Cьогодні запрошуємо Вас, наші любі читачі, до зустрічі з блискучим письменником-документалістом, есеїстом, поетом, визначним українським мовником, критиком та перекладачем Миколою Шатиловим. Власне, з його життям та творчістю.
Народився Микола Євгенович 10 жовтня 1939 року у Харкові.
Мама, Лариса Мартиненко, – лікарка, але за фахом майже не працювала. Самотужки навчилася шити. Була з неї неабияка кравчиня! Пізніше також викладала – крій і шиття.
За політичними критеріями тих часів – неблагонадійна сім’я. Діда, Сергія Шатилова, у 1938-му розстріляли. У підвалі Управління південної залізниці. Між іншим, службовцям Управління було пояснено, що в підвалі відкрито тир.
Батько носив тавро – «син ворога народу», а згодом і друге: «залишенець», себто – залишався на окупованій німцями території. З мамою ще гірше: вона походила з родини багатих сватівських землевласників – Мартиненків. За дитинство у маєтку боялася й згадувати. Жінки, які пам’ятали її батька, Федора Мартиненка; казали: «Ото за вашого тата тільки й життя було... Вареники їли – масло по ліктях текло». Словом, причин любити совєтську владу у батьків Миколи Євгеновича не було, і вони її не любили...
Вищу освіту письменник здобував на факультеті філології Харківського університету. Та виш не залишив по собі якихось яскравих спогадів у Миколи Шатилова.
Був і газетярем («Ленінська зміна», «Вечірній Харків»), і редактором критичного відділу (місячник «Прапор» – сьогоднішній «Березіль»), а ще – ґідом, сезонним наймитом, конюхом, фотографом, маляром, прибиральником, сторожем. У першій половині 70-х, коли працював у «Прапорі», за схвальний відгук про ув'язненого кагебістами новеліста Василя Захарченка Микола Шатилов удостоївся «вовчого білета» як політично неблагонадійний.
Про нього казали: максималіст! – а він і не протестував. Сам зізнавався, що живе і мислить за принципом «або – або». Його публіцистичним текстам властива зумисна загостреність, його політичній позиції – категоричність, аж до демонстративності; і при цьому був поетом із ласки Божої, майстром настроєвої лірики, ювеліром чуттєвої деталі. Багатогранний, непослідовний, зухвалий, відчайдушний, емоційний…
В одному з інтерв’ю Микола Євгенович розповідав:
– Чому називають дисидентом – питання не до мене, а до тих, що так називають. Загалом, дисидентство за умов існування в тоталітарній державі, якою був Совєтський Союз, не є ефективним методом боротьби – або, якщо хочете, протистояння – з тою державою... Сидів я на бурку. Без копійки. А такий собі кололітературний хлопчик, Славко Рисцов, і запропонуй: «Поможи відвезти вантаж на Волинь. Заробимо». Вантаж – нелеґально виготовлені церковні календарі. Поїхали. Спинилися в луцькому готелі, відвідали кілька парохій… Славкова поведінка мені не подобалася. Провокативно поводився, і я відчував, що вояж добром не скінчиться. На моє і впало. Трус у готельному номері… Арешт. Попереднє ув’язнення. Слідство тривало півроку, мінялися слідчі. Останній мені співчував, і то не так, як вони вміють, щоб видушити з тебе якомога більше. Ні, співчував по-людськи. На допитах натякав, що підставили мені Рисцова… Від себе, не з обов’язку, повідомив моїх – маму, брата, жінку. На мою користь співпрацював із моїм захисником… Дай Боже йому здоров’я!
А далі суд. Три роки за двома статтями – «приватне підприємництво» і… «зброя». Вишмонали в мене красиву – братів подарунок – фінку. Та стаття мені потім не зашкодила. На етапі горлає конвойний начальник: «Стаття?!?!». Відказуєш число (не пам’ятаю вже, яке було) – і загучить схвально «столипін»[1]: «У-у-у… Зброя, зброя…».
Микола Шатилов не мав такого наміру – еміґрувати. Запросили – поїхав на два тижні. Та за кілька днів почали коїтися дивні речі. Не знати де поділося відчуття, що він на чужині. Чуже непомітно й швидко ставало своїм. Тішив вищий – не до порівняння! – щабель всякденної культури. Коли незнайомі, заходячи у ліфт, вітались до нього, Микола Євгенович попервах тетерів: чи, бува, не знущаються? Ну, й безліч такого...
На той час у Празі вже не лишилося жодної комуністичної назви, жодного большевицького пам’ятника. А Чоп зустрічав його величезним гаслом «Слава КПСС!». Хоч-не-хоч замислишся, яка країна твоя, а яка не твоя. Утім, довго Микола Шатилов не замислювався. За місяць повернувся до Чехії… Початки були не з медом. Був за прибиральника у відомому празькому вар’єте на Водічковій, торгував чужими картинами на Карловому мості, сторожував на автостоянці...
У Празі на спілку з Лідією та Віктором Райчинцями Микола Шатилов закладав «Українську ініціятиву в Чеській республіці». Був головним редактором її часопису «Пороги». З-під його пера вийшла перша в Чехії об'єктивна публікація про Степана Бандеру й чимало газетних статей чесько-української тематики (Lidové noviny, Literární noviny, Necenzurované noviny, Svobodný hlas).
Якийсь час Микола Євгенович помічникував у редактора лондонського «Визвольного Шляху». У Лондоні з благословення Слави Стецько став членом Організації Українських Націоналістів (бандерівців). Пізніше він працював власним новин («Свобода»)…
Перекладав чеських письменників: Ян Забрана, Петр Шабах, Квєта Легатова, Едгар Дутка, Милан Матєйчик. Видав книжку есеїв «Спадок спинених годинників»(2007), книжку лірики «Дана»(2009), спомини «Кляті сімдесяті…»(2011). Як казав сам письменник, його поетичними вчителями були Євген Плужник та Володимир Свідзинський, а його мовним направником — Святослав Караванський.
Микола Євгенович пішов у засвіти в Чехії 3 березня 2022 року.
У київському ж «Всесвіті» побачили світ такі писання Миколи Шатилова, як «Десять празьких листів», «Чеські медальйони», «Дні неоголошеної війни», «Смерть на ім'я Мерседес», «Вітер з-над озера Ері», «Йшли селом, йшли селом бандерівці», «Життя й загибель ідола», «Швейк-не-Швейк, папужачий полк та всяке інше веселе й невеселе», «Тінь з бульвару Мортьє».
Документальна повість «Тінь з бульвару Мортьє» вперше побачила світ на сторінках часопису «Всесвіт» (N 1-2, 2020). Отож у вас є чудова можливість познайомитись з цим твором у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Приходьте, беріть читайте!
Немає коментарів:
Дописати коментар