«Навіщо 80 років повторювати «Ніколи знову», якщо, коли бомба падає на Бабин Яр, світ залишається мовчазним? Ще 5 життів втрачено. Історія повторюється…», - тиждень тому я би ні за що не повірила, що буду цитувати колись чинного президента, та ще й погоджуватися з тим, що він каже. Але нині він має рацію. На відміну від тих, хто гарантував нам колись безпеку в рамках Будапештського меморандуму. Але чомусь не поспішають ті гаранти закривати повітряний простір України і, взагалі, якось вкрай мляво ті процеси роздуплення на міжнародній арені відбуваються. Невже сподіваються, що саме розсмокчеться? А тим часом ворог преспокійно нищить історичну пам’ять моєї вітчизни. Бомбардує, до прикладу, київську телевежу в урочищі Бабин Яр – хоча, не тільки це, звісно. Ці дикуни не обмежуються повітряними нальотами. От так собі суне нечисть по нашій святій землі та й підпалює по дорозі історико-краєзнавчий музей у смт. Іванків Київської області, де зберігалося більше двох десятків робіт Марії Примаченко. Унікальних робіт!!! Більше вони там не зберігаються. Їх, взагалі, уже немає і мені це болить.
Розумію, що наражаюся зараз на закиди типу: мовляв, про що ти тут розпинаєшся, тітко, коли гинуть люди. Відповім на те, що так, людські втрати ні з чим незрівнянні. Але дозволю собі нагадати нам усім один крихітний епізод часів Другої світової війни. Коли прем’єр міністрові Великобританії Вінстону Черчиллю принесли на підпис проєкт державного бюджету, то він дуже уважно передивився його і був вельми подивований відсутністю в останньому статті витрат на культуру. Йому намагались пояснити, що не час на культуру і кошти ті вирішили витратити на оборону. Черчилль обурився і сказав тоді коротку, але геніальну фразу: «А за що ж ми тоді воюємо?»
Отож і я нині задала собі те ж самісіньке запитання і приводом до нього стали слова нашого президента про Бабин Яр. Правильні слова, щирі… І мені також муляє оте сумнозвісне урочище на північно-західній околиці Києва, і нема на те ніякої ради. А тепер, якщо відверто, з якими подіями у вас асоціюється Бабин Яр? Гадаю, не помилюся, коли більшість відповість: із масовим знищенням нацистами єврейського населення Києва, тобто Голокостом. Навіть зараз, після цинічного бомбардування московітами того святого місця, першими, хто відреагував, була Об’єднана єврейська община України, котра рішуче засудила воєнну агресію Російської Федерації та осквернення Бабиного Яру, зазначивши, що там поховано більше, аніж 100 тисяч киян, більшість з котрих були єврейської національності. І респект їм за те, що так гостро і відразу рикошетять у відповідь на завдану кривду. За ними майже те саме повторив наш шановний пан президент та його оточення. Ось після цього мені також закортіло відреагувати та внести невеличку поправочку аби, не понижуючи трагедію єврейського етносу, пошанувати і своє, рідне, бо його чомусь винесли за дужки світової історичної пам’яті, а це, я вважаю, неправильно.
Насправді у Бабиному Яру закатовано понад 150 тисяч людей і серед них – десь третина євреїв. Решта – переважно українці. Тисячі жертв голодомору 1932-1933 років знайшли там свою передчасну могилу. Ото саме тоді, уявіть собі, коли Європа жерла наш хліб, а ліберальні США визнали, врешті, на світовій арені таку, трясця, державу, як СРСР, до Бабиного Яру вкидали трупи замордованих голодом українців. Як ви розумієте, катували їх зовсім не нацисти. Але на совісті останніх убивство 621-го українського націоналіста, серед яких була і відома українська поетеса Олена Теліга та її незрівнянний у своїй відданості Україні та коханій дружині чоловік Михайло. До речі, 21-го лютого виповнилося рівно 80 років від дня розстрілу цієї непересічної жінки. І дарувати того ані совєтським, ані нацистським загарбникам не можна ні в якому разі.
Про це треба казати так само, як і про Голокост, усвідомлюючи, що все то є наша історична пам’ять, котру ми не маємо морального права виносити на маргінеси, бо нам завше якось незручно та не на часі. А хто ж тоді, окрім нас, те має робити?
І першою людиною, яка це чітко визначила та сказала про це у своїх творах, була чудова та, на жаль, мало знана, українська письменниця Докія Гуменна. Її роман «Хрещатий Яр» побачив світ ще у 1956-му році, але в Україні став доступним для прочитання тільки віднедавна. Цей твір був написаний авторкою на основі щоденника, котрий вона вела, знаходячись в окупованому німцями Києві. Докія Гуменна першою ввела поняття «Бабин Яр» в контекст української історії та порівняла трагедію єврейського народу з винищенням українців голодомором. Взагалі, цей роман варто прочитати хоча би для того, аби мати правдиве уявлення про життя звичайних людей за окупаційного режиму, і, як то кажуть, отримати «з перших рук» багацько цікавої інформації про визначні постаті нашої історії. Адже Гуменна входила до спілки письменників, котрою керувала Олена Теліга і була знайомою з Ольжичем, Самчуком та іншими. Вона, зрештою, чудом уникла арешту та розстрілу у Бабиному Яру… Таким спогадам, та ще й у художній формі, просто немає ціни. Такі твори не гріх і можновладцям нашим читати – вони як ліки для укріплення пам’яті.
Насамкінець хочу зауважити, що ворог нині безчинствує переважно на тих територіях, де не було належного пошанування українського слова та української культури. Отож, шануймося, панство та чітко усвідомлюймо, за що ми сьогодні воюємо.
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар