Чорнобиль: дотик до кожного.

Ось уже 34 роки квітень не тільки приносить з собою справжню весну та великодній передзвін. Він ще й нагадує про сумну дату нашої історії – Чорнобильську катастрофу. Коли я думаю про ті події, то переді мною перш за все постає вервечка автобусів та машин, в котрих люди назавше від’їжджають кудись подалі від своїх рідних домівок. Я знаю, що це кадри кінохроніки, котрі незмінно демонструються у нас в бібліотеці на вечорах пам’яті про ті події. Вони не дуже хорошої якості, але замінити їх я не можу та не хочу, адже вони – документальні і обличчя тих людей – то не обличчя талановитих акторів, котрі геніально грають трагедію; там знаходяться реальні люди з їх непідробним горем, а погана якість плівки – то є наслідок радіації і тому ті кадри насправді безцінні. І чим більше років віддаляє мене від катастрофи, тим сильніший біль я відчуваю, неначе й сама їхала в одному з тих автобусів, хоча в дійсності була тоді безтурботною студенткою і переймалася в той час перездачею заліку з технічних засобів в бібліотечній роботі. З усілякими видами техніки я ніколи не була на «ти» і викладач обіцяв мені довгу епопею з тією перездачею: десь так 5-6 «ходок», не менше. Пам’ятаю, що другу він призначив нам (ну, так, я не одна була отака з двома лівими руками) на 2 травня(вихідний день) і їхати мені до Рівного з дому ой як не хотілося(ну, все одно ж не здам з другого разу), та все ж, якось змусила себе до того подвигу. В інституті ми – ті, хто все-ж, приїхав на перездачу у вихідний, довго не могли знайти того викладача, а коли, нарешті, спіймали його вже на виході, наш вреднючий Загайкевич (страшенно схожий на актора Пороховщикова), замість того, аби повести нас, мов на заклання, до свого напханого просунутою на той час технікою, кабінету, - буквально вихопив з наших рук залікові книжки і усім, без жодного слова, поставив жадане «зарах» , а потім кулею вилетів з приміщення інституту. Нашій радості та подивуванню не було меж, ми пішли на каву з морозивом, а за кілька днів дізналися, що викладач поспішав тоді на київський поїзд. У нього в столичному виші навчалася донька, котру він прагнув скоріше забрати додому подалі від небезпеки. От тоді-то ми й почули вперше слово «Чорнобиль» - пошепки, несміливо передавалася інформація, котрій не знали чи й вірити – сталася страшна катастрофа.

І ось я думаю тепер: от якби звершилося чудо і мене б запитали тоді про вибір: чи ладна я здавати той клятий залік хоч десять чи навіть сотню разів, чи… Та я готова була би вивчити будову магнітофона, фотоапарата та ще бог зна чого досконало та безконечно ходити на перездачі, аби тільки НІКОЛИ не сталося такого лиха. Аби не було отих кадрів кінохроніки і люди ніколи не покидали своїх домівок. Уявляєте, адже вони покинули абсолютно ВСЕ. І особливо болючим був для мене факт, що з собою не можна було узяти домашніх улюбленців. На шерсті тварин накопичуються величезні дози радіації і вивозити їх було заборонено категорично. Коли кілька років тому я лежала в лікарні, зі мною в палаті була жінка – переселенка з Прип’яті. Я ніколи не забуду, з яким болем вона розповідала про свою вівчарку, котра дуже довго бігла за автобусом, аж поки ту не відігнали військові. Вона так і не змогла завести більше собаку. Казала, що не витримає, коли подібне, не дай боже, повториться.

Чиясь байдужість та хворі амбіції призвели до непоправного. Хтось тоді дуже хотів отримати вищі посади та нагороди і проводив експеримент в умовах, котрі не були сприятливими для того. Я нещодавно переглянула кілька фільмів про події на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС у ту, фатальну останню зміну. Один з них так і називається «Чорнобиль. Моя зміна» і йдеться у ньому про тих, кого довгий час було не прийнято згадувати, коли мова йшла про ліквідацію аварії. А, між тим, саме ці люди прийняли на себе перший смертельний удар і саме вони загасили тоді пожежу зсередини, бо ніхто, окрім них, не знав усіх потаємних лабіринтів реактора. Їх звинувачували у тому, що сталося і навіть Борис Олійник в «Літературній Україні» затаврував ганьбою ту, останню зміну енергетиків на четвертому енергоблоці. Хоча із тих, хто на той момент перебував у пункті керування реактором майже ніхто не вижив…

