#Неквапливе_ читання "Душа не прагне супокою, їй любо там, де люд кипить…" : Мусій Кононенко.

 

Мусій Кононенко.

Тримаю в руках книжечку спогадів письменника, якого називають «забутим ім’ям української літератури». Незаслужено забутим. Його не популяризували. У 1964-му, в його столітній ювілей, призупинили… на 30 років вихід у світ збірки його творів. Та й сам ювілей відзначили якось геть не гучно. Без гідного пошанування цього самобутнього українського поета і прозаїка, учасника літературного гуртка «Плеяда», активного діяча кооперативного руху та братства тарасівців. Як завше, навісили наличку українського буржуазного націоналіста. Власне, не без підстав, бо Мусій Степанович ним і був. Щоправда, не бандерівцем, бо відійшов він у засвіти у 1922-му, але «ганебне клеймо» мазепинця йому таки припечатали. Певна річ, ім’я Мазепи для М. Кононенка тим ганебним клеймом аж ніяк не було, а, натомість, високим ідеалом, яким слід пишатись, адже: «Тільки мазепинська любов Україні поможе!». Він не зрадник, а національний герой, на якого слід рівнятись:

… коли б то всім

Мазепами нам стати,

Коли б то кожен міг із нас

За край свій помирати!

Мусій Степанович був саме таким – свідомим українцем. Вийшов він з низів селянства, яке не відзначалося активністю в боротьбі за свої права і свободи, за що й картав його поет. Сам він зумів піднятися на високий щабель національної самоповаги та гідности і стати духовим проводирем на шляху до волі й незалежности свого народу. Він був прямим спадкоємцем духу Шевченка і щедро наповнив цим духом свою поетичну творчість. Але нині я хочу познайомити Вас, товариство, з Кононенком-прозаїком, «Спогади» якого зачарували мене. Хоча  сам автор зазначав: «Буду писати їх без плану, без програми,а так, як Бог надушу покладе…» Проте Бог поклав йому на душу і таланту, і легкості слова, і почуття гумору. Книга складається з двох частин: в першій він у маленьких оповіданнях описує своє життя від народження до 1918 року ( тобто на 55-муроці життя, за чотири роки до фізичної смерти), а друга частина майже повністю присвячена постатям відомих українських діячів, з якими коротко чи довше був знайомий М. С. Кононенко. Намагатимусь стисло ознайомити Вас і з цією книгою, і з біографією цього непересічного чоловіка, яку, власне, він і виклав нам у художній формі в першій частині своїх «Спогадів».      

Мусій Степанович Кононенко народився 22 серпня (4 вересня за нов. стилем) 1964 року в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії. Славне село Турівка! Жив у ньому і писав свою «Історію Малоросії» Микола Маркевич, а також, коли Мусієві виповнилося 9 років, у тому ж селі народився майбутній ідеолог українського самостійництва та перший представник українського націоналізму Микола Міхновський. Згодом вони стануть друзями та побратимами-тарасівцями, але тоді, 22 серпня 1864 року, якби хтось приїжджий  зайшов до низенької старенької оселі з маленькими віконницями та причілком на вулицю, «…то цей добродій знайшов би у хаті таку сім’ю: стара баба, син її Степан Онопрієнко, невістка Пріська, дволітній онук Яків і новонароджений онук Мусій. Дійсне прізвище цієї сім’ї Кононенки, а по-улишному -  Онопрієнки. Так селяни прозивали Кононенків, щоб не плутати одного з другим., бо цілий кут займають Кононенки, і через те він прозивається Кононівщиною».

    У вірші «До Музи» М. Кононенко писав: «Родились ми в убогій хаті». Його батьки, щойно звільнені з кріпацтва, жили дуже бідно. Хоча колись Кононенки були козаками, але один із пращурів так полюбляв оковиту, що пропив себе за дві бочки горілки поміщику і став кріпаком. На велике нещастя сім’ї, батько Мусія теж був п’яницею. Про це немало гірких рядків знаходимо у спогадах. Не можна без болю читати історію про те, як родина змушена була продати рябу телицю, аби покрити батьків борг. Пропоную Вам отримати насолоду від невеличкого уривочка з оповідання «Дитячі роки» та пройнятися чистим почуттям співчуття, яке він неодмінно пробудить у Вас: «Через чотири дні ми прощалися з своєю рябою телицею. Це було наше перше велике дитяче горе. У нас не було сили стриматись: ми ридали на всю хату, на всі голоси, коли мимо наших вікон повели нашу Зозульку. Мати упала на стіл і так само ридала, як і ми. Ми тільки гірко, невдержно хлипали та часом викрикували, а мати голосила і промовляла, як за покійником:

-         Зозулечко моя люба, моя дорога! Хто ж тепер нагодує моїх діток маленьких, хто їх порадує, хто потішить, убогих та нещасних нас на цьому проклятому нужденному світі? Ой, діточки ж мої, діточки! Як же я думала, як же я сподівалася, як раділо моє серце, а тепер нема її, нашої любої Зозульки.

Так оплакували ми першу і останню нашу майбутню корівку, бо вже більше не вдалося моєму батькові та матері купити другу телицю або корову. До самого кінця їх життя у них не було уже ні коня, ні корови: була тільки сама нужда та убожество.

Коли я цілував губи нашої Зозульки, коли ніжно гладив своїми руками, то з очей у неї капали сльози. Може це був випадок, але ж я до цього часу не можу примиритись, що це випадок; мені здається, що вона дійсно плакала так само, як і ми плакали. Нас було біля Зозульки четверо – троє дітей і мати. Ми прощалися з телицею, може, по 5 чи по 7 разів. Ми обнімали її, ми прохали її лишитись у нас, і вона чула нас і розуміла нас. Вона дивилася на нас своїми великими очима і не брала в рот того хліба, що підносили їй. Ми трусилися од холоду і не виходили од Зозульки аж доти, поки не сказала нам мати:

-         Ідіть, діточки, в хату, бо вже йдуть за нашою Зозулькою.

І ми пішли в хату.

Забрав її якийсь чоловік з чорною великою бородою. Той чоловік здався нам страшним, противним, найгіршим в цілому світі»

Багато згадок у «Спогадах» і про матір. Але їй автор віддав свої найщиріші почуття і симпатію. Тяжке її життя знайшло поетичний вияв і в поемі «Мати» (1897), де є аналогічні зі спогадами епізоди. Мене особливо зворушив той, де його мати, яка, попри усі негаразди, «відзначалася веселою вдачею, гарно співала, була дуже гостра на слово», - доведена злиднями до відчаю, вперше і востаннє у своєму житті наважилася… вкрасти в сусідки заступа, аби скопати город та вчасно там щось посадити та посіяти. Аби дітей було чим прогодувати. Малий Мусій зовсім випадково став свідком того материного проступку. І знову ж запропоную Вам, товариство, для неквапливого читання уривок з оповідання «Таїна». Порозкошуйте художнім словом М. Кононенка та очистіть душу святим співчуттям:

«…Великий страх обняв мою душу і розійшовся по всьому моєму тілу: я зрозумів, що мати, іменно моя мати, не хрещена, а рідна мати украла у баби Мотрі заступ. Мені було і страшно, і соромно, і так тяжко, як не було ніколи. На мені трусилось тіло більше, ніж тоді, як я закопував украденого янгола. Що ж його робити? Схопив я заступ за пазуху і хутко вибіг надвір. Була у мене думка укинути його у колодязь, що був супроти нас на вигоні. Коли я зиркнув на колодязь, то біля нього побачив бабу Мотрю, вона вела з собою старосту з двома сусідами і кричала на всю вулицю:

-         У  мене заступ спав із заступральна, я пішла у хату за гвіздком, вихожу, аж бачу Пріську (мою матір), вона ховає мій заступ під полу. Трусіть її, добрі люди, трусіть! Вона десь заховала його у хаті, а потім побігла на город.

Люди прямували у наш двір. Я юркнув поза хату і опинився під повіткою у сусіда, а за цим повітком зараз же і хата баби Мотрі. Я добре знав, що у баби Мотрі нема нікого ні у дворі, ні в хаті. Дітей у них не було, а чоловік поїхав у поле. Хутко переліз я через сусідову загату, положив заступ на Мотрину призьбу біля дверей і зараз же побіг додому. Біля нашої хати ішло змагання Мотрі з моєю матір’ю: Мотря намагалась в одну душу робити трус, а мати бліда, схвильована не дозволяла. Я був у одній сорочці, босий, без шапки і дуже змерз, а через те, не звертаючи ні на що уваги, проскочив у свою хату і поліз на піч на своє тепле місце. Трохи згодом увійшли в хату і люди. Їх уже зібралося душ 7-8. Мати йшла попереду; вона була страшенно стурбована, але не плакала, а на всіх дивилася зляканими очима і нічого не могла говорити.

