Ода до радості.

 

«Десятеро письменників і письменниць зі Львова, Харкова, Донецька, Києва, Ужгорода, Сум, Луцька, Херсона, Рівного й Криму мали безліч приводів для написання збірки «Здрастуй, смутку!», а написали «Оду до радості»», – це слова з передмови до однієї невеличкої, але дуже хорошої книги, у котрій 10 відомих українських літераторів об’єдналися, щоб поділитися зі світом своєю любов’ю до життя. І слова ці належать одній із авторок цієї збірочки та (даруйте за тавтологію) одній з моїх улюблених письменниць зі Львова Галині Вдовиченко. Власне, її передмова на стільки гарно та влучно виражає поставлену авторами мету, що додати тут, здається, вже немає чого, а залишається лише порекомендувати книгу для прочитання та отримати від того процесу неабияке задоволення. Але коли я дочиталася до останнього письменника збірки, а ним виявився не хто інший, як мій земляк Володимир Лис, у мене раптом визріло непереборне бажання теж поділитися з вами радістю – така вже, напевне, своєрідна магія спрацювала. Тут зійшлося кілька причин. І те, що саме письменник з Луцька замикає шеренгу вельми цікавих авторів, бо ж відомо, що саме най-най-най завше «виступають» в кінці на усіляких свистоплясках (як любить говорити моя колега Віра Кумановська), і, можливо, це просто випадковість, але мені вона і приємна, і випадковістю зовсім не видається, бо ж і тематика його есе теж із загального ряду творів виділяється, бо являється річчю цілком та повністю документальною, а не художнім вимислом.

Але для початку трішки про самого Володимира Лиса. Це ім’я зараз добре відоме широкому загалу поціновувачів гарного літературного слова. Його знаменитий роман «Століття Якова» уже й екранізований і п’ять його п’єс прикрасили репертуар не однієї української театральної трупи. Та для кожного справжнього волинянина Лис – це ще й народний синоптик, прогнози котрого регулярно друкувала колись обласна газета «Волинь»: вони бурхливо обговорювалися в народі і були досить правдивими. Хоча, і як журналіст, він теж завше умів та й нині у нього гарно виходить зацікавити свого потенційного читача. Але особисто для мене пан Володимир – перш за все автор «Маски». Пам’ятаю, як років з двадцять тому мені до рук потрапив цей авантюрний роман і настільки він мене вразив, що я тоді стала, напевне, справжнім промоутером Володимира Лиса. Усім дуже радила почитати і мене тоді аж розпирало від гордості, що у нашому Луцьку є, виявляється, ТАКИЙ КРУТИЙ ПИСЬМЕННИК. Адже, погодьтеся, що біблійна істина «нема пророка у своїй вітчизні» таки працює і ми часто ладні побачити геніальне десь там, у столицях чи невідомих краях, а до того, що поряд, ставимося часом геть неуважно. Але тут, через «Маску», я розгледіла справжнього письменника, котрого чекає велике майбутнє, і то було вельми радісне для мене усвідомлення. І коли пану Володимиру не знаю вже хто й нараяв зустрітися зі мною (я тоді бавилася віршами) і він СПЕЦІАЛЬНО для цього прийшов до нашої бібліотеки, то я вже не тямилася від радощів. До написання ним «Століття Якова» та справжньої слави лишалося ще кілька років і тому Володимир Савович сприйняв оту мою радість з приводу його візиту як те, що упізнала у ньому народного синоптика(тоді його саме так більшість і знала). От тоді-то з мене й вилився урочистий спіч на честь його «Маски». Кумедність ситуації була в тому, що пан Володимир якось наче не дуже-то й зрадів такій моїй обізнаності та екзальтованості і відповів щось на кшталт, мовляв, не тільки цей твір написав, а читають(якщо взагалі його читають) тільки «Маску», яку він так, наче і бавлячись, створив. Ну нічого собі, бавлячись! От тут-то я й видала йому цілий список його творів: «Графиня», «Романа», «Продавець долі», «Камінь посеред саду»… Все читано та відповідно поціновано, а ще розрекламовано мною особисто та не раз обговорено з друзями за філіжанкою кави чи у листах (о, тоді ще я писала паперові листи інститутським подругам, уявіть, коли то було)… Але «Маска» - то як перша любов, з неї почалося відкриття ПИСЬМЕННИКА і я нікому, навіть самому ПИСЬМЕННИКУ, не дозволю зневажливо про цей дорогий моєму серцю твір висловлюватись. Відтаяв, посміхнувся і ми тоді мали гарну бесіду. Радісну, - з тих, що не забуваються.

І ось тепер «Дорога 1429 – 2014» - це не тільки єдине есе серед решти художніх творів у збірці «Ода до радості». Воно ще й найбільше за об’ємом. У ньому описані дві поїздки пана Володимира у складі журналістських делегацій до Брюсселя, у штаб-квартиру НАТО: у 1997-му та 2004-му. Його власні враження, зауваження, міркування та висновки. Звісно, в тільки йому притаманній манері. Це якщо геть спростити, бо цифри дат у назві значно розширюють хронологічні обрії, котрі охопив письменник.

Та, перед тим, як перейти до ключових дат, я вкажу ще одну причину, яка просто таки підштовхнула мене до створення цього тексту. Це згадка Володимира Лиса про мою добру знайому Ольгу Супрунович. Наче нічого особливого, всього одне речення і в контексті до подій та людей, пов’язаних з мандрівкою до Брюсселя; та зате які милі спогади пробудили у моєму серці його слова про молоду поетку та співачку з Луцька Олю Супрунович. Зауважу, що репліка ця стосується року 1997-го, коли ми з Олею були справді молодими та вона тоді мешкала у рідному місті. Нині вона уже не Супрунович і проживає не в Україні, а в Німеччині, але так – для мене вона, як і раніше – молода, енергійна, повна часом неймовірних планів та ідей чудова людина. Пригадалось, як вона посприяла моїй поїздці з нею на фестиваль дитячої пісні у Володимирі Волинському десь в кінці дев’яностих. Я тоді занурилася у абсолютно невідому мені атмосферу світу музичної богеми з її творчими пошуками та молодечою навіженістю… А як з нею легко було складати пісні – вона тоді не ходила, а літала і буквально усіх навколо заряджала своїм ентузіазмом та вірою у те, що все буде добре – ну як після того можна було написати поганий текст?!!

І я щиро вдячна пану Володимиру за ці приємні та трішки ностальгічні спогади. Тим більше, що зовсім недавно ми з Олею після довгої паузи знайшли час поспілкуватися по messenger. І тому так радісно мені було побачити знайоме ім’я на сторінках книги і я вкотре подумала, що у цьому неосяжному та широкому світі завше можна уздріти рідну душу – варто лише бути уважним та мати на те палке бажання.

Але, повернімося, все ж, безпосередньо до «Дороги 1429-2014». Розпочну з 1429-го – з року першого (і чи не єдиного) з’їзду європейських монархів. Цитую Володимира Лиса: «Слова «самміт» тоді ще не знали, але саме в Луцьку у XV столітті спробували створити щось на зразок сучасного Євросоюзу чи його прообраз. До столиці Волині прибули тогочасні володарі або їхні представники з майже тридцяти європейських країн – від імператора Священної Римської імперії до великого князя Московського, від данського короля (агов, принце Гамлет!) до перекопського бея, повноважного представника (увага!) кримсько-татарського хана. Тогочасна Україна, як складова автономна частина Великого князівства Литовського, брала повноправну й активну участь у цьому дійстві в ролі господаря й організатора». Читаю ці наче б-то прості речення, і самі факти мені, як істинній лучанці, добре відомі, але ось відчуваю, що наповнюється серце радістю, бо за клопотами буднів не задумуєшся про це все. І сам Луцький замок, більше відомий як замок Любарта, сприймається як даність, а, між тим, його вежі та бруківка при в’їзді, напевне, пам’ятають багато знакових подій нашої історії. І про те варто згадувати і нам ну хоча б іноді серед нашого повсякдення. Ось як на мене часом накотить сум, а подумаю, в якому унікальному місті живу, щодня по дорозі на роботу замок бачу – теплом радість так і огортає мене J.

Рік 2014-ий – ним закінчуються роздуми автора і рік цей теж знаковий для кожного свідомого українця. Євромайдан. Революція Гідності. Небесна Сотня. І кількість загиблих на сході потім теж пішла на сотні. Нині рахунок іде вже на тисячі.

 В процесі роботи над цим дописом дізналася, що 23 квітня 2020 року оголошено днем жалоби по всій території Волинської області. У зоні АТО загинув наш земляк Андрій Шинкарук. І чорна журба зміюкою заповзає у серце. І уже наче сама ідея «Оди до радості» втрачає сенс та може видатися блюзнірством. І спливають гіркі слова видатного нашого драматурга Миколи Куліша, який загинув на Соловках: «І не бачити нам життя прекрасного, а замість нього устелимо шлях до Європи трупами». Прикро, гірко, боляче L.

Але крізь сльози та сум я чую звуки «Оди до радості» Людвіга ван Бетховена. Композитор писав її у найскрутніший період свого життя. Зазнавши чимало втрат близьких йому людей, пізнавши зраду та повністю оглухнувши, він творить свою знамениту нині на весь світ 9-ту симфонію. У її фіналі хор виконує «Оду до радості». Бетховена надихнула на неї поезія Шиллера. І тепер це гімн Євросоюзу. Дуже раджу вам продивитися відео музичного флешмобу на одній з вулиць в Каталонії – тільки з початку до кінця, гаразд? Це приголомшливо – спостерігати,як «Ода до радості» зближує людей, запрошує до щирості, запалює усмішки та від того робить їхні обличчя прекрасними. І у мене раптом визріла ось така думка: нам усім і завжди варто ділитися з ближнім своєю радістю навіть попри усі негаразди. Ні, ми не піднімемо наших мертвих та не повернемо втрачених можливостей, але коли ми налаштовані на добро, то здатні хоча б трохи змінити нашу реальність, зробити її радісною та комфортною ДЛЯ ЖИТТЯJ.