Коли дивилася ці фільми, мене не покидала думка: а чи могли працівники не послухати безапеляційних наказів керівництва та припинити експеримент, котрий йшов усупереч усім нормам техніки безпеки та здорового глузду? Адже там працювали не якісь випадкові люди, а добре обізнані у своїй галузі фахівці. Вони, як ніхто, розуміли ступінь ризику, і вони, зрештою, намагалися достукатися до того, від кого безпосередньо залежало припинення експерименту. Проте, не підкоритися наказам не наважився ніхто, і, я гадаю, ми не маємо морального права засуджувати тих людей. Варто задати, перш за все, запитання собі: а чи вчинили б ми інакше? Зрештою, чи багато з нас наважується сперечатися з розпорядженнями свого керівництва, якими б нелогічними вони не були з нашої точки зору. Адже нам мало не з дитинства навіюються дві заповіді:1. Керівництво завжди має рацію. 2. Якщо керівництво не має рації – ще раз перечитай першу заповідь.

Пригадався епізод з кінофільму «Іронія долі або з легким паром» - там, де головні дійові особи говорять про свої професії, пам’ятаєте? Коли героїня Барбари Брильської зауважує, що «помилки вчителів менш помітні, але, врешті-решт, вони обходяться людям не менш дорогою ціною». До чого це я? Та просто подумала, що і Чорнобильська трагедія – один з таких прорахунків у вихованні цілого покоління. В тому немає ніякого секрету, що педагоги і були, і зостаються заручниками  учбового процесу. Ну так, є план і навчальної, і виховної роботи, певна кількість предметів та масових заходів, є, врешті, цифри, котрі потрібно подати кудись наверх. А ось основне – мислити та вдумуватись, навчитися співпереживати та приймати рішення, мати власний погляд на речі, робити висновки та не боятися сказати вголос про те, що «король – голий» - таке нечасто, на жаль, вітається на педагогічній ниві і нині. Звідси, напевне, і проростають ось такі моральні чорнобилі у наших душах, котрі згодом виливаються у світові апокаліпсиси.

 Тому й вкотре вже горить унікальна Долина нарцисів – тільки цього року знищено 2,5 га території заповідника. На ній мав би зацвісти  квіт білоцвіту весняного, занесеного до Червоної книги України. Чи зацвіте він там ще колись взагалі? Не факт, що й наступного року комусь не заскочить у його немудру голову погратися там з вогнем, як 49-літньому жителю Хуста нині. Та й в чорнобильській зоні зараз теж не без вогню, як виявилося.  27-літньому жителю села Рагівка закортіло забави: нудно-ж бо на карантині, видать. От і підпалив він поблизу закинутої ферми, як сам пояснив потім – «заради розваги» - аж у трьох місцях дикорослу траву. Після чого вогонь вітром перекинуло далі, а він уже не міг впоратися та загасити багаття. А воно перекочувало аж на три лісництва і залучено до його гасіння 312 чоловік та 83 одиниці техніки, у тому числі й 3 літаки та 3 вертольоти, якими тільки 10-го квітня здійснено 96 скидів води об’ємом в 240 тон. А скільки людей, техніки та води буде ще використано? Адже це не межа, бо за один день наслідки таких «розваг» не ліквідовуються.

Найстрашніше, що кінця таким «розвагам», взагалі, напевне немає. Як тут не згадати Ліну Костенко та її гостре влучне слово:

«І страшно, і не віриться, -

невже не спам’ятаються?

Отак все далі й піде, настояне на злі?

А часом вже і думаєш,  - а може, люди віруси,

от просто собі віруси на цій живій землі?!»

Особливо такі вірші вражають, коли доходить до свідомості інформація: у зоні відчуження активно розвивається дика природа, - зокрема, там знову з’явилися унікальні для України бурі ведмеді. Ведмеді, котрі вважалися давно зниклими з тих територій. Олені, лосі, рисі, вовки – їхні популяції розростаються. І це попри чималі дози радіації, але за ВІДСУТНОСТІ ЛЮДИНИ і у флори, і у фауни з’явився потужний внутрішній резерв та шанс на відродження.  Є над чим задуматись нам усім, чи не так?

І зробити це пропоную під хорошу якісну музику від «Скрябін» - композиція «Чорнобиль forever».