«…- Для моряка рідна країна – весь безкраїй обшир синього моря, весь божий мир. Що може бути величнішим такої батьківщини – цілого світа? Що ж до краси, то я, звичайно, не говорю: наша сторона мила, наша Волинь дуже гарна, але хіба ж вона може порівнятись з тою красою, яку я побачу? Ви тілько подумайте, які гарні, які чудові країни я буду бачити.
- Гаразд, але я вам кажу і зпам’ятаєте моє слово, Васильку, що скілько країн ви не побачите, а серця вони не зрушать. Воно зіставатиметься німе й холодне та все зітхатиме по тихих водах, по ясних зорях».
Ось такий уривочок, товариство, пропоную я вам нині для неквапливого читання під ранкову кавусю чи вечірній чайок. Взяла я його із чудового та надзвичайно суголосного цим урочистим дням оповідання «Різдво під Хрестом полудневім». А написав його ще у 1889-му році Михайло Обачний – такий літературний псевдонім для свого первістка Михайлика обрала його велика мама – Олена Пчілка. Його творчий доробок невеликий: всього кілька оповідань, бо справою його життя стали фізика та математика. Проте, літературне обдарування юного Михайла Косача було помічене та оцінене самим Іваном Яковичем Франком. Недарма ж мама робила все можливе, аби діти долучилися до письменницького ремесла: Михайло разом із молодшою на півтора року Лесею (їхній тандем називали Мишолосія) перекладали й писали власні твори.
Триб родинного життя Косачів дивував навіть близьке оточення. Переповідають, як Володимир Самійленко, поет і неперевершений пародист, читав на дружньому зібранні гумореску: що у Косачів мати не дає дітям десерту, коли вони не напишуть обов’язковий обсяг «поетичної продукції». У гостях у гумориста тоді був і Михайло Косач. Він сміявся разом із усіма і запевнив, що солодкого дітей, все ж не позбавляють.
Але те, що методи виховання Олени Пчілки у своєму власному «домашньому університеті» дали свої більш, аніж позитивні плоди – факт незаперечний. У мемуарах збереглася історія про педагогічний тріумф цієї неперевершеної пані. Якось її десятирічний Михась розговорився про походження Червоної Руси з іменитим гостем, провідним російським істориком, автором гімназійних підручників Дмитром Іловайським. Між Михайликом та Дмитром Івановичем розгорілася палка дискусія, і професор змушений був визнати інтелектуальну перевагу малого опонента. Він захоплено сказав Ользі Петрівні, що в неї росте «справжній дока». А дитина чемно відмовилася від похвали: мовляв, просто багато читав про це.
Втім, усі шестеро дітей Олени Пчілки – то беззаперечна перемога цієї непересічної жінки над офіційною освітою тодішньої російської імперії, бо усі вони виросли не просто розумними та гідними людьми, але й кожне з них мало неабияке обдарування. Врешті, тільки у такої великої мами змогла вирости така геніальна донька із таким показовим псевдонімом – Українка. У жодного іншого народу немає письменника із такою чіткою прив’язкою до свого етносу. Але при цьому, панство, Леся завше і всюди з гордістю повторювала: «Я – ВОЛИНЯНКА!!!» Боже, як це класно, бо тільки людина, яка пам’ятає про своє коріння і живиться з нього, може вознестися стовбуром в піднебесся та показати усьому світу велич свого народу.
Власне, і герой оповідання її брата Михайла Обачного – молодий офіцер Василько, перебуваючи у різдвяну ніч далеко від рідної домівки, з якої він так прагнув вирватися, раптом почув від вартового матроса волинську колядку: ту, яку мама співала. Почув і зрозумів, що центр його світу там, де співають цих колядок, там, де тихі води та ясні зорі – їй же Богу, вони яскравіші за усі зірки у сузір’ї Полудневого Хреста над Індійським океаном. У його випадку це була Волинь. У моєму також. Тому, можливо, так тепло і радісно від цього оповідання. Нехай буде тепло і радісно й Вам там, де ваші рідні та близькі. Адже зовсім скоро настане він «Святий вечір, святий вечір…», як у цій добрій колядці. День після цього почне збільшуватися, світло подолає тьму, добро восторжествує над злом і ми також обов’язково переможемо. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
#Неквапливе_читання
Немає коментарів:
Дописати коментар