Продовження
роздумів над книгою Степана Процюка «Місяцю, місяцю» - роман про Григора
Тютюнника. Втім, у книзі йдеться ще про одну особистість: Валентина Мороза,
який постає тут як альтер его талановитого письменника. У ньому є те, чого
бракує Г. Тютюннику – міцний стрижень, який не дав себе зламати зловісній
системі. Отож, товариство, свій минулий допис я завершила цитатою з промови В.
Мороза на суді в Івано-Франківську 17 листопада 1970 року:
«Буде суд.
Тож будемо битись… Саме тепер потрібно, щоб хтось показав приклад твердости і
одним махом змив те гнітюче враження, яке створилося після відходу деяких людей
від активної громадської діяльности. Випало мені… Тяжка ця місія. Сидіти за
гратами нікому не легко. Але ж не поважати себе – ще важче. І тому будемо
битись!»
Термін
покарання Валентина Мороза, визначений судом, - це шість років спец тюрми, три
роки таборів особливо суворого режиму і п’ять років заслання з визнанням
особливо небезпечним рецидивістом тільки за те, що був він людиною, яка
наважилася поважати себе. Людиною, про яку Василь Стус у своєму листі до цк кпу
України, написаного з приводу ганебного арешту В. Мороза, зазначав таке:
«…Це добрий,
людяний публіцист, часом різкий і гнівний, але не злий. Його різкість і
гнівність – від бажання допомогти людям, а не від прагнення осміяти, принизити,
образити. Недарма його цікавлять питання культури, народу, честі. Його рядки
сповнені болю за ґвалтовану душу людини, культури, народу. Це людина найвищих
етичних імперативів, мужня і чесна людина з великої літери.
В нормальних
умовах з ним можна було б і треба дискутувати. Але наскільки була б безсовісна
ця дискусія зараз, коли над Валентином Морозом просто чинять розправу. Чинять люди,
найменше здатні до чесних і відкритих дискусій!»
Послання у
відповідні органи щодо ганебного арешту В Мороза у 1970 р. писали тоді й інші: Михайло Косів, Михайло
Осадчий, Іван Дзюба, Іван Світличний, Зенон Франко, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк,
Ірина Стасів, Ігор Калинець, Марія Качмар-Савка, Людмила Шереметьєва, Стефанія
Гулик, Ніна Строкатова, Олена Антонів, Ярослав Кендзьора, Юрій Шухевич, Бори
Антоненко-Давидович, Ольга Горинь, священик с. Космач Косовського району
Івано-Франківської области Василь Романюк, журналіст Павло Чемерис, Тетяна
Ходорович. Гадаю, що список цих імен вельми промовистий, аби усвідомити, що
Валентин Мороз був непересічною особистістю. Та що там – він був совістю
дисидентського руху 60-70-х років в Україні. До слова, усіх, хто виступив на
його захист, не оминула караюча десниця імперії зла. Так, у зв’язку з
арештом історика Валентина Мороза, священику з с. Космач Василеві Романюку
заборонили правити службу, а церковна громада була розпущена. Більше того, В.
Романюка згодом арештували і засудили до семи років суворого режиму і до трьох
років заслання, визнавши його… авжеж, особливо небезпечним рецидивістом. Згодом
Святійший Патріарх Київської і всієї Руси-України Володимир згадував про це
так:
«І вся моя
вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на
захист безвинно репресованого історика В. Мороза. Місцеві партійні б’юрократи
схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а
потім вже працівники кдб почали збирати про мене різні сміхотворні чутки… і я
названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрівняли мене з
убивцями, диверсантами і насильниками».
Валентина
Мороза також прирівняли до покидьків суспільства, коли після другого арешту він
потрапив у «владімірскій централ» – одну з найжорстокіших в’язниць
світу. Через кілька тижнів його кинули в камеру до кримінальників. Там над ним
жорстоко знущалися. Якось перерізали живіт заточеною ложкою. Після того, як
оклигав, перевели в одиночку, де вдень можна було лише стояти. Місце для вікна
там було закладено цеглою. Його душив цей малий простір, але чомусь у
радянському законодавстві такі хороми для утримування в’язнів сумління не вважалися
тортурами. Дружина Раїса згадувала, що поступово його листи ставали скупими на
будь-які емоції, бо з їхнього автора безперервно викачували душевні сили.
Зауважу, що пані Раїса самовіддано
підтримувала чоловіка. Вона стоїчно пережила допити в кдб, намовляння
розлучитися з чоловіком, обшуки, постійне стеження, підступність підісланих
залицяльників, звільнення з роботи, побутові негаразди, залякування і цькування
сина. Про те своє становище, страхи, їх долання і поступове входження у
правозахисний рух вона відверто розповідає у своїй книзі спогадів «Проти вітру:
Спогади дружини українського політв’язня». Але це вже згодом, у 2005
році, а 5 листопада 1974 р. вона наважилася звернутися до світової
громадськості. У цьому відкритому листі до усіх добрих та гуманних людей вона
не просто повідомляла - вона волала про те, що: «Мій муж, політичний в’язень,
Валентин Мороз, мав побачення з ріднею і закінчив 128-ий день голодівки». Далі
Раїса Василівна описує жахливий зовнішній вигляд свого чоловіка: «…Валентин за
страшнюче худий (52 кілограми при 175 сантиметрах). У нього опухле лице і мішки
під очима. Він жалується на болі серця. Але найбільші страждання спричинює йому
зонд, при допомозі якого, починаючи від 12-го дня голодівки, раз на добу його
штучно годують. Цей зонд ранить стінки горла і стравохід. Коли його витягають –
він цілий у крові. Болі, які Валентин спочатку мав тільки під час кормління,
тепер стали тривалі. Валентин майже безперервно напівпритомний. Проте час від
часу він змушує себе ставати на ноги, бо боїться, що інакше вони атрофуються. І
така сила у цього чоловіка, що на побачення його не принесли, - він йшов сам!
