Пропоную здійснити невеличку віртуальну подорож і зі
століття 21-го зануритись у середину 17-го. Допоможе нам у цьому один
невеличкий документ: лист Тимоша Хмельницького від 19.04.1653 р. до свого тестя
Василя Лупу (чи Лупула, як вказують деякі джерела) – господаря Молдавського
князівства:
«Ясновельможний милостивий господарю землі Молдавської,
мій вельми милостивий пане отче і добродію.
Як я через перших своїх посланців повідомив вашу
господарську милість, так і тепер через пана Міхалецького, посла вашої
господарської милості, повідомляю, що я вирушив з місця у Велику Суботу. Зволь,
ваша господарська милість, вислати мені
назустріч своїх послів, котрі б повідомили мене, де я маю прийняти вашу
господарську милість. А втім, віддаюся ласці вашої господарської милості. З В’язівка, у Велику
Суботу увечері.
Найзичливіший син і слуга вашої господарської милості
Тиміш Хмельницький, гетьман Війська Запорозького, рукою власною».
Ах, скільки цікавої та пізнавальної інформації можна
почерпнути із цього невеличкого зразка епістолярного стилю - вишуканого
епістолярного стилю! Нині вже так, на жаль, не пишуть. Та ще й, зауважте,
«рукою власною». У офіційних дипломатичних посланнях ніхто не буде величати
адресата «ясновельможним», «милостивим паном» та «добродієм» і не
підписуватиметься «найзичливішим сином» та «слугою вашої милості».
У приватному листуванні і поготів… Але про що це я? Яке,
в біса, приватне листування? Коротеньке повідомлення на viber і
добре, коли без помилок, бо ж літери мацюпусінькі і пальцем можна легко не в ту
поцілити – тоді вже геть печально все. Але, припустимо, що якимось дивом
влучили і вийде щось на кшталт (хоча у нашому тисячолітті доречніше вжити
«тіпа»): «Усьо пучечком батя. Жоржа Стефця завтра відбандурю – устрою сволоті
паску-ковбаску і побиття яєць. Ждіть і
учтіть шо пляшкою тут не отдєлаєтесь. Фазенду і все добро на мене вже і без
базару пишіть». Ну отакий приблизно вигляд мав би отой текст сьогодні. Не так
тоді, у романтичному 17-му столітті, коли все було інакше. Принаймні, у
листуванні, бо у реальному житті, повірте, воно не було таким гречним та
пасторальним.
Втім, повернімося, все ж, до нашого першоджерела від
19.04.1653 р. До речі, до тестя Василя Лупу той лист від зятя Тимоша не дійшов,
бо був перехоплений шпигунами Речі Посполитої. Але нема такого лихого, щоб на
добре не вийшло, бо саме завдяки цьому факту він і вцілів та зберігся у
польських архівах до наших днів. Кілька інших депеш цього періоду із питання, яке порушувалось у тому листуванні,
у буквальному сенсі згоріли в полум’ї, як би зараз висловились, «збройного
конфлікту», котрий виник внаслідок державного перевороту, після котрого
молдавський престол посів воєвода Гергій Стефан, а Василь Лупу з дружиною і сім’єю
мусив тікати з Ясс до Кам’янця-Подільського. Тому й, власне, вимушений був
прохати про допомогу в зятя Тимофія.
Хоча, поки
утвердився останній у тому статусі, то пройшов через багацько випробувань, бо
молдавський господар довгенько зволікав і навіть усіляким чином противився, аби
той союз відбувся. Довелося Богданові Хмельницькому кілька разів добряче
«потрясти зброєю», аби майбутній сват став більш прихильним. Шлюбом сина з
Роксандою гетьман зміцнював міжнародний авторитет Української держави, робив
реальним свій план перетворення гетьманської влади у спадкову. Адже до доби
Великої французької революції, котра поклала початок руйнуванню абсолютизму та
формуванням уявлень про націю як носія державної влади, що має право самостійно
вирішувати свою долю, залишалося ще добрих півтора століття. А поки що, з
вигасанням правлячої династії Рюриковичів, Україна втрати своє право бути суб’єктом
на геополітичній карті світу та змушена була жити за законами того часу і
шукати сюзеренітету «на багатших та родовитіших селах». Взагалі гетьман хотів,
щоб Тиміш Хмельницький або його майбутні сини (саме вони були б цілком
визнаними «принцами крові») панували у Молдавії, Василю Лупу планувалося
віддати трансільванський престол, а у Валахії посадити майбутнього зятя (одну
із своїх дочок гетьман хотів віддати за Михайла – родича Лупу, сина одного з
валаських господарів). На жаль, усім цим гоноровим планам не судилося
здійснитися, але довгоочікуване весілля Тимоша та Роксанди, все ж, відбулося,
про що дізнаємося ми, у тому числі, і з хронік молдавського літописця Мирона
Костина, палкого прихильника польської орієнтації, котрий, природно, не вельми
доброзичливо відгукнувся про цей шлюб у своєму творі: «Велика різниця як родин,
так і натур! З цього боку господар, що панує 18 років, цесар з багатством і
широкою славою, а друга сторона тільки два роки як вийшла з селянства. Русинки
з Ладо, Ладо з усіх кутків, а сам зять лише назовні чоловік, а по натурі звір».
