«…Кожен, хто приносить хоть крихту обмоскалення в наш народ
(чи словом з уст, чи книжкою), – робить йому шкоду, бо відбиває від
національного ґрунту», – ось такий посил від грудневого уродинника Бориса
Грінченка нам, сьогоднішнім.
Народився він на святій Харківській землі, на хуторі
Вільховий Яр 9-го грудня 1863-го року. Мати Бориса була етнічною московиткою, а
от відставний штабс-капітан, дворянин Дмитро Грінченко був родичем видатного
українського письменника, зачинателя нової української прози – Григорія
Квітки-Основ’яненка. І ось цей штабс-капітан заборонив своїм дітям в своїй хаті
говорити мовою свого видатного родича. Як згадував сам Борис Грінченко, в сім’ї
його «НІКОЛИ не вговорено по-вкраїнському» .
Але життя іноді видає цікаві кульбіти, бо саме йому судилося
стати основним систематизатором грандіозного словника, який тепер називають
«Словник Грінченка», бо саме він нормалізував мову ХХ-го століття і саме цей
словник є тепер підложжям мовної норми у ХХІ-му столітті. Творча спадщина цього
чоловіка налічує чимало оповідань, повістей, поезій, історичних драм,
етнографічних розвідок, педагогічних досліджень, перекладів з німецької та
французької – пересічному українцеві за все життя годі її осягнути. Хіба що
свідомому… До речі, саме Борис Грінченко завів у мовлення ось цю лексему –
«свідомий українець», бо сам він став таким, коли в тринадцять років, у
третьому класі Харківського реального училища, абсолютно випадково почув від
однієї чарівної пані про вірші Тараса Григоровича Шевченка. По приїзді додому
на вакації він знайшов у батьковій скрині «Кобзар» (видать , оте «енко» в
прізвищі таки пробивалося до українського гену в його зманкуртілого батечка,
бо, хоч і не стояв «Кобзар» на чільному місці в його багатій різними мовами,
окрім не важко здогадатися якої, виданнями домашній бібліотеці, але й не
викинув книгу на смітник), під впливом якого відбулося колосальне переродження
хлопчика, який впевнено вийшов на несхибну ідейну національну українську
дорогу.
Про нього говорили, що він більше працював, аніж жив, а
прожив він так само, як і Шевченко – сорок сім років. Але щоб висвітлити усі
здобутки Бориса Грінченка, потрібно писати кількатомову інтелектуальну
біографію. Його знакові твори «Галицькі вірші» (1892) і «Листи з України
Наддніпрянської» (1893) зробили переворот у свідомості українців у кінці ХІХ-го
століття – звісно, що тільки у тих, хто готовий був тоді таке сприймати. Роки
написання цих базових статей збігаються з вступом Бориса Грінченка до нашої
першої націоналістичної організації «Братерство тарасівців». Саме ці видатні
постаті (Іван Липа, Микола Міхновський, Віталій Боровиковський, Михайло
Коцюбинський, Володимир Самійленко, Євген Тимченко, Микола Вороний, Олександр
Черняхівський, Володимир Шемет) за відсутністю держави, втримали тоді Україну
як окрему етнічну спільноту.
Через обшук у «Братерстві тарасівців» Грінченко змушений був
покинути вчителювання у школі Христини Алчевської(про педагогічну діяльність
цього чоловіка також можна робити спеціальну розвідку) та переїздить до
Чернігова, де розкривається як талановитий видавець. Понад сорок п’ять
просвітницьких книжечок-метеликів для «легкого читання» побачило світ завдяки
його наполегливості та працездатності. Чи потрібно зазначати, якою мовою вони
були надруковані? Він був глибоко переконаний, що українська книжка «виробляє
народну свідомість, піднімає, зміцнює, а не пригнічує духа, пособляє нашому
народові ставати народом мужнім, смілим, свідомим своїх сил, певних у своїх
надіях на ліпшу будущину».
Звісно, що й в Чернігові Грінченко довго не затримався через
конфлікт із владою. Отож, переїздить до Києва, маючи велике бажання
зостановитися на своїй письменницькій роботі, яку він успішно розпочав ще у
1881-му році дебютом у львівському журналі «Світ». Проте, доля готувала йому
зовсім іншу дорогу – мовознавчу. Він розпочинає пекельну роботу над
вищезгаданим уже словником, який напрацьовували ще до нього щонайменше років за
сорок: починаючи від часу відходу Тараса Григоровича Шевченка. Громада часопису
«Киевская старина» вирішує довірити остаточну редакцію цього словника Борисові
Грінченку, не зважаючи на те, що він не мав спеціальної філологічної освіти та,
на одміну від більшості членів Київської громади, його позиція була дуже
наступальна, радикальна та україноцентрична. Але всі вони вельми добре
розуміли, що ніхто, окрім Грінченка, не здатен подужати цю титанічну працю.
Саме тоді він засновує Українську радикальну партію і очолює
її ліве крило. Боронь Боже проводити паралель із сучасними радикалами. До
слова, і з тодішніми соціалістичними жахами ця партія також не мала нічого
спільного. В основі радикальної партії Грінченка лежали національні ідеї. Але
революція 1905-1907 р.р. зазнала повного краху і письменника заарештовують. В
тюрмі убивають його єдину донечку Настю, за рік гине його маленький онук.
Особиста трагедія підкошує сили Бориса Грінченка і він, позичивши гроші у свого
батька, їде на лікування до Італії, але зболене серце не витримує і він
відходить у вічність у віці свого духового наставника – Тараса Григоровича
Шевченка.
Втім, ще за життя Борисові Грінченкові було таки за що дякувати долі. Адже оповідь про нього буде
неповною, коли не наголосити на історії його взаємин із дружиною Марією
Гладиліною, яка, як і його рідна мати, була етнічною московиткою, але під
впливом чоловіка стала не просто свідомою українкою, а лексикографом,
письменницею й перекладачкою, котра жила й творила для України. У помешкання, в
якому вони проживали, приходили на гостину тільки заради того, аби подивитися
на це гармонійне подружжя. Про них говорили: «…буває іноді в природі таке
явище, що сходяться в небі проти наших очей дві зірки і горять вони якийсь час
подвійним світом – ця зустріч зірок нагадує подружжя Грінченків». Це насправді
було і спільне дихання, і спільна праця. Після смерті чоловіка дружина
продовжила його справу та опікувалася творчою спадщиною Бориса Грінченка. Тією
спадщиною, яка визволяє дух та дуже актуальна сьогодні.
І для неквапливого прочитання та розмислення хочу запропонувати вам, товариство, одну із таких
цитат від Бориса Грінченка. Насолодіться ж розкішною мовою та вдумайтеся у
глибокий зміст:
«Взагалі можна запевне сказати, що ми, вкраїнці, ні від кіля
і ні від кого не можемо сподіватися помочі, – і ми мусимо скрізь і у всьому
рахувати на свої власні сили. Пособляють тільки тим, кому корисно, задля себе
самого пособляти, а через те – тільки дужим, чи таким, яких можна тим чи иншим
способом підгорнути під свою ласкаву протекцію. Єдиний наш рятунок – бути
дужими. Добра порада народові, який двісті років виявляє замалим саму несилу!
Порада, що скидається на іронію! Може. Але иншої нема. Або се, або смерть. Я
певний, що ми не вмремо, отже – я певний, що ми будемо дужими. Які б тяжкі
пригоди не траплялися нам на дорозі, – се все дочасне: ми мусимо стати й будемо
дужими!»
Будьмо ж дужими та розраховуймо, перш за все, тільки на
себе. Тоді й остаточно переможемо з Божою поміччю. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар