#Неквапливе читання. Модест Левицький. Частина 2.

 

Пам’ятна дошка та барельєф із зображенням М. Левицького по вул. Богдана Хмельницького,12 у Луцьку.

    Досить скупенько повідомляє  вікіпедія про останній період життя Модеста Левицького. І навіть у такому стислому варіянті не без того, аби, як завше, трішки прибрехати:«З серпня 1927 -  викладач української мови в гімназії товариства «Рідна школа» (Луцьк). Земляки-сучасники називали його «батьком Волині». Помер у Луцьку, де і похований».

     Отож, товариство, як і обіцяла – продовжую свою розповідь про Модеста Пилиповича, який після важких поневірянь та випробувань країнами Європи, втративши в Греції дружину, яка померла через легеневу кровотечу, після сумних звісток з України, яку вже не знаходив на мапі у зв’язку із захопленням її большевиками, він надсилає листа до відомого волинського адвоката, колишнього комісара УНР на Харківщині та Поділлі, Григорія Степури, який очолював батьківський комітет Луцької української гімназії. У ньому повідомляє про те, що господарська академія у Подєбрадах, у якій він працював лєктором української мови та лікарем (1922-1927), розпадається. Левицький просить підшукати йому роботу в Луцьку. Не буду наводити вам увесь той лист як взірець правдивого епістолярного стилю, а тільки вкажу на перелік мовознавчих праць, на які опирається М. Левицький, аби дізнатися «…чи надаюся я до посади вчителя в Луцькій гімназії й чи та посада надається на мене.  Маю праці по мові: українська граматика для самонавчання (4 видання), порівнююча граматика московської і вкраїнської  мови і менші статті: «Паки й паки» (про хиби сучасної нашої літературної мови), «Особливости української звучні» - доклад на українському науковому з’їзді, друкований в академічному збірнику».

    Як зауважував у своїх спогадах його син Віктор, який, до слова, у 1912 р. закінчив Луцьку гімназію (природно, що за часів московської імперії, не українську): «єдине місце, де ми не почували б себе на чужині – це була Волинь, своя, хоч і не родима земля, але українська, з якою було багато пов’язано спогадів і у батька, і у мене. Отже, туди ми скерували свій зір». Як наголошував сам Модест Пилипович: «Я емігрував із Києва р.1919 і вважався за емігранта у Греції, в Австрії, в Чехії, але не вважаю себе таким на Волині».( Ну як же приємно мені, волинянці, читати отакі теплі слова від такого непересічного чоловіка).

    З приводу його від’їзду з Подєбрад Є. Чикаленко висловився так: «Випровадили ми Модеста Пилиповича не на відпочинок, а знов-таки на важку працю, на сліпування над учнівськими зшитками… Випровадили не просто собі академичного лікаря та лєктора, яких тут лишилося десятки, а людину, що проорала на українській ниві таку глибоку борозну, що її не зарівняє час і яка виразно зазначиться в історії національного відродження української нації».          

     З легкої руки Григорія Степури М. Левицький дістає посаду викладача української мови та шкільного лікаря в Луцькій українській гімназії (ЛУГ) Товариства ім. Лесі Українки та попервах знаходить прихисток у нього вдома на вул. Кічкарівській,5 (помешкання не збереглося). Згодом винаймає собі житло на Краківській, навпроти кладовища (нині І. Франка,12) – зараз на місці того будинку розташоване приміщення «Волиньгаз» і я обов’язково найближчим часом пройдуся тією вулицею, якою не ходила уже років 20, 30, мо й, більше, а колись то була моя дорога до школи, бо жила у тій стороні на теперішній  вулиці Яровиці (хоча у пору мого дитинства вона носила ім’я жданова), яка паралельна І. Франка. Піду на прохід нині усвідомлено, бо тоді я геть нічого не знала про Модеста Левицького, твори якого з наличкою «мазепинця» та «українського буржуазного націоналіста»  за часів совєтської окупації не пропагувалися.

    До наших днів збереглося останнє, третє помешкання родини Левицького – власна оселя на вулиці Квітковій,7 (зараз Гірна, 20 – район Красного), у якій він мешкав разом із сином Віктором, невісткою Олімпіадою та онуком Василем. По сусідству жило ще кілька учительських родин, тому називали цей куточок учительською колонією. Ось і ще маю один маршрут на найближчі вихідні…

    А поки що я усвідомлено походила колами біля будівлі на вулиці Б. Хмельницького,12, на якій нині розташований барель’єф М. Левицького та присвячена йому меморіальна дошка. Коли зайти у двір, то можна там уздріти ще одну пам’ятну дошку, яка вказує на те, що у 1927-1929 роках у ЛУГ працював (ой леле!) Ярослав Галан. Щоправда, там чомусь не вказали, ким була та істота, а незле було би зазначити, що то колаборант і українофоб, який викладав в українській приватній гімназії ну звісно ж, що не українську, а польську словесність. Бо, панство, якщо за викладання предмету українською мовою учителеві платили за годину у панській Польщі 2 злотих, то за лєктуру польською – 10 злотих(!!!). Перейняла шляхта ту заведенцію, видать, від імпєратріци  Єкатєріни Второй, яка перша запровадила практику чималеньких доплат за навчання малоросів вєлікорускім язиком. Потім ту естафету підхопили совєти: учітєль московського язика у срср мав значно вищу зарплатню, аніж вчитель української мови. Що цікаво, на західній Україні відсоток тих, хто рвався на москальську філологію, був чи не найвищий – є над чим подумати, чи не так? До слова, в незалежній Україні  особливі преференції мають у нас ті, хто викладають, о ні,  зовсім не українською мовою - англійською. Що ж, як казатимуть у нас скоро на селах, no comment…         

    На щастя, таваріщь Галан не довго тішився у 5 разів більшою, аніж у пана Левицького, платнею, бо поляки позбавили його у 1929 р. права на педагогічну діяльність в межах тогочасної Польщі як члена КПЗУ й активіста прокомуністичної організації революційних письменників «Горно» у Львові. Цікаво, все ж, як вони спілкувалися там і чи подавали одне одному руки при неминучих зустрічах ті два роки, коли доля зводила їх у стінах ЛУГ(у)? Адже, як зазначав Євген Чикаленко, М. Левицький: «…зміновіхівців та москвофілів ненавидів до глибини душі, але все-таки, як лікар, ставився до всіх однаково сумлінно, про здоровля всіх однаково клопотався і цією працею обтяжував і виснажував себе до краю». («Зміновіхівці», панство, то істоти, котрі вітали совєтську власть в Україні). Сподіваюсь, таваріщь Галан мав добре здоровля і зайве не обтяжував   лікаря Левицького.  

    Хоча, можливо, вони не так часто й перетиналися, бо приміщення на сучасній вул. Богдана Хмельницького (тоді Сенкевича) було не єдиним, яке орендувала ЛУГ. У ньому навчалися учні 4-8 класів. А от у будівлі на Жеромського, яка не збереглася (тапер це все ще чомусь Крилова) Модест Пилипович викладав українську мову учням 1-3 класів. Пізніше гімназія орендувала ще один будинок на Плоцькій,20 (нині то Святогірська, а ще донедавна була Гаврилюка) і у тій будівлі у 2021 р. були розпочаті реставраційні роботи. Фізичний і хімічний кабінети та хлоп’яча бурса (гуртожиток) були в забудові у провулку перед обласним театром ляльок. А десь на моїй рідній Яровиці, як виявилося, була жіноча бурса, куди Модест Пилипович часто навідувався, бо вчив дівчат грати на бандурі (так, цей унікальний чоловік ще був і музикантом, і композитором). Я так детально це все описую, бо щиро вважаю, що і стіни будинків, і вулична бруківка (а у старому місті вона, здається, ще та, давня), мають свою, особливу пам’ять і, можливо, комусь, як мені, захочеться неквапливо пройтися тими знаковими місцями. Принаймні, лучани чітко уявлять собі те, про що я пишу. 

     Як підкреслює Юрій Мулик-Луцик, автор передмови до «Спогадів про Модеста Левицького», виданих 1967 р. у Вінніпезі: «на Волині його тепло називали «Дідусем»… «Дідусь» - це найвищий символічний титул, що ним, як добру людину, увінчали волиняни свого Модеста Левицького. У поляків такий народний титул був наданий лише раз в історії, і то маршалові Пілсудському («Дзядек»), а в нас цей титул мав Модест Левицький». Як ви розумієте, товариство, помпезне «батько Волині», як зазначає брехо…вікіпедія, таки має суттєву одміну від теплого «Дідусь». І ось тут я уже впадаю у відчай, бо розумію, що допис уже чималенький, а отих спогадів колишніх учнів гімназії чимало. А ще ж і не гімназійних, бо не усі мали змогу навчатися у приватному навчальному закладі, то Модест Левицький знаходив час та можливости давати уроки й таким дітям.

    Приміром, мешканці  Жидичина Юлія Кушнір, Лідія Кушнірук та Петро Швець, які на той час були учнями ЛУГ, якось розповіли своєму вчителю Модесту Пилиповичу, що у їхньому селі є дівчинка, яка плаче, бо дуже хоче вчитися, але не може через нестатки в сім’ї. Схвильований долею юнки, Левицький поселив її в себе вдома і навчав окремо, а вона допомагала на кухні і в побутових справах. Євдокія Степанівна Пасічник зберегла в пам’яті доброту і чуйність дорогої їй людини, а все, чого навчилася, вважала найважливішим для себе, передала нащадкам. Згодом її онук, Сашко Радченко, вражав своїх вчителів особливо глибокими знаннями про класиків вітчизняної літератури і вони були впевнені, що хтось із його родини – філолог за освітою та має неабиякий вплив на підлітка, бо ті класики були йому, наче близькі люди. А то була наука від бабуні Дусі, яка змалечку оповідала онукові про життя і творчість подвижників національної культури. Розповідала з пам’яті, як учив Дідусь.

    До речі, у Жидичині Модест Левицький був досить відомою людиною і для родин гімназистів – як учитель української мови,і  для громадськости – як представник «Просвіти». У червні 1930 р., за архівними документами, виступав на Шевченківському святі з рефератом, бував на богослужінні у Свято-Миколаївському храмі. Зворушливі спогади берегла про Модеста Пилиповича жителька того села, колишня просвітянка Олена Іванівна Бондарук. Вона була слухачкою спеціяльних курсів, організованих М. Левицьким у Луцьку, на які було запрошено фахівців зі Львова. Вчили їх там гарних манер, співу, танцям, умінню стильно одягатися, а Модест Пилипович викладав у них гігієну. Абсолютно безкоштовні, до слова, курси для тих панянок. Олена Іванівна із захопленням говорила про відповідальність та патріотизм незабутнього для неї наставника.

    Описані випадки – це лише два із сотень подібних жестів милосердя вчителя і на цьому, товариство, я завершу другу, як виявилося, частину розповіді про Дідуся. Бо ті кілька безбарвних речень у вікіпедії перетворюються у мене в серйозне дослідження. Ви навіть не уявляєте, скільки цікавинок я дізналася і скільки запитань у мене виникло під час роботи над цією публікацією. Таким робом, шановне товариство, знову…ДАЛІ БУДЕ.  

Лілія Бондрук.