Почався трус. Трусити помагали усі. Дивилися скрізь і всюди: на полу, під полом, під лавками, у мене на печі і, нарешті. В печі. Мати стояла, схилившись спиною на стіл, і ніби захолонула. Вона нічого не говорила і не ворушилася. Перешукавши в усій хаті, в сінях і в хижі, перейшли у погріб, у повітку, у клуню – не обшуканого не лишили нічого.

Заступа не знайшли нігде.

Коли люди укупі з Мотрею та з старостою пішли з нашого двору, мати кинулась до печі і почала шукати. Шукала вона раз, і вдруге, і втретє. Нарешті, вибрала з пічурки увесь попіл в коробку і все ж таки чого шукала, того не знайшла. Мати була дуже здивована. Вона сіла на лаві і задумалась. Я нишком стежив очима за матір’ю, але не говорив їй нічого. Мені було соромно признатись, що я все бачив і все знаю. Так пройшло з півгодини, а, може, й більше.

У дворі знову з’явилась баба Мотря, а з нею був староста і всі ті люди,що трусили нашу хату. Мати підвелася на ноги, подивилась у вікно і залилася сльозами, упавши грудьми на стіл.

У хату позаходили люди. Їх було більше, мабуть, удвічі. Мені зробилося страшно, а мати плакала, не підводячись од столу.

Мотря підійшла до матері і ласкаво заговорила:

-         Прісю, прости мені, будь ласка! Я, мабуть, стерялася, збожеволіла. Я сама  занесла проклятого заступа до своєї хати і поклала його на призьбі… Не сердься на мене, прошу тебе!.. Я на тебе подумала тільки через те, що ти два дні ходила по сусідах та все добувала заступа.

-         Я ж казав, - озвався староста, - не може бути, кажу, щоб Пріська Школиківна наважилась на чуже добро… От воно так і вийшло… Заспокойтесь! Ви, значить, зовсім не винуваті.

Мати підвелася зі столу, але нічого не говорила.

До самого вечора мати не бралася ні за яке діло. Вона все задумувалась і часом непомітно для самої себе розводила руками.

Увечері вона довго й щиро молилася Богу.

Чим і як з’ясувала вона собі перехід заступа з її печі на Мотрину призьбу, сказати я не можу. Вона про цю пригоду не говорила навіть з нами, з дітьми, і, мабуть, зовсім не думала про те, що я міг тут відіграти роль спасителя від сорому та поганої слави.

Так і померла моя мати, не довідавшись про таїну переходу заступа на Мотрину призьбу.

У мене, навіть у дорослого вже, не вистачало сили волі розповісти матері всю правду про заступ.

А, може, воно вийшло на краще і їй, і мені»

На цьому, товариство, я завершую першу частину своєї оповідки про людину, чия душа не прагнула супокою – Мусія Кононенка. Далі буде…  

        Лілія Бондарук

#Цікавинки з часопису "Критика". Фейки.

 

     Російсько-українська війна збіглася зі стрімким розвитком інформаційно-цифрових технологій загалом і алгоритмів штучного інтелекту зокрема. Можливо, наступні покоління будуть у захваті від цього божевільного поєднання кривавої архаїки війни і передових технологій, а ми сьогодні тільки намагаємося осмислити, в якому світі опинилися. Над фронтом літають тисячі дронів із камерами-очима, що фіксують бої та смерть у реальному часі. Канали у соцмережах секунда в секунду попереджають про небезпеку для мирних українців. Будь-яка інформація поширюється з неймовірною швидкістю, і її стало забагато. Виявилося, що не тільки газета «Правда» здатна виробляти фейки: цифрові технології якнайкраще пристосовані для цього – вони швидкі й створюють достатньо переконливий продукт. Штучний інтелект (ШІ) – неймовірний прорив і модна забава людства – у руках шахраїв перетворився на «абсолютну зброю», здатну руйнувати мозок.

