«…Працював за чотирьох душ, щоб скрізь було повно
Хоткевича», - говорив сам про себе письменник, композитор, режисер, драматург,
перекладач, митець, історик, бандурист, видавець, літературний критик,
театрознавець, диригент, етнограф, педагог, інженер-винахідник, націоналіст…
Отож, я продовжу свою стислу розповідь про цю унікальну людину і перейду до
опису, напевне, найтрагічніших сторінок його життя.
У попередній статті я зупинилася на тому, що з початком
революційних подій 1917 р. Хоткевич щиро сподівається на нові вітри суспільних
змін, вірить у можливість становлення самостійної України. На сторінках газети
«Рідне слово», яку він видавав і редагував, крім щоденних повідомлень про
з’їзди, зібрання різногалузевих спілок, діяльність повітових «Просвіт», є його
розгорнуті доповіді з питань національного реформування різних сфер суспільного
життя.
Хоткевич брав активну участь у Першому з’їзді Учительства
Харківщини і робив це всупереч бажанню отих учителів, тому що, як сам він
казав: «Харківські повітові учителі підіймали навіть питання про те, чи існує
взагалі український народ і мова. …Була меншість, яка говорила, що ні
українського народу, ні української мови нема. Чи чуєте ви всі, що читаєте сі
рядки, які люди живуть на Україні, їдять її хліб, беруть за своє «просвіщєніє»
гроші?. В істнованню пса, блохи, клопа ніхто не сумнівається, а відмовляють
цілому народові права жити на світі і називати себе своїм іменем. А вони ж і не
одні, сі харківські учителі. А се ж тільки квіточки – ягідки будуть пізніше…
Дайте пройти першому запалу свободи – на оборону «господствуещего народа»
встануть такі сили, перед якими вічної пам’яти жандарми будуть ангелами». Ось
такі пророчі слова, товариство… До слова, нічого нікому не нагадують, особливо
про «перший запал свободи»… Звісно, що він потрапляє в неласку до тодішнього
уряду. До большевицької окупації, як цілком слушно зазначає вікіпедія,
поставився з недовірою, але з 1920-го року, все ж, долучився до
літературно-мистецького життя, в яке я не буду заглиблюватися, бо тема
Хоткевича бездонна.
Власне, я хочу зупинитися на обіцяній «шевченкініані», бо то
є вкрай важне. З середини двадцятих
виник у Хоткевича задум написати розлогий роман з життя Тараса Шевченка. Він
розумів, що в цій царині не буде першопрохідцем, бо добре знав праці О.
Кониського, В. Доманицького та інших. Але, як митець, він прагнув вийти за
біографічну канву, більше уваги приділити фольклорному та побутовому матеріалу,
духові епохи, в яку жив і творив великий Кобзар. Він був певний, що зможе
промовити тут своє, нове слово.
Працював він над цією тетралогією вперто і наполегливо з
1924 по 1933 рік. : «Тарасик», «Тарас», «Тарас Григорович», «Шевченко».
Рецензував романи майбутній академік О. Білецький. Його відгук був схвальним.
Того ж року Державне видавництво України взяло книгу до друку і сплатило
авторові аванс – дві з половиною тисячі карбованців. У тому жахливому 33-му,
коли й невіруючі молилися Богові, аби не спухли од виснаги діти, коли праглося
дожити до першої кропиви, для голодної Хоткевичевої родини то був справжній
рятунок. Але в останню мить хтось посіяв сумнів у душах видавців, і твір
одвезли наркомові М. Скрипнику, щоб той сказав вирішальне слово, бо то був час
тотальної перестраховки. Невідомо, чи встиг нарком погортати майбутню книгу,
але в липні 1933-го, щоб його не застрелили, він застрелився сам. Після його
самогубства рукопис серед інших паперів вилучили слідчі НКВС і, як річ, що не
мала безпосереднього відношення до Скрипника та до партійних таємниць,
найвірогідніше, знищили.
Видавництво ж однобічно розірвало угоду з автором і звернулося
до суду з позовом про повернення авансу. Суд задовольнив незаконний позов та ще
й наклав арешт на будинок Хоткевичів, який, у разі несплати боргу, підлягав
конфіскації і продажу з торгів. Отоді то трапився перший у житті Гната
Хоткевича випадок, коли він, хворий, покалічений, бо потрапив під потяг, був
змушений звернутися до Спілки письменників по допомогу і отримав… сто
карбованців. Але найболючішою була
втрата надії побачити надрукованим свій роман.
