Скажу одверто: мій шлях до
Миколи Руденка був довгим. Вірніше, до його творчості, бо коли я доросла до
того віку, коли могла читати написане ним, його книги уже активно вилучили з
усіх бібліотек та книгарень. На уроках літератури у середній школі та, відповідно,
на лекціях в інституті про такого письменника ніхто нам тоді навіть не
згадував. Уроки шкільної та вишівської історії теж оминали цю непересічну
особистість, котра була однією із трійці засновників і першим головою
Української Гельсінської Групи, про існування котрої теж вважали за краще не
розповідати юним будівникам комуністичного раю. Ну, а коли вже перспектива того
«раю» луснула, як мильна бульбашка, і сам Микола Руденко та його твори
повернулися в Україну, були у мене якісь інші книжкові пріоритети та захоплення
авторами - теж хорошими, талановитими та, навіть геніальними, бо їх і справді
безліч – до кінця життя не перечитаєш усього, що хочеться, а шкода.
Але, на щастя, мої професійні
обов’язки часом примушують мене взяти до рук книгу, котру, можливо, я б і
пропустила повз себе, бо і часу обмаль, і хочеться чогось «легшого» за жанром,
і щоб просто мозок перезавантажити якимось детективчиком, що теж часом вкрай
необхідно. Проте, щось з написаного Миколою Руденком я збиралася прочитати ще десь років зо п’ять тому, коли, знову ж таки, по роботі, мені довелося
готувати масовий захід про нього і я, заглибившись у його довгу та насичену
подіями біографію, неабияк зацікавилась цією постаттю: якби хтось взявся її
художньо зафільмувати, то додумувати тут не потрібно нічого і матеріалу
вистачить навіть на кілька повнометражних серій. Та все якось не зросталося у
мене з Руденком, усе відтягувала те філософське, серйозне та вельми мудре чтиво
до якихось кращих часівJ
І ось, нарешті, це сталося: ні, кращі часи не
настали, але вчора я таки перегорнула останню сторінку його «Орлової балки» і
тепер поспішаю поділитися з вами враженнями від книги, яка наразі тримає мене у
полоні. Так, дійсно, те чтиво, виявилося філософським та мудрим, але, разом з тим,
воно ще й захоплююче та цікаве за сюжетом. І пробудило дуже багато думок та
запитань. Насамперед, стала нишпорити по інтернету в пошуках інформації щодо
дати першого видання цього твору. Роман завершений автором 1975-го, а
Шевченківську премію за нього Руденко отримав 1993-го, тобто уже у незалежній
Україні цей твір був належно поцінований. Уявити собі, що подібне трапилося би
за часів СРСР просто неможливо, тому я й не особливо здивувалася, коли
дізналася, що вперше книгою він вийшов 1982-го у славному місті Торонто. Десь
промайнула згадка про журнальний варіант, але це теж, напевне, відноситься до
90-их років минулого сторіччя, бо жодний редактор не ризикнув би видати його
тоді, коли він був написаний, тобто в середині сімдесятих. Можливо, когось подивує
це акцентування на датах, але, коли візьметеся вдумливо читати цей роман, то
питання щодо років та десятиліть перед вами теж неодмінно постане.
Мене особисто не покидало
відчуття, що в руках у мене не книга, написана майже півстоліття тому назад, а
сучасний твір, хоча час, який описує Руденко – це навіть не сімдесяті, а
початок шістдесятих років двадцятого століття. Адже, якщо пригадати радянську
літературу того періоду, яка, власне, описувала трудові будні радянських таки
людей, то метод соцреалізму наклав своє тавро навіть на кращі твори
найобдарованіших письменників. Усе так чи інакше було підпорядковане
відповідній лінії партії (звісно, комуністичної, бо інших не водилося) і якщо
«кто-то кое где у нас порой честно жить не хочет», то це виводилося лише як
насправді «кто-то кое-где» і уже точно, що «порой». Зло неодмінно мало бути
покаране, бо ж «служба дни и ночи» теж не дрімала.
Така ж ситуація була і у
кінематографі, хоча я не ставлю собі за мету розкритикувати нині усі радянські
фільми (як і літературу), бо деякі залюбки передивляюся (перечитую) і нині. Я
зараз про інше. Пам’ятаєте «Маленьку Віру»
Василя Пічули і той вибуховий ефект, котрий цей фільм справив на
суспільство у 1988-му? І справа там не у пікантній сексуальній сцені (хоча для
країни, у котрій «сєкса нєт», це теж було тоді не аби якою подією), а у тій
вивернутій наспід дійсності; у тих акцентах, котрі розставили творці того кіно;
у найдрібніших деталях, через котрі, як через дірку в так і незашитому до кінця
стрічки халаті головної героїні виглядала уся фальш того суспільства.
