«Ніякими патріотичними віршиками зараз не навчиш дітей любити Україну. Треба дати гарні вірші, в сучасній інтерпритації», - цитую слова знаної літературознавиці Віри Агєєвої із чергового випуску однієї вельми цікавої програми на українському youtube («Історія без брому») і не може тут з нею не погодитися. Так, віршиками насправді цьому не навчиш. Мене особисто теж коробить нині оце засилля усілякого віршованого мотлоху, зокрема, до прикладу, те, що виходить під брендом «Соломія Українець», яке регулярно видає «на гора і на ура» усілякі патріотичні «перли».
Проте, пані докторка філологічних наук, як виявилося, мала на увазі не ці «віршики», бо далі вона прорекла дещо таке, що не дає мені супокою ось уже зо два місяці, а саме: «І не треба думати, якщо діти вивчать напам’ять «…дівчино, юнак не полюбить тебе, коли ти не любиш Вкраїну», то вони патріотами стануть. Насправді полюбить…за певних обставин, згодьтесь». І, навіть чітко усвідомлюючи той факт, що так, вона має рацію, полюбить, але погодитися я з нею чомусь не можу і муляють мені оці її слова, дошкуляють, болять. Особливо нині, коли обставини у нас такі непевні і проклята москальська орда гарцює по нашій з вами святій землі.
Так само, власне, як і колись, уже більше, аніж сімдесят років тому, коли Україну топтав наглий чобіт німецького окупанта. Саме тоді «такий ніжний і такий тривожний» лірик Володимир Сосюра і створив свою воістину шедевральну поезію «Любіть Україну!». Знаходився у цей час разом з іншими українськими літераторами на евакуації в Уфі. І там став свідком одного діалогу, коли одна женщіна якось сказала таку річ: «Как я саскучілась за украінскім салом!» Колєга, котрий стояв поруч із Сосюрою, запитав її: «А за українським народом ви не заскучали?» і вона отвєтіла: «Для мєня родіна там, гдє мнє харашо…». Нічого не нагадує, панове? І, хоча у той час фраза «какаяразніца» чи щось на кшталт ще не були у сумнівних трендах, але поету той діялог моцно зашкрябав десь всередині душі. Ще одним поштовхом стало те, що з чергового номера газети, у котрій він тоді працював, знято було бдітєльними товаріщами слова Шевченка: «Учітеся, брати мої! Думайте, читайте, і чужому научайтесь, - свого не цурайтесь», а також слова Сидора Воробкевича: «Мово рідна, слово рідне, хто вас забуває, той у грудях не серденько, а лиш камінь має». Ось тоді Сосюра вибухає і пише ось ці рядки:
Без неї - ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіма своїми ділами…
Бо для нього то було цілком природним почуттям, а не пафосом: і Шевченка Сосюра боготворив,і Україну любив щиро, а не її, безумовно, смачне сало. Власне, і у тексті ніякого пафосу не відчувається. Я маю на увазі автентичний текст, а не той, котрий вчило напам’ять моє покоління школярів. Здається, лише кілька слів додав чоловік, аби змити із себе тавро «українського буржуазного націоналіста», але акценти змістилися, хоча і у тому, «підрихтованому» вигляді, вірш, все ж, сильний.
Нині оригінал доступний кожному, а мене з ним ще у радянські часи, коли він був заборонений, ознайомила моя вчителька української мови та літератури Неоніла Федорівна Коцюбинська. Взагалі, доземний уклін та царство небесне цій людині, котра відкрила для мене справжнього Івана Франка та цілу плеяду авторів, котрих зараз називають «Розстріляним Відродженням», а колись навіть згадувати про них було рівнозначно отримати путівку зовсім не в санаторій, а на нари – ну, принаймні, втратити роботу за поширення таких знань можна було легко і просто. Втім, Неоніла Федорівна тоді вже не працювала у школі, бо навіть не довела нас, нерозумних та невдячних, до кінця випуску (була ще й класною керівничкою), а благополучно залишила на порозі між восьмим і дев’ятим. Як я зрозуміла значно пізніше, їй було уже нецікаво з нашим поколінням, яке уже погано розуміла і вчинила вона мудро. Власне, я, напевне, чи не єдина з нашого випуску навідувала її і перетиналася у неї в оселі зі старшими її учнями досить часто. Вони багато згадували – особливо подорожі (з нами вона вже нікуди, здається, окрім Львова, не їздила) і я для себе відкривала цю людину по-новому: такою, котрою не знала у школі, бо у тих спогадах її колишніх учнів була вона молодою, запальною, легкою на підйом…
Я, здається, трішки відволіклася від основної теми, але так уже сталося, що ця поезія викликає у мене певні асоціації, з якими я конче потребувала з вами поділитися перед тим, як довести свою оповідь до логічного завершення. Отже, не погоджуюся я,все ж, із шановною пані Вірою Агєєвою щодо ролі, приміром, поезії у патріотичному вихованні молодого покоління. Адже в ідеалі це виховання має йти від родини, всотуючись у дитинку з материнським молоком. Але й мудрий наставник теж може багато чого зробити. Звісно, коли він сам не тліє, а горить тим правдивим вогнем, від котрого можна запалитися іншим. І зовсім не потрібно для цього вимагати заучувати тексти напам’ять. Достатньо, на мою думку, просто розповісти історію написання того чи іншого твору, занурити в біографію, епоху, провести паралелі, спонукати думати та осмислювати. І тоді воно само собою станеться отак, що «коханий любить не захоче тебе, коли ти не любиш Вкраїну», бо то буде страшним вар’ятством у його очах, адже, трясця, «Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїну!».
І я бажаю нам усім любити країну, в якій ми живемо і принаймні намагатися робити добре для неї те, що у кожного виходить найліпше. Особливо нині, у ці непрості для нас дні. Як, до прикладу, чинить моя хороша коліжанка та тезка Ліля Янчук. Вона варить борщі тим, хто стоїть зараз на блокпостах мого рідного міста та охороняє спокій лучан. Дякую тобі за це, Лілечко, хоча ти, точно це знаю, не заради подяк та якихось галочок цим займаєшся. Хтось здає кров для наших воїнів, а ще хтось має змогу надати суттєву матеріальну підтримку. Сильні чоловіки вступають до лав територіальної оборони. У мене ж непогано виходить писати статті, що я й зробила у цих обставинах і, якщо бодай комусь моя писанина додасть хоч трішки сил та віри, буду вельми втішена тим фактом. І ще, друзі, якщо вже осилили мій текст, то обов’язково вчитайтеся у оригінал цього чудового вірша Володимира Сосюри – нині він напрочуд актуальний та сучасний
Перша публікація 1944 року[
Любіть Україну, як сонце, любіть,
як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу, і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов'їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіма своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна
як очі її ніжно-карі…
Вона — у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, й пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
і в хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивали нам путь
до весен, і світлих, і щирих…
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все, до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну!
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою, —
і вічні ми будемо з нею!
Немає коментарів:
Дописати коментар