понеділок, 12 червня 2017 р.

Бібліомода

video
Речі, які свідчать про любов до читання, ніколи не втрачають актуальності і не виходять з моди. Пропонуємо поглянути на найстильніші предмети жіночого гардеробу, створені під враженням різних творів художньої літератури. А ви носили б такий одяг або прикраси?
Ми продовжуємо  пізнавальні відеомандрівки про наших чотирилапих домашніх  улюбленців. 7-го та 8-го червня до нас завітали учні ЗОШ №17 та гімназії №4 імені Модеста Левицького. Було дуже цікаво та весело:))












середа, 31 травня 2017 р.

Літо з бібліотекою!!!

31 травня у відділ читальних залів завітали учні луцької гімназії № 4 імені Модеста Левицького. Саме з ними ми мали дуже цікаву пізнавальну зустріч, яка відбулася в рамках роботи пришкільних літніх таборів. Відеомандрівка «Твій чотирилапий друг» – про вірних помічників, володарів багатьох людських сердець, домашніх улюбленців  – собак.
Від цієї зустрічі і ми, і малеча мали безліч яскравих емоцій, каскади позитиву та заряду бадьорості. Звичайно ж, дізнались чимало справді корисної інформації, дружно дивилися смішні відеоролики, брали участь у вікторинах, щедро ділилися враженнями, вчилися поводитися  з незнайомими  собаками, а ще – домовилися допомагати тим тваринкам, котрим не пощастило ще знайти господаря.
Та головне, сподіваємось, що маленькі наші друзі  завітають до нас знову, і їх обов’язково чекатиме ще щось цікаве, хвилююче, пізнавальне. 

середа, 24 травня 2017 р.

Діна Рубіна у стилі джазових імпровізацій


         В житті буває досить часто – отак думаєш, що нічого й не втратив би, якби не пішов на якусь гамірну вечірку чи помпезну імпрезу; не послухав би чергову претензію на шлягер чи не подивився  на чийсь амбітний і, якщо  відверто, просто бездарний замах на шедевр або ще щось подібне. Потім реально шкода даремно втраченого часу, якого і без того обмаль. Але це аж ніяк не стосується «Мінорного свінгу» Джанго Рейнхарда, котрий я готова нині слухати майже без перерви і мелодія його звучить, здається, в кожній клітині мого тіла, заставляючи рухатись і жити в ритмі солоденьких фіглярств скрипки, стриманих ударів банджо і, звичайно ж, шедеврального соло на гітарі. А ще ж вчора я й поняття не мала ні про цей «Мінорний свінг», ні про самого Джанго Рейнхарда. Але я б таки багато втратила, якби не почула його ніколи – це вже поза сумнівом. Звичайно ж, і про Джанго Рейнхарда загуглила, отримавши масу корисної інформації. Ну, киньте в мене каменем, але джаз я люблю вибірково і знання мої досить поверхові з цього предмету. Ні, якесь загальне зелене поняття я все-таки маю. Елла Фітцжеральд, Луї Армстронг, джазовий оркестр Глена Міллера… Ага, ще Леонід Утьосов, Патрісія Каас з її «Мадемуазель співає джаз», Гері Мур з його «But Ive still got the blues for you»… Ха, не так уже й кепсько як для невігласа і, якщо ще як слід понишпорити в закапелках моєї  уже далеко недівочої пам’яті, то з неї теж можна щось «дєльне» вигуглити.
         Але давайте краще про Джанго Рейнхарда. Не знаю, як для вас, а для мене стало приємним відкриттям не тільки його імя, але й існування циганського джазу, хрещеним батьком котрого став Джанго. Втім, не тільки циганського, а європейського. Він розробив новий стиль джаз-мануш і перетворив гітару в цьому жанрі музики з другорядного інструменту в основний. Хоча не це вразило мене в цій людині. Його доля унікальна; сила волі гідна поваги, природне обдарування, помножене на шалену енергію та працездатність викликають щирий захват і овації. Хлопчик, народжений на території Бельгії у сімї кочових циган, котрого ніхто не вчив не те що музиці, а й елементарним правилам правопису, в дитинстві САМ освоїв банджо, скрипку та гітару. Мав унікальний слух і якось заввиграшки повторив на гітарі  сімнадцять мелодій підряд, почувши їх вперше на акордеоні. У вісімнадцять років, після страшної пожежі в таборі, коли обгоріли ліва нога та руки і ногу грозились ампутувати, а два пальці на лівій руці були втрачені назавше і з ними, здається, було поставлено хрест на заробітках  хліба насущного музикою… Та про яку музику мова, коли півтора року у тяжкому стані на лікарняному ліжку? Тут би знайти бодай якесь заняття і не опуститись на дно життя. Проте, не мислячи того життя без музики, Джанго заново вчиться грати на гітарі і… Він не просто заробляє на сяке-таке існування  улюбленою музикою. Він змушує аплодувати собі Європу і слава його перетинає континенти, непересічний  талант долає відстані, зближує самотні серця, зігріває втомлені душі. Початок Другої світової застав його на гастролях у Великобританії, але Джанго повертається в окупований фашистами Париж, наражаючись тим не просто на небезпеку, а на негайне знищення. За те, що циган, і за те, що грає джаз, котрий піддавався жорсткому аутодафе в Третьому Рейху. Але він кидає виклик долі і дає концерти уже не заради заробітків, а заради підтримки простих людей, бо то не був би Джанго, якби відсиджувався десь у комфортних екзилах у такі недобрі часи…

пʼятниця, 14 квітня 2017 р.

Закохані мандрівки містом Лева з Андрієм Кокотюхою

Андрій Кокотюха не пише любовних романів, бо не вважає їх ані жанром літератури, ані темою для художніх творів взагалі. Про любов, як почуття, говорить, що вона «…є, але про неї не кричать, як про інтелектуальні здібності чи гениталії. Про неї мовчать і доводять любов на ділі». Цікава думка як для письменника, та ще й такого трудоголіка, як Кокотюха, книжки якого виходили та й далі продовжують успішно виходити практично у всіх українських видавництвах, котрі нині існують: «Смолоскип», «Кальварія», «Фоліо», «Піраміда», «Нора-Друк», «Зелений пес». Здавалось би, з таким підходом до справи, мав би втратити добру частку читаючої публіки у вигляді прекрасної половини людства, котра часто не мислить собі доброї книжки без гарної love story в сюжеті. Проте, милі дами залюбки беруть до рук його романи і насолоджуються тим чтивом, часом зовсім не здогадуючись про таку принципову позицію автора. Врешті, кохання – це і не завше, і не тільки рожеві шмарклі, усілякі «мусі-пусі» та нагнітання африканських пристрастей. Недосказаність, натяк, деяка двозначність і навіть невизначеність інтригують та збуджують уяву більше, аніж сцени відвертого одровення. Кому, як не нам, жінкам, в тому ліпше тямити.
Але нині я хочу поділитися з вами враженнями про нещодавно прочитаний мною роман Андрія Кокотюхи «Автомобіль з Пекарської». Дететивний роман, із серії ретро. І нехай мене закидають камінням скептики і сам Кокотюха, але я стверджую, що він буквально наповнений істинною любов’ю, котра блукає таємничими закапелками вулиць древнього Львова. Романтичного Львова. Кримінального Львова. Містичного Львова. Аристократичного Львова. Богемного Львова. Багатонаціонального Львова. Львова з ароматом кави. Львова, з усіма його небезпечними для високих підборів панянок бруківками і ще небезпечнішими батярами у темних закапелках його загадкових сивих сутінках, з його кнайпами, кав’ярнями, середньовічними вежами, мансардами, італійськими двориками, соборами, костьолами, галицькою цнотливістю та, водночас, захермазівською готовністю на найбезсоромніші експеременти… Це місто вражає, зачаровує, закарбовується у пам’ять і залишається у серці назавше у тих, хто бодай раз побував у ньому.
Львів у Кокотюхи не просто - декорація, в якій розгортаються події, не тільки приємний атмосферний фон для пригодницького роману. Він дихає, творить, надихає, провокує, спокушає, дражнить, закохує… Неймовірно, - події, що описані в книзі, відбуваються трохи більше, аніж сто років тому, а таке відчуття, наче ось зараз, приміром, завернеш на Марійську площу і там, у кав’ярні  «Монополь» за окремим, постійно зарезервованим для нього столиком, застанеш доктора Івана Франка за газетою чи писанням. А з боку вулиці Замойського можна потрапити на Зелену, де у невеличкому садочку ховається дуже затишний особнячок, котрий легко впізнати за скульптурами жінок на фронтонах. Саме у ньому, ексцентрична донька нафтового магната Леона Радомського Агнеля зорганізувала закритий клуб «Доміно», специфічні розваги у котрому нудьгучих та пересичених комфортним, але прісним життям галицьких добропорядних матрон, здатні похитнути непорушну віру декого, що от, мовляв, раніше все було так келейно, чинно та шляхетно. «О, часи! О, звичаї!» - цей вигук услід за Цицероном, котрий прорік його у 63 році до нашої ери, не раз потім зривався з уст моралістів усіх часів і народів. Мовляв, раніше і трава була зеленіша, і сонце яскравіше світило, і молодь була чемною та слухняною. На жаль, на жаль… Але з часів Цицерона світ зовсім не змінився. Хіба що розваги завдяки технічному прогресу стають більш вигадливими.

понеділок, 20 березня 2017 р.

Гостинні сторінки «Української Родини»

Не знаю як вам, а мені завше хочеться кардинальних змін саме десь о цій порі, на межі календарних зими-весни, коли ще наче й холодно, і дощ зі снігом колобродять щосили, але в повітрі уже відчувається щось таке приємне, несподівано хвилююче, п’янке та радісне…  І тіло, і душа, і думки просто волають, аби їх довести до ладу та розпочати, нарешті, те нове життя, котре обіцялось самій собі ще напередодні Нового року.       
Проте, не пізно й нині, а навіть і якраз на порі, бо у нас, у слов’ян, це генетично закладено ще з часів Трипілля, коли закони природи, спосіб життя та набутий досвід не суперечили одне одному, а все було гармонійно, співзвучно, розумно облаштовано. І тому й Новоліття (таку назву мав Новий рік) стрічали не першого січні, а в період з 18 лютого до 17 березня за сучасним календарем – з появою на небі першого весняного Молодика. Та й рік у нас з вами нині, якщо рахувати з того ж Трипілля – 7525-ий. Нічого собі, авжеж? Навіть у іудеїв, біблійного народу, він лише 5777-ий, з чим вони й радо вітали себе. То чому б нам, українцям, найдавнішій нації Європи, а, мо, й світу, як стверджує, приміром, Білл Клінтон услід за давньоримським істориком Помпеєм Торгом, боспорським греком Страбоном та іншими не менш обізнаними особами, не пишатися тим фактом, що маємо найдовше літочислення.
Втім, нам є чим і ким пишатися і зайвий раз переконує мене у тому часопис «Українська родина», звідки я й почерпнула цю корисну та приємну інформацію, котрою мені вельми закортіло поділитися з вами та, заодно, і сам журнал трішки прорекламувати, бо він того вартий і якщо б мене попросили охарактеризувати його тільки одним словом, то для нього я би обрала – МУДРИЙ. Це перш за все. А ще він, звичайно, дуже цікавий, добрий і помічний як для душі, так і для тіла, бо, окрім справді розкішних етнографічних, народознавчих, історичних та мистецьких статей, у ньому купа практичних порад. Тут і запеклі садівники-городники, і гонорові господині, і зовсім молоді господарочки, і вправні та не дуже ще майстри та майстрині обов’язково знайдуть для себе щось нове, яке закортить негайно втілити в життя, креативно зреалізувати, а, можливо, хтось надихнеться на те, аби поділитись згодом і своїм унікальним досвідом на гостинних сторінках «Української родини». Звичайно ж, і народна медицина, знахарство, цілительство, уся найкраща практика травників, костоправів, поради знаючих лікарів та мольфара Нечая – усе це теж є часточкою турботливої «Української родини».
Симпатичною родзинкою журналу є те, що він універсальний у будь якому сенсі. Це стосується і цільового направлення, бо читати його може кожен, незалежно від віку, статі, соціального статусу. А ще – майже кожна його стаття багатопланова, охоплює відразу кілька тем і якщо, наприклад, вас цікавить просто техніка вишивки чи ви захотіли рецепт котрийсь переписати, то мимоволі зачепитесь оком за супровідну інформацію до теми, а, значить, обов’язково помудрішаєте і неодмінно виникне бажання поповнити свої знання ще й ще, бо їх, тих знань, зайвих, як відомо, ніколи не буває. До того ж, творці «Української родини» піклуються, аби стиль їх був філігранним, а мова викладення матеріалів соковитою, барвистою, живою.
І головним, звичайно ж, є щире прагнення виховувати українців в українському середовищі та в українському дусі «Української родини», котрі, не покладаючи рук, дбатимуть за добро української нації, плекатимуть українську мову, вболівтимуть за українську культуру і, зрештою, зроблять українців господарями на власній землі, котрій, не будемо цього забувати, пішов уже 7525-ий рікJ     

Лілія Бондарук

четвер, 9 лютого 2017 р.

Магічна мікстура від негараздів.

