14-те жовтня, без сумнівів, значуща дата для кожного
свідомого українця. Адже відзначаємо водночас чотири свята: День святої Покрови
Пречистої Богородиці, 79-ту річницю створення УПА, День Українського козацтва
та День захисника і захисниці України. Розумію, що впоратися зі всіма віншуваннями за всього(!) лише(!!) один(!!!)
однісінький(!!!!) вихідний буде досить складно, але «маємо те, що маємо» і
будемо якось підлаштовуватися до таких обставин.
Власне, є у мене для вас одна ідейка: як провести
змістовно, корисно, патріотично та з естетичним задоволенням дозвілля, бо
натрапила на одне ЧУДОВЕ КІНО, та усе ніяк не зберуся поділитися з вами враженнями,
а тут якраз і нагода слушна. Йдеться про українсько-австралійський фільм,
випущений ще 2004-го року режисером Олесем Янчуком за мотивами книги Юрія Борця
«У вирі боротьби» - «Залізна сотня». І
книга, і кінострічка мають за основу реальні події, котрі відбувалися на
теренах Закерзоння, території, на якій споконвічно проживали мільйони українців,
на тлі Другої світової війни та післявоєнного років, зокрема, під час
проведення операції «Вісла». У нім частинка тієї нашої з вами історії, котру
усіляким методом намагалися витравити з нас, демонструючи її як ганебну пляму
українського буржуазного націоналізму і нав’язуючи при цьому чужі нам наративи.
А, між тим, саме такі люди, як герої цього фільму – молоді українці, котрі
свідомо йшли до лав УПА і які насправді, а не на красивих словах, душу й тіло
положили за нашу свободу; саме вони своєю кров’ю та відвагою наблизили до нас
таку омріяну століттями та оспівану піснями Незалежність.
Ви тільки вдумайтеся: адже вони усвідомлювали, що сили
нерівні і ворог підлий (хоча чи бувають вороги благородні?), краще озброєний та
переважає кількістю. До того ж, і не одної масті він, той клятий ворог, бо
усім, як завше, чомусь муляло наше рідне: земля, мова, унікальна культура… Щось
загарбати, дещо знищити, а ще щось підмінити… І допомоги чекати нема звідки, бо
знекровлена війною бабця-Європа сама усіляко намагалася уникнути занадто жвавої
«визвольної ходи» комуністичного чобота і не було їй ніякого діла до наших
справ: та нас взагалі тоді просто залишили, по суті, напризволяще. Отже, свою
гідність та право на існування доводилося відстоювати самотужки.
Фашистські
недобитки, браві та озвірілі польські вояки, «другі совєти» з передовими
загонами частин НКВД (по суті німецьке СС, тільки радянського розливу) – проти
сотні бійців Української Повстанської Армії, незламної «Залізної сотні» на чолі
з Михайлом Дудою, що опинилася у вирі трагічних подій під час етнічної чистки,
здійсненої у квітні-липні 1947-го року за рішеннями партійного і державного
керівництва СРСР, Польської Республіки та ЧСР на Закерзонні. До речі, щодо
терміну, всі в курсі, що назва походить від прізвища міністра закордонних справ
Великобританії лорда Джорджа Керзона? У
1919-му році він запропонував демаркаційну (тобто тимчасову) лінію для розмежування
кордону між Польською Республікою та РРФСР як можливий варіант перемир’я у Польсько-Радянській війні. Згодом (не будемо
вдаватися до деталізації політичних передумов того процесу) ту межу, за ухвалою
Ризького мирного договору 1921-го, було
віддалено десь на 200 кілометрів на схід і про тимчасову «лінію Керзона» наче й
усі забули. Проте, про неї знову згадали під час Другої світової війни і вона,
власне, і нині лежить в основі польсько-українського кордону. А тоді, в 1947-му,
«лінія Керзона» була кривавою болючою раною, через яку примусово депортовували
українців з Лемківщини, Надсяння, Підляшшя і Холмщини, - на території у
західній та північній частині польської держави, що до 1945-го року належали
Німеччині, так звані «Повернуті Землі». Робилася ця катавасія з метою
асиміляції українського населення в польський етнос під маніпулятивним приводом
обмеження підтримки українського підпілля місцевими жителями. Не буду вас
втомлювати цифрами кількості насильно переселених та нагло вбитих – вони прикро
вражають.
Ось якраз за таких умов у 1946-1947р.р. сотня бійців під
командуванням поручника Української повстанської армії Михайла Дуди (псевдо
«Громенко») хоробро боронить населення Перемиського району. Спочатку від вивозу
до УРСР, а згодом від наслідків операції «Вісла». Незважаючи на брак харчів (вже
у 1946-му українських сіл у Закерзонні значно поменшало), вони наганяли страх і
на поляків, і на більшовиків. Проти сотні «Громенка», зауважте, за ПОЛЬСЬКИМИ
даними, воювали 8-ма піхотна дивізія, частина 9-ої піхотної дивізії та 1-ша
дивізія Корпусу внутрішньої безпеки. Я навмисне подивилася в мережі – скільки
то народу у цифрах. Так от, дивізія – це нічогенько така собі компанія від
10000 до 25000 одиниць. Якщо рахувати тільки по мінімуму, то це виходить десь
до тридцяти тисяч проти 100… Без належного харчування, відірвані від своїх
рідних, виснажені щоденними боями – природно, що вони були пригнічені і
фізично, і морально. Але вони не зламалися.
Безумовно, велика заслуга тут їхнього командира – Михайла
Дуди. Це була унікальна особистість. Один із двох діячів УПА, які тричі (!!!)
були нагороджені найвищою військовою нагородою українських повстанців – Хрестом
Бойової Заслуги (другим був Василь Василяшко – псевдо «Перемога»), не рахуючи
інших численних відзнак. Людина виняткової відваги та такої карколомної
біографії, яка гідна того, аби стати стовідсотковим бестселером. Життя,
присвячене боротьбі за волю України, насичене яскравими подіями та наповнене глибоким
сенсом. Воно було нелегким, але яким же красивим. Такого, як він, важко уявити
собі на схилі літ, оточеного дітьми та онуками, статечного та поміркованого. Не
знаю, чи просив він собі такого закінчення земного шляху, але Бог дарував йому той «найбільший дар», який
вимолювала для себе його невгамовна товаришка по боротьбі Олена Теліга: «гарячу
смерть, не зимне умирання». Історія загибелі славного командира «Громенка» –
теж готовий сюжет для екранізації, у котрому уже нічого не потрібно більше вигадувати.
Розповім про це дуже коротко, хоча з терміном «коротко» у мене вельми непрості
стосункиJ
…В повоєнний період, як відомо, УПА продовжувала боротьбу
і за кордоном. Хоча й могли жити собі вигідно та сито у тому вільному світі,
проте більшість знехтувала такою заманливою можливістю. Сам Михайло був членом
Місії цієї організації у 1948-49-их роках. Свою допомогу в цей період,
розчухавшись та оговтавшись, запропонували уже й західні розвідки. Зокрема,
один з керівників Secret Intelligence Service Великої Британії, такий собі Кім Філбі, організував перевезення упістів
літаками в радянську Україну. Проте, як виявилося пізніше, Філбі був подвійним
агентом і активно працював на Москву, що спричинило до низки непоправних втрат
серед очільників ОУН-УПА. Саме цим і пояснюється той факт, що 31-го травня
1950-го року «Громенко» полетів на зустріч з легендарним генералом «Тарасом Чупринкою»
(Романом Шухевичем), аби, як припускають, переправити того за кордон; тоді, як
останній загинув ще 5-го березня того ж року в бою під Львовом, про що чудово
було відомо пану Філбі.
Отже, 31-го травня 1950-го група з чотирьох сміливців,
якою керував «Громенко», була скинута парашутами на території УРСР. Про день і
місце висадки детально відомо в Москві і на них уже чекала озброєна до зубів
засідка. Але щось пішло не так і літак, на щастя, не потрапив до пункту
призначення. Пілот скинув зв’язкових біля села Танява Болехівського району на
Івано-Франківщині. Сигнальні вогні в нічному лісі були не такі інтенсивні, як
ті, що яскравілися в Таняві, де гучно,
за всіма правилами - до третіх півнів, гулялося сільське весілля. Це, немовби
зумисне, дублювання весільних вогнів, викликало шалену лють кагебістів, але десь
там, в непідвладних Москві, Вищих Сферах, групі «Громенка» вирішили, напевне,
дати крихітний шанс… чи можливість ще хоч трохи подихати повітрям рідної
неньки-України…
Але дещо таки склалося невдало – розбилася радіостанція і
при приземленні парашут «Громенка» завис на дереві; і він, обрізавши лямки, при
падінні зламав ногу, що не просто утруднювало, а унеможливлювало його
пересування. Кур’єри опинилися в критичній ситуації – не мали зв’язку, а, натомість, мали важко травмованого та несамовиту
погоню від совєтів. Адже для розшуку і ліквідації парашутистів була виділена
добре озброєна і обізнана група працівників Станіславського і Дрогобицького МВД
при координації двох спеців з міністерства Держбезпеки СРСР.
Наступного дня на десант натрапив мешканець Таняви –
пастух на прізвище Кедик, котрий сховав парашутистів у своєму курені. Він
допоміг вийти на контакт з «Левом» (Олекса Сакаль – районовий провідник) і
«Крутієм» (Йосип Кравець – заступник). Парашутист «Юрко» залишився з
«Громенком» у лісовому курені, а два інші десантники - «Ромко» і «Батько», аби
не гаяти часу, вирушили шукати зв’язок з керівництвом крайового проводу ОУН і, зокрема, з
«Тарасом Чупринкою». До 3-го червня Кедик давав прихисток своїм «гостям з неба»
(дуже ризикуючи, бо навкруги усе прочісували гебісти, а селом поповзли чутки і
багато з тих, що були на весіллі, бачили, як в ту ніч один за одним четверо
парашутистів плавно спускалися і ховалися за верхівками сосен). Третього червня
Кедик повідомив про десант станичного ОУН Федуніва з Таняви і за його наказом зв’язкова Катерина Бучек («Гук») перевела «Громенка»,
«Юрка», «Лева» та «Крутія» до криївки, де й опікувалася ними аж до 19-го
червня, поки її не арештували. Ліками і харчами їх забезпечували мисливець
Микола Макота та його син з Болехова. Долею групи «Громенка» перейнялися 20
місцевих провідних людей ОУН-УПА, але знайшлися і донощики…
Більше місяця цим одержимим людям вдавалося уникати
зустрічей з гебістами, але 7-го липня 1950-го вони були оточені. Відстрілюючись
до передостаннього набою, останнім «Громенко», «Юрко» та «Лев» покінчили з
собою, а поранений «Крутій» потрапив у полон. До того часу вже арештували та
відправили в тюрми пастуха Кедика, мисливця Миколу Макоту з сином та зв’язкову Катерину Бучек («Гук»). Про долю двох інших кур’єрів, «Ромка» та «Батька», я не віднайшла наразі жодної
достовірної інформації. Відомо лише, що їх завзято розшукували. Мені дуже
хочеться вірити, що їм пощастило і вони вирвалися з того жахливого пекельного
кола. Врешті, це були добре вишколені та надзвичайно витривалі люди, готові до
найгіршого сценарію і здатні на неймовірні вчинки.
Я чомусь не маю
жодного сумніву: якби не важко травмована нога, досвідченому «Громенку» вдалося би переграти більшовиків і таки
провести тільки йому одному відомими гірськими стежками через границю хоча б
кілька цінних кадрів ОУН-УПА, аби зберегти їх для подальшої боротьби. Адже саме
він, Михайло Дуда, перекинув за кордон найбільше вояків УПА, які роз’їхалися
пізніше по всьому світу і робив такі
акції неодноразово. Йому дуже забов’язані нині нащадки тих людей за те, що вони змогли
народитися на цей світ.
Найпершою він вивів свою «Залізну сотню» («Ударники» - 2)
до Баварії, яку тоді контролювала американська військова адміністрація. В
останніх кадрах кінострічки ми бачимо, як сотня «Громенка» залишає територію
Закерзоння, виконуючи розпорядження Проводу: «Відходити туди, куди велить
наказ! … Іти до вільного світу і роз’яснювати про боротьбу УПА і злочини комуни». І нам так хочеться, щоб їм це вдалося…
Природно, що не всі змогли прорватися і було багато
втрат. З його сотні, розбитої для ліпшої мобільності на маленькі групи, дійшло
49 бійців. Але якщо порівнювати з іншими десятьма сотнями, котрі також у цей
період здійснили такі рейди за наказом Проводу, то всього їх було 140 осіб –
тих, котрі вижили. Більше, аніж третя частина з них (49 ЖИВИХ ЛЮДЕЙ), як ви
розумієте, є заслугою визначних якостей, мудрого керівництва та військового
уміння Михайли Дуди: свідченням чого є вдячні та задокументовані спогади його
бійців.
Ось таким жертовним людям, як сотенний «Громенко» та його
побратими, присвячений фільм «Залізна сотня». Проте, його автори не ставили
собі за мету показати нам лише героїку тих часів. Нормальні людські емоції,
звичайні побутові сцени та наповнені ліризмом стосунки закоханих – все те, без
чого неможливо уявити собі гарного кіно та й, взагалі, життя. Зверніть увагу на
відео кліп: саме він і став першим поштовхом для мене, аби зацікавитися та
передивитися цю кінострічку. Хоча спочатку, як завше, було СЛОВО, і слово те
було у цьому випадку пісенним. Але про цю «українську народну лемківську
пісню»: «Под облачком» і про деяких людей, котрі мають до неї причетність, я, можливо, розповім вам дещо
пізніше. А для початку дуже раджу
отримати істинне задоволення від співу Романа Зінського (до речі, ПЕРШОГО її
виконавця), котре вельми органічно накладається на справді щемливі кадри
фільму. Вдивіться уважніше у ці красиві одухотворені обличчя. Вони втілили
світлі образи тих, завдяки кому ми можемо нині на повний голос, не криючись і з
гордістю сказати: СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
Немає коментарів:
Дописати коментар