Продовжую тему Модеста Левицького в контексті його взаємин з родиною
Косачів. Свій минулий допис я закінчила листом Лесі Українки до дядини Людмили
Михайлівни Драгоманової від 10 вересня 1895-го року, з якого випливає, що відносини
між нею та симпатичним лікарем із сусіднього Ковеля поступово, з ввічливо-офіційних,
переростають у теплі та приятельські. Остаточне ж зближення, ймовірно, сталося
після одного випадку, про який Модест Пилипович згадує у своєму «Спогаді про
Лесю Українку»:
«…Одного разу вона приїхала в Ковель по якісь покупки і зайшла у крамницю,
що була майже навпроти мого помешкання. Був дощик і Леся якось послизнулась на
мокрих східцях, впала і дуже ушкодила собі хвору ногу, бо аж зомліла. Жиди
метнулися до найближчого лікаря – до мене. Якось ми перевели її до мене, і я їй
подав першу поміч: перележавши вона у мене пару годин, поїхала додому, взявши з
мене слово, що я нікому з її родини про цей випадок не скажу, бо мати її (Олена
Пчілка) дуже була б цим затривожилася…»
Як відомо, спільна таємниця дуже поєднує людей. Особливо, коли люди ці
духово близькі один одному. Про те, що Лариса Петрівна не забула цю пригоду та
вельми цінувала лікаря Левицького, свідчить ось ці рядки з мемуарів Модеста
Пилиповича, які стосуються уже періоду його життя, коли він з особистих причин
покинув працю на Волині:
«…Сталося й зо мною лихо: довелося перенести серйозну операцію на оці.
Операція пройшла не зовсім щасливо, і мені довелося пролежати в клініці в
темній кімнаті з зав’язаними очима більше місяця. Леся часто відвідувала мене й
годинами просиджувала коло мене, хоч як воно прикро людині зо здоровими очима
сидіти в темній кімнаті.
Багато оповідала вона мені про своє життя в Женеві та в Софії у дядька її,
Михайла Драгоманова. Коли вже все було переговорено, вона запропонувала, що
буде читати мені, і сама придумала спосіб, як читати в темній кімнаті: вона
підіймала тяжку чорну заслону при вікні, сідала на ліжку і знову спускала
заслону за собою. Так читала мені вона й газети, й книжки. Одного разу це мене
так зворушило, що коли вона, виходячи, подала мені руку на прощання, я сердечно
поцілував ту руку:
- Не смійте дякувати, - сказала вона. – Не маєте права!
- Чому не маю права? – спитав я.
- Бо я вам тільки борг оддаю.
- Який борг?
- А в Ковлі як ви мене порятували, коли я була впала? А мої хворі селяне?
Мало ви до них ходили?
- Це я робив з обов’язку лікаря, - сказав я.
- Ні, з обов’язку людини. І я ті обов’язки тепер виконую».
Їх багато що поєднувало. Шкода лиш, що вона знищила всі листи від нього.
Пояснювала це тим, що вчинила так не тільки з посланнями пана Модеста, а й з
сотнями инших. А сталося це після того, як у ніч з 17 на 18 січня 1907 р. по
Києву прокотилася хвиля арештів. У дописі «Начіпка на український рух у Києві»
кореспондента Львівської газети «Діло» Михайла Лозинського повідомлялося: «А
сеї ночі поліція цілу ніч «истребляла» українство. Догадуються, що всі ті
ревізії, арешти у зв’язку з виданням «Ради», діяльністю «Просвіти» й виборчими
приготуваннями. Коротко сказавши, з українським рухом». Були арештовані і
доставлені у Либідське поліцейське відділення Леся Українка з сестрою Ольгою,
там вже були М. Лисенко, Л. Драгоманова, Б. Грінченко й инші, серед них і
Модест Левицький. Повернувшись після затримання, 6 лютого 1907 р. в листі до
матері Леся Українка повідомляла про ту «чисто божевільну історію», про умови
утримання у камері, про те, що завдяки добрим людям вони з сестрою не
залишились голодними: «Прикро було теж Модестові Филиповичу, бо в жінки його
саме було воспаленіє легких, та й сам він тільки що перед тим перебув тяжку
інфлуенцу».
Отак, по зернятках, з листів самої Лесі до її рідних та друзів, які тим
вдалося зберегти, і визбирується така дорогоцінна інформація. Уважно вчитуюсь у
все те і ось уже бачу деякі розбіжності, які ставлять під сумнів твердження
Модеста Пилиповича про обставини його знайомства з Ларисою Петрівною у 1893-му
році. Так, 1 червня 1895 р. Олена Пчілка пише у листі до дочки Лесі, яка в цей
час гостює в Болгарії у свого дядька Михайла Драгоманова (до слова, живе там з
червня 1894 по серпень 1895, тобто дядько помирає практично у неї на руках – 20
червня 1895): «У Колодяжному у Кравчуків є дачниця, жінка доктора Левицького
(Модеста Пилиповича) (порядошні люди, молоді, подоляки). Пані ходить до нас
обідати з хлопчиком 2-літнім. Життям дачним вона задоволена». З оцих трьох
речень чітко прочитується, що Ольга Петрівна пише доньці про людей, з якими
остання ще не знайома. Без сумніву, що на Волинь М. Левицький, як стверджують
усі дослідники його творчости та й син Віктор у своїх спогадах, уперше прибув
таки у 1894-му, коли Леся була в Болгарії. І та легендарна зустріч цих двох
знакових людей нашої культури відбулася одразу після її повернення звідти,
тобто в кінці серпня – на початку вересня 1895 р. Не дивно, що Леся зомліла
тоді у церкві, бо була виснажена далекою дорогою та втратою улюбленого дядька.
І коли, дякуючи доброму лікареві за допомогу, запрошувала його загостити до них
у Колодяжне, вона ще не знала, що це отой самий «порядошний молодий подоляк»,
про якого писала їй мати у листі.
До речі, Лариса Петрівна повернулась додому тоді, коли у Ковельському
повіті одночасно лютували холера і тиф. Тому то й, власне, Модест Пилипович,
який тісно контактував з хворими, вирішив не наражати на небезпеку сім’ю і
поселив дружину з сином у Колодяжному, де випадків цих хвороб не було. Він
художньо виповість про це все в своїх оповіданнях, таких, наприклад, як
«Санітар», яке особливо мене вразило, але це станеться трішки пізніше…
А поки що Леся писала своїй дядині Людмилі Михайлівні Драгомановій:
«… їли грушки і яблука в розмірах, ограничених тільки власним апетитом,
незважаючи на грізно наступаючу холеру»; кузині Лідії Драгомановій-Шишмановій:
«Папа їде в город, перше в холерну комісію (холера кругом наступає)…»; до брата
Михайла: «У нас вчора були Левицький і Короткевич і казали, що холера в уєзді
уменшається, може, того, що холодніше стало»; до матері: «у нас все гаразд,
холери не чутно, у селі тільки Сорокова жінка і Федосьчина Ксеня слабі, так мов
на тиф, але й то вже проходить». З останнього послання ми дізнаємося, що Ольга
Петрівна на той час не була присутня в Колодяжному. Але я не тільки через цю
обставину завважила на отих начеб то звичайних рядках. Без сумніву, то не та
цитата від геніальної письменниці, яку будуть, прости господи, активно
«постити» та інтенсивно «лайкати» в мережі. Проте, саме через оці прості
речення до нас промовляє не позірний інтерес до Сорокової жінки, Федосьчиної
Ксені та, безумовно, до иншого сільського люду, бо були вони для родини Косачів
частиною їхнього життя і любили свій край вони не ритуально, а переймалися ним
реально та усвідомлено. І було для них цілком природним знати кожного мешканця
Колодяжного на ймення і згадувати у приватному листуванні про їхні біди,
хвороби та радощі так, як про свої власні.
Напевне, це чи не найбільше
поріднило цю сім’ю з «молодими порядошними подоляками» Модестом та Зінаїдою Левицькими. Були
вони, як то кажуть, «на один копил зроблені». Не ставили себе вище за инших, не
чванились титулами, не хизувались достатком, але були непримиримими до зла та
невігластва, аристократами духу, національно свідомими українцями.