У лютому 1938 року Гната Хоткевича заарештували. Донька
письменника, Галина Хоткевич, згадує про це так: «…Холод був страшенний і
багато снігу випало. Органи КДБ приїхали автом… до нашої хати був розчищений
кавальчик. По цьому кавальчику повели батька, а потім повезли, куди треба. А
наш собака в той час безперервно скавучав, просто роздирався, відчуваючи, що
діється». Потім цього песика Рябка знайшли застреленим на снігу…
Серед документів і речей, вилучених при обшуку, машинопис
роману не значився. Але 9-го вересня того ж року до пані Платоніди, третьої
дружини Хоткевича, яка усе своє життя присвятила спадщині свого чоловіка,
намагалася видавати його твори, відкрити його музей, - постукали у двері і
передали дивну записку, написану московським язиком. Пані Платоніда від цього
вжахнулася, бо Хоткевич ніколи не говорив тією мовою. У цидулці було написано:
«Родная, отдай им работы и материалы о Шевченко. Поцелуй детей». Звісно, що
вона зробила те, чого потребували кати: віддала третю і четверту частину
фундаментального твору Гната Хоткевича, який ми вже ніколи не прочитаємо (хіба
що станеться диво).
29-го вересня особливою трійкою НКВС він був засуджений до
розстрілу за те, що «был привлечен германским консулом к шпионской деятельности
в пользу Германии». Допити були на стільки жахливі і страшні, що Хоткевич
зізнався у тому, у чому його звинувачували. Крім того, йому інкримінували
участь в українській націоналістичній повстанській організації. Вирок виконали
8 жовтня 1938 року: його розстріляли у Харкові в підвалі внутрішньої тюрми НКВС
на вулиці Чернишевській.
Колись Хоткевич з гумором сказав страшну річ: «В два щоти –
родився у Харкові, жив у Харкові і помру у Харкові або десь поблизу». Тоді ж був конфіскований будинок письменника.
В ньому влаштували гуртожиток. Платоніді Хоткевич з дітьми дозволили жити у
тісній комірчині лише за умови, що вона буде працювати там прибиральницею.
Дружина репресованого погодилась, бо не було куди дітися, та й рештки архіву,
котрий нові мешканці бездумно нищили, слід було рятувати.
У червні 1941 року Платоніда Хоткевич зібрала найдорожчі
листи й рукописи і виїхала до Києва. Вона передала Інститутові літератури АН
України також машинописний текст першої частини тетралогії «Тарасик», який
дивом зберігся. Отож, маємо тепер більше тисячі сторінок добірного тексту.
Насолодіться ж, товариство, невеличким уривочком із сюжетом про «Катрине
весілля» (обряд весілля старшої сестри Тараса – Катерини - описаний на 200
сторінок і у ньому сяють справжні перли подільського фольклору та живої мови
землі):
«…А дружечки! І де вони тих пісень понаучувалися, і де вони
тих голосів поприбирали? Кажуть же, що пісні зародилися у якихось чуднодивних
істот на небесах. І коли небеса часом отворяться, звідти чується прекрасний
ангельський спів. А люди слухають та переймають. Що вхоплять, що ні, але й тої
одробини, яку переймуть, досить, щоб хвилювати й непокоїти людське серце то
радістю тихою, то сумом передвічним, тоскою по невідомих світах».
Нам теж, на щастя, залишилася мала одробина того
ангельського співу від митця. Почути і побачити живого Гната Хоткевича ми нині
можемо у фільмі «Назар Стодоля» (1936 р.), де він у ролі кобзаря Кирика співає,
граючи на бандурі. Знесилений, зацькований, доведений до відчаю, але все ще
живий та незломлений, за два роки до вбивства…
І, насамкінець, ще одна знакова цитата від націоналіста Гната Хоткевича (не вірте в його аполітичність, як натякає вікіпедія та деякі дописувачі, а вчитайтеся уважно в його тексти!!!), імператив із його безсмертя нам, сьогоднішнім:
«Страчуючи національність, чоловік тратить Бога в собі,
тратить якийсь вищого типу регулятор, котрий направляв його діяльність… І від
нього можна ждати усякої гидоти».
Не тратьмо ж Бога в собі. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар