Щоразу, прочитавши хорошу
художню книгу, утверджуюсь в думці, що, по суті, всі вони є однією безкінечною
історією любові. І не важливо, яку епоху описує автор і хто є головними героями
і які соціальні, глобальні, світові проблеми там порушуються, бо, врешті, все
зводиться до одного – до людських взаємин і головним там завше є любов. А
інакше було би просто нецікаво читати. Та й жити було би теж нецікаво, зрештою,
якби ми не несли в собі хоча б часточку любові у своє повсякдення.
«Я ніби прокинулась. Все стало таким чітким і
прозорим. З дивовижною точністю я вихоплювала поглядом кожен листок на кожному
дереві. Мені йшлося так легко, я майже летіла, і кожен рух приносив
задоволення, наче то була якась приємна необов’язкова гра.
Як гарно ряботіли плямки сонячного світла і
маленькі невловні тіні від хмар на вежі польського «Сокола», як танцював на
вітрі флюгер. А навпроти міщанського банку раптом ЗАПАХЛО солодкими фруктами,
вугільною сажею, кінським гноєм. Я вдихала на повні груди. І дивилась просто в
очі перехожим, чого завжди уникала. Тепер же їхні обличчя видавались мені
такими живими, такими цікавими, що хотілося з них пити…
…Нічого не сталося. Я просто розплющила очі і
нарешті побачила свіжість цього світу».
Це цитата з роману Софії Андрухович «Фелікс
Австрія», котрий був нещодавно прочитаний мною і міркуваннями про котрий мені
так хочеться з вами поділитися. Думки героїні, від імені якої й ведеться вся
оповідь у цьому творі. Її думки саме у ту мить, коли вона, врешті, відчула у
собі те велике, щире, чисте почуття, котре відкрило й для неї свіжість цього
світу. Бо хіба не задля того приходимо ми в нього, аби одного разу відчути,
побачити, зрозуміти й осягнути те ж саме… Адже любов здатна творити з нами
справжні дива. Вона надихає нас, підносить над буденністю, надає сенсу нашому
існуванню. Вона наповнює нас гамою таких відчуттів та робить нас на стільки
сильними, що ми здатні, здається, на неможливе заради коханої істоти. Навіть на
те, щоб зробити їй боляче, зранити її у саме серце, задушити своєю любов’ю,
перекрити кисень, не дати дихати та не дозволити жити своїм життям… Адже та ж
сама любов робить нас слабкими, залежними, вразливими, безжальними та
жорстокими. І, найцікавіше, що усе це відбувається з нами водночас. Ми готові
до найвищої самопожертви і до найницішої підлоти теж, буває, в один і той самий
час. Ми сплітаємося корінням, проростаємо одним стовбуром, переконуємо себе у
тому, у чому хочемо переконатися і навіть чуємо та бачимо зовсім не те, що нам
показують чи говорять, а лише те, що самі хочемо бачити та прагнемо почути.
І в якій епосі тобі б не судилося жити, у
цьому світі, по суті, так нічого й не змінюється. Пам’ятаєте булгаковського
Воланда з його сакраментальним спостереженням за людською природою: мовляв, «…
люди як люди, люблять гроші, але ж це завжди було…ну, легковажні…ну, що
ж…звичайні люди…загалом, нагадують колишніх…квартирне питання лише зіпсувало
їх…» Й справді, занурившись за допомогою «Фелікс Австрія» в життя славного
міста Івано-Франківська, коли воно ще носило назву Станіслав і було частиною
Австро-Угорської імперії початку ХХ століття, почуваєшся там вповні органічно,
комфортно, затишно і, головне, атмосферно. Це магія, вочевидь, від самої
авторки, котра закохана в своє рідне місто і закоханість цю мимоволі передає
тим, хто долучається до процесу прочитання цього твору. Спочатку повагом, не
поспішаючи, отак собі чемно, по-галичанськи, але потім інтрига бере тебе в свої
тенета, заворожує, набирає несподіваних обертів…
А ще, звичайно, напрочуд жива мова. Я просто
впивалась кожним абзацом, реченням, рядочком, словом. Це було колоритно,
пізнавально та дуже смачно у всіх сенсах, адже головна героїня знається на
мистецтві куховарства і оті усі каляфіори, неаполітанська зупа, віденський
розбратель, чоколядові та ще бог зна які галярети, пляцки, струдлі, молочне
ванількове шодо… додають неабиякого шарму твору. До речі, в одній із соціальних
мереж Софія Андрухович зробила такий пост на цей роман: « Ееей, я просто
написала книжку про хавчик в історичних декораціях, бо ми, галичани, постійно
жеремо…» Авторці, звісно, не відмовиш у почутті гумору, що теж робить роман
читабельним та дає зайвий шанс зацікавленим знайти те, що вони хочуть там
знайти. Адже, як казав один з персонажів твору: «Кожен отримує те, що хоче,
кожен має таку любов, якої прагне. Хтось народився панею – хтось служницею, і
служниця була б нещаслива здобути волю від пані. Пані любить у той спосіб, що
приймає від служниці її служіння, і таким чином робить служницю щасливою, саму
її перетворює на пані – у цьому чарівному палаці. Хоча й палац цей, який є
водночас кораблем, далеким островом, венецьким палаццо, римським храмом – може
бути страшною в’язницею, як в’язницею може бути – і буває – сама любов. Хтось любить їжею, хтось –
каменем, хтось – молитвою».
Бажаю усім приємного читання, гарної поживи
для розуму та яскравих емоцій для душі і, звичайно ж, любові у всіх її формах,
виявах, відтінках та смакахJ
Немає коментарів:
Дописати коментар