До слова, мені особисто вельми
приємно, що остаточно світогляд М. Левицького сформувався саме у нас, на Волині
і сам він писав про це так:
«Свідомість ця зміцніла ще дужче, коли, по скінченні командировки, я склав
іспити та вже, як справжній доктор, поїхав на цілий рік на посаду земського
лікаря в Фатєжський повіт, на Курщину. Більше року я не міг там всидіти й при
першій нагоді покинув кацапію та й перейшов за повітового лікаря в Ковель, на
Волинь. Там я був не тільки в рідному оточенні, серед рідного народу, але ще й
зустрів таку свідому вкраїнську родину, як Косачі, що мала маєточок під Ковелем
(с. Колодяжне). Там я близько зазнайомився з Оленою Пчілкою, Лесею Українкою,
Михайлом Косачем і з молодшими дочками: Ольгою (Лілею), що потім стала лікарем,
Оксаною, Дорою. Туди-ж на літо приїздили гостювати Оксана Старицька
(Стешенкова), Фотій Красицький (відомий маляр), д-р Пилип Немоловський (автор
«Бджільництва» та «Саду»). ТУТ ВИРОБИВСЯ І ЗАФІКСУВАВСЯ НА ВСЕ ЖИТТЯ МІЙ
НАЦІОНАЛЬНИЙ СВІТОГЛЯД».
Власне, Олена Пчілка була не тільки «воспреемницею» його другого сина (цей
хлопчик насправді народився на Волині, але ані імени тої дитини, ані точної
дати народження наразі не відомо), ця унікальна пані стала духовою хрещеною
матір’ю самого М. Левицького. Невипадково, коли подружжя Левицьких вимушене
було покинути наші краї, зв’язок цих людей не обірвався. І тут я знову хочу
повернутися до отих чотирьох збережених історією листів Модеста Пилиповича до
«шановної і дорогої куми», які надсилав їй, як я зазначала у попередньому
дописі, з містечка Окни на Поділлі. Як близькому
другові, він звіряє Ользі Петрівні свої побутові проблеми та навіть «при верной
оказіи» посилає для Петра Антоновича
«гостинца, нашого местного вина» з побажанням: «Пейте на
здоровье, проводите праздники весело, въ добром здоровіи. Верно Петръ Антоновичъ теперь у Васъ;
и его сердечно поздравляю съ наступающими праздниками». З цього, третього листа від «31 Марта 1898 г.», ми робимо
висновок, що надісланий він напередодні Великодніх свят. Цікаво, чи вклав
Модест Пилипович до конверта поштову листівку? Адже саме у 1898-му їх стали
вперше друкувати на території України в Києві та Львові.
Втім, я би хотіла звернути Вашу
увагу на таке: цей лист, на одміну від инших, відрізняється тим, що написаний
він «на этом языке». - Якого лиха, - подумала я, але сама ж і віднайшла
відповідь у листі до Олени Пчілки від 19.ІІІ.1898 р. Разом з ним Модест
Пилипович надіслав їй своє оповідання «Дякова помста»:
«Посилаю Вам мою пробу пера. Сам чую, що це дуже слабенька річ; але будьте
ласкаві, вискажіть мені свій нелицеприятний суд, памятаючи, що щирший друг, хто
нас по заслузі ганить, ніж той, хто з ласки хвалить.
Може-бим-ся постарав опрацювати лучше і тему-бим вибрав ширшу, як-би мені
лехче було орудувати українською мовою; на ній я не звик писати, особливо без
словника. A
propos:
чи вийшла вже друга частина словника Науменка?
Як-що можете і захочете, то виправте, будьте добрі, в цій писанині, коли
варто виправляти…»
І на цьому, товариство, я завершую другу частину цього допису. Зізнаюся, не
планувала третьої, але вельми вже захопила мене
тема взаємин М. Левицького з родиною Косачів. Даруйте, що не
зосереджуюсь на суто медичних та лікувальних термінах і не цитую Вам уривків з
листів, які зачіпають саме цей бік їхніх стосунків. Їх не бракує: те, що з
думкою Модеста Пилиповича як фахівця у царині медицини рахувалися,
беззаперечно. Коли доля знову звела цих людей на Київщині, Косачі одразу
віднайшли спосіб консультуватися з ним та активно користувалися його
лікарськими послугами. Втім, вони завше наголошували, що при потребі можна було
би знайти хорошого спеціяліста, але не ТАКУ ЛЮДИНУ… Це як оте Діогенове «вдень
з вогнем» - насправді важко було знайти ТАКУ ЛЮДИНУ, як Модест Пилипович
Левицький, бо особлива то була Людина.
Таким побитом, наступного разу я розповім Вам не тільки про становлення М. Левицького як письменника, яке сталося з благословення його «шанованої та дорогої куми», але, сподіваюся, здивую Вас однією дотичною цікавинкою і… далі буде обов’язково.
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар