вівторок, 19 березня 2024 р.

#Книга_тижня. Раян Голідей "Відвага кличе. Доля допомагає хоробрим".


 

    Термопіли й Сараєво, Роза Паркс і Флоренс Найтінгел, Магатма Ганді й Авраам Лінкольн – це дуже різні приклади, але всі вони про сміливість. Коли звичайні люди йшли на незвичайні вчинки.

    Раян Голідей - американський письменник, маркетолог, популяризатор філософії стоїцизму - школи елліністичної філософії, заснованої на початку 3 століття до нашої ери, яка максимізує позитивні та зменшує негативні емоції , допомагає людям відточувати достойності свого характеру.

    У 2019 році, будуючи замок з піску разом зі своїм сином і розмірковуючи, якою буде його наступна книга, Голідей раптом здогадався, що це має бути не просто книга про мужність, - одну з чотирьох чеснот стоїцизму, яка народжувалася в його свідомості, але й охоплення інших трьох якостей. Результатом стала серія «Стоїчні чесноти» з першою назвою «Відвага кличе. Доля допомагає  хоробрим» . Саме цю книгу ми представляємо вашій увазі як #Книга_тижня.

    Раян Голідей розглядає сміливість як першу з античних чеснот і вибір складного, але високого шляху. «Не ждімо, поки інші прийдуть і закличуть нас до великих справ! Самі закличмо всіх стати на шлях честі. Покажімо себе найсміливішими ватажками, достойнішими очільниками, ніж ті, що нині очолюють нас», - проголосив грецький полководець, філософ та історик Ксенофонт (430-354 рр. до н. е.), зробивши хоробрість першою з чотирьох чеснот:

    1.            Хоробрість, відвага, сила духу, честь, жертовність.

    2.            Поміркованість, самоконтроль, стриманість, виваженість, урівноваженість.

    3.            Справедливість, чесність, служіння, братерство, милосердя, доброта.

    4.            Мудрість, знання, просвіта, істина, самоаналіз, спокій.

«Сміливість «це контроль над страхом і перемога над ним. Це рішення — у момент небезпеки або день у день — взяти на себе відповідальність, відстоювати свободу волі, над ситуацією, над собою, над долею, яку кожен інакше змирилися. Ми можемо проклясти темряву або запалити свічку... Яким би ви описали свій характер? Якщо боягузтво — це невиконання свого обов’язку, то сміливість — це рішення активізуватися і виконати його, " - пише Голідей.

Автор звертається до історії та літератури, вигаданих і реальних героїв, звільнення від рабства й рух за рівні права, щоб зрозуміти: що мотивує виявляти нечувану сміливість, жертвувати життям заради цінностей та інших людей.

У книзі «Відвага кличе. Доля допомагає хоробрим» ви познайомитеся з різними відчайдухами і проявами сміливості. Це не обов’язково Мартін Лютер Кінг, Малала Юсуфзай чи Вінстон Черчилль. Не менш відважними є мати, що рятує дитину з-під авто, жінка, яка насмілилася йти власним шляхом, науковець-революціонер чи друг, що затулив товаришів під час аварії.

«Відвага кличе» - це історії про тих, хто відповів на її поклик, і про те, як стати такими людьми, гартувати власний шлях і виховувати в собі доброчесність.


 

 

 

середу, 13 березня 2024 р.

#Цікавинки з часопису "Всесвіт". Катріона Ворд «Останній дім на безпечній вулиці».

 

     Катріона Ворд – американська і британська письменниця –народилася у Вашингтоні, округ Колумбія. Її сім’я часто переїжджала: Кенія, Мадагаскар, Ємен, Марокко, Велика Британія. Катріона Ворд стала першою жінкою-письменницею, яка двічі здобула премію Августа Дерлета за найкращий роман жахів; також вона є володаркою престижної книжкової премії Ширлі Джексон.



     «Останній дім на безпечній вулиці» це не типовий трилер, а закручена, моторошна історія про зникнення та пошуки, розлади та жахіття, які можуть ховатися в будь-якому домі на вашій вулиці.