     У публікації М. Полякової «Зомбі-інтернет, або ШІ-воїнство на службі шахраїв» (часопис «Критика», № 9-10, 2025р.) йдеться саме про цифрові фейки у соцмережах: зображення, згенеровані за допомогою алгоритмів ШІ.

     За 2024 і 2025 р.р. вони досягли фотографічної якости. Різноманітні генеративні нейромережі створюють якісні зображення: користувачеві навіть без навичок достатньо написати декілька команд-підказок. Тематика також розширилася, нові теми з’являються хвилями залежно від політичних і соціальних впливів чи перебігу воєнних подій. Головне завдання зображень – викликати емоційну реакцію. Вони б’ють у найболючіші точки суспільства й кожної окремої людини, психологічно травмованої війною.

     Сьогодні охоплено практично все: фронтові будні, кохання на війні, перебування у госпіталях, повернення додому з важкими пораненнями, повернення з полону, воїни з ампутаціями, мурали із портретами воїнів та воїнок, зустріч із рідними, поховання полеглих. Окрім тем, пов’язаних з війною, що є найрезонанснішими, використовуються також і багато інших тематичних блоків, як от: безхатні тваринки, яких треба врятувати або бідні діти-сироти, яких виростила бабуся, і вони просять їх привітати і т.ін.

     І ще – якщо ви думали, що всі шахраї світу працюють виключно з Україною, доведеться вас розчарувати: ми не одні такі довірливі. А щоб зрозуміти масштаб шахрайства, авторці довелося переглянути і порівняти український сегмент фейсбуку та інші, західний і східний. Технології та «сльозовитискальна» тематика повторюються всюди.

     Хто і для чого створює такі зображення? Чому тисячі учасників пабліків «лайкають» і поширюють їх? Чому пишуть під явно фейковими «картинками» нескінченні «Амінь», хороші слова і, здається, щиро вітають несправжніх воїнів? Кому це, зрештою, вигідно? Як зрозуміти, що перед вами шахрайська сторінка чи група? На всі ці та багато інших запитань ви знайдете відповіді, коли завітаєте до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва та перегорнете сторінки часопису «Критика».

Найяскравіші моменти соціокультурної діяльності відділу читальних залів за 2025 рік.

 Соціокультурна діяльність – це більше, ніж просто заходи. Це простір зустрічей, ідей, натхнення та живого спілкування.

Протягом 2025 року відділ читальних залів ВОБЮ став місцем, де поєднувалися традиції й сучасність, де народжувалися нові формати взаємодії з читачами, а кожен захід залишав по собі теплі спогади.

Запрошуємо разом із нами згадати найяскравіші моменти соціокультурної діяльності відділу за 2025 рік.

#Цікавинки_з_часопису "Країна". Олександр Карпюк.

 

Часопис «Країна» (№23-24, 2025 р.) у рубриці «Щоденник» публікує інтерв’ю, а радше розповідь військового, волонтера та блогера Олександра Карпюка про те, що сформувало його світогляд та вплинуло на життєву позицію.

     Народився Олександр 1982-го в Одесі. Батько був футболістом. Мати – інженер-конструктор у науково-дослідному інституті. 2000-го вступив до Придніпровської державної академії будівництва та менеджменту. Після її закінчення працював у сфері нерухомого майна. Із 2014 року почав вивчати українську мову і пізніше на неї перейшов повністю.

     Із 2016-го Олександр Карпюк почав розвивати снайперський напрям у Збройних силах. 2018-го став переможцем першого відкритого українського турніру зі стрільби на великі відстані.

     Брав участь у бойових діях на Донбасі. З початком повномасштабного вторгнення мобілізувався до 503 окремого батальйону морської піхоти на посаду снайпера. Брав участь у боях в Ірпені, Козаровичах і Пологах. У грудні 2022-го перевівся до 59-ої окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Нині Олександр служить у другому батальйоні безпілотних систем, очолює напрям розвідувально-ударних дронів.

     А ще він блогер та пише на воєнну тематику під ніком Serg Marco. Олександр Карпюк – популяризатор снайпінгу (снайперська стрільба як мистецтво й наука високоточних пострілів на великі відстані, що вимагає не лише вправності зі зброєю, а й глибоких знань із маскування, балістики, топографії, психології та фізичної підготовки) в ЗСУ.

     «Хоч як би закінчилася війна, - каже Олександр, - її результат не влаштує ані нас, ані ворога. У нас забрали території. У них не вийшло знищити Україну. Недосягнуті цілі зумовлять виклик суспільства на реванш. Тож буде ще війна. Не залишити її дітям – це тільки тризуб на кремлі й іще один Нюрнбезький процес…У нас людей, готових битися, більше, ніж у всій Європі».

     Тож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Тут Ви зможете більш детально познайомитись із думками та поглядами на життя Олександра Карпюка.

 

"Велич душі на тлі моторошної трагедії життя: два сценарії з можливо/неможливих…" Частина 3.

 

Завершальна частина мого допису, на який надихнув мене роман Степана Процюка «Місяцю, місяцю». І, хоча задумувався цей твір як художньо осмислена біографія дуже талановитого та цікавого письменника Григора Тютюнника, проте автор дуже органічно ввів у сюжетну лінію ще одну непересічну людину – видатного  історика, та беззаперечного лідера дисидентського руху 70-х років минулого століття Валентина Яковича Мороза. Ця постать захопила мене. Я занурилась у хроніку його життя й намагаюсь заглибитись у його чималий творчий доробок. На жаль, бракує часу, але є бажання осягнути те, що залишила нащадкам ця унікальна особистість – мій земляк, волинянин Валентин Мороз. Попередню частину своєї  оповідки я закінчила тим, що за першої ж нагоди наш герой повернувся в Україну…

 Проте за першої ж нагоди повернувся в Україну. Вперше після довгої розлуки побував там у 1990 році, а вже у 1991 р. оселяється у Львові. З притаманним йому прямолінійним сарказмом прокоментував своє повернення: «В Канаді був. Перечекав там дощ та й повернувся. Діяспора й досі вважає, що я дурний. Бо я ж поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не збираюся».  Влаштовується на роботу до Львівського державного університету фізичної культури, де багато років читає курс «Історія України». Ви можете собі уявити: ІСТОРИК ТАКЕННОГО РІВНЯ викладає в університеті фізичної культури, бо в університеті імени Франка не поділяли його переконань та не сприймали його світогляду. Надто радикальний. Надто націоналістичний. Без отого дурнуватого тире, яке розслабляє та зводить нанівець національну ідею, коли до неї додають, як з переляку, наче вибачаючись за те, що «нац» –«дем»… Валентин Якович не вибачався, бо був твердим «нац». Адже на його світогляд вплинув, як його називали в гулагу, «патріарх політв’язнів», Михайло Сорока. Не буду зводити Вас, товариство, зі стежки життєвого шляху В. Мороза і розповідати тим, хто не знає (а таких, на жаль, більшість), хто такий М. Сорока: кому цікаво, запитайте хоча б у вуйка Гугла. Але ким була ця Людина, учасник національно-визвольної боротьби, багаторічний політв’язень, автор «Славня Кенгірського повстання» для Валентина Яковича, можете відчитати у передмові до його віршів в прозі «Тверді мелодії», які він присвятив М. Сороці:

«Я зустрів його у Мордовії, в політичному таборі, і був з ним навіть не два місяці. Мені пощастило: я зустрів цю людину.

Так буває нечасто – лиш кілька разів впродовж біографії, коли хтось або щось добудовує тебе. Михайло Сорока був саме з тих, що добудував мене. Зустріч з ним, і спілкування з ним підняли мене на якийсь новий щабель…»

Ви уявляєте собі, товариство, на які щаблі міг підняти зацікавлених студентів-істориків, студентів-філософів, студентів-філологів Валентин Якович, якби йому дали таку можливість? Ні, я не хочу образити ані педагогічну, ані студентську спільноту Львівського державного університету фізичної культури, але погодьтеся, це не той учбовий заклад, до якого ідуть за глибокими знаннями дисциплін, які викладав пан Валентин. Хоча і в цих умовах він робив все, на що вистачало його сил. Безсумнівно, що його заслугою було присвоєння у 2016 р. університету імени видатного діяча українського гімнастичного і спортивного руху, батька українського тіловиховання, професора Івана Боберського і це вельми тішить…

«Провадив викладацьку роботу. Багато писав. Мав епізодичні зустрічі. Був значною мірою самотнім майже тридцять українських років.

Особливо прижиттєве забуття посилилось на початку нового століття», - читаємо ми у Степана Процюка. Текст скупий на метафори, але гранично правдивий. Валентина Мороза не вознесли на прижиттєвий п’єдестал пошани, на який він заслуговував, поклавши своє життя пасіонарному служінню України. Ще совєцьке кдб добре постаралося, щоб розсварити В. Мороза з дисидентами, усіляко дискредитувати його. На жаль, незалежна Україна не завдала собі клопоту, аби рішуче реабілітувати добре ім’я Валентина Яковича та гідно вшанувати цю унікальну людину...

Рішенням облради Волині від 7 вересня 2017 року Валентина Мороза було удостоєно звання «Почесний громадянин Волині». На ту подію він тоді прибув до Луцька – міста, з якого його після неправедного судилища у 1966 році відправили до мордовського табору суворого режиму для переосмислення власного життя. Як на мене, це звання – своєрідне «відчепне» - так любила казати моя покійна матуся, коли щось робилося просто «для годиться» - от зробив і зітхнув з полегшенням – можна забути та йти далі. Такі особистости, як Валентин Мороз, вартують того, аби їхніми іменами маркували вулиці та називали учбові заклади чи книгозбірні, аби спонукати до того, щоб пересічні громадяни зацікавилися, врешті, тими самими особистостями, на вулицях яких мешкають або, приміром, водять до школи своїх дітей. Але у нас чомусь надають перевагу або нейтральним назвам на кшталт «Спокійної», або обирають на ту роль персон, які не викликають у суспільстві кардинальних розбіжностей, не дратують, не зачіпають, крий Боже, чиїхось особистих переконань. А Валентин Мороз ніколи не був «зручним». Був весь з гострих кутів. Навіть на засланні примудрився налаштувати проти себе політв’язнів за те, що буцім то розпалював національну ворожнечу в таборі. Насправді ж добре розумів просту істину: увесь московитський лібералізм та дисидентство завжди закінчується на кордоні з Україною. Навіть якщо ці кордони ще не нанесені на мапу світу, а існують тільки в головах отаких відчайдухів, як Валентин Якович. До слова, одним з очільників комітету політв’язнів, які оголосили йому бойкот, був той самий священик Василь Романюк з с. Космач, який отримав свій термін мордовських таборів саме за те, що насмілився висловити протест щодо арешту В. Мороза і якого ми всі пізніше знали під іменем св. Патріарха Володимира…           

Проте Валентин Мороз не належав до тих людей, які будуть принижуватися до з’ясовувань стосунків, дріб’язкових колупань в минулому, ретельних зіставлень найменших фактів…Натомість багато років він утілював свою давню мрію – писав історію України ХХ століття, одним із безпосередніх творців якою був сам. Його тритомник «Україна у двадцятому столітті» - найкращий підручник для усіх, хто спраглий знати історію своєї країни. Автор передмови до книги «Україна в ХХ столітті» Андрій Парубій зазначив: «Найголовніше сьогодні те, що ця книжка вчить нас дивитися на історію України тільки з однієї точки зору: українських інтересів. Цей україноцентризм, який постійно був притаманний В. Морозу, і є найбільш важлива складова його праці і його життя. Для нашого покоління важливо навчитися так жити і так бачити світ, як В. Мороз».

Серце представника українського національного руху, політв’язня, історика, автора більш ніж 100 наукових праць, члена Об’єднання українських письменників «Слово» зупинилося 16 квітня 2019 року. На другий день після свого 83-ліття він тихо відійшов у кращі світи. Поховали його погожого весняного сонячного дня 20 квітня на Личаківському цвинтарі у Львові. Місце спочинку було обрано неподалік  могил видатного українського письменника та велета духу Івана Франка та студента Адама Коцка, який загинув від рук польських шовіністів далекого 1910 року і став символом українського національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. Пронизливі промови лунали з уст друзів покійного – поета-шестидесятника Ігоря Калинця, сина головнокомандувача Української повстанської армії, політика Юрія Шухевича, викладача-історика Олега Полянського. Син небіжчика зі своєю дружиною приймали слова співчуття від усіх присутніх. Невдовзі могила була всуціль засипана живими квітами. Певна річ, відспівування не обійшлося й без персон з держадміністрації, які також не оминули оказії, аби зайвий раз попіаритись і проректи щось вагоме та відповідне моменту… Так прощалися з блискучим істориком і публіцистом, довголітнім політв’язнем, одним із найяскравіших представників українського дисидентства, справжнім символом національного визвольного руху Валентином Яковичем Морозом, ім’я якого в останні десятиліття його життя було несправедливо забуте.