Цьогорічна зима періодично лякає нас лютими морозами, немов випробовуючи на міцність наші тіла та душі. І, якщо змерзле тіло здатні порятувати зручний теплий одяг, склянка міцного чаю або горнятко запашної кави з чимось смачненьким та поживним, то для втомленої та застудженої душі годі знайти ліпші ліки, аніж зануритись у всепоглинаючий, захоплюючий, фантастичний процес читання. Мені, принаймні, це завше допомагало справлятись з усілякими життєвими негараздами. Ось і нині, повернувшись з відпустки, після котрої ой як нелегко ввійти в звичний робочий ритм, знайшла у рідній читальній залі для себе просто таки чудодійну мікстуру бадьорості, рецептом котрої з задоволенням і поділюсь з вами. Її складники – це нові цікаві журнали, котрі почали надходити до нас з початку нинішнього року.
Насамперед, звичайно, «Країна» тижневий журнал по-українськи загального зацікавлення, до творення котрого долучились, вочевидь, вкрай креативні люди, бо, навіть такій далекій від подібного чтива людині, як я, закортіло перегорнути його барвисті сторінки, потім ще раз погортати, уже вдумливо, і, врешті, майже повністю перечитати. Навіть заголовки та виділені цитати у ньому на стільки яскраві, соковиті, промовисті та подекуди провокаційні, що потрібно бути або украй лінивим, або паталогічно неграмотним, аби не звернути на них уваги та не розбудити уяви чи жаги до негайного прочитання. «Треба відпустити тих, хто не хоче будувати Україну», «Януковича можна було прорахувати. Порошенко розумніший. І це небезпечніше для країни», «Мер Вашингтона з коханкою курив наркотики», «Сервантес почав писати «Дон Кіхота» в тюрмі», «Чоботи до кінця ХІХ століття не мали правого і лівого», «У ресторан дозволяють приходити з власним спиртним»… Щодо останнього, то одразу зауважу, що така заведенція існує у далекій Австралії, де доплатив кілька доларів і сиди собі за столиком хоч до закриття закладу. Навіть закуску замовляти у тебе не вимагатимуть. Пощастило місцевому люду, і не тільки в цьому, як виявилось. Хоча, пачка цигарок там коштує аж 25 доларів і, взагалі, країна для курців некомфортна, бо палити майже всюди заборонено, медична страховка для курців на 10 відсотків дорожча та ще й просто на вулиці бідного курця може зупинити незнайомець і прочитати лекцію про шкідливість паління і мусиш його вислухати терпляче, хоча й вуха, можливо, вже пухнуть…
Якщо коротко, то «Країна» справді якісний інформативний, пізнавальний, розумний  поліграфічний продукт, котрий можна сміливо рекомендувати широкому загалу. До пари йому й російськомовне видання «Новое время» –щотижневий суспільно-політичний журнал, котрий висвітлює події в Україні та світі, аналізує їх, друкує інтерв’ю з політиками, репортажі з гарячих точок, журналістські розслідування, автентичні авторські матеріали. І, при тому, робить це так, аби зачепившись поглядом за будь-який рядок, зявилось непереборне бажання прочитати усю статтю, а потім ще, й ще одну… Мозок точно не заіржавіє, а, натомість, буде потім у ньому багато світлих думок, гарних ідей та приємних бажань. Наприклад, самому дослідити ті куточки нашого прекрасного світу, про які ведеться мова на останній сторінці кожного номера часопису. Ментально симпатичною та співзвучною моїм настроям  здалась Португалія, де високий рівень самоповаги не заважає мешканцям країни бути привітними та завше готовими прийти на допомогу, адже, як стверджує спостережливий автор статті: «Гостро розвинене почуття власної гідності не дозволяє португальцям лементувати, грубіянити, обурюватися та багато працювати…». Каюсь, я особисто частенько починаю читати журнали саме з останньої сторінки, а якщо ще й там про подорожі йдеться, то все – мене не відірвати. Втім, у кожного свої уподобання і, аби бажання та елементарна зацікавленість, знайти тут до власного смаку щось можна завжди.
              Звісно, мікстура була б не такою смачною, якби не привабливі інгредієнти у вигляді милих кожному жіночому серцю періодичних видань, котрих, погодьтеся, скільки б не існувало, але кожне з них знайде свою аудиторію вдячних читачок і не тільки. Такого добра, як і аксесуарів у шухлядах  пань та панянок – ніколи не буває забагато. Ось і нині надзвичайно потішила поява двох милих новинок «Життя і жінка» та «Діана». Все, що так вабить, гоїть та підкорює наші делікатні дамські серця, у них, як і годиться, присутнє. Мода, стиль, здоровя, красива фігура, домашній салон краси, кулінарія, задушевна життєва історія, гороскоп, сканворд… А для тих, у кого ще й руки, на відміну від мене, ростуть з потрібного місця, «Життя і жінка» друкує чудові зразки вишивок, а «Діана», взагалі, добру половину своїх сторінок віддає різноманітним майстер-класам. Так що шанувальникам hand made не завадило б переглянути ці часописи і для того, аби зматеріалізувати запропоновані авторами ідеї, котрі того, безумовно, варті; ну, і для власного натхнення, звичайно, теж.
               Загалом, запропоновані вам нині періодичні видання мають справді магічну силу. Головне, що не потребують ніяких доз у споживанні, а дію мають цілющу: тонізують, бадьорять, заспокоюють та спонукають до дій одночасно. Ось і я, поки друкувала, зрозуміла, що остаточно ввійшла вже в звичний продуктивний робочий ритм, чого і вам бажаю. Тільки не забувайте і про гарний відпочинок, як те радять розважливі португальці, а вони на цьому добре тямлятьсяJ  
                                                                                                     Лілія Бондарук