#Неквапливе_читання Євген Маланюк і Наталя Лівицька-Холодна

 

А як же Наталочка? Як же квітень?

Невже ж вони – будуть, а я – ні?

Невже ж буде й потім сонце і вітер.

Прозорі простори в долині?

Ні! Не хочу! Не можу! Не вмію вмерти!

Не розумію, хто вигадав смерть.

– Написати листи, надписати конверти.

Подивитись на дату: "6. Четвер"

Хтось там знайде вірші – "останні вірші",

Буде потім "портрет" і "посмертний том".

Ще й солодкий життєпис (о, се – найгірше!), –

Мої ж руки лежатимуть мертвим хрестом.

На могилу прийде й Наталочка, може,

Певно з Холодним, не сама,

І на них буде сонце, а на мені, Боже, –

Лежатиме тяжко чорна тьма…

Ні. Я буду. Я буду. Я хочу в теплі

Медом сонця й вином весни п'яніти,

Бачить мудре обличчя моєї землі

І під грім Грудня і в Квітня квітах.

Цю чудову поезію Євген Маланюк створив у серпні 1924-го, коли отримав листа від Наталії Лівицької, в котрому вона повідомляє йому, що виходить заміж за художника Петра Холодного. І його можна з чистим серцем наводити як яскравий приклад «сублімації», яку дідусь Фройд вважав ознакою зрілості та цивілізованості, що дозволяє людям нормально функціонувати в культурно прийнятний спосіб. Якщо вже геть спрощено, то це процес перенаправлення нижчих (читай - сексуальних) інстинктів в акти більш високої соціальної цінності. Ось як у закоханого Євгена (чи то пак, Евгена, бо не сприймав та не користувався емігрант Маланюк та його оточення «зґвалтованим» Йосипом Сталіним і Наумом Кагановичем правописом 1933-го року) розпач та небажання жити під час творчих студій еволюціонує до повного сприйняття буття у всіх його різноманітних формах, веселкових барвах і п’янких пахощах. Добре, все ж таки, бути поетом: от вилив на папір свій біль і попустило…

Відбулися у нього згодом і «грім Грудня», і «Квітня квіти», бо менше, аніж через рік – 5-го липня 1925-го – в ресторані «Гранд-отелю» в Подєбрадах він дарує своїй обраниці - доньці лікаря з Полтавщини Зої Равич автограф вірша:

Ви сказали «для вас» - «навік».

Ви сказали недавно «золотко»

Пелюстки рожевих повік

Трепотіли так ніжно-солодко.

Як повірити вам, золота?

Як іржаве життя відродити?

Світлом ранку горить темнота

День встає, ярим сонцем одітий.

Щоправда, життя у пари не складається: дружина не має вільного часу через навчання, а чоловік не може знайти стабільну роботу. Евген все частіше ділиться наболілим із Наталею Лівицькою-Холодною, з котрою відновлює листування. Та й найближче оточення вважає, що вони не пара. «Зоя у порівнянні із Маланюком – пігмей, звичайна сіренька жінка» – оповідає письменниця Олена Теліга у листі до тієї ж Лівицької-Холодної. Проте, під час розлучення поводить себе гідно і жодного поганого слова про Маланюка з її уст не злетіло.

1933-го він одружується з працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. У них народжується син Богдан. Але обставини складаються так, що живуть порізно: він – у Варшаві, дружина з сином – у Празі. Коли, по закінченні Другої світової, наближаються радянські війська, виїжджає до Західної Німеччини, а потім до США. Дружина і син не встигають. У 1962-му йому вдається побувати у Варшаві, куди приїжджає Богумила. Це було їхнє останнє побачення. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека. Наступного року вона померла.

Ще в 1958-му Евген дізнається, що Зоя Равич, яка після другого заміжжя носила прізвище Плітас, овдовіла і живе в Канаді. Надсилає їй листа із пропозицією вести переписку. Зоя погоджується і нині ми маємо більше півтисячі (!!!) листів від Маланюка до «звичайної сіренької жінки», надісланих їй протягом 1958-1968 років. На прохання письменника вона відправляє посилки до сім’ї сина. Евген і Зоя зустрічаються. Спочатку в Торонто, потім – у Нью-Йорку. «Мила Зоє! Дякую вам за ці дні, що провів їх справді в родині і що відчув себе молодшим на 30 літ», - пише їй після першої зустрічі. Здається, їй вдалося хоча б на схилі літ його «іржаве життя відродити», як колись він писав у присвяченому їй вірші.

Останнє ж побачення із Наталкою Лівицькою-Холодною припадає на початок 1968-го, за кілька тижнів до смерті Маланюка. Ця зустріч відбулася в Нью-Йорку, де вшановувалась сумна дата – 25-річчя загибелі Олени Теліги. Поет поводив себе стримано, був небалакучим. Чи то кохання минуло, чи то роки давали про себе знати… На його смерть вона відгукнулась поезією «По кому подзвін»:

Хтось помер. Хтось чужий:

ні брат, ні коханець.

І було між нами скільки завіс!

Втім, у 1971-му, оглядаючись за минулим, у вірші «Ліричний спогад», вона із вдячністю згадає  про «імператора залізних строф», котрий був не тільки незламним і безкомпромісним у своїй боротьбі та творчості, але й ніжним, вразливим, спраглим любові та, головне, сам умів кохати:  

То була пора неповторна,

Як поезія Маланюка,

А була вона недоговорена.

Наче вірші без одного рядка…