………………………………………………………………………………………….

Тому-то й потішив мене роман С. Процюка «Місяцю, місяцю» тим, що автор не просто побіжно згадав там цю непересічну людину, а вивів в образі альтернативного героя. Адже Валентин Мороз, на противагу Григору Тютюннику, не підкорився обставинам, не поплив за течією, не зламався. З ним завжди була його непохитна віра в те, що:

«Земля між Кубанню й Карпатами, в центрі якої височить Тарасова могила, була і буде Україною. Де гарантія? Так Хочу я і тисячі таких, як я. Нас мало? – Так. Але тих, які носять у собі велике Хочу, ніколи не було багато; а проте в історії завжди реалізовувались їх ідеали.

Десять сильних воль означає більше, ніж десять мільйонів безвольних роботів.

Так було, так буде!»

Такі Люди, як Валентин Якович, не йдуть у небуття, а підносять нас за собою у височінь, примушують як слід осмислити і своє власне життя, і зрозуміти своє унікальне місце на цій планеті. Я б могла безконечно цитувати цього непересічного чоловіка, бо «підсіла» на його твори і не можу одірватись від того вишуканого читання. Це приємний синтез розумного подання матеріалу та на диво легкого та доступного стилю викладення. Якщо стисло, то праці Валентина Яковича дуже легко читати. Нині я перебуваю під чарами збірки його вибраних творів «Епоха націоналізму». А ще – відкрила для себе неповторний світ його поезії. Вірші Валентина Мороза мелодійні, правдиві, наповнені якимось особливим світлом і, на кшталт прози, також дуже легко читаються. Насамкінець цього допису я запропоную Вашій увазі одну зовсім невеличку, але влучну цитату з його прозового твору «Мойсей і Датан», а також потішу Вас зразком його мудрої лірики. Порозкошуйте його Словом та замисліться над ним.

«Бог для того створив Землю круглою, щоб кожен міг вважати свою країну центром планети, щоб кожний стояв на найвищій вершині, відчув себе велетнем, богорівним. Тільки так виростають повноцінні люди і нації».

 

        

Заклинання

Я не зречуся гілки терену,
Ні оповістки на війну.
Уже посаджене те дерево,
Що піде на мою труну.
 
Уже воно, пругке і радісне,
На вітрі ярому шумить.
Але весни своєї ранньої
Я не зречусь в найтяжчу мить.
 
Уже воно колише весело
Гніздо пташине у гілках.
І хай човна з легкими веслами
На Леті не ладнає страх.
 
 Не грався в піжмурки
я з правдою,
Знав, що суєтне, що святе.
Тому дивитись в очі прадідам
Мені не страшно, як на те.
Ані життя, ні смерті звичної,
Нічого в світі не боюсь.
І ні хвилини, і ні вічності
Я не зречусь, я не зречусь…

Не зрікаймося й ми та будемо непереможні! Слава Нації! Смерть ворогам!

Лілія Бондарук.

 

                

      

 

 

               

 

 

#Національна_премія_імені_Тараса_Шевченка_2026 #Читай_на_Волі_2

 

Вже відомі імена лауреатів Національної премії імені Тараса Шевченка. 9 березня відбулася церемонія нагородження. Цьогоріч вона була особлива, адже у 2026 році головна культурна нагорода країни відзначатиме свій 65-річний ювілей.

Шевченківська премія (так її прийнято називати поза офіційними документами) вважається найвищою мистецькою відзнакою в Україні. Свого часу її отримували Ліна Костенко, Іван Дзюба, Олесь Гончар, Платон Майборода, Георгій Якутович, Борис Лятошинський, Микола Вінграновський, гурти "Даха Браха" та "Пікардійська терція", літературознавець Юрій Шевельов та багато інших.

Відбір претендентів на премію тривав кілька місяців та мав три тури, по завершенню яких переможців нагороджують саме 9 березня, у день народження Тараса Шевченка.

На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка премію за 2026 рік присудили:

Авраменко Олесі Олександрівні, мистецтвознавиці, — за мистецтвознавчі науково-популярні твори з авторської серії «Accent» — три книги «Білокур», «Приходько», «Тістол»;

Белянському Павлу Миколайовичу, письменнику, — за роман «Битись не можна відступити»;

Білику Назару Миколайовичу, скульпторові, — за Меморіал українським розвідникам, серії скульптур «Збурений простір», «Сплав»;

Гаук Тетяні Андріївні, Грозовській Олені Олегівні, Кулівнику Михайлу Олександровичу, Лісовій Катерині Олександрівні, кураторам виставки,

Подольцевій Дар’ї Олександрівні, дизайнерці виставки, — за виставковий проєкт «Алла Горська. Боривітер»;

Гром Олені Миколаївні, фотохудожниці, — за фотопроєкт «Вкрадена весна»;

Дмітрієвій Оксані Федорівні, режисерці, — за вистави «Вертеп», «Жираф Монс» Харківського державного академічного театру ляльок імені В.А.Афанасьєва, «Буря» Національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької, «Медея» Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка;

Криштопі Олегу Сергійовичу, журналістові, — за документальний роман «Радіо «Афродіта»;

Мацієвському Ігорю Ярославовичу, майстрові художнього скла, — за мистецький проєкт «Народжені у вогні»;

Острікову Павлу Владиславовичу, режисерові, автору сценарію, — за фільм «Ти — космос»;

Сахаруку Валерію Сергійовичу, куратору, — за культурно-мистецький проєкт «30×30. Сучасне українське мистецтво»;

Ткач Юлії Сергіївні, диригентці, — за медіапроєкт «За крок до Перемоги», мистецькі цикли «Постаті», «Зустріч епох», концертні програми та фондові записи 2020–2025 років;

Шевченківська премія є найвищою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва в Україні

Тримбачу Сергію Васильовичу, кінознавцеві, — за книгу «Іван Миколайчук. Містерії долі»;

Щербаку Юрію Миколайовичу, письменникові, — за книгу підсумків і пророцтв «Мертва пам’ять. Голоси і крики».

Шевченківська премія є найвищою творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва в Україні

 

#Цікавинки з часопису "Локальна історія." Полісся.

 

     Фотограф та мандрівник із Луцька Сергій Палько понад 20 років знімає мальовничі пейзажі Волині та Поділля, фіксує автентичні будинки та їхні архітектурні елементи, а також записує історії мешканців старих хат. Сергій розповів, чому саме український живопис надихає його робити фотографії, де є найцікавіші місця для знімання, а також як змінюється ландшафт та зникають старі хати під очеретяною та солом’яною стріхами.

     Волинню Сергій Палько почав мандрувати у 1993 році. Уже понад 10 років світлини старих будинків публікує у фейсбуці в альбомі «Хати під очеретяною і солом’яною стріхами».

     « Я працюю електриком, а фотографія завжди була моїм хобі», – розповідає Сергій. Він бере камеру в усі піші походи, велоподорожі та автомобільні поїздки. Свій перший фотоапарат «Зеніт» купив на стипендію в училищі, це ще були радянські роки. Знімав на чорно-білу плівку, сам друкував та проявляв фотографії. Наприкінці 1990-х почав використовувати кольорову плівку, 2006-го придбав цифрову дзеркальну камеру.

     Найбільше на стиль життя Сергія вплинули книжки про подорожі та полярні експедиції. У 1997 р. він вирушив у тримісячну соломандрівку велосипедом: виїхав із Луцька, доїхав до Одеси, потім – Крим, Кавказ, Казахстан, Білорусь і знову Україна. «Я навіть не брав із собою намета. Ночував просто неба, – усміхається мандрівник. – Дорогою купував карти й вирішував, куди їхати далі».

     «Вирушаю у піші, вело- та мотопоходи, а також сплавляюсь річками. Не уявляю свого життя без подорожей. Проте найбільше захоплення – це фотографія і я мандрую, щоб робити світлини».

     Про життя, сповнене цікавих подорожей та зустрічей, а також про фотографію, як найбільше захоплення Сергія Палька, Ви зможете детальніше прочитати у часописі «Локальна історія» (№ 5, 2025 р.). Чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!