При цьому пан Костин не зупинився перед одвертою брехнею, бо Хмельницький був
шляхетського роду, принаймні козацького, а не селянського. Та й в іншому явно
злукавив борзописець. На щастя, педантична німецька хроніка середини – другої
половини ХVII ст. «Театр Європи» зберегла на своїх сторінках
прижиттєвий портрет гетьманича. На ньому він зовні подібний на свого батька,
увагу привертають великі й виразні очі, волохаті чорні брови та невеликі,
закручені догори вуса. Вороже налаштовані до Тимоша тогочасні польські автори
згадували про те, що на обличчі гетьманича були сліди віспи, що було не
рідкістю в ті часи, змальовували його як людину незграбну і зовсім неосвічену
(останнє не відповідає дійсності), буйної, навіть нестримної і тиранічної вдачі.
Але недарма Богдан Хмельницький вбачав у старшому синові свого однодумця та
наступника. Тиміш дістав непогану як на той час освіту. Хлопець був високого
зросту, надзвичайно дужим, хоробрим, енергійним, вправним у військовому
ремеслі. За неупередженими свідченням арабського мемуариста Павла Алепського,
Тиміш «стріляв з лука правою рукою і лівою, рубав шаблею, стріляв з рушниці
з-під черева свого коня і так побивав ворогів». Інший свідок – турецький ага –
був пізніше здивований «джигітовкою і сміливістю Тимофія, захоплений його
юнацтвом. Ніхто не міг влучити його ні з рушниці, ні іншою зброєю, такий він
був чудовий їздець: крутився на сідлі, як блискавиця». Гетьманич знався на
музиці, пізніше він створив у власній резиденції оркестр, до якого входили органіст, три
скрипалі, флейтист і сурмач.
Ось таким і прибув
на своє власне весілля до Ясс Тиміш Хмельницький 26-го серпня 1652-го року. На
ту пору йому ледь виповнилося 20 і прискіпливий сучасник звернув увагу не
тільки на багатий одяг та гаптоване золотом і обшите перлами сідло на його коні,
але й на те, що, коли йому кинулися допомагати молдавські слуги, то Тиміш
дивився на них, «ніби якийсь вовк з-під дуба». Під час обіду, котрий майбутній
тесть дав на його честь, він мовчав, за що Лупу навіть образився на нього. На
другий день Тиміш готувався до шлюбу і той же сучасник не каже, у чому полягали
ці приготування, а завважив тільки, що багато вбрані молдавські боярині
танцювали, а Тиміш курив люльку і дивився на їхні танці. Але ж то природно, що
нервував хлоп, бо за день весілля мало
відбутися, а молоді ще навіть жодного разу не те що словом не перекинулись - не
бачили вони одне одного!!! Ну хіба що на портретах та із розповідей, а радше пліток,
зналися. От як то файно, все таки, жити в 21-му столітті, нехай і не пишуть
тобі таких вишуканих листівJ
Зате після вінчання Тиміш неабияк повеселішав і не
втримався, щоб не обняти при всіх молоду, яка йому, вочевидь, сподобалася.
Роксанда теж не була проти шлюбу і навіть наказувала, чекаючи на молодого,
співати собі козацьких пісень, за що їй велика наша повага. Під час бенкету
послали по «свашок», отих самих «русинок з Ладо», про котрих так зневажливо
відгукувався Мирон Костин. Але русинки
ті, як то кажуть, також «мали муху в носі» і «не дали собі у кашу наплювати», а
одна свашка – козачка Стаська Курпичка, коли зауважила невдоволені пики
бояринь, гостро сказала їм у присутності молодої: «Чи ми до вас на кепство
приїхали? Коли ви пишніші від нас, то чому свою дочку за козака даєте?» На
цьому, як відмітили тодішні ЗМІ, інцидент вичерпався, бо боярині зробили писки
привітнішими і свашки стали роз’їжджатися, а молодий увійшов до покою молодої… Паризький
часопис «Gazetta de France», який
заснував ще знаменитий кардинал Рішельє, також згадав про це весілля і не
втримався, щоб не мазнути його брудом, написавши зокрема, що Тиміш одразу після
шлюбної ночі двічі побив Роксанду. Довелося навіть свекру вступитися за
невістку і вимагати від сина толерантності. Але ми не будемо лити благодатну
воду на сучасний гендернуто-феміністичний млин і звинувачувати молодого та
гарячого Тимоша у негідній поведінці, котру вповні можна зрозуміти, коли
заглибитись в контекст. Адже Василь Лупу робив усе можливе, аби відтермінувати
чи зовсім не допустити цього шлюбу, тому й відправляв Роксанду… в гарем до
турецького султана, де вона, як подейкували (і не без підстав), мала досить
таки теплі стосунки із місцевим візиром…
Втім, саме до оцього свого зятя, а не до польного
гетьмана литовського князя Януша Радзивілла – чоловіка своєї старшої доньки Марії
звернувся, як припекло, Василь Лупу. І не відмовив Тиміш, незважаючи на
Великодню суботу, котра, як ми дізналися із того послання, випала 1653-го року
на 19 квітня. Цікаво й те, що лист він підписав як гетьман, а не гетьманич!
Таким чином, з волі Богдана Хмельницького, його син уживав гетьманський титул у
міжнародних зносинах, що зайвий раз свідчить про династичні плани вождя
Національно-визвольної війни.
Як справжній
лідер, Тимофій виявив рішучість та оперативність і, звісно, що відвоював для
тестя престол у Георгія Стефана. Видатний український історик Михайло
Грушевський високо оцінив дії Тимоша Хмельницького, якого порівняв з циклоном:
«За два тижні поспіти з Чигирина до Ясс і вигнати семигородського пораженця –
блискавичний кидок високої марки, що мусіло зробити сильне враження». Нині
можна лише припускати, яким би шляхом пішла історія України, якби Тиміш
насправді став гетьманом після смерті батька і право би те було визнане монархами
Європи як династичне. Але апетити тестя розгорілися і він підбив Тимоша до
подальших мілітарних операцій , у які ми нині не будемо заглиблюватись. Завважу
лише, що жадібність загубила не тільки кар’єру Василя Лупу як молдавського господаря,
але й вкоротила віку його зятю. Гетьманич загинув під час облоги Сучавської
фортеці на півночі Молдавії. Під час однієї з атак уламок дерев’яного лафета від
розірваного ядра гармати смертельно ранить молодого Хмельницького. Антисептиків
тоді ще не було, тож Тиміш за кілька днів згорів від зараження крові. Сталося
це 15-го вересня 1653-го року. До свого 21-річчя гетьманич не дожив всього один
день. Ховали Тимоша 27-го грудня 1653-го року, за два з половиною місяці після
смерті. Напередодні похорону його дружина – молдавська князівна Роксанда –
народила двох хлопчиків-близнюків. Як склалася їхня доля – історії поки що
невідомо.
Молодшому синові гетьмана Юркові на той час було 12
років, про його одруження не могло бути мови. Тож зі смертю Тимоша династичні
плани Богдана Хмельницького про спадкову в його роді й легітимну гетьманську
владу, що дозволяло б обійтися без протекторату іноземних правителів над
Військом Запорозьким, були приречені. Після похорону 27-го грудня 1653-го в
родинному Суботові гетьман вирушив до Переяслава. Там через три тижні на
козацькій раді він присягне московському цареві…
Коли Тарас Григорович Шевченко писав: «Якби-то ти,
Богдане п’яний, тепер на Переяслав глянув!», він, звісно, не знав усіх
підводних течій тієї історії. Але він,
безумовно, на власній шкірі зазнав «усю красу» наслідків Переяславських угод,
із яких ми, схоже, ще не зовсім вибралися ментально й дотепер. Дуже
сподіваємося, що хоча би ця війна визволить не тільки загарбані території, але
й, нарешті, цілковито звільнить від москальської залежності наші душі. Слава
нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
#Неквапливе_читання
Немає коментарів:
Дописати коментар