«Як роззявив рота від здивування, так із роззявленим
ротом ходив усі шість років», - так соковито описує степовик Гнат Хоткевич свої
враження про Гуцульщину. Потрапив туди як вимушений емігрант після поразки
революції 1905-го року: спочатку на Галичину, а опісля, завдячуючи старанням Володимира
Гнатюка та інших видатних етнографів і фольклористів, у Криворівню. Потрапив і
закохався у цей край, у його мову і оспівав його цей слобожанець
найшедевральніше і вперше у нашій історії првдивим гуцульським діалектом.
Гуцульщина надихнула Хоткевича-прозаїка до написання
найкращих в його доробку творів. І передусім психологічної ліро-романтичної
повісті «Камінна душа». Ось як про це говорить його донечка Галина Хоткевич:
«…Вершинний твір письменника, що зріс серед східних просторів, але чиє велике
захоплення гірським народом дало такий чудовий творчий вислід. Бездоганне
знання етнографії краю, мови, прекрасний сюжет. Тут майстерність, чи техніка
слова, і дух, чи енергія почуття до Гуцульщини, творили разом справжній мистецький
шедевр». Власне, саме ця повість і спонукала мене до цього допису. Хоча, якщо
відверто, спочатку була файна пісня, на яку я натрапила в youtube «Гаєм
гаєм зелененьким» з розкішним кліпом https://www.youtube.com/watch?v=AuW6KSUd_bQ
і я не полінувалася вирахувати фільм, який використали у цьому відеоролику. Ним,
як уже ви й здогадалися, був «Камінна душа», який відзняли за однойменною
повістю Гната Хоткевича у 1989-му році, де у ролі опришка Дмитра Марусяка –
Анатолій Хостікоєв. Дуже раджу і фільм, і пісню – отримаєте масу гарних емоцій.
Але для того, щоб насолода була неперевершеною, звісно ж, потрібно читати і
смакувати кожне слово:
«…Хтось могутній ходив селом від хати до хати і сіяв
одуряючим зіллям. Підійде, кине у відчинене вікно і йде собі далі, а від того
зілля шаліють веселим солодким шалом люди, множитися хотять, вічність творити.
І земля пристроюється на празник єднання, земля вагітніє, земля родить, земля
велить бути собою всьому живущому. Чари, чари, чари весняні розіллялися темним
небом зоряним нічним, першими цвітами яблунь і слив, рожевими хмарками на сході
і темно-пурпуровою, налитою жагою пеленою в час західній…»
Ось такий життєстверджуючий весняний уривочок вам,
панство, від зимового уродинника Гната Хоткевича. Прийшов він у цей світ за
одними даними – 31-го грудня 1877-го, за іншими – 12-го січня 1878-го у
польсько-українській родині. Батько Мартин Пилипович Хоткевич походив із
зубожілого польського гетьманського роду Хоткевичів, мама Ольга Василівна
Кривоногова була простою селянкою із Сумщини. Мовою спілкування в родині була,
звісно, російська впереміш із суржиком. Батьки були на службі у купця Ніколая
Міхайлова у Харкові. Але головні враження дитинства Гната були пов’язані з Деркачами
– селом, до якого щоліта він їздив з обслугою родини Міхайлова. Саме з цього
українського за духом і мовою села набирався він сили і чистив себе і від
московського язика, і від суржику. В тих же Деркачах вперше почув і побачив він
кобзаря і навіки закохався у цей вид мистецтва. У шість років ця талановита
дитина написала кілька оповідань, а у дев’ять сказав таку річ: «Відчував я, що Гоголь пише
неправильно» і почав його «виправляти», перекладаючи українською мовою, зокрема,
«Майську ніч». Батьки побачили неймовірну обдарованість сина і купили йому
скрипку та найняли вчителя, аби розвивати музичні здібності. Але, щоб отримати
хорошу гуманітарну освіту, потрібні були гроші, а з тим були проблеми. Отож,
замість філософського факультету, Гнат Хоткевич мав можливість навчатися на
технічній спеціальності, а саме, після закінчення з відзнакою реального
училища, в Харківському технологічному інституті. Але навіть у цій царині він
був неповторним, бо розробив проєкт дизельного поїзда у 1901-му році. І, щоб ви
розуміли його винятковість, то зауважу, що цей його проєкт випередив подібний
американський на тридцять років: проте, про американський проєкт дизельного
поїзда ми знаємо, а те, що зробив українець, потрібно піднімати та обтрушувати
від пилу історії…
У 1899-му році завдяки історику Дмитрові Багалієві відбувається
черговий археологічний з’їзд, де Гната Хоткевича просять зробити доповідь про
кобзарство, а також організувати капелу кобзарів і Хоткевич зробив це блискуче,
хоча було це дуже непросто.
«Так може грати тільки чорт і Хоткевич», - говорили про
нього. Адже на високу професійну музичну дорогу його вивів сам Микола Лисенко.
Почувши Гнатову гру на бандурі, одразу запросив його до свого хору солістом.
Хоткевичу ці гастролі з професійним хором дали дуже багато: з талановитого
музиканта-аматора він стає майстром, бандуристом-віртуозом . «Я дав цілу нову
галузь мистецтва – кобзарське мистецтво. Я підвів під нього науковий
фундамент», - казав він про те. Він став автором за одними даними - 300, за
іншими – 600 музичних творів, більшість із яких стали народними, бо ім’я композитора не
згадують, що й не дивно, бо із 1931-го року їх заборонили. Він був автором
«Підручника гри на бандурі», «Музичні інструменти Українського народу» та
інших.
І, напевне, розповідь про Гната Хоткевича буде неповною,
якщо не згадати про трагічну сторінку із життя бандуристів, а, отже, самого
Хоткевича. У грудні 1930-го року у Харківському оперному театрі зібрали 137
сліпих кобзарів начеб то на їхній з’їзд. Після того завантажили їх в ешелони і сказали,
що везуть їх на всесоюзний з’їзд народних співців.
Ешелон зупинили на станції біля Харкова – Козача Лопань. Кобзарів вишикували перед викопаною перед тим
траншеєю і розстріляли. Поряд з ними спалили та знищили музичні інструменти. В
1939-му році, на так званій нараді кобзарів, їх уже було всього на всього 20. Проте,
у вікіпедії ви, панство, цього не прочитаєте, бо там подається це, як «легенда
про масове вбивство кобзарів». Хоткевич важко пережив цю криваву «легенду»…
Власне, як і не прочитаєте ви там і про те, що Хоткевич
належав до якоїсь політичної партії. Там якось так розпливчасто зауважується,
що зазнав він переслідувань за участь у політичних страйках. Але насправді
Хоткевич, який мав україноцентричний світогляд, був активним членом «Революційної української
партії», творцем якої є видатний адвокат, батько українського націоналізму –
Микола Міхновський. Тому цілком логічно, що змушений він був, аби врятуватися
від тюрми, емігрувати до Австро-Угорщини. До речі, гроші на те дала Соломія
Крушельницька, яка заради цього продала свої коштовності. Як уже зауважувалося
вище, на Галичині його радо вітають. Передусім, як музиканта, бо він блискуче
грає на бандурі, на фортепіано, на скрипці, і навіть на балалайці. І саме на
Галичині, ще до вимушеної еміграції, Гнат Хоткевич надрукував своє перше
оповідання «Грузинка» у львівському часописі «Зоря» (1897) – це була звичайна
тоді практика для письменників з Великої України, де твори українською мовою
були під забороною і видати їх там було неможливо. Проте, я не буду нині
заглиблюватися у літературну діяльність Хоткевича: як письменник він написав
понад триста(!!!) творів – романи, повісті, новели, публіцистика. Ви розумієте,
що тема ця неосяжна і вартує не одного допису. До речі, про шевченкініану від
Гната Хоткевича потрібно, і справді, зробити окрему публікацію.
Зауважу лишень ще на одному моменті, який ви точно не
знайдете у вікіпедії (взагалі, раджу дуже обережно ставитися до цього джерела
інформації) і стосується він перебування письменника на Галичині. Саме цей край
подарував йому велике кохання, яке виникло між Гнатом Хоткевичем та Катрею
Гриневичевою. Обоє на той час мали сім’ї, але своїх стосунків від оточення вони не
приховували. Галичани сприйняли це негативно, що й, врешті, змусило їх
переїхати до Харкова. Там у них у 1913-му році народився син Володимир, який
згодом став членом-кореспондентом академії наук, видатним фізиком, ректором
Харківського державного університету. До слова, у брехопедії, даруйте,
вікіпедії, ви не знайдете інформації про матір Володимира Хоткевича – Катрю Гриневичеву
(таке враження, що у хлопця був тільки батько). Так само, як і в статті, присвяченій самій
Гриневичевій, цнотливо зауважується, що вона мала роман із Гнатом Хоткевичем, про який біографи
воліють не згадувати. Їхній цивільний шлюб, і справді, був дуже коротким:
почалася Перша світова війна і Катрю Гриневичеву викинули з російської імперії
мало не як агентку Австро-Угорщини. На цьому їхні взаємини припинилися, але
розпався і перший шлюб Гната Хоткевича, від якого у нього було троє дітей.
Отже, він повернувся до Києва, де працював у журналі
«Вісник культури і життя». З початком революційних подій мав надію на втілення
тих ідей, про які писав Микола Міхновський у своїй фундаментальній праці
«Самостійна Україна». Проте…
Проте, навіть ось так пунктирно вельми важко умістити
розповідь про людину, яка була символом Слобожанщини та вибухом україноцентризму,
людину-енциклопедію, потужного інтелектуала і в технічній, і в гуманітарній
царині в одному дописі. Отож, шановне товариство, як то кажуть, далі буде… А цю
статтю я завершу знаковою цитатою від Гната Хоткевича, який поєднав своєю
постаттю всю Україну від Слобожанщини до Гуцульщини, від заходу до сходу,від
півночі до півдня:
«А насамперед всюди і завше, на кожнім кроці, де б ти не
пішов, де б ти не став ногою, - кажи, що ти УКРАЇНЕЦЬ, що твоя мова УКРАЇНСЬКА,
що твій край УКРАЇНА і лад на ній мусить бути тільки УКРАЇНСЬКИЙ».
Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
#Неквапливе_читання
Немає коментарів:
Дописати коментар