А все-таки, ми, українці, щасливчики. Ми воістину благословенні, бо то є божа даність - посилати нації провідника саме тоді, коли вона вже практично перестала існувати: коли не було військової потуги, коли усі забули про самостійність, коли, здавалося би, остаточно закріпачилися: «неначе люди подуріли – німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Ось тоді-то й з’являється на наших теренах оця непересічна постать, аби розворушити застояне болото, бо, на наше превелике щастя, поставив цей чоловік колись собі за мету жити: «Ради їх, людей закованих моїх, убогих, нищих…».
Сказав, як пропечатав: « Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх поставлю слово». І возвеличив, і дав він нам те потужне слово, котрим ми, українці, по краплі вичавлювали із себе раба-малороса. Адже із етнографічної маси воно, правдиве слово його, натхненно творило націю. На свої знамена брали його усі наші революції та визвольні змагання. Воно не давало спокійно існувати, воно пробуджувало, воно пекло, воно муляло, воно застерігало…
І, воно, здається, так легко читається, але його сутність доходить не до всіх те не одразу. Насправді у його тексти потрібно заглиблюватися. Адже це здуріти можна, коли читаєш, приміром: «…я так люблю мою Україну убогу, що прокляну святого Бога, за неї душу погублю!», - і не потрібно тут вишукувати якихось антиклерикальних мотивів у його творчости, як колись у дні мого радянського шкільництва. Шукайте і знайдете тут найвищу ступінь любови, таку, що до сирот на тілі, що розриває тебе зсередини, де пристрасть і духовне начало злилося воєдино…
Цей великий чоловік ніколи не соромився своїх почуттів. Його щирість та відвертість завше зашкалювала. Він, взагалі, був не суворим та статечним дядьком, а ще тим відчайдухом, котрий, як сказав про нього один хороший поет: «…вибухає і шпетить всю вашу дурну макітру і молодо круговертить. Молодо! Проти вітру!»
Проводячи паралелі із сьогоденням, мені здається, що уся біда наших сусідів-сябрів у тому, що нема у них такої величини національного пророка, який би шпетив їхні нерозумні макітри. Бо у наші, що б там не казали, але на рівні підсвідомости таки доходить вже, напевне, оте хрестоматійне: «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями, бо москалі, чужі люде – лихо роблять з вами» та й хлопці наші на передовій добре знають, що волю треба кропити «вражою злою кров’ю». І те, що ми переможемо у цій війні, немає жодного сумніву, бо усі пам’ятають, сподіваюсь, що сказав філософ Цицерон диктатору Цезарю? Для тих, хто призабув, нагадую: «Сильний не той, хто розширив межі територій – сильний той, хто розширив межі духу свого». Впевнена, що немає потреби нікому називати ім’я того, хто так розкішно розширив межі нашого духу та дав міцний стрижень сили нашій благословенній нації.
Насамкінець приведу лише ще одну із його геніальних цитат, котра здається мені вельми доречною за теперішніх умов:
«Борітеся- поборете!
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!»
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар