки Мусій не покинув, але вірші вряди-годи таки писав і один із них, сатиричний, який мав назву «Монах», завдав йому чимало прикрощів. Сюжет для цієї поезії підказало йому саме життя. Якось, проходячи через велику київську площу від Михайлівського монастиря до Софійського собору, зустрів він п’яного монаха:

«…Велике враження зробила на мене ця зустріч. Я завжди чув, що монахи – це святі люди, це майбутні угодники божі, схимники, затворники, і всі оті божі слуги, мощі яких лежать в печерах. І ось такий угодник божий п’ яний носить під полою четвертину горілки».

Поки йшов додому, то самі собою склалися вірші, які Мусій відразу записав до свого зошита. Але, зробивши це, захотілося малому й слави. Зауважу, що вірш і справді дотепний, та ще й написаний рідною мовою: кому цікаво, знайдіть його в книзі спогадів М. Кононенка, бо до збірок поезій цей маленький шедевр не увійшов. Отже, як згадує поет:

«…переписав я ці вірші на піваркуша паперу, підписався і порішив наклеїти на вуличному афішному стовпі, щоб люди, проходячи, спинялися і читали.

Я побоювався, щоб часом не бути покараним за таке злочинство. А тому зробив під віршем підпис: «Г. К. Т. у. д. И. М. С. К. 1875 г. Марта 7 дня». Це означало от що: город Київ, Театральна улиця, дом Ильинского, Мусій Степанович Кононенко і, нарешті, дата самої творчости».

А вже наступного дня околодочний надзиратель, звіривши почерк Мусія з тим аркушем, повів його в Старокиївський поліцейський участок:

«…Ми пройшли мимо того стовпа, на якому наліплені були вірші, я позирнув на те місце і почував, що я найнещадніша людина в цілому світі. Я чув, що письменників саджають в остроги, зсилають в Сибір і навіть вішають. І великий страх охопив мою душу. Та  було чого й боятись. Мені немає ще одинадцяти років, а я вже загинув, загинув безповоротно. Ніхто за мене не заступився, ніхто не пошкодував… Посадять мене в острог, запраторять в Сибір, а може, навіть, і повісять, бо я зачепив монаха, зачепив слугу Божого».

Але пристав лише провів з ним виховну бесіду та показав йому кутузку з залізними гратками, в яку обіцяв посадити його наступного разу, коли той утне щось подібне. Висловила йому своє незадоволення й генеральша Фриц, у якої він перебував на службі. Проте, нема лиха без добра і далі М. Кононенко згадує:

«Увечері цього ж дня приїхали до генеральші двоє панів: Галаган, високий і сивуватий уже пан, та ще другий з великою бородою – Сабуров.

Через якийсь час викликали мене в їдальню знову, і Галаган забалакав до мене до мене по-українському. Він розпитував мене, хто я, звідкіля, скільки мені років і, нарешті, запитав:

-         Книжки читаєш?

-         Читаю.

-         Які?

Я назвав йому.

-         Покажи.

Я приніс і показав Галаганові усю свою «бібліотеку». Він уважно переглянув книжки і сказав:

-         Для тебе вони зовсім не годяться. Покинь їх.

Днів через три Галаган знову приїхав до генеральші і в прихожій, коли роздягався, дав мені штук 5 книжечок маленьких – українських, видання 60-х років, і дав мені списочок тих книжок, які я повинен перечитати. Почерк Галагана якийсь такий, що ніби одна буква посаджена на другу і через те я не міг прочитати ні одного слова, і книжок по тій записці не добув і не перечитав.

Сабуров звелів мені переписати вірші «Монах» і дати йому. Я боявся, щоб не було мені нової лихої години, а проте переписав їх і віддав Сабурову, а цей дав мені 50 коп. і сказав:

-         Это тебе на книжечки.

На цілий тиждень зробився я в дворі цікавим хлопцем. Вірші мої переписували якісь пани, розпитували мене, що говорив мені пристав, хто я, що я і т. д. Наслідком же всього оцього було те, що один студент почав давати мені книжки читать і дав мені три підручники: два з російської мови і задачник Євтушевського».

Але на цьому історія з «Монахом» не скінчилась. На четвертий день по Великодню приїхала до Мусія в Київ мати. Про цей епізод можна було би й не згадувати, але тут я хочу показати Вам на цьому вельми колоритному прикладі, як поширюються плітки:

«Виявилось, що до нашого села докотилася звістка про мою пригоду з «монахом», і докотилась в такій редакції, яку повідала моїй матері наша матушка, жінка о. Івана: «Хлопець ваш Мусій написав у Києві вірші супроти  царя і попався з ними до рук поліції. Діло пішло на суд, і суд присудив одрубати вашому синові праву руку, щоб більше не писав таких віршів. Так суд робить з усіма писателями, які ідуть супроти царя».

Перетривожена мати позичила у матушка 5 крб. на одробіток і прибула в Київ провідати нещасного свого сина, і коли побачила мене з цілими руками, то спершу оросила мою голову слізьми радости, а вже після того розповіла, які до неї дійшли чутки.

Отакї-то пригоди наробив мені п’яний чернець!»

Все ж, саме завдяки «монаху», Мусій дізнався про існування українських книжок. Одразу-ж перечитав він твори Т. Г. Шевченка та Г. Квітки-Основ’яненка. «Про самого Шевченка я ще нічого не знав і не відав, але твори його дуже сподобались мені, особливо «Катерина». Цю поему я знав напам’ять і читав її усій двірні не раз і не двічі», - пише у своїх мемуарах Кононенко. Не знаючи, що Шевченка давно вже немає серед живих, хлопець піддався обману корисливих людей і пішов знайомитись з ним. Але то був лише однофамілець поета, і йому довелось пережити гірке розчарування.

Значним епізодом в житті юного Мусія стало перебування в родині Бутовичів. Його батько у 1879 році перемінив службу і поступив кухарем до І. І. Бутовича в село Лук’янівку, куди забрав із собою й сина. Там він мав змогу не лише багато читати, а й одержувати пояснення прочитаного:

«…Дочка Бутовича, Н. І., довідавшись, що я люблю читати книжки, почала систематично виховувати мене на читанні. Вона була однолітка зі мною і давала мені книжки для читання в такому порядку, в якому сама їх читала.

Мені пішов тоді 15-й рік. Охота до читання була надзвичайна. Я не читав, а ковтав книжки. Не одну ніч не спав я, не маючи сили одірватись од книжки. Тут я перечитав усього Майн Ріда, Жуль Верна, Гоголя, Тургенєва, Пушкіна, Жуковського і багато різних книжок, перекладених на російську мову. Не було тільки у Бутовичів українських книжок»

 В цей же час батько розповів йому про справжнього Шевченка, якого він знав особисто, зустрічаючись в Яготині у князя Рєпніна і в Сокиринцях у Галагана. Все це збагачувало хлопця духово. Відрадно, що саме тоді, у підлітковому віці, Мусій, врешті, знаходить спільну мову зі своїм батьком, який також:

«… любив читати. Ми разом з ним чимало перечитали книжок. Він дістав десь «Енеїду» Котляревського, і ми теж разом перечитали її. Батько знав, що я пишу вірші, підхвалював мене, підохочував і вислуховував усе те, що я іноді понаписував. Писав я потроху – було ніколи, я був захоплений читанням».

В кінці 1880 року Бутовичі розрахували батька за постійне п’янство, а Мусія залишили за кухаря і десь 4-5 місяців хлопець сумлінно справлявся з покладеним на нього обов’язком. Проте він поставив собі за мету бути народним учителем і вабив його Київ:

«Коли я сказав Бутовичам, що мене тягне в Київ, що я хочу учитись, Бутовичі не затримували мене і зараз же знайшли на моє місце справжнього кухаря.

Прощались Бутовичі зі мною не як з слугою. Мене запросили на прощальний обід в їдальню. Я разом з ними обідав, і хоч почував себе ніяково, а проте був глибоко задоволений».

В наступній частині розповіді Вас чекає не тільки продовження історії про життєвий шлях М. С. Кононенка, але й спогади письменника про Лесю Українку. У вельми несподіваному ракурсі. Впевнена, що ми з Мусієм Степановичем Вас неабияк здивуємо. Отож, далі буде… 

Лілія Бондарук

 

#Я_зараз_читаю. Ден Браун "Таємниця таємниць".

 

#Я_зараз_читаю книгу, яка з перших сторінок змушує гуглити реальні історичні факти та затамувати подих. Це «Таємниця таємниць» (англ. The Secret of Secrets) Дена Брауна - інтелектуально-пригодницький трилер та шоста книга з популярної серії про професора Гарвардського університету Роберта Ленґдона. Роман вийшов друком українською мовою у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» (КСД).

 Якщо ви любите інтелектуальні детективні ребуси, теорії змов та релігійні загадки так само, як і я, цей роман точно має бути у вашому списку. Професор Роберт Ленґдон знову опиняється в епіцентрі подій, де кожен символ — це ключ, а кожен крок може стати останнім.

Що найбільше захоплює:

Динаміка. Сюжет розвивається зі швидкістю світла.

Атмосфера. Автор так детально описує архітектуру та секретні архіви, що здається, ніби ти сам блукаєш тими коридорами.

Інтрига. До кінця не розумієш, хто друг, а хто ворог. Ідеальне чтиво для вечорів, коли хочеться повністю відключитися від буденності та влаштувати штурм для мозку.

Ця книга змушує замислитися: а що, як наш розум здатний набагато на більше, ніж каже офіційна наука? Цього разу професор Роберт Ленґдон опиняється у Празі, а сюжет розгортається навколо сенсаційного рукопису вченої-ноетика Кетрін Соломон. Вона готується оприлюднити революційні відкриття про природу людської свідомості, які можуть повністю зруйнувати старі наукові та релігійні догми. Але, звісно, за цими знаннями вже полюють таємні організації та спецслужби.

Що найбільше чіпляє в цій історії:

Гіпотези про свідомість. Автор знову занурює нас у ноетику — науку, що вивчає матеріальну силу людської думки та межі нашого розуму.

Наукові експерименти. Ден Браун майстерно переплітає реальні дослідження передбачувальної реакції мозку з художнім вимислом. Після кожної глави хочеться відкривати Гугл.

Філософське питання. Роман піднімає вічну тему, яка балансує на межі науки й містики: чи є життя після смерті, і чи обмежена наша свідомість лише фізичним тілом?

Якщо ви любите технотрилери, детективні ребуси та теорії змов, де на кону стоять секрети всесвітнього масштабу — щиро рекомендую!

#Цікавинки_з_часопису #Всесвіт

 

     Іван Кіндратович Микитенко — український письменник і драматург доби розстріляного відродження — народився 25 серпня (6 вересня) 1897 р. в місті Рівне (Херсонська губернія, російська імперія (нині Кіровоградська область, Україна) в родині селянина-середняка. Навчався у рідному містечку в двокласній міністерській школі, по закінченні якої в 1911 р. вступив до Херсонського військово-фельдшерського училища.

     У грудні 1914 р. сімнадцятилітнього «лікарського помічника» Микитенка відправляють на фронт. Він брав участь у діяльності революційного полкового комітету, обраний його членом в дні Лютневої революції, — це згодом знайшло художнє відображення в його останній п'єсі «Як сходило сонце».

     Через три роки тяжко хворий Іван, з обмороженими ногами, повернувся з фронту. Одужавши, бере активну участь у боротьбі з тифом в селах Єлисаветградщини, завідує лікпунктом у селі Нечаївці, а також пише вірші і короткі п'єси на злободенні теми.

     1922 р. Нечаївський комітет незаможників направляє І. Микитенка на навчання до Одеського медичного інституту. В Одесі він стає членом літературного об'єднання «Потоки Октября». Незабаром у місцевих газетах з'являються перші його публікації(вірші, фейлетони, нариси, оповідання і статті), випробовує себе і в прозі, насамперед у жанрі «малих форм» — новелах, оповіданнях: «Гордій»(1923), «Більшовики»(1923), «У вершині»(1923), «Нуник»(1923). В ці ж роки надруковані оповідання (цикл «Етюди червоні»), що увійшли до першої прозової збірки «На сонячних гонах»(1926), та п'єса «У боротьбі»(1926). Не залишаючи навчання, І. Микитенко працює на посаді завлітчастиною Одеської укрдерждрами, а згодом керує письменницькою філією «Гарту».

     Наприкінці 1926 р. Іван Микитенко був викликаний до Харкова, де 1927 р. закінчує Харківський медичний інститут і бере активну участь у підготовці Всеукраїнського з'їзду пролетарських письменників. Деякий час письменник живе у недоброї пам'яті будинку «Слово».

Згодом стає одним з керівників ВУСППу. У 1926 — 1928 pp. з'являються п'єса «Іду», поема «Вогні», повісті «Антонів огонь», «Брати», «Гавриїл Кириченко — школяр»(пізніша назва — «Дитинство Гавриїла Кириченка»), «Вуркагани».

     Невелика повість «Брати»(1927) була помітним явищем у прозі 20-х років, неодноразово перевидавалася й перекладалася.

     «Гавриїл Кириченко — школяр» — перший значний автобіографічний твір Івана Микитенка.

     Прозова збірка «Вуркагани»(1928) містила ряд творів, — «Антонів огонь», «Над морем», «Homo sum»(«Людина») та ін., — а також повісті про дітей.

     Під враженням поїздок до Німеччини, Польщі, Чехословаччини Микитенко пише книжку дорожніх нарисів і нотаток «Голуби миру» (1929). У 1931 р. О. Лісничий, тодішній голова Лисичанського райвиконкому Донецької області, дав йому свій рукопис «Партизани» для рецензії. Цей примірник зберігся в архіві письменника.

     1933 р. з'являється перша книга роману «Ранок», присвячена темі перевиховання «важких» підлітків, недавніх безпритульних. «Ранок» — найбільший прозовий твір, роман, задуманий як значне епічне полотно, не був завершений(написана тільки перша книга).

     Одночасно з прозовими творами з'являються п'єси: «Диктатура»(1929), «Світіть нам, зорі»(1930; друга назва «Кадри»), «Справа честі»(1931), «Дівчата нашої країни»(1933), соціальна драма «Бастілія божої матері»(1933), побудована на матеріалі першого розділу роману «Ранок». З появою п'єси «Диктатура» прийшов перший серйозний успіх. Популярністю користувались і більшість наступних п'єс, поставлених не лише в Україні.

     В 1932 р. І. Микитенко стає членом оргкомітету Спілки письменників СРСР.

     Останні роки життя виступає переважно в галузі драматургії: пише комедії «Соло на флейті»(1933–1936) і «Дні юності»(1935—1936); історичну п'єсу «Маруся Шурай»(1934), яка є неопублікованою (але поставленою в кількох театрах) переробкою драми М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», героїчну драму «Як сходило сонце»(1937; надрукована 1962 р.). Збирав матеріали для наступних п'єс — про К. Маркса і Ф. Енгельса(«Безсмертні»), про видатного вченого Філатова(«Сліпі й зрячі»), однак не встиг їх написати.

     Певну цінність являють спогади («Про себе», «В хвилини спогадів» та ін.), які містять чимало автобіографічних свідчень, оцінок письменником власних творів, його літературні погляди.

     Загинув І. К. Микитенко 1937 р., ставши жертвою сталінського беззаконня. 3 жовтня 1937 р. на партійних зборах Спілки радянських письменників України його виключили з партії як «людину, яка приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надала притулок своєму брату — куркульському бандиту, яка мала зв'язки з заклятими ворогами радянського народу — троцкистами і буржуазними націоналістами, який свідомо допомагав шкодити українській літературі». Наступного дня Іван Микитенко повідомив дружину, що йде до НКВС здавати особисту зброю і не повернувся. За два тижні, 18 жовтня 1937 р., його знайшли застреленим на околиці Харкова — за офіційною версією Іван Кіндратович Микитенко здійснив самогубство, хоча існують свідчення того, що смерть була насильницькою.

     У 1956 р. парторганізація СПУ розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І. Микитенка». Повідомлення з цього питання зробив тодішній секретар парткому Ю.Збанацький, його підтримали О.Гончар, І.Цюпа, Л.Первомайський, М.Бажан, І.Ле. Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 р. про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

     Дружина, Зінаїда Григорівна, закінчила Харківський інститут народної освіти, вчилася в аспірантурі, працювала вчителькою, померла в Києві 1973 р. Син, Олег Іванович — заслужений працівник культури України, близько трьох десятків років — головний редактор часопису «Всесвіт». Онук — Євген Олегович — дипломат, Надзвичайний і Повноважний Посол України в країнах Близького Сходу. Інший онук — Юрій Олегович — кандидат філології, редактор декількох столичних газет, головний редактор журналу «Всесвіт».

     В історію української літератури І. Микитенко входить передусім своїми найкращими п'єсами — драмами й комедіями (чим не закреслюється й значення помітніших його оповідань і повістей). Публіцистично загострена, дотепна й колоритна (а в останніх зразках — і більш зосереджена на реалістичному характерописанні) драматургія І. Микитенка була присвячена злободенним проблемам, відображала напругу соціальних змін у суспільстві й тому змогла донести до нашого часу гарячий подих своєї доби.

     У № 9-12 часопису «Всесвіт» за 2025 р. в рубриці «Сторінками розстріляного відродження» опублікована повість І. Микитенка «Дитинство Гавриїла Кириченка». Тож будемо щиро раді, якщо Ви завітаєте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби познайомитись із цим твором письменника.