Свій минулий допис, присвячений
взаєминам М. Левицького з родиною Косачів, я закінчила цитатою з його листа до Олени Пчілки, в якому він
надсилає на суд «шанованої і дорогої куми» своє оповідання «Дякова помста» та
зізнається, що важко йому писати українською мовою, бо… не знає він її добре. Нині
дивно читати отаке від людини, в доробку якої ми, окрім високого гатунку
художніх творів, маємо підручники «Рідна мова», «Теорія українського
письменства», «Українська граматика для самонавчання», «Українська читанка:
підручник на ІІ ступінь для дорослих», «Як писати службові папери українською
мовою», «Конспект теорії письменства», «Порівняльна граматика української
мови», мовознавчі праці «Язык, наречие или говор?», «Паки й паки: про хиби
сучасної нашої літературної мови», «Особливости української звучні», «Дещо про
справи про вкраїнську письменницьку мову», «Дещо про сучасну стадію розвитку
української літературної мови» та ряд менших за обсягом публіцистичних статей.
Але зовсім не лукавив Модест
Пилипович, коли уклінно просив Ольгу Петрівну виправити щось на її розсуд «в
цій писанині, коли варто виправляти». Хоча й розмовляли у нього вдома
українською мовою, але і в Кам’янець-Подільській гімназії, і в Київському
університеті святого Володимира, де він навчався, мовою викладання був…ну
звісно ж, що язык… Тому то писати було йому і звичніше, і зручніше, зовсім не солов’їною,
яка, до слова, не мала ще й тоді канонізованого правопису (з’явився він аж у
1928 році, ненадовго, але, дякуючи діяспорі, таки вцілів, проте, це вже зовсім
инша історія). І, як свідчить оте послання від «31 марта 1989 г.». був Модест
Пилипович тоді надто заклопотаний та перейнятий різними побутовими справами, як ото: «Витя нашъ недавно перенесъ четвертую
за зиму болезнь: коръ; и хоть она была у него въ легкой форме, но бедный
мальчикъ очень похуделъ и побледнелъ»; «Жена моя все по прежнему кашляетъ;
из-за плохой погоды должна почти постоянно сидеть в хате»; «Старшая сестра
жены, служащая ныне по монополіи, подала прошеніе о представленіи ей места на
телеграфе; при чемъ так как будутъ собирать о ней справки, то она сослалась на
то, что Петръ Антоновичъ ее хорошо знает…» А ще ж і хворих не бракує, і
Великдень, як то кажуть, на носі, - то й пробачимо вже людині те письмо на «этом языке»…
До того ж, бракувало йому й
хорошої лектури, про що він неодноразово наголошував у тих епістоляріях:
«Книжочок Ваших я досі не получив і дуже боюся, чи не пропали вони часом?»; «Просю
Вас дуже, як довідаетесь, що пропустять до нас з поза кордону якусь часопись,
дайте мені знати»; «…так може нехай лучше я позбираю трохи книжочок по добрих
людях, трохи покуплю на свої гроші, той буду давати добрим людям читать те, що
варто читать, а не те релігіозно-нравственне і т.п. дрантя (вибачайте за
слово), котре «допущено»»; «Словаря мені дуже хочется, але боюся, щоби не
пропали гроші, як не пропустять его через кордон»; «A propos: чи
вийшла вже друга частина словника Науменка?»
Модест Пилипович, до речі, кілька
разів згадує в отих посланнях до Олени Пчілки – Д. Науменка, тобто визначного
українського педагога, філолога, громадського діяча та журналіста Володимира
Павловича Науменка. Чому Д? Зізнаюсь, я не знайшла притомної відповіді, але
ризикну припустити, що, вочевидь, мається на увазі почесне звання «доктор»,
хоча я наразі не віднайшла підтвердження у тих матеріялах, які досить побіжно
передивилися, що цей пан був «доктором». Втім, у мене немає жодного сумніву, що
у листах до «шановної і дорогої куми» йдеться саме про Володимира Павловича, у
долю якого варто було би зайти глибше, а нині я Вам розповім про нього лише
трішки, в контексті даної тематики.
Знову процитую Вам кілька речень
з листа М. Левицького до Олени Пчілки від 21/ХІ 1897: «Не памятаю від кого я
чув, що ніби Д. Науменко старается, щоб позволили видавати додатки до «Кіевской
Старини» на українській мові і ніби-то є надія, що позволять. Чи сему правда?».
Не знаю, що відповіла і як розвіяла сумніви кума шановна адресатка, але ми, з
висоти третього тисячоліття, можемо ствердити, що так, саме завдяки активним
зусиллям В. П. Науменка, журнал із 1898 року отримав дозвіл на публікацію
художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через
два роки було відкрито книгарню «Київської старовини». Уявляю, як була втішена
уся прогресивна українська громада отим фактом. Адже саме за час, коли В.
П.Науменко працював на посаді головного редактора часопису(1893-1906),
«Киевская старина», завдячуючи його зусиллям та пасіонарности, з суто науково-популярного видання
перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається
боротьба за вільний розвиток української літератури. У журналі публікуються
статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову. Тому,
цілком природно, що Модест Пилипович був вельми зацікавлений і тими публікаціями,
і персоною самого редактора. Останнім ще й в контексті «словаря»: у цьому,
власне, й ховається ота цікавинка, яку я Вам, товариство, обіцяла у
попередньому дописі.
Оскільки я пані допитлива, то,коли
дочитала в листі Модеста Пилиповича до Олени Пчілки від 19.ІІІ.1898 до місця:
«…чи вийшла вже друга частина словника Науменка?», я одразу набрала в пошуковці
«словник Науменка» і, не без помочі вуйка гугла, втямила, що в посланні тому
йде мова про… усім нам добре знайомий «Словник української мови Бориса
Грінченка». Я не полінувалася та дістала з верхньої полиці моєї книгозбірні те
видання(звісно, 1996 р., але воно є майже повним передруком із 1907-1909р.р.,
коли «Словник…» вийшов вперше). Як і припускала, імени Володимира Науменка я
там не побачила, а на титульній сторінці репринтного варіянту скромно
повідомляється: « «Словарь украинского языка» собранный редакціей журнала
«Киевская Старина». Редактировалъ, с добавлениемъ собственныхъ матеріалов, Б. Д. Гринченко. Россійской Императорской Академіей
удостоенъ второй преміи
Н. И. Костомарова». Звісно,
я знала про те, що у видання, знане нами нині як «Словник Грінченка», вкладена
праця не однієї людини, але якось ніколи особливо не замислювалася над тим, хто
і скільки зусиль та часу на ту справу не пошкодував. А Модест Пилипович, дякую
йому, спонукав мене до тих роздумів: як так, що жадного разу він не згадав про
Бориса Грінченка в контексті «словаря», а от присутність постаті Володимира
Науменка у тому листуванні з кумою, а, отже, і в активному громадському житті
адресантів, досить вагома: «До Д. Науменка тепер не буду писать прошення, а
лучше вже як буду у Києві, то пійду до него…» Значить, не пересічний то був
чоловік.
Можливо, панство, для Вас то й не
буде новиною, але я не боюся зізнатися перед Вами у своєму невігластві
(зрештою, не соромно не знати, а соромно – не хотіти знати): Володимиром Павловичем Науменком я
зацікавилася саме у процесі роботи над цим дописом. І тільки завдяки Модестові
Пилиповичу я зрозуміла, що його, В. Науменка, особистий вклад у «Словник
Грінченка» - вагомий і він цілком заслуговував на те, аби його ім’я стояло поряд з
Б. Грінченком і то не другим, а першим на титульному листі того видання. Про
це, до слова, писав у своїх спогадах і Евген Чикаленко: «На заголовку Словника
мало не розбилися наші переговори… Грінченко напосідав на тому, що він сам
зредагує всі літери, аби на заголовку стояло тільки одне його прізвище. Нам
хотілося, щоб на словнику стояло і ім'я Науменка, бо він поклав на нього багато праці, і
справедливість вимагає морально заплатити за ту безкорисну роботу протягом
багатьох років».
Лише за особистого наполягання
Володимира Науменка договір з Б. Грінченком таки було укладено й домовлено, що
словник вийде тільки під іменем Грінченка. Ні, я зовсім не хочу применшити ролю
Бориса Дмитровича у цій справі, бо завше з пошаною ставилася до цієї людини,
про яку сучасники говорили, що «він більше працював, аніж жив». Але,
товариство, ця ситуація із «Словарем…» не робить йому чести і це не варто якось припудрювати
чи замовчувати. Адже в роботі над словником Б. Грінченко використав праці
багатьох кореспондентів часопису «Кіевская старина». Так, він і справді
скрупульозно збирав матеріяли з творів художньої літератури й фольклорних
джерел; частково послуговуючись попередніми довідковими матеріалами, додав
значний власний матеріял (зокрема, діалектні й етнографічні записи). Гарував
він, що там казати, але… на за «спасибі», а за платню – 100 рублів на місяць. Об’єктивности ради
зауважу, що сума то була не захмарна, але й не геть «копійчана»: в той час
дійна корова коштувала 40 рублів, а пуд (16 кілограмів цукру) – 5 рублів. Хтось
може закинути і, цілком слушно, що усіляка праця повинна оплачуватися: врешті, «людині
розумній», на відміну від приматів, потрібно і за житло вчасно розрахуватися, і
продукти харчування придбати, і сяку-таку одежину на плечі накинути, а ще як
дрібні діти маєш… Тому й дорікати Борисові Дмитровичу тим, що зажадав
відповідної плати за свою роботу ніхто не має права…окрім хіба що Евгена Чикаленка,
з глибини кишені якого ті фінанси й перекочовували до рук пана Грінченка. І
зовсім не тому, що «жаба давила» - не такого гатунку людиною був Евген
Харламович, а тільки, як зазначалося вище, з почуття вчиненої несправедливости
щодо Володимира Науменка, який, до слова, гарував на ниві збору матеріялів до
словника живої української мови не менш, аніж Б. Грінченко та заходився біля
цієї справи ще на початку 1880-их років на цілком доброчинних засадах, тобто не
отримав за ту працю жодної копійки. В кінці того десятиліття він разом з
Евгеном Тимченком почали редагування зібраних матеріялів(які, увага,
опрацьовували до них инші пасіонарії ще з року смерти Тараса Григоровича – Б.
Грінченка тоді ще не було навіть у проєкті, бо з’явився він на світ божий у
1863 р.), а 1896 року, за згодою керівника міністерства внутрішніх справ,
словник на перші дві літери алфавіту був розісланий передплатникам як
безкоштовний додаток до часопису «Кіевская старина». Модест Пилипович був серед
тих, хто отримав тоді отой, зредагований В. Науменком та Е. Тимченком, томик і
з нетерпінням очікував продовження. Проте, так і не дочекався, бо надсилати
безкоштовні додатки міг тільки пан редактор, а, оскільки, був надмірно
перевантажений і справами часопису, і викладацькою діяльністю в гімназії, то й
змушений був шукати собі помічника. Окрім того, стало відомо, що існує
можливість подати Словник в Академію наук на здобуття премії Миколи Костомарова
(наразі, товариство, не віднайшла, скільки то було в грошовому еквіваленті та
й, взагалі, вуйко гугл чомусь дає інформацію про цю премію тільки з 1992-го
року, датуючи це роком початку її встановлення
НАН України за видатні здобутки в галузі історії та історичного
джерелознавства: тільки брак часу не дозволяє мені нині добряче понишпорити по
мережі та дотичній лектурі, але, будьте певні, я докопаюсь до істини), отож
справу слід було прискорити. Тому то й створили комісію з таких поважних осіб,
як Єлисей Кіпріянович Трегубов (український культурний діяч; педагог; член
Старої Громади; експедитор, коректор та скарбник часопису «Кіевская старина»,
ну, і для особливо допитливих – швагро Івана Франка), Вільгельм Людвігович
Бернштам (український громадський діяч, педагог, учений-археолог, активний
пропагандист творчости Т. Г. Шевченка, співробітник
газети «Киевский телеграф» та часопису «Киевская старина») та Евген Харламович
Чикаленко, яка (комісія тобто) й почала переговори з Борисом Грінченком. Ну,
далі ви самі вже знаєте, що було. Премію імени Миколи Костомарова, хоч не
першу, але другу, Борис Дмитрович, звісно ж, отримав, але от чи перепало щось
від неї В. Науменку та Е. Тимченку… Втім, у передмові до видання 1907-1909
р.р., він коротко описав історію створення словника та згадав про внесок
Володимира Науменка, Евгена Тимченка та инших. Але, панство, будьмо відвертими:
ну хто, окрім науковців та отаких маруд, як я, (напевне, нереалізований
науковець у мені погибнув) оті передмови читає? До речі, у репринтованому
виданні 1996-го року тієї передмови Б. Грінченка чомусь уже немає, а напечатане
тільки скупе «Слово до читача» якогось невідомого автора, де, звісно, фігурує
лише одне прізвище яко творця цього воістину чудового «Словаря» (неважко
здогадатися, кого саме).
Гадаю, Модест Пилипович таки
придбав ті заповітні книжочки за власні кошти. Принаймні, і його художні твори,
і філологічні розвідки свідчать про те, що з людини, яка ще у 1898 р.
скаржилася Олені Пчілці на брак знань з української мови, він перетворився на
запеклого її оборонця та став одним із кодифікаторів сучасної літературної норми.
І тут, товариство, аби постійно не вживати «до речі», урізноманітню свою
лексику і вдамся, як М. Левицький, до хранцузького «a propos» та й
процитую вам щось з його праці «Паки й паки» («паки» - старослов’ янське «знову»), яку починає він
словами: «Утретє доводиться мені ставати в обороні нашої мови не від ворогів, а
від добрих людей, своїх таки, Українців». Класно, правда? Наче й не сто років
тому сказано, а сьогодні. Власне, то вже і є цитатою, але ось вам ще – це про
тих, які шукають собі й нині, коли у їхні спальні летять ворожі ракети,
виправдання у тому, що й досі москворотять, бо середовище та умови так склалися:
«Подекуди виправдовувалося це тим, що всі ми вчились у школах чужою нам
московською мовою. Але це виправдання дуже слабке й нікчемне: адже-ж
Котляревський, Квітка, Шевченко, Куліш, Марко Вовчок, Грінченко, Кониський,
Комарь, Єфремов, Матушевський, Прокопович, Д. Дорошенко й инші теж училися
московською мовою, а проте писали й пишуть вони чистою і гарною вкраїнською мовою,
не калічать її…». Не знаю як для Вас, а для мене, шановне панство, отой
«Комарь» - то персона вкрай загадкова (якщо хто знає щось про нього, то нехай
мені напише в коментарі або в «приват», а ні – то й так дізнаюсь при нагоді).
Але от щодо Б. Грінченка, якого я тут сьогодні змалювала у не вельми
привабливих барвах, то ось Вам, втіштеся думкою Модеста Пилиповича про цього
пана: «Великий знавець нашої мови, що з пієтизмом шанував своєрідні прикмети,
дух її – Б. Грінченко – дав нам зразки найчистішої, найколоритнішої мови в
перекладі свойому Костомарової «Чернігівки», що була написана, як відомо, в
оригіналі московською мовою.
