Коли ділилася з
вами, сподіваюсь, корисною інформацією про Василя Доманицького, то згадувала і
про скрупульозну роботу цього пасіонарного пана над текстами Тараса Григоровича
Шевченка. Адже саме завдяки йому в 1907-му році побачило світ найповніше на той
час зібрання віршованих творів Кобзаря – до книжки увійшло 215 поезій. Всього ж
В. Доманицький детально опрацював 270 (!!!) автографів письменника і авторство
деяких з-них, які приписували Шевченку, рішуче заперечив. У декількох текстах
не мав стовідсоткової певності, але ось оцей, котрий хочу вам нині
запропонувати для НЕКВАПЛИВОГО прочитання, все-ж, розмістив у примітках
упорядкованих ним видань «Кобзаря» 1907, 1908, 1910 рр.:
Мій Боже милий, знову
лихо!..
Було так любо, було тихо;
Ми заходились розкувать
Своїм невольникам
кайдани.
Аж гульк!.. Ізнову
потекла
Мужицька кров! Кати
вінчані,
Мов пси голодні за
маслак,
Гризуться знову.
Стилістичний
аналіз, як довів В. Доманицький, демонструє відповідність тексту твору поетичній
системі Шевченка, але не буду вас втомлювати розмірковуваннями про чотиристопний
ямб, строфоїди та характерні для поета переноси… Суть не в тому. А от те, що
єдиної думки щодо дати написання цієї невеличкої поезії у літературознавців
немає і до нинішньої пори, підштовхує до вельми цікавих розмірковувань.
У різні часи
твір відносили – у зв’язку з натяком на заходи щодо знищення кріпосного права
(«ми заходились розкувать своїм невольникам кайдани») – або до другої половини
40-х років ХІХ ст., коли діяло Кирило-Методіїївське братство, або до періоду
Кримської війни (1853-1854 рр.), або до початку австро-італо-французької війни
(квітень 1859 р.). Перша дата виглядає надто штучною. Проти другої наводив
аргументації сам В. Доманицький, бо, як відомо, у період із року 1850 і аж до
року 1857 Шевченко начеб то нічого не писав по-українськи, а тим більше не
держав би в себе там, в Новопетровській кріпості, такого гострого писання.
Третя гіпотеза, хоча й обґрунтована літературознавцем Л. Хінкуловим та
підтримана його колегою Ю. Івакіним у радянські часи, викликає ряд запитань:
адже Російська імперія не була втягнута у австро-італо-французьку війну і,
отже, «мужицька кров» рідного народу там не пролилась. До того ж, для Італії то була
національно-визвольна війна, яка стала першим етапом в об’єднанні країни під
орудою П’ємонту і
Тарас Григорович, природно, міг би те лише вітати.
Отже, найбільш
вірогідною, на мій погляд, є друга дата. До неї схилявся й відомий антрополог,
археолог та етнограф Хведір Вовк, що був одним із упорядників празького
«Кобзаря» 1876 р., котрий ще до того, як цей текст опинився у В. Доманицького,
тримав у руках той клаптик паперу із автографом Шевченка. Те, що 1850-1857рр.
були роками цілковитого літературного мовчання поета – не факт. Фактом лише є
те, що промоціями своїх творів, ясна річ, за тих умов він не займався. Але й не
відгукнутися на початок «визвольної» Кримської кампанії, на отой начеб то
«хрестовий похід» проти Османської імперії самодержця Миколи Першого, він
точно, зважаючи на його характер, не міг. Щодо цього войовничого «фельдфебеля»
та «собіратєля русскіх зємєль Миколи Палкіна», котрий вів безконечні війни на
Кавказі, близькому і далекому Сході, Тарас Григорович не мав жодних ілюзій.
Втім, як не дивно, саме на цих, здавалось би, «брєдових» тенденціях світового
лідерства, «Третього Риму» і «спасителя» «слов’янського православного міра» й
трималася російська імперія. Хоча, вживати тут минулий час навряд чи доречно,
бо ідеї ті, здається, невмирущі та пронизують москальське суспільство й нині з
верхів до низів. Тоді також ними однаково вражені були всі верстви населення:
революціонер та батько російського анархізму Михайло Бакунін, родоначальник
москвофільства монархіст Михайло Погодін, патріарх слов’янофілів Сергій Аксаков
і навіть ворог номер один російського самодержавця Олександр Герцен. Більше
того, саме Іскандер (літературний псевдонім
Герцена) на початках Кримської війни, піддавшись істеричній пандемії
імперського шовінізму, захмелілий від «ура-патріотизму», радів під дзвін свого
«Колокола», що нарешті «рускій народ пішов за СВОЇМ царем».
Що вже казати про представників
офіційної журналістики та публіцистики, а за ними й таких дворянських поетів,
як А. Майков, А. Фет, Я. Полонський, Ф. Тютчев, О. Жемчужников, О. К. Толстой,
П. В’яземський та інших. Зокрема Аполон Майков оспівував «високий дух»
народного патріотизму, а Федір Тютчев пророчив царю російському перспективу
стати «всеславянским царем». Захлинався у хвалебних віршованих одах й ідеолог
слов’янофілів Олексій Хом’яков: «Вставай, страна моя родная, за братьев! Бог тебя зовет чрез волны славного Дуная, туда, где
землю огибая, шумят струи Эгейских вод». Власне, і нині цю орду
кусає той самісінький ґедзь одвічного бажання когось без потреби визволяти та
уперто рве далеко за межі своїх історичних кордонів. Не бракує й тих, хто
благословляє та оспівує оте сатанинське безчинство.
А тоді, звісно ж, що такий
колективний «одобрям-с» громадських діячів та придворних поетів, серед котрих
були і його, здавалось би, добрі приятелі, не міг не обурити Шевченка. Отож і
зреагував адекватно солдат-невольник Новопетровського укріплення на початок
Кримської війни 1853-го року та потягнулася рука його до клаптика паперу, де
коротко і ясно вивела вісім правдивих рядків.
Як тут не згадати Пантелеймона
Куліша, який перший спостеріг магічну силу і містичну прозорливість Тарасових
текстів, які можна пояснити закодованою в його генах історичною пам’яттю,
високою громадянською свідомістю, розумінням світової політики та інтуїтивним
відчуттям не тільки своєї епохи, але й будучини. Тим, що дається Господом Богом
не всім, а лише – «обраним», яких – одиниці.
Людина-знак, людина-символ,
людина-фокус – таким для нас є він, Тарас Григорович Шевченко. Заходьмо ж в
його долю, як в Українську Імперію та читаймо його тексти – неквапливо та
вдумливо. Щоб глибше пізнати самих себе. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
Немає коментарів:
Дописати коментар