Квітень дуже багатий
пам’ятними датами світової та української літератури. Так, цього весняного
місяця на світ з’явились Ганс Крістіан Андерсен та Микола Гоголь, Еміль Золя та
Олесь Гончар, Томас Майн Рід та Степан Олійник, Анатоль Франс та Оксана
Іваненко, Вільям Шекспір та Микола Зеров, Ярослав Гашек та Вероніка
Черняхівська, Станіслав Тельнюк та Василь Шевчук. Проте особливу шану хочеться
віддати справжньому майстру пера, столітній ювілей якого ми відзначатимемо
незабаром, людині, чиї навчання, учителювання і напружена творча праця стали
справжнім подвигом життєво-трудової мужності.
Мальовнича Полтавщина
щедро багата на таланти. Саме тут, в селі Шилівка на Зіньківщині, 23 квітня
1920 р. народився майбутній поет, прозаїк, вчитель Григорій Михайлович
Тютюнник.
Правда мати, Ївга
Федотівна, хотіла назвати його Георгієм (Їгором). Справа в тому, що записувати
дитину відрядили діда Федота (з батьком Григорія, Михайлом Васильовичем Тютюнником,
матір жила недовго). Дід на радощах, що народився внук, вдома хильнув чарчину і
пішов до сільради, але по дорозі не зміг проминути Гузійку, яка завжди мала
вдома «монопольку»… Скільки він випив у славнозвісної на всю округу Гузійки –
невідомо. Коли ж потрапив до сільради, то переплутав ім’я і записав онука
Григорієм. Про дідову витівку дізналися, коли Їгору-Григорію було років з
п’ятнадцять – на той час у Михайла в новій сім’ї уже підростав другий син, і,
за іронією долі, теж Григорій. Згодом, щоб відрізняли братів, молодшого стали
звати Григором…Більше про їх відносини, що спочатку складались важко, а потім
стали прикладом братерської любові, можна прочитати в спогадах Григора
Тютюнника «Коріння». Там же наведені й листи, в яких брати один одного іноді
жартома називали Григорій І й Григорій ІІ…
Дитинство майбутнього
письменника пройшло у дідовій оселі. Хлопчик ріс жвавим і допитливим. Бабуся не
раз говорила: «То така дитина, що ні припнути, ні прив’язати». На річечці
Грунь-Ташань і промайнули його дитячі роки. Шкільна наука давалася Григорію
легко і навчався він добре. Саме в шкільному віці він почав писати та вже
друкувався в районній газеті. У 1938 р. Г.Тютюнник закінчив Зіньківську середню
школу. У 1938- 1941 рр. разом з О.Гончаром та Д.Білоусом навчався у
Харківському університеті на літфаці. Його перші журнальні публікації
припадають якраз на цей час. Олесь Гончар тепло й проникливо розповідав про
свого друга: «…Для нас він був передусім поет. І не лише своїми віршами… навіть
його «чайльд-гарольдівська» нахмуреність, що мимоволі викликала усмішку, та
розвихрений циганський чуб, що він його деколи грізно напускав аж на очі не
могли приховати від нас справжнього Гриця з його ніжною, мрійливою, довірливо-чистою
душею».
Восени 1941-го
добровільно пішов на фронт. Суворі випробування випали на долю юнака: двічі
втікав з полону, брав участь у діях партизанських загонів, які вели боротьбу з
ворогом на території Кіровоградщини та Чехословаччини, отримав два тяжких
поранення. Останнє з них - під час прориву через ворожий фронт – виявилося
особливо небезпечним: мало не до самого серця увійшов у груди уламок ворожого
заліза, мучив потім усе життя і врешті-решт став причиною його ранньої смерті.
Григорій по-справжньому
віддався поезії в роки війни. У його фронтових віршах і біль, і розпач, і
трагедія загибелі бойових товаришів, і життєствердна віра в перемогу. У
повоєнний час Григорій Тютюнник невтомно працював учителем мови та літератури у
Львівському технікумі культосвіти, згодом – у школі м. Кам’янка-Бузька, а також
не полишав писати.
Його перше оповідання
«Мирон Розбийгора» було надруковане у журналі «Радянський Львів» (1950). Перша
збірка оповідань «Зорані межі», до складу якої увійшли десять творів, видана у
Львові 1951 р., потім – повість «Хмарка сонця не заступить» (1956). З 1956 р. Г.Тютюнник
був співробітником журналу «Жовтень» (тепер «Дзвін»). У його творчій спадщині є
поетична збірка «Журавлині ключі», яка з’явилась уже через два роки після
смерті письменника, і роман «Буг шумить» (1965).
Останній був розпочатий
ще у 1947 р., та автор продовжував писати його до останніх днів життя.
Тематично цей твір близький до збірки «Зорані межі».
Любов до всього
українського поєднала і вела по життєвому шляху дві непересічні особистості –
Григорія Тютюнника і його дружину – Олену Федотівну Черненко, яка була йому ще
й вірним другом. Дружині, а також матері, яку Григорій Михайлович теж любив
дуже трепетно та ніжно, можливо ще й тому, що зростав без батька, присвячено
цілі цикли поезій. Ось як згадує про свого чоловіка О. Черненко: «В 1949 р. ми
познайомилися. В березні одружилися, а з квітня цього ж року почали боротьбу за
його життя. Став рухатися осколок по краю легені і підривав могутнє здоров’я
Григорія. Операція, ще одна, і ще. Аж доки в 1953 р. вийняв осколок М. Амосов.
В 1961 р., 24 серпня, ми переїхали до Львова, а 29 серпня Григорій обрав собі
вічну квартиру. Збирався в Шилівку, дуже хотів зустрітись з Григором»…Поховали
його у Львові на Личаківському кладовищі.
Над романом «Вир» Григорій
Тютюнник почав працювати у 1956 р. Перша книга вийшла окремим виданням в 1960
р. У задумах було написати епопею у 3-х або 4-х частинах. На жаль, встиг
закінчити лише дві…Берегинею пам’яті Григорія Михайловича та популяризатором
його творів дружина залишалася все життя. Друга книга роману «Вир» вийшла в
1962 р., а в 1963 р. твір було відзначено Шевченківською премією посмертно.
Цей роман посідає особливе
місце як у творчості митця, так і в історії усього українського письменства.
Його поява стала справжньою подією в літературному житті, засвідчила поступове,
але неухильне одужання й відродження національної словесності після того удару,
якого завдали їй десятиліття сталінського фізичного та ідеологічного терору. Г.
Тютюннику вдалося створити широке епічне полотно, в межах якого порушувались як
гостроактуальні, так і вічні проблеми людського буття. А своїх героїв
письменник показав індивідуально неповторними особистостями.
«Щоб зрозуміти, як
нависала над митцем партійна цензура, писав згодом Микола Петренко, товариш
Григорія по перу, – варто полистати збережений у
Літературному музеї рукописний екземпляр «Виру», забракований до друку
секретарем спілчанської парторганізації редактором М.Тарнавським: там жодної
живої сторінки без перекреслень, без глумливих приписок на кшталт: «Та
невже?..Ха-ха!..Ну й загнув!.. І як то виходить?..» Тож навіть сьогодні не
завадить сказати доброго слова А. Дімарову, який довів роман до друкування у
київському видавництві, відкрив початок схвальних відгуків про одну із
найкращих книг нашого Золотого Фонду, яка могла б і не побачити світу…»
Постає питання: як, за
яким щасливим збігом зірок два такі таланти з’явилися на світ в одному селі, в
одній родині? Багато що, певно, пояснюється генами. Батько письменників –
Михайло Васильович Тютюнник - хоч і був простим селянином, але мав вроджений
потяг до знань. Та в 1937 р. разом з мільйонами інших безневинних був відправлений
до ГУЛАГу, звідки не повернувся. Але неординарність батьківської постаті на
синах відобразилася безсумнівно.
З іншого боку, в
шилівських краєвидах є щось таке, що мимоволі налаштовує на творчу хвилю. Вже
одна Грунь-Ташань чого варта. Саме біля річки брати неодноразово вели бесіди
про життя, мистецтво, літературу. Тут Григорій Тютюнник знайшов багато пейзажів
для «Виру». До речі, літні шилівці шанували роман саме за достовірність.
«Написав як з натури», - казали ті старенькі, хто пам’ятав і самого Григорія, й
«вербову кладку, де Орися прала», й стежку, якою Оксен ходив до колгоспу».
У 1983 р. режисер
Станіслав Клименко на кіностудії ім. О.Довженка зняв за романом письменника
художній фільм «Вир». А сьогодні є чудова можливість подивитись його
українською. Цікавого перегляду усім! Фільм без жодного сумніву заслуговує на
вашу увагу.
Немає коментарів:
Дописати коментар