     Це історія про дівчинку, яка зникла одинадцять років тому під час поїздки на озеро; про її сестру Ді, яка продовжує пошуки після того, як трагедія зруйнувала її сім’ю. Ді головна героїня цієї книги. Вона має лише одне бажання знайти сестру, яка, як їй здається, жива, та покидька, який у цьому винен. Але у цієї книги не такий банальний сюжет, як могло здатися. Тед завжди був дивним і міг бути винним у зникненні дівчинки. Зараз він живе зі своєю дочкою та кішкою в занедбаному будинку із забитими вікнами, крізь які ледь проникає світло. Сповнена рішучості Ді винаймає будинок поряд і потайки спостерігає за чоловіком з безпечної відстані. Коли зникає сусід і відбуваються якісь дивні речі, підозра знову падає на Теда Але чи зможе Ді нарешті знайти вбивцю? Ніби пазли, авторка видає нам частинки, фрагменти великого малюнку, які наприкінці історії складуться у таку неймовірну картинку, яку ви й не очікували побачити

     Хочеться познайомити вас з деякими відгуками про книгу.

     «Це трилер, якого ви ще ніколи не читали. Спочатку було трохи дивно та не зрозуміло, але наприкінці просто неможливо заспокоїтись від почуттів. Це не просто трилер, це перш за все психологічний роман, дуже глибокий, чуттєвий. Раджу дуже

     «Один з найцікавіших трилерів, що я читала, а їх, повірте, перечитано більше сотні!»

     «Книга дуже захоплююча, читалась на одному диханні. Сподобається поціновувачам заплутаних історій тим, хто любить сам шукати підказки в тексті від автора.»

     «Сюжет на висоті, хоча можна провести деякі аналогії з одним відомим фільмом, називати його не буду, бо здогадаєтесь … І саме виконання, сама розповідь дуже цікава, неможливо відірватись до останньої сторінки! Нарахувала п’ять сюжетних поворотів! Повірте, воно того варте!!!!»




     До того ж цю книгу радить сам Стівен Кінг. А у N1-4 часопису «Всесвіт» за 2023 рік опубліковано уривки з роману «Останній дім на безпечній вулиці.» Тому запрошуємо поціновувачів цього літературного жанру до читальної зали Волинської бібліотеки для юнацтва, аби разом із головною героїнею долучитись до пошуків її сестри.

середу, 6 березня 2024 р.

#Цікавинки з часопису "Київ". Сергій Дзюба "Місцевий".

 


    Сергій Володимирович Дзюба – прозаїк, драматург, сценарист, автор кількох телевізійних шоу. Народився в Києві 3 листопада 1978 року. 2001 року закінчив Київський університет культури та мистецтв (майстерня Юрія Муравицького ). За фахом – режисер професійного театру. Свою професійну кар’єру Сергій Дзюба розпочав на телебаченні в телекомпанії «Новий канал». З 2009 року обійняв посаду креативного продюсера компанії «Творчий альянс».

2018 року разом з Артемієм Кірсановим дебютує як письменник, видавши книжку «Позивний «Бандерас». Того ж року відбулася прем’єра однойменного художнього фільму. 2019 року творчий дует Сергія Дзюби й Артемія Кірсанова презентує новий роман «Заборонений» про видатного українського поета та борця за незалежність Василя Стуса. 5 вересня відбулася масштабна прем’єра художнього фільму «Заборонений».

З початком повномасштабного вторгнення росії на територію України С.Дзюба вступив у лави голосіївської територіальної оборони. Бойове хрещення прийняв у боях за Горенку та Мощун. Коли ворога відкинули від Києва, перевівся до ЗСУ. У складі П’ятого окремого штурмового полку Сергій Володимирович воював на Донеччині.

За відмінну службу отримав позачергове звання – молодший сержант. Командуючи відділенням, Сергій Дзюба отримав важке поранення та інвалідність II групи. На сьогоднішній день він продовжує служити у лавах ЗСУ. За військову звитягу нагороджений «Сталевим хрестом», а за волонтерсько-просвітницьку діяльність – нагрудним знаком «Гетьман України Петро Сагайдачний».
                                    
Під час лікування та реабілітації Сергій Дзюба написав оповідання про війну «Місцевий». Цей твір опублікував журнал «Київ» у N 11-12 за 2023 рік. Отож, запрошуємо читачів до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва! Часопис «Київ» уже чекає на Вас!❤

середу, 28 лютого 2024 р.

#Неквапливе читання. Модест Левицький. Частина 3.

 

    Продовжую свої просвітницькі студії про Модеста Пилиповича і розпочну їх з файної цитати від українського громадського діяча, письменника, видавця і маляра, одного із засновників Української Центральної Ради Василя Костянтиновича Королева-Старого: «З поміж милих попутників, з котрими по-пліч довелося мені пройти довший шматок життєвого шляху, дуже визначною й своєрідною, «неповторюємою» людиною був Модест Пилипович Левицький. Цілком натурально, що такі постаті, як Модест Пилипович, і не можуть «бути в кількох виданнях», понеже лише специфічні умови народнього життя утворюють ґрунт для їхньої появи. Отже, тільки в часи глухої боротьби, в часі, коли нації доводиться нести «тяжкий хрест» пригноблення, коли найменший свідомий чин на користь народу межує з героїчним вчинком, - повстають особи, що непомітно, але-ж уперто, повно й віддано на всіх можливих місцях підкопують, довбають, гризуть, лупають, точуть мури тюрми, в яку закинено нарід  ворожою рукою». І, хоча його стаття із праці «Життєвою дорогою» має промовисту назву «Дід Модест», автор зауважує у ній: «…що Модест Пилипович зарано вибрав собі такий псевдонім, як «Дід Модест», немов навмисне підкреслюючи, що він лише простий собі «дід», тим часом, як в дійсности це був «маестро Левицький»». І я, чим глибше занурююсь в його біографію, в згадки про нього сучасників, в дослідження та літературознавчі статті, потрохи та вдумливо опановую його творчу спадщину, також погоджуюсь з Василем Королевим-Старим, що то таки насправді був не просто собі «дід», а «Маестро Левицький».

     До речі, прибув він на нашу благословенну землю у віці шістдесят один рік, але зі світлин того часу на мене дивиться… добрий Дідусь. Я, звісно, розумію, що зовсім не через старечу неміч називали так М. Левицького мої земляки. Проте, його і справді добряче пошмагало життя. Як згадував Євген Чикаленко: «Не бачивши Модеста Пилиповича шість років, при зустрічі я був вражений його зміною: видно було з його вигляду, що життя за цей час потовкло, помняло цю чутливу натуру гірше, як инших, і він постарівся не відповідно своїм літам. Змінився він і морально: коли перше він на всіх людей дивився крізь рожеві окуляри, до всіх ставився з безкритичним довірям, усіх людей мав за порядних, то тепер він впадав у другу крайність – став недовірливий, часом занадто, як мені здавалося, суворий до людей». Але навіть про такого, недовірливого та суворого до людей, у всіх, хто його знав особисто, лишилися тільки світлі та гарні спогади. І, як з’ясувалося, після ознайомлення із повістю-есеєм Івана Корсака «Тиха правда Модеста Левицького» : «З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового». Значить розкланювалися вони, все ж, український буржуазний націоналіст з москвофілом, бо мав нагальну потребу М. Левицький у читанні добірних текстів, занадто спраглим був того, що підносить душу до неба… Прийшов у цей світ, аби віддавати – от і віддавав свій час, уміння та знання. Оскільки мав доступ до новітньої літератури, що творили українські письменники в еміграції, Левицький знайомив молодь з останніми новинками, хоч якими мізерними тиражами вони виходили. А ще Модест Пилипович незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежинах.

    Працював у Луцькій українській гімназії і драматичний гурток, до створення якого активно долучився М. Левицький. Грали юні актори та вчителі переважно класику – за творами Т. Шевченка, Л. Українки, І. Котляревського, Г. Квітки-Основяненка, І. Франка, В. Винниченка, ставили і сценки з учнівського життя.

    Унікальні записи, пов’язані з особою М. Левицького, знаходимо у журналах «Промінь» та «Шуліка», які видавали учні ЛУГ. Зокрема, у 8-9 номерах часопису «Промінь» (його випускали 2 рази на місяць) публікуються спогади Модеста Пилиповича про Лесю Українку. У восьмому номері в статті «Музей при ЛУГ» ми не тільки довідуємося, що при гімназії діяв музей, але й про те, що саме: «З ініціативи М. П. Левицького засновано при нашій гімназії музей. Протягом великодніх свят учні зібрали понад 200 речей з археології, історії, етнографії». Очевидно, М. Левицький порадив учням збирати й фольклорні матеріяли, бо під час тих же великодніх вакацій учні 5 кл. Федорук і Хлопецький записали обряд весілля в селі Боголюби.

   Доктор філософії, кандидат філологічних наук, професор Празького університету Микола Затовканюк з теплотою згадував юні роки, коли мав щастя вчитися у Модеста Левицького: «Розповідав нам про Грецію, Італію, про героїв античної мітології, про українські писанки, які ми йому приносили після Великодня зі своїх сіл (дав таке завдання перед святом). Замовив великий стіл, поділений на секції з назвами сіл, у яких помістили писанки з того чи иншого населеного пункту. Так у гімназії було започатковано музей українського мистецтва».

    Легше, напевне, знайти ту сферу діяльности, до якої б Модест Пилипович не доклав би своїх рук та творчої енергії.     Окремою темою, товариство, є організація у гімназії гуртка бандуристів. Тут мені довелося провести справжнє «бібліотечне розслідування». З пантелику збила наша «чарівно-казкова» брехо…вікіпедія. У ній присутня інформація аж про трьох  Левицьких з іменем Модест: один наш – «Дідусь» Модест Пилипович; другий – Модест Олександрович – український хоровий диригент, співак, музичний і театральний критик (цілком реальна особа з цікавою, між іншим, біографією). А от щодо третього Модеста Левицького, то тут і в життєписі, і в творчости – суцільні білі плями. Власне, я би й лишила те поза увагою, якби не примітка у тій …педії: «…викладав у гімназіях в Холмі та в Луцьку, де заснував капелу бандуристів». Коли за посиланням натиснути на «капелу бандуристів», то …педія видає нам статейку «Луцька капела бандуристів – була створена близько 1930 року з учасників української гімназії. Керував та заснував капелу Модест Левицький» Якщо клацнути на виділене Модест Левицький, то, ну ви самі розумієте, знову повертаєтеся до того загадкового пана на світлині з суцільними білими плямами в біографії: відсутні точне місце та дати народження і смерти, жодних відомостей про батьків. Тільки по скупеньких фактиках можна зробити припущення, що він молодший за «нашого Дідуся» на років сорок, бо, як пише …педія: «Орієнтовно у проміжку часу від 1925 до 1927 року батьки послали його здобувати освіту українською мовою в Українській гімназії в Празі». Із зачіпок лише те, що гри на бандурі його вчив Василь Ємець, а останній був бандуристом-віртуозом, та ще й сам майстрував ці музичні інструменти; до того ж, був вояком армії УНР, істориком та письменником, що лишив нам розкішні спогади, у яких згадував і про своїх знакових учнів. На жаль, їх немає у моїй рідній книгозбірні, бо книга та видана 1961 р. у заокеанському Торонто. До речі, панство, у статті про «нашого» Модеста Пилиповича Левицького у тому-ж віртуальному джерелі ані чи-чирк про те, що він грав на бандурі та був якимось побитом дотичний до музики. А інформацію про те, що Луцьку капелу бандуристів заснував Модест Левицький, але не Пилипович, а инший, який буцім-то також викладав у ЛУГ в той же період ( ну треба ж, щоб аж так співпало),  дехто цілком серйозно підхопив та подає як достовірну у своїх статтях. Відверто кажучи, хотіла вже бігти до Волинського краєзнавчого музею чи надіслати запит до місцевого історичного архіву, аби дізнатися, що ж то за таємничий «инший Модест Левицький» викладав (запитання: що саме?) у ЛУГ водночас із «нашим М. Левицьким» та ще й сотворив Луцьку капелу бандуристів.

    Але у цьому відпала потреба, бо до рук моїх, нарешті, потрапила  книга «Сяйво душі Модеста Пилиповича Левицького», яку упорядкувала воістину чудова людина – пані Лариса Токарук (низький уклін їй за цю кропітку працю), що колись викладала українську мову та літературу у луцькій гімназії імени М. Левицького. У цьому виданні присутня стаття Василя Ємця «Модест Левицький і кобзарська справа», де він описує свої кобзарські студії у Подєбрадах 1924 року, де зазначає й таке: «Кажуть, що українці по своїй вдачі нагадують солом’яний вогонь, що як скоро захоплюються, так і легко опускають руки… Були випадки, коли люди трохи не билися за кращу бандуру, але соломяний вогонь швидко горить, і велике захоплення – навчитися грати на кобзі – перегоріло в дуже короткім часі. А кобза сама не грала, і щоби хоч трохи навчитися, треба було вправляти хоч пару годин, але щодня. Але такого дива не кожен міг доказати,  тому почалися нарікання на трудність інструменту, на «ніколи», на «занятість» і т.д. Але було чимало і (хоч і меншість) таких, що знаходили час і на студії в Академії, і на вправи на кобзі. І от до такої категорії і належав д-р Модест Левицький, що фактично був найзанятіший від решти моїх учнів, бо був він і лікарем, і професором, і письменником, і журналістом, і членом ріжних гуртків чи комісій…» Те, що В. Ємець згадує саме про нашого Модеста Пилиповича, а не про «иншого Левицького», безперечно, бо далі читаємо таке: «…д-р Модест Левицький за такий малий час та ще в такі роки не зміг зробитися віртуозом. Але він грав і постійно удосконалювався. Більше за те, вчителюючи в Луцькій українській гімназії, свою любов до кобзи прищепив і кільком своїм учням, заохочуючи і навчаючи їх гри на кобзі… Деякі з них не раз виступали на концертах в Луцьку, про що він радісно ділився зо мною при нашій останній зустрічі в Парижі». В. Ємець згадує тут про зустріч у 1931 році, коли М. Левицький гостював у Парижі в своєї сестри Софії, яка була  відомою маляркою.

   Дочка знаної особистости на Волині, сенаторки Олени Левчанівської, пані Ірина, яка також була ученицею ЛУГ, згадувала, що: «Модест Пилипович чудово грав на піаніно, на бандурі, сам складав музику до творів Шевченка і Лесі Українки. На Волині тоді бандури не знали. Він зробив креслення бандури, а з часом створив з учнів гімназії оркестр бандуристів, сам вчив їх грати і співати. І все це, як тепер кажуть, на громадських засадах, тобто безплатно». Невже справді на Волині до цього не знали бандури? Цікава інформація і потрібно буде дослідити. Втім, як і особу того «иншого Модеста» - що це за людина з бандурою на тій світлині, мусить же бути якесь пояснення… Але то вже, напевне, буде моїм «пенсійним розслідуванням».

    А наразі мені важне було переконатися, що саме Модест Пилипович організував той гурток чи капелу, або, як називає це пані І. Левчанівська, оркестр бандуристів. Як згадував В. Ємець: «Написав д-р Модест Левицький і кілька композицій на кобзу. Одну з них «Ой чого ти, тополенько, сумно похилилася» він заграв мені і заспівав в супроводі піано в Парижі, при нашій останній зустрічі, її надзвичайна ніжність, ліризм і щиро народний український характер та сама будова, все це вказувало, що д-р Модест Левицький посідав не аби-яку музичну культуру, а експресія, з якою він виконував цю пісню, не зважаючи на старечий голос, виявляла в ньому правдивого артиста з Божої ласки. І хто знає, ким би був д-р Модест Левицький, коли би він працював виключно для української музики». Вже у наші дні відомий волинський композитор, заслужений діяч мистецтв України Мирослав Степанович Стефанишин зробив аранжування цього твору і в такому сучасному вигляді вона вперше прозвучала на святі рідної мови 21 лютого 2007 року у виконанні Віталія Бобицького.

     Але де б не працював Модест Пилипович, скрізь він вносив живий струмінь у життя оточуючих. Брав на себе багато обов’язків, хотів усім допомогти, а серце його слабшало, з кожним днем підупадали сили…

   Український політичний діяч, історик, публіцист, літературознавець, бібліограф Дмитро Дорошенко у статті «Пам’яті Модеста Левицького» в галицькій газеті «Діло» за 1932 р. зауважив, що гурт приятелів і прихильників М. Левицького збирався 1932 р. відзначити 35 років його письменницької діяльности, але мусив відмовитися від цього через своєрідні обставини волинського життя: «…Але за своє становище справді українського педагога втратив минулого року учительську посаду. Його «розяснили» під тою вивіскою, що він, мовляв, не має кваліфікаційного іспиту! Що не ця формальність була причиною усунення, свідчить те, що инших трьох неіспитованих учителів залишили на посадах. І от старий заслужений український діяч на старості літ опиняється на зеленій паші. Та не так боліла Покійного втрата заробітку, як те, що сталося це через своїх же людців – управу Товариства. ім. Лесі Українки, що держить гімназію. Що за глумлива доля: приятеля Лесі Українки позбавляє шматка хліба Товариство її імени! Яка ганьба для світлої памяти Лесиної!»

    Зізнаюсь, мене трішки збентежила ця стаття. Про те, що останній рік життя на Волині був нелегким, Модест Пилипович розповідав В. Ємцю паризького літа 1931 р. : «…Хотіли й мене запрягти до польського воза на українській землі. Казали мені, щоби виставив свою кандидатуру в посли від угодової партії. Та я відповів, що я вже старий і не зможу як слід послугувати. Окрім того додав, що все, все загубив, що було найдорожчого: дружину, рідні місця, добробут, здоровя, свою батьківщину, що в мене вже нічого не лишилося, крім НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТИ. Тож хоч її не віднімайте, бо то єдине найдорожче, що я посідаю. Після цього мене вже не турбували з такими пропозиціями, і я був радий, що мав спокій. Але я помилився, бо після моєї відмови до мене почали чіплятися, що я не кваліфікований професор, хоч перед тим ніхто мені за те не докоряв. Почалися важкі часи. Мені допікали так, як то вміють допікати… А тут ще й львівське «Діло» почало мене очорнювати. Тяжко». 

    І справді, було важко. Тим більше, що й «Діло», як з’ясувалося, також докинуло свій камінь до того недоброго діла, яке прискорило зупинку серця Модеста Пилиповича на 66-му році земного життя. А ось що згадує про останні дні життя Дідуся його онук Василь: «Працював дідусь дуже багато, до самозабуття, ніколи себе не беріг. Помер раптово. Був якраз НА УРОЦІ, коли йому стало погано. Відчув різкий біль у животі. З його вуст почувся крик… Хтось повідомив мене про це, я побіг до нього. Він послав мене до аптеки. Памятаю його слова: «Васильку, принеси мені чопики (свічки)». Я побіг, приніс. Але це не допомогло. Забрали діда в лікарню: заворот кишок. Лікар запропонував операцію «Нічого не буде. У мене серце дуже слабеньке, введіть укол, щоб знеболити нижню частину тіла. Я сам лікар і знаю, що це мене не врятує, але хай я спокійно помру», - відповів дідусь».

    16 червня 1932 р. о 3 годині ночі його не стало. Звістка про смерть Дідуся облетіла місто. Вона не була несподіванкою, бо небезпечна недуга була всім відома, але все ж вразила українську спільноту. Ось як повідомляла про це газета «Діло» від 24.06.1932 р.: «…Були це похорони, яких ще український Луцьк не бачив. Вранці і впродовж дня 17 червня прибули делегати з різних міст і сіл: зі Львова – посол Хруцький, з Варшави від групи УНР – професор Смаль-Стоцький, від комітету українських емігрантів – М. Ковалевський, з Крем’янця – Б. Козубський, з Ковеля – д-р Пирогів і п. Підгірська. Велика група студентів, учнів Рівненської української гімназії разом з директором п. Бичковським прибула з Рівного. Були делегації із с. Боголюб, Жидичина, Ківерців, Милуш і Княгинінка, Кічкарівки і Крупи… Заупокійну Службу Божу у Чеснохресній церкві перед полуднем відправив о. Пащевський…

………………………………………………………………………………………………

    Велична це була картина. Хрести, хоругви, численні вінки, що їх несли діти й молодь у національному вбранні, два хори, місцевий і з Жидичина, єпископ, 16 священиків».

    Останнім виявом шани письменникові, лікареві, громадському діячеві стали прощальні промови. Професор Смаль-Стоцький нагадав про служіння небіжчика відродженій Українській державі, директор Борис Білецький прощався з «Дідусем» від учнів і вчителів української гімназії. Професор Лебідь-Юрчик змалював постать М. Левицького як вихователя мас, як високоморальної людини. В.Островський в промові від українських письменників і просвітян схарактеризував «Дідуся» як останнього лицаря старої гвардії народників і порівняв свіжу могилу над Стиром з могилою Т. Шевченка над Дніпром. Від гімназистів ЛУГ промовляла панна Солодухівна.    

    А над Луцьком линула простора і тужлива пісні «Видиш, брате мій», яку М. Левицький заповідав виконати на його похоронах. Спочинок знайшов на Російському православному цвинтарі, на алеї Болеслава Хороброго, у центрі міста (нині сквер на просп. Волі, навпроти ліцею №4, який вважає себе правонаступником ЛУГ і з 2010 р. носить ім’я М. Левицького). Надгробок і барельєфне зображення було виготовлене у Львові. На надгробку був скромний напис: «Доктор Модест Левицький». Зверху невеликий бронзовий хрест. Згодом, у  40-их роках, сьогочасні варвари поглумилися над могилою, збили напис і хрест, нанесли рани надгробкові. За свідченням сторожа кладовища, тими варварами були не просто пересічні хулігани: «Те зробили такі, що їм нічого не скажеш». До слова, панство, на тому ж кладовищі було ще одне незвичайне поховання: могила з бетону у вигляді тризуба, а до деревяного хреста був прикріплений пропелер з літака. Табличка на хресті повідомляла: «Тут поховані два летуни української армії» і ще одна табличка з віршем, де були слова «…і снивсь їм рідний край в рожевих берегах». Той бетонний надмогильний тризуб був побитий на дрібні шматки, зникли й таблички… і зовсім не «в рожевих берегах», а трапилось це з приходом на Волинь, як казала моя бабуся, «перших совєтів». У 60-х роках, коли до Луцька мала приїхати делегація з Канади, місцева влада дала завдання працівникам приладобудівного заводу терміново виконати замовлення – відлити металеві букви до памятника М. Левицького. Впорядкувати могилу доручили робітникові зеленого господарства Володимиру Харчуку з с. Хорлупи.