Але ж якою твердою не була б людина, її фізичні можливости мають свої межі.
Тепер, щоб зберегти життя Мороза, необхідно його негайно примістити в лікарні
та довго і дбайливо лікувати. А втім, начальник тюрми каже, що, незалежно від
того, чи Валентин буде продовжувати, чи її припинить, він залишиться в тюрмі.
Це є рівнозначне смертному присудові. Мій муж це розуміє і тому вирішив: Він
буде продовжувати голодівку ще два місяці, до 1 січня 1975 року. Якщо до того
часу йому не вдасться вирватись з в’язниці, він знайде спосіб покінчити
своє життя…».
Відразу
після побачення з сином у владімірскій тюрмі , його батько,
колгоспник-пенсіонер Яків Мороз , надіслав листа генсеку срср Лєоніду Брєжнєву:
«…Я не розуміюся на політиці і мені важко зрозуміти, за що суд покарав мого
сина тюрмою на такий неймовірно довгий строк, що його тепер не під силу синові
знести. Але якою тяжкою не була б його провина, суд не карав його смертним
вироком. Прошу Вас від усього серця втрутитися у долю мого сина і зберегти його
життя, - адже Ви також маєте дітей і повинні мене розуміти – мій син повинен
залишитися живий».
Проте
благання старого батька, які зворушили би, здається, і мумію єгипетську, не
справили вражіння на генсека. Але Раїса Мороз не здавалася. Вона продовжувала
відчайдушну боротьбу за життя свого
чоловіка. Навіть наважилась дати у москві інтерв’ю кільком іноземним кореспондентам,
що, власне, і зробило розголос про Мороза по всьому світу. Розпочалася
масштабна кампанія на підтримку незламного політв’язня. Товариство української студіюючої молоді
організувало у Вашингтоні й Торонто комітети захисту Валентина Мороза, які
проводили одноденні голодування студентів перед радянськими дипломатичними
установами та збір підписів на його захист. Близько 1500 комітетів на чотирьох
континентах боролися за звільнення нашого легендарного земляка. Для української
молоді на заході його ім’я стало предметом справжнього
політичного культу, символом незламної волі.
І от нарешті
у 1979 році, у ніч із 27-го на 28 квітня, в нью-йоркському аеропорту імени
Кеннеді офіційні особи срср обміняли п’ятьох політв’язнів – О. Гінзбурга, Г. Вінса, В.
Мороза, М. Димшиця та Е. Кузнецова – на двох радянських шпигунів: Черняєва й
Енгера. Згодом Раїса Мороз з сином приєдналася до чоловіка. І, хоча за океаном
долі подружжя розійшлися, проте її частка у цій перемозі була дуже вагомою.
Михайлина Коцюбинська писала про це як «нечуваний герць жінки політв’язня з
системою».
Ім’я В. Мороза
за кордоном стало символом боротьби з жорстокістю совєцького тоталітарного
режиму і придушенням свободи слова. Його там надзвичайно прихильно зустріли. На
початках… Як пише Степан Процюк у своєму романі:
«Потім, на
волі, у США та Канаді Валентина Мороза спершу канонізували, а потім
розчаровувалися. Етнографічна любов до України й побожний емігрантський культ
вишиванок та красивих тризубів був також далеким новому революціонеру.
Розслаблене
достатками українство, сини й онуки перших емігрантів, живучи в країнах
економічного благоденства (принаймні такими ці країни були того часу) не могли
зрозуміти пасіонарія, який переступав усі червоні лінії мирного часу.
Борець із
підірваним здоров’ям, лідер українського спротиву 70-х років, між кінцем
60-х і початком 70-х чи не найперший, вочевидь, не міг розуміти тонкого
лицемірства напівтонів та півнатяків.
Але була й
друга правда. Ті, що любили й боготворили його, також зазнавали розчарувань.
Бо бачити
героя на гламурних картинках і бачити його пошрамовану душу віч-на-віч – зовсім
не одне й теж».
В Америці Валентин
Мороз повернувся до викладацької та громадської діяльности. Його залучали до
лекційних курсів, він викладав у Гарвардському університеті, а також студіював
у Вільному українському університеті в М’юнхені, здобув ступінь доктора
філософії. Досліджував історію Східної Европи. Продовжував він і публіцистичну
діяльність. Мав дуже багато цікавих наукових публікацій. Був добрим
дописувачем, талановитим журналістом,
автором змістовних статей: його спадок налічує близько двох тисяч
публіцистичних матеріялів. Тривалий час жив у Канаді, де редагував часопис
«Анабазис» та працював радіожурналістом. Вів постійний коментар на
радіопрограмі «Пісня України» в Торонто. Почав роботу над спогадами. Працював
над історією шестидесятництва. У 1986-1991 роках – власник радіопрограми
«Бумеранг-Контакт» в Торонто. Від 1082 року – постійний співробітник газети
Української Революційно-Демократичної партії «Українські Вісті»,
Проте за першої ж нагоди повернувся
в Україну.
Далі буде
Лілія
Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар