Вже вкотре звертаюсь до
цієї Постаті. Опублікувала серію дописів про цього визначного Чоловіка і навіть
присвячений йому масовий захід провела кілька років тому. Нині готую
мозкоборець «Голосно про Тиху Правду Модеста Левицького» і вишукую нестандартні
завдання для гравців. До слова, назва – алюзія на повість-есей Івана Корсака «Тиха
правда Модеста Левицького». Отож, хочу поділитися й з Вами деякими цікавинками
з життя та творчости цієї визначної та належно непоцінованої нами людини – шляхтича
за походженням, лікаря за фахом, письменника за покликанням, дипломата з обов’язку та вчителя за велінням серця.
Втім, це далеко не всі грані особистости Модеста Пилиповича.
І правда його «тихою»
була зовсім не тому, що сповідував він принцип «моя хата скраю» і сидів собі
він тихенько, як воша у кожусі. Так, він не виголошував палких промов з високих трибун та не створював політичних
партій з оперетковими назвами, не ліз в об’єктиви фото та кінокамер. Його
патріотизм проявлявся у щоденній та часто непомітній щоденній праці.
Він лікував людей.
Часто власним коштом. У Луцьку його знали як унікального лікаря, який йшов до
хворих у будь-який час доби. Тим, у кого не було чим заплатити за візит,
купував ліки сам. Про це, зокрема, згадувала його сестра Софія Левицька. У
своїх спогадах про брата вона розповідала про епізод з свого життя, коли брат
приїхав до неї, недужої, коли вона влітку опинилася сама на дачі під Києвом:
«Була я сама, а
сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним – бо почти не було, - щоб
порадив, що робити. Аж тієї ночі приїздить пізно Модест Пилипович верхи на
якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а
він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані дорогу
не зважав він: одна думка була, щоб скоріше приїхати допомогти сестрі. Та на
тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:
-
На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то
його дружина), бо бачиш, як трапляється мені багата практика, то я половину даю
Зіні, а половину залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі
бідні хворі, що не мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду
від своєї практики, щоб їм дати на ліки»
Жінка його Зіна на
вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби вона про те не дбала,
то він би всі гроші убогим пороздавав»
Дмитро Дорошенко
згадував, як вони з Модестом Пилиповичем та молодим доктором Зелінським літом
1911 р. вирушили до Берестечка, аби вклонитися козацьким могилам. Втім, мали
непередбачувані зупинки, бо звістка про приїзд шанованого лікаря якимось чином
бігла куди швидше змучених нелегкою дорогою коней:
«…і звідусіль
назбігалися пацієнти, здебільшого жиди. Матері приносили худих, рахітичних
дітей і питалися поради. Пришкандибали якісь хворі. М. П. замість спочити мусів
одкрити амбулаторний прийом, ані одним мускулом не показуючи, що він втомлений
або що йому ніколи. Терпеливо вислухав він плутані оповідання й жалі, оглядав
хворих, давав поради. Замурзаних і виснажених дітей садовив на коліна, цілував
і голубив. Розмовляв по-жидівськи, і це, видко, також було одною з причин, чому
до нього так тиснулися хворі»
Коли з причини
нездужання дружини, якій категорично не пасував наш вологий волинський клімат,
змушений був покинути Волинь, то його дорога кума, Ольга Петрівна Косач, вельми
засмутилася. Казала, що втратили вони не просто хорошого лікаря, бо хороших
лікарів тоді не бракувало, але таку Золоту Людину годі було другу відшукати.
Тому, коли доля знову звела їх у Києві, до послуг лікаря Левицького знову
зверталася і вона, і вся її родина. Особливо теплими стосунки його були з її
геніальною донькою. Леся Українка навіть доглядала Модеста Пилиповича, коли
тому зробили невдалу операцію на оці. Шкода, що не збереглися листи від нього
до неї. Лариса Петрівна після арешту 1907 року знищила їх, як і багато інших,
аби не завдати неприємностей своїм друзям, якби та кореспонденція потрапила до
тих, кому кісткою в горлі стояло усе українське.
Зате збереглися листи
Модеста Пилиповича до дорогої куми, з яких можна довідатися багацько цікавої
інформації. Зокрема, про те, що надсилав їй молодий лікар свою «пробу пера» -
оповідання «Дякова помста». Левицький надзвичайно поважав думку письменниці, але сам дуже
сумнівався у власних силах, вважав твір «слабенькою річчю» та хвилювався через
те, що недостатньо добре володіє українською мовою. Олена Пчілка дійсно
детально розібрала оповідання. Вона вказала початківцю на художні недоліки, похибки
в мові (оскільки Левицький тоді ще тільки відточував свій літературний стиль)
та композиційну слабкість. Пчілка була відома своїм суворим і безкомпромісним
ставленням до літературного слова і робити ввічливих реверансів не збиралася
навіть тоді, коли йшлося про її улюбленого кума. Проте її зауваження не відбили
у Левицького бажання писати, а навпаки – змусили його працювати над собою
значно ретельніше. Модест Левицький врахував зауваження своєї літературної
наставниці.