     Коли у 1974 р. за розпорядженням міської влади православне кладовище мали ліквідувати, останки М. Левицького було перепоховано в с. Гаразджа. Про це тоді подбали люди, які вболівали за долю рідної культури – лучани Г. А. Левчук та І. М. Муштенко. Тим пасіонарним людям довелося тоді звертатися навіть у Київ, бо ж Левицького вважали українським буржуазним націоналістом (що було чистою правдою, тільки тоді те означення мало негативне забарвлення) і доводити, що він був другом і соратником Лесі Українки, письменником демократичного спрямування.

    І тепер місце його останнього спочинку з новим пам’ятником - зліва від центрального входу в кладовище с. Гаразджа. Заповідав Модест Пилипович посадити біля своєї могили явір. Його посадили 16 квітня 1992 року літератори, просвітяни, працівники культури Луцька, але чомусь не біля могили, а на центральній алеї кладовища.  Я обовязково відшукаю те дерево, коли буду навідувати могили рідних людей… Втім, Модест Пилипович вже теж став мені рідним. Щовечора, їдучи з роботи додому вулицею Б. Хмельницького, я вклоняюся його зображенню на барельєфі колишнього приміщення Луцької української гімназії і тихенько вітаюся з Дідусем Модестом. І майже щодня нині чищу свою лексику та лікую душу добірною прозою від Маестро Левицького. А ще, услід за Василем Королевим-Старим, свято вірю в те: «…що нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той пєдестал, з якого так старанно зсажували його сучасники, перед котрими він сам уперто намагався не показатись у СВОЇЙ ПРАВДИВІЙ ВЕЛИЧИНІ…»

Лілія Бондарук   

 

               

  


#Цікавинки з часопису "Дзвін". Юрій Николишин «Син синього птаха» .

                             

    Юрій Ігорович Николишин — український письменник, фотограф, видавець, кандидат економічних наук, громадський діяч — народився 25 грудня 1968 р. у Львові. 1986 р. здобув середню освіту. 1992 р. закінчив економічний факультет Львівського державного університету імені Івана Франка, 1997-го — аспірантуру Інституту регіональних досліджень Академії наук України. Працював викладачем Львівської Політехніки.

⬜⬜
    2002 р. Юрій Николишин заснував і очолив львівське книжкове видавництво «Апріорі», у доробку якого — понад 1000 назв видань. З 2016-го — офіційний власник і видавець літературно-мистецького часопису «Апріорі» (Львів). 2017 року автор створив громадську організацію «Україна-Апріорі», яка реалізовує культурні проєкти на території України.

⬜⬜
    Перша літературна публікація Юрія Николишина — в часописі «Літературний Львів» під псевдонімом Григорій Грудень (1993 р., у рамках організованого ним Всеукраїнського конкурсу молодих прозаїків за підтримки Міжнародного фонду «Відродження»). Автор — упорядник книг-фотоальбомів «Елегії Львова» (вийшла друком 2003 р. вісьмома мовами, перевидавалася 9 разів загальним накладом понад 200 тисяч примірників), «Віч-на-віч зі Львовом», «Велич Карпат», «Мандруємо Львівщиною», «Благословенний Львів», «Феномен Львова», «Сакральний Львів» та інших. В доробку Юрія Ігоровича роман-монолог «Стара при надії» (2002 р., перевидавався під назвою «Львівська пані» і під псевдонімом Юрко Сангал), роман-есе «Бота-фікс», роман «Там, де живе душа. Ель-сільбо Канар». Автор нагороджений Почесною грамотою Верховної Ради України «За заслуги перед українським народом» (2018). З 2019 року Юрій Николишин заслужений працівник культури України.



⬜⬜
У NN 5-6 та 7-8 часопису «Дзвін» за 2023 р. опубліковано журнальний варіант повісті письменника «Син синього птаха». Юрій Николишин назвав його лісовою месою і присвятив своєму другові, котрий загубився в лісі і відтак спричинився до написання цього твору. Це книга про старість і для тих, хто хоче дожити до старості. Отож, запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби познайомитись з творчістю неординарного львівського письменника!

неділю, 25 лютого 2024 р.

#ЦІкавинки за часопису "Київ". Художниця Оксана Ядчук-Мачинська.

  



     Художниця Оксана Ядчук-Мачинська народилась 23 серпня 1964 року в м. Володимир на Волині. Навчалась в Луцькій художній школі, а пізніше – в Київському художньо-промисловому технікумі (тепер Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені М.Бойчука). З 1984 року – художник Волинського художньо-оформлювального комбінату. У 1992 році Оксана стала членкинею Національної спілки художників України. У 2019 році мисткиня отримала обласну мистецьку премію ім. Й. Кондзелевича. Мешкає в Луцьку. Працює в жанрі станкового малярства.

     Ядчук-Мачинська – учасниця регіональних, всеукраїнських та міжнародних виставок, зокрема: «Людина і світ» (1989, Київ), міжнародна виставка мініатюри «Delbellogallery» (1991, Торонто (Канада), «Весняна» (1991, Київ), «500 років запорізького козацтва» (1991, Київ), «Осіння» (1992, Київ), виставка шести художників «Червневі зустрічі» (1992, Київ), виставка десяти луцьких художників (1993, Луцьк), виставка волинських художників (2005, Замость (Польща), «Весняна» (2011, Київ), Осінній салон (2011,2012, Львів), Триєнале живопису (2010, 2013, Київ) та інші. Були у художниці і персональні виставки, зокрема: 1998– Київ; 1999– Кааріна, Фінляндія; 1999, 2005, 2009, 2013, Луцьк; 2001– Ковель; 2012, 2013– Київ. Твори Оксани Ядчук-Мачинської знаходяться в державних та приватних колекціях України, Фінляндії, Німеччини, Канади, США, Литви, Польщі та інших країн.




    «Її картини оспівують землю, красу. Вони не мають руйнації, хаосу, все злагоджено. Це справжнє гуманістичне мистецтво. Оксана глибоко бачить і тонко відчуває», - говорить директор Луцького художнього музею Зоя Навроцька. Мисткиня –часта гостя і відвідувачка Волинської обласної бібліотеки для юнацтва. Неодноразово у стінах книгозбірні організовувались виставки картин О. Ядчук-Мачинської.



    Часопис «Київ» (N 11-12 за 2023 рік) опублікував розмову Соломії Корольчук з пані Оксаною «Щастя жити у вільній державі». Якщо ви бажаєте познайомитись ближче з життям та творчістю художниці, нашої землячки, запрошуємо вас до нашої бібліотеки!

вівторок, 20 лютого 2024 р.

#Книга тижня. "Мавка. Берегиня Лісу" .

 


    Напередодні 153-ї річниці від дня народження Лесі Українки нашою #Книга_тижня є "Мавка. Берегиня Лісу" (видавництва «Ранок»)-  книга, яка зближує світ анімаційного фільму та української міфології, даруючи читачеві незабутнє пригодницьке піднесення і враження. Автори вдало поєднують сучасну творчість із класичними мотивами Лесі Українки, створюючи цілісний світ магічного Лісу, де є сповідь таємниць та містичних загадок.

    Нагадуємо нашим читачам, що український 3D-анімаційний фентезійний фільм «Мавка. Лісова пісня» (студія «Animagrad») за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» та на основі образів слов'янської й української народної міфології був створений у 2023 році режисерами Олександром Рубаном та Олегом Маламужом. За час прокату фільму вдалося встановити декілька національних рекордів. Зокрема, він став найкасовішим українським кінопроєктом за всю історію незалежного українського кінематографа та увійшов до 20-ки найкасовіших кінострічок за всю історію кінопрокату в Україні.

    Лісова мавка - це не просто істота, вона -  втілення живої сили природи, душа лісу,  рівновага між світом реальним та світом магії. Її танець приваблює усіх, хто має серце відкрите для чар природи. Її пісня лунає в серцях та додає сили тим, хто змушений міцно триматися перед життєвими випробуваннями.

    Фільм оповідає про взаємодію та протистояння двох світів: чарівного і людського. Провідною темою, за сюжетом, є любовна лінія між лісовою Мавкою та селянином Лукашем, а також їх боротьба з лиходійкою Килиною, яка прагне заволодіти чарівним лісовим джерелом.

    Однією з найсильніших сторін  КНИГИ "Мавка. Берегиня Лісу", створеної за мотивами мультфільму, є вишуканий стиль мовлення та художній вимір тексту. Книга чудово поєднує текст з чарівними ілюстраціями, що розкривають всю красу та загадковість Лісової пісні. Вони доповнюють текст, створюючи глибший зв'язок з персонажами і допомагаючи читачеві зануритись у цей магічний світ.

    "Мавка. Берегиня Лісу":

 - це книга, що не тільки розповідає захоплюючу історію, але й надихає дітей та дорослих бачити магію у кожному дні та піклуватися про світ, довкола якого ми живемо;

- це книга, яку варто прочитати всім, хто любить чарівні пригоди, непередбачувані повороти подій та відчуття таємниці.

    Книгу ви зможете почитати у читальній залі нашої бібліотеки!