Ось один уривок із тої «Чернігівки»
щодо тих приналежних прикметників.
«Прийшла й дочка її, сотникова Булавчина жінка».
Напевне можна сказати, що сучасні
наші письменники й перекладачі, принаймні 90% їх, переклали-б слово по слову з
московського: «прийшла і дочка її, жінка сотника
Булавки». Проте-ж і Б. Грінченко теж учився московською мовою, на службі
теж мусів її вживати. Але він так любив своє рідне, що переміг усі труднощі і
без граматики навчився рідної мови краще за тих, що нині й по граматиках
навчаються її аби-як, або здебільшого і вчитися її не хочуть, бо вважають себе
за авторитети в питаннях мови…» Додам
лише те, що Борис Дмитрович не тільки учився московською мовою та на
службі нею змушений був послуговуватися: в дитинстві, у рідній хаті йому теж
невільно було нею розмовляти, бо батьки йому те забороняли і став він свідомим
українцем з протесту та завдяки одній чарівній пані, яка дала юному Борисові до
рук Шевченкового «Кобзаря». Втім, я розповідала про це у своїй публікації,
присвяченій цьому шановному добродієві.
Не менш, аніж Б. Грінченко, любив
своє рідне й Модест Пилипович, бо також без граматик вивчив рідну мову аж так,
що сам написав не один підручник та став
визнаним авторитетом у царині українського мовознавства.
Але більш аніж 120 років тому, у
березні 1898-го, коли надсилав на суд Олені Пчілці свою «Дякову помсту» та
бідкався на брак навчальної та довідкової лектури, Модест Пилипович був ой як
невпевнений в «цій писанині». Не знаю вже, чи багато довелося виправляти тоді
«шановній і дорогій кумі» не менш
шановного та дорогого кума, але я особисто і реготала від душі, і трішки
запечалилася над долею молодих шибеників-хлопів, коли читала те оповідання
нині, у 2024-му, бо теми людських взаємин та й природа людська – то річ
незмінна. Про що й свідчить уривок з листа Лесі Українки до сестри Ольги за
листопад 1899 року:
«Був недавно Людін вечір (Йдеться про Людмилу
Старицьку-Черняхівську)… На тому вечорі Старицький читав «Дякову помсту»
Модеста Левицького і публіка не заспокоїлась, поки не визвала самого «автора»
на естраду, мусив вийти, хоч мало не вмер од смущенія (недаром він Модест та ще
й син Модести)».
Лариса Петрівна має на увазі тут те, що ім’я «Modestus»
перекладається з латини як «скромний». Він і був таким у повсякденному житті -
скромним та добрим і дуже хочеться вірити, що сповняться слова про нього Василя
Королева-Старого: «…нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той п’єдестал, з якого
так старанно зсаджували його сучасники, перед котрими він сам уперто намагався
не показуватись у своїй правдивій величині…»
Проте, була сфера діяльности, в якій він
відкидав зайву скромність та ніколи не компромісив. І, якщо, як лікар, не
поділяв він людей на своїх та чужих і, згідно з клятвою Гіппократа, був готовий надати допомогу кожному, то в
питаннях мови, як складової розбудови власної держави, був непримиренний та
радикальний. Недарма ж його наставницею у духовому чині була мати українського
націоналізму Олена Пчілка. Почуймо ж те, що казав він сто років тому: «…тепер
ми творимо свою державу, а державна мова має не останню вагу в творчій роботі.
Коли твориться щось нове, то треба-ж творити його відразу добре, щоби не
довелося потім переробляти, поправляти, латати, набіраючись сорому за це і
перед світом і перед потомними поколіннями». Не набираймось же сорому ні перед
світом, ні перед потомними поколіннями! Слава Нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
Немає коментарів:
Дописати коментар