Згодом, у листі до
своєї молодшої сестри Ольги, датованому
«Дякову помсту» Модест
Пилипович підписав псевдонімом Виборний Макогоненко. Запозичив він його у
класика української літератури Івана Котляревського, використавши ім’я колоритного персонажа з п’єси «Наталка Полтавка». У книзі
«Псевдоніми та криптоніми» подають 14 псевдонімів, якими Модест Пилипович
підписував свої твори у різний час. Хоча і в мережі, і в деяких друкованих
виданнях можна зустріти ще один – Граф Біберштейн. Під ним, мовляв, 15-літній
юнак видав свою першу збірку «Граф Мотика. Народні перекази в Поділлі». Проте
це хибна інформація. Натомість, автором цієї нині бібліографічної рідкості був
його батько – Пилип Левицький, родовід якого сягає графів Рогалів-Левицьких, які,
в свою чергу, походять із старовинного німецько-польського дворянського роду
Біберштейнів. Втім, народник Пилип Левицький свідомо відмовився від цього
титулу і вжив його лише один раз у житті, коли у 1881 році в Кам’янці-Подільському видав збірку
українських оповідань. Здавалось би, нічим непримітний факт. Але, зважаючи на
контекст, це видиться як неабиякий чин. Особливо після 18 травня 1876 року. Коли
таємним та огидним емським указом царський уряд перекрив дихання українській
книзі, бо «такого язика нєт, нє било і бить нє могьот», видати таку книгу було
подвигом, за який би точно не нагородили вчителя історії, а згодом і мирового
суддю Пилипа Левицького. Тому-то й заховався він під ім’ям Графа Біберштейна. Згодом, коли
відомим письменником став його син, й виникла оця плутанина з авторством.
Хоча словосполучення «став
відомим письменником» звучить, напевне, надто гучно. І зовсім не тому, що
Модест Пилипович був посереднім літератором. Просто на нього навісили ярлик
«українського буржуазного націоналіста», що, як на мене, є насправді почесним званням.
Проте в квазідержаві «срср» така наличка означала перепусткою у повне забуття.
Під загрозою опинилася навіть його могила, яку хотіли зрівняти зі землею, коли
на початку 70-х років минулого століття ліквідовували старе луцьке кладовище.
Цього не сталося тільки завдяки пасіонаріям з нашого обласного центру Г. А.
Левчуку та І. М. Муштенку. Вони зверталися до спілки письменників України, у
Міську раду. Врешті, нагадали про те, що лікар Левицький надавав медичні
послуги родині Косачів і мав дружні стосунки з Лесею Українкою. Це було вагомим
аргументом. Зібрані останки і пам’ятник
перевезли в селище Гаразджу, де відкрилось нове кладовище. Вибрали місце зліва
від центрального входу…
На Волинь це ім’я почало повертатися на зламі 80-90
років минулого століття. Прозвучало воно по радіо з вуст літературознавця
Дмитра Полікарповича Іващенка, який сказав: «Ми майже нічого не знаємо про
нашого земляка Модеста Пилиповича Левицького». Хочу внести маленьку ремарку
щодо терміну «земляка», бо родом Левицький з Поділля. Але Волинь і справді
стала для нього другою батьківщиною і згадки про це можна відшукати в його
листах та спогадах.
Втім, нині я хочу
закцентувати на темі повернення імені Модеста Левицького і в українську
літературу, і на терени Волині. У відповідь на закид Д. Іващенка у «Молодій
Волині» за 15 березня 1991 року з’явилась
стаття його учениці Ірини Левчанівської «Дідусь Модест». Інтелігенція міста
вшанувала письменника, провівши вечір, присвячений його пам’яти. Учні гімназії №4 також
організували кілька культурних заходів з участю колишніх гімназистів Луцької
Української Гімназії, де у 1927-1932 роках Модест Пилипович викладав українську
мову та літературу. Грандіозну роботу провела й колишня вчителька четвертої
луцької гімназії, союзянка і краєзнавець пані Лариса Токарук. До 150-ліття від
дня уродин М. Левицького у 2016 р. вийшла збірка оповідань Модеста Пилиповича
«Вибране»…
Я злукавлю, коли скажу,
що Волинь не віддала шану цьому визначному чоловікові. Проте, коли ви запитаєте
у більшості пересічних мешканців нашого міста, хто такий Модест Левицький, вам
навряд чи дадуть чітку відповідь.
Модест Пилипович був не
лише лікарем, письменником, мовознавцем та дипломатом. Він ще й на бандурі
навчився грати і вчителем його був не хто інший, як знаменитий «бандурист у
фраці» Василь Ємець. І саме Модест Пилипович Левицький познайомив Луцьк з
мистецтвом гри на бандурі, створивши спочатку гурток, а потім і повноцінну
капелу бандуристів.
25 липня цього року
виповнилося 160 років з тих пір, як Модест Пилипович Левицький прийшов у цей
світ. І прожив він у ньому зовсім недаремно. Хоча й донині є актуальними слова
українського славіста, філософа, історика Юрія Мулика –Луцика: «Немає йому на
Волині ні мармурового, ні бронзового, ні кам’яного пам’ятника. Але по ньому залишився пам’ятник нерукотворний: щира,
непідробна любов у серцях народу». Сподіваюся, що і цей допис, і мій майбутній
мозкоборець пробудять хоча би дещицю цієї любови і сповниться, врешті, віра
Василя Короліва-Старого в те, що «…нащадки напевне поставлять Модеста
Левицького на той п’єдестал,
з якого так старанно зсажували його сучасники, перед котрими він уперто
намагався не показуватися у своїй правдивій величі…»
Слава Нації! Смерть
ворогам!
Лілія Бондарук.
Немає коментарів:
Дописати коментар