Нині можна тільки уявити собі, яке
сум’яття посіяв би роман «Орлова Балка» у душах тогочасної читаючої публіки,
якби йому судилося до неї дійти. Ні, не пікантними сценами, котрих там немає і
за що окрема вдячність автору, бо після того, коли зняли усі табу і офіційно
визнали, що і нашим людям не чужі плотські утіхи, деякі автори почали аж
занадто деталізувати інтимні процеси, котрі, принаймні на мій погляд, дуже
часто цього зовсім не потребують. До слова, отим авторам зовсім не зле було би
звернутися до роману пана Руденка хоча би заради щемливої сцени кохання Юхима
та Оксани, аби оцінити усю майстерність та відсутність вульгарності в подібних
описах.
Взагалі, сам стиль та манера
написання «Орлової Балки» радують спокушеного читача якоюсь особливою
делікатністю та вишуканою шляхетністю, хоча речі, про які там ведеться мова і
проблеми, котрі піднімаються, погано вписувалися у поняття норм тогочасного
суспільства. Корупція, наркоманія, алкоголізм, духовне зубожіння – усе це
активно викривалося і колись, у тому числі й на шпальтах тогочасної преси, але…
тільки під однією цікавою рубрикою: «Гримаси того світу», тобто світу
«загниваючого капіталізму». Але щоб у
країні, котра семимильними кроками наближається до комунізму, усе це процвітало
буйним квітом… Де ж таке видано?
Та ні, у нас навіть
контрабандисти були, в принципі, цілком лояльними до влади людьми. Принаймні,
таке враження склалося би у будь-кого після перегляду насправді геніальної
комедії Гайдая «Брильянтова рука». Це ж треба, не вивозили коштовності з
країни, а, навпаки, усіма неправдами, але таки доставляли дорогоцінний вантаж
до СРСР і брали собі за це якийсь скромний відсоток, усе інше на волонтерських
засадах віддаючи в державну казну. Та таких контрабандистів леліяти потрібно та
молоко їм за шкідливе виробництво видавати, а не викривати їх з ганьбою та публічним
осудом.
Зовсім не так у Миколи Руденка
в «Орловій Балці». Його контрабандисти не викликають дружнього сміху, а Куцому,
взагалі, відведена роль Мефістофеля радянського розливу. І справа по збуту
підроблених під старовину ікон там поставлена на широку ногу; і лабораторія по
виготовленню героїну функціонує в нормальному режимі; і процес вербовки юних
душ гарно налагоджений. А, головне, покарання Куцому теж в результаті вдається
уникнути – «найсправедливіший у світі радянський суд» засудив, звісно, декого,
але основним фігурантам: тому ж Куцому, приміром, та обласному очільнику
Прилипку «ще рано свій шлях кінчати».
Абсолютне зло у Руденка, попри
всі закони соцреалізму, зосталось не покараним. Але навіть не в цьому, на мій
погляд, криється крамола цього твору. Незручним для тогочасної влади він був через філософські розмірковування,
котрі автор вклав в уста та помисли своїх героїв. Особливо, звісно, головного –
талановитого художника Володимира
Тарана. Це через його пошуки власного Я; роздуми про наше призначення на землі;
про сенс буття; про закони гравітації та їх подолання людиною; про енергію
Сонця, через котру усе відбувається на нашій планеті; про намагання зрозуміти
сигнали, котрі посилає нам Всесвіт – відбуваються усі події роману. Він ставить
собі запитання і намагається знайти відповіді; він сумнівається; він
помиляється і навіть опускається на самісіньке дно, але навіть там не припиняє
своїх пошуків: навіщо я тут?; навіщо цей світ?; невже усе тільки для того, аби
споживати і що ми залишимо тим, хто прийде після нас? Безумовно, що такі
терзання, як і сам не зовсім ідеальний герой, не вписувалися в загальну схему
соцреалізму, де не мало бути жодних сумнівів: адже безумовно правильний
алгоритм апріорі заданий партією і усілякі хитання не в ту сторону не те що не
віталися, а категорично відсікалися, як непотрібний атавізм. Якщо й допускалися
якісь метання для гостроти сюжету, то кінцівка вже точно мала бути з мораллю,
котра відповідає заданим канонам, а не так, як у Руденка:
«А море котитиме
хвилі, як котило воно їх тисячу, сто тисяч років тому, нагадуючи нам, що ми не
виняток: пройдемо по землі, як проходили люди до нас, залишивши в підручниках
історії хіба що зо дві сторінки. І, може, хтось, віднайшовши в архівах малюнок
Тарана, проілюструє нашу епоху. Його не пектимуть сумніви, які пекли
Володимира, - він мовить:
- Книжники та фарисеї себе впізнали. Отже, художник
сказав правду».
Але не все так просто з тією «Орловою Балкою», котра тримає
мене нині у полоні. Не викриттями ж єдиними язв тогочасного суспільства, котрі,
якщо покласти руку на серце, абсолютно не різняться від теперішніх. Я уже
зазначала, до речі, що твір сприймається так, наче написаний про наше
сьогодення. Тема екології, котру нині не порушує так чи інакше лише лінивий (і
цілком слушно) у Руденка не те що легенько так зачеплена, а проходить червоною
ниткою і, що особливо вражає – болить воно автору, муляє душу оте наше «…ніби
не на рідній землі живемо, а кудись у прийми пристали. А земля дається тільки
раз – другої для нас ніхто не приготував».
І символічними є назви отих картин, котрі творять уява та
пензель Володимира Тарана. «Мати», «Причинна», «Каяття» - за лаконічністю назв
криється глибокий зміст, бо кожне полотно – це і маленька історія, і грандіозна
епоха духовного очищення водночас. Не знаю, чи насправді десь вони існують, а
чи Микола Руденко майстерно описав свої власні яскраві фантазії Словом, але як
хочеться, щоб вони були і якийсь реальний Грицько Прокопович, звичайний роботяга, глянувши, наприклад, на «Каяття»,
завмер, усвідомивши, що то не просто старий Григір Медун не втомлюється щодня
самотужки вибудовувати мур навколо покинутої хати, аби не дати терикону знищити
столітні дуби та засипати джерело з цілющою водою – він, цей дивак Медун,
намагається зберегти планету для внучки своєї, для Юльки, для покоління, котре
прийде за нею і спитає: «Чому діди так бездумно господарювали?». Ось подивиться
на це Грицько Прокопович та промовить: «Гарненький пейзаж почепити – це не
штука. Ковзнув оком – та й забув. А тут не забудеш – совість твоя побитим
собакою завиє», - і наступного ранку теж прийде до покинутої хати Медуна, аби «підняти
брилу, котра щойно скотилася на крейдянисте дно балки» і залатає діру у мурі, а
там, дивись, і інші отямляться, і той труд Медуна не буде уже Сізіфовим, і всі
разом «вимурують на крейдянистому дні Орлової балки високу фортецю, яка мусить
зупинити наступ терикону» і, можливо, залатають усім миром дірки у своїх душах…
Взагалі, для мене лишається загадкою, як в одному романі
можна вмістити стільки різноманітних міркувань, торкнутися безліч питань і ще й
вибудувати цікавий сюжет. Безперечно, не все я там сприйняла на «ура». Деякі
герої мене відверто дратували: Віктор Небера та навіть Олеся зі своєю жертовною
любов’ю. Я, взагалі, не прихильниця насилля у сім’ї і не подобається мені, коли «…ховає жінка побої, людям
не признається. Терпить, бідолашна, терпить… А чому терпить? Бо самотність іще
страшніша. Вовк і той від самотності виє». Питання суперечливе, як на мене. Нині у нас, на щастя, інші орієнтири в
суспільстві. Та й Небера рук до дружини, все ж, не простягав – хоча тип він мені
глибоко несимпатичний, попри усі намагання автора реабілітувати цього суб’єкта. Втім, можливо, я занадто несправедлива до цього
персонажа – у будь-якому разі байдужою він мене не лишив.
А, насправді, чудових людей і в Орловій Балці (назва
шахтарського селища), і в Одесі (там теж відбувається частина подій) набагато
більше. Власне, саме в цьому найбільша цінність цього твору для сучасного
читача. Адже про роман можна розмірковувати багато – матеріалу не бракує.
Проте, усе це не матиме жодного сенсу, коли не згадати про людей. Так, про
людей регіону, котрий ми можемо втратити, бо під сумнів нині ставиться сама
належність цих територій до України. Гадаю, що в «Орловій Балці» якраз і є та
єдино правильна та мудра відповідь усім скептикам та прихильникам закликів відпустити
цей «баластний край» у вільне плавання. «Донбас у Григорові, у Сашкові, в
Іванові. Упокорений космос, що став для них тихим домашнім, наче хатнім,
вогнищем…», - читаємо у Миколи Руденка, у письменника, котрий родом з цього
краю териконів і чорного взимку від вугілля снігу. Він, як ніхто, знав людей, про яких
писав, бо народився і виріс серед них, ставши згодом одним з найвідоміших
українських правозахисників. Адже саме це середовище, врешті, виховало
дисидентів-шістедисятників Івана Дзюбу, Василя Голобородька, Олексу Тихого та
інших «донецьких», котрі стояли біля колиски нашої з вами спільної Незалежності.
Патріарх УПЦ Філарет теж родом з Донбасу; з Донецька родом і найбільш, на мій
погляд, яскрава представниця сучасного українського модернізму (і це стосується
не тільки «Нью-Йоркської групи
українських літераторів», до якої вона належить) – надзвичайно оригінальна
письменниця, поетеса та художниця Емма Андієвська. А той, в порівняння з котрим
«так ніхто не кохав» і портрети котрого ховала під подушку не одна «баришня» та
й строга номенклатурна тьотя потай зітхала і відчувала себе «романтичною
мадам», коли він читав власні поезії в своїй особливій манері на нашій
милозвучній та співучій українській мові – справжній секс-символ буремної епохи
– ніжний і тривожний Володимир Сосюри – родом з шахтарського Дебальцево.
Врешті, найбільший прапор України теж називають «донецьким» (30 на 40 метрів),
бо його там пошила вдова донецького шахтаря пенсіонерка Марія Бєлятко. Цей
список можна продовжувати… Так, згідна, не до безконечності, бо є й інший
Донбас. Власне, і бої у нас нині йдуть не тільки на передовій; це ще й боротьба
двох культур за теперішній та майбутній внесок талантів у розвиток цього
регіону.
Ось такими міркуваннями збурила мій мозок «Орлова Балка»
Миколи Руденка, котра стала на даний момент для мене знаковою книгою і за
кількістю тем, котрі вона підіймає: глобальних та особистих; і за якимось
особливим настроєм, котрий подарував цей роман. Я приміряю на себе жіночі
образи твору (розумію, що найближчий – Неля, хоча той, що подобається найбільше
– Ксеня); я нишпорю по інтернету, дошукуючись потрібної інформації та звіряючи
факти з різних джерел; я відриваюся від суєтних думок і розмірковую над
загадками буття, надихнувшись магічною енергетикою «Орлової Балки». Врешті, я
думаю нині і про Донбас, дякуючи йому, зокрема, за те, що подарував
Україні письменника рівня Миколи Руденка, сторіччя котрого ми святкуватимемо
19-го грудня, на святого Миколая. Здається, що зовсім невипадково пан Микола
народився саме у цей день, коли ми підсвідомо чекаємо чудес та приємних
подарунків від долі – був на диво світлим, щирим та людяним.
Хоча чому був? Сам
він завше вірив у те, що життя не закінчується ніколи – це тільки наша тілесна
оболонка зотліває, а душа – вона назавжди зостається у безмежному Космосі,
котрий у всі віки притягував до себе Людину і кликав її відірватися від
буденності.
«Коли б мені крила, орлячі ті крила,
Я землю-б покинув, і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув,
І в хмарах навіки од світа втонув!», -
понад півтора століття тому
український поет-романтик зі Слов’янська Михайло Петренко написав ці геніальні
рядки, котрі так органічно вписуються в кінцівку цього допису. А ще ліпше
послухати цю чудову пісню у виконанні легендарного «донецького солов’я»
Анатолія Солов’яненка і згадати добрим словом усіх хороших людей зі східного
регіону нашої країни з вірою у те, що таких, безумовно, значно більше. Адже,
насправді, нині, як ніколи, дуже важливо, аби ніхто з них не почував себе на
кшталт «чужий я у долі, чужий у людей: хіба ж хто кохає нерідних дітей?» І,
взагалі, давайте подивимося на них мудрими очима Миколи Руденка… через призму
«Орлової Балки»J
Немає коментарів:
Дописати коментар