Продовжую свої просвітницькі студії про Модеста Пилиповича і розпочну їх з
файної цитати від українського громадського діяча, письменника, видавця і
маляра, одного із засновників Української Центральної Ради Василя
Костянтиновича Королева-Старого: «З поміж милих попутників, з котрими по-пліч
довелося мені пройти довший шматок життєвого шляху, дуже визначною й
своєрідною, «неповторюємою» людиною був Модест Пилипович Левицький. Цілком
натурально, що такі постаті, як Модест Пилипович, і не можуть «бути в кількох
виданнях», понеже лише специфічні умови народнього життя утворюють ґрунт для
їхньої появи. Отже, тільки в часи глухої боротьби, в часі, коли нації
доводиться нести «тяжкий хрест» пригноблення, коли найменший свідомий чин на
користь народу межує з героїчним вчинком, - повстають особи, що непомітно,
але-ж уперто, повно й віддано на всіх можливих місцях підкопують, довбають,
гризуть, лупають, точуть мури тюрми, в яку закинено нарід ворожою рукою». І, хоча його стаття із праці
«Життєвою дорогою» має промовисту назву «Дід Модест», автор зауважує у ній:
«…що Модест Пилипович зарано вибрав собі такий псевдонім, як «Дід Модест»,
немов навмисне підкреслюючи, що він лише простий собі «дід», тим часом, як в
дійсности це був «маестро Левицький»». І я, чим глибше занурююсь в його біографію,
в згадки про нього сучасників, в дослідження та літературознавчі статті, потрохи
та вдумливо опановую його творчу спадщину, також погоджуюсь з Василем
Королевим-Старим, що то таки насправді був не просто собі «дід», а «Маестро
Левицький».
До речі, прибув він на нашу
благословенну землю у віці шістдесят один рік, але зі світлин того часу на мене
дивиться… добрий Дідусь. Я, звісно, розумію, що зовсім не через старечу неміч
називали так М. Левицького мої земляки. Проте, його і справді добряче пошмагало
життя. Як згадував Євген Чикаленко: «Не бачивши Модеста Пилиповича шість років,
при зустрічі я був вражений його зміною: видно було з його вигляду, що життя за
цей час потовкло, помняло цю чутливу натуру гірше, як инших, і він постарівся
не відповідно своїм літам. Змінився він і морально: коли перше він на всіх
людей дивився крізь рожеві окуляри, до всіх ставився з безкритичним довір’ям, усіх людей мав за порядних, то тепер він впадав у
другу крайність – став недовірливий, часом занадто, як мені здавалося, суворий
до людей». Але навіть про такого, недовірливого та суворого до людей, у всіх,
хто його знав особисто, лишилися тільки світлі та гарні спогади. І, як
з’ясувалося, після ознайомлення із повістю-есеєм Івана Корсака «Тиха правда
Модеста Левицького» : «З полоністом Ярославом Галаном, вельми палким
прихильником комунізму, були в нього непрості дискусії, але через Галана надходила
остання література з підрадянської України, бозна які шляхи долали твори
Тичини, Рильського, Зерова, Хвильового». Значить розкланювалися вони, все ж,
український буржуазний націоналіст з москвофілом, бо мав нагальну потребу М.
Левицький у читанні добірних текстів, занадто спраглим був того, що підносить
душу до неба… Прийшов у цей світ, аби віддавати – от і віддавав свій час,
уміння та знання. Оскільки мав доступ до новітньої літератури, що творили
українські письменники в еміграції, Левицький знайомив молодь з останніми
новинками, хоч якими мізерними тиражами вони виходили. А ще Модест Пилипович
незмінно збирав мало не всю гімназію на свої лекції з етики чи просто спогади
про видатних людей, з якими доля судила зустрічатися на життєвих стежинах.
Працював у Луцькій українській гімназії і драматичний гурток, до створення
якого активно долучився М. Левицький. Грали юні актори та вчителі переважно
класику – за творами Т. Шевченка, Л. Українки, І. Котляревського, Г.
Квітки-Основ’яненка,
І. Франка, В. Винниченка, ставили і сценки з учнівського життя.
Унікальні записи, пов’язані з особою М. Левицького, знаходимо у журналах
«Промінь» та «Шуліка», які видавали учні ЛУГ. Зокрема, у 8-9 номерах часопису
«Промінь» (його випускали 2 рази на місяць) публікуються спогади Модеста
Пилиповича про Лесю Українку. У восьмому номері в статті «Музей при ЛУГ» ми не
тільки довідуємося, що при гімназії діяв музей, але й про те, що саме: «З
ініціативи М. П. Левицького засновано при нашій гімназії музей. Протягом
великодніх свят учні зібрали понад 200 речей з археології, історії, етнографії».
Очевидно, М. Левицький порадив учням збирати й фольклорні матеріяли, бо під час
тих же великодніх вакацій учні 5 кл. Федорук і Хлопецький записали обряд
весілля в селі Боголюби.
Доктор філософії, кандидат філологічних наук, професор Празького
університету Микола Затовканюк з теплотою згадував юні роки, коли мав щастя
вчитися у Модеста Левицького: «Розповідав нам про Грецію, Італію, про героїв
античної мітології, про українські писанки, які ми йому приносили після
Великодня зі своїх сіл (дав таке завдання перед святом). Замовив великий стіл,
поділений на секції з назвами сіл, у яких помістили писанки з того чи иншого
населеного пункту. Так у гімназії було започатковано музей українського
мистецтва».
Легше, напевне, знайти ту сферу діяльности, до якої б Модест Пилипович не
доклав би своїх рук та творчої енергії. Окремою темою, товариство, є організація у
гімназії гуртка бандуристів. Тут мені довелося провести справжнє «бібліотечне
розслідування». З пантелику збила наша «чарівно-казкова» брехо…вікіпедія. У ній
присутня інформація аж про трьох Левицьких з іменем Модест: один наш – «Дідусь»
Модест Пилипович; другий – Модест Олександрович – український хоровий диригент,
співак, музичний і театральний критик (цілком реальна особа з цікавою, між
іншим, біографією). А от щодо третього Модеста Левицького, то тут і в життєписі,
і в творчости – суцільні білі плями. Власне, я би й лишила те поза увагою, якби
не примітка у тій …педії: «…викладав у гімназіях в Холмі та в Луцьку, де
заснував капелу бандуристів». Коли за
посиланням натиснути на «капелу
бандуристів», то …педія видає нам статейку «Луцька капела бандуристів – була створена близько 1930 року з
учасників української гімназії. Керував та заснував капелу Модест Левицький…» Якщо
клацнути на виділене Модест Левицький,
то, ну ви самі розумієте, знову повертаєтеся до того загадкового пана на
світлині з суцільними білими плямами в біографії: відсутні точне місце та дати
народження і смерти, жодних відомостей про батьків. Тільки по скупеньких
фактиках можна зробити припущення, що він молодший за «нашого Дідуся» на років
сорок, бо, як пише …педія: «Орієнтовно у проміжку часу від 1925 до 1927 року
батьки послали його здобувати освіту українською мовою в Українській гімназії в
Празі». Із зачіпок лише те, що гри на бандурі його вчив Василь Ємець, а
останній був бандуристом-віртуозом, та ще й сам майстрував ці музичні
інструменти; до того ж, був вояком армії УНР, істориком та письменником, що
лишив нам розкішні спогади, у яких згадував і про своїх знакових учнів. На
жаль, їх немає у моїй рідній книгозбірні, бо книга та видана 1961 р. у
заокеанському Торонто. До речі, панство, у статті про «нашого» Модеста
Пилиповича Левицького у тому-ж віртуальному джерелі ані чи-чирк про те, що він
грав на бандурі та був якимось побитом дотичний до музики. А інформацію про те,
що Луцьку капелу бандуристів заснував Модест Левицький, але не Пилипович, а
инший, який буцім-то також викладав у ЛУГ в той же період ( ну треба ж, щоб аж
так співпало), дехто цілком серйозно
підхопив та подає як достовірну у своїх статтях. Відверто кажучи, хотіла вже
бігти до Волинського краєзнавчого музею чи надіслати запит до місцевого
історичного архіву, аби дізнатися, що ж то за таємничий «инший Модест
Левицький» викладав (запитання: що саме?) у ЛУГ водночас із «нашим М.
Левицьким» та ще й сотворив Луцьку капелу бандуристів.
Але у цьому відпала потреба, бо до рук моїх, нарешті, потрапила книга «Сяйво душі Модеста Пилиповича
Левицького», яку упорядкувала воістину чудова людина – пані Лариса Токарук
(низький уклін їй за цю кропітку працю), що колись викладала українську мову та
літературу у луцькій гімназії імени М. Левицького. У цьому виданні присутня
стаття Василя Ємця «Модест Левицький і кобзарська справа», де він описує свої
кобзарські студії у Подєбрадах 1924 року, де зазначає й таке: «Кажуть, що
українці по своїй вдачі нагадують солом’яний вогонь, що як скоро захоплюються,
так і легко опускають руки… Були випадки, коли люди трохи не билися за кращу
бандуру, але солом’яний вогонь швидко горить, і велике захоплення – навчитися грати на кобзі –
перегоріло в дуже короткім часі. А кобза сама не грала, і щоби хоч трохи
навчитися, треба було вправляти хоч пару годин, але щодня. Але такого дива не
кожен міг доказати, тому почалися
нарікання на трудність інструменту, на «ніколи», на «занятість» і т.д. Але було
чимало і (хоч і меншість) таких, що знаходили час і на студії в Академії, і на
вправи на кобзі. І от до такої категорії і належав д-р Модест Левицький, що
фактично був найзанятіший від решти моїх учнів, бо був він і лікарем, і
професором, і письменником, і журналістом, і членом ріжних гуртків чи комісій…»
Те, що В. Ємець згадує саме про нашого Модеста Пилиповича, а не про «иншого
Левицького», безперечно, бо далі читаємо таке: «…д-р Модест Левицький за такий
малий час та ще в такі роки не зміг зробитися віртуозом. Але він грав і
постійно удосконалювався. Більше за те, вчителюючи в Луцькій українській
гімназії, свою любов до кобзи прищепив і кільком своїм учням, заохочуючи і
навчаючи їх гри на кобзі… Деякі з них не раз виступали на концертах в Луцьку,
про що він радісно ділився зо мною при нашій останній зустрічі в Парижі». В.
Ємець згадує тут про зустріч у 1931 році, коли М. Левицький гостював у Парижі в
своєї сестри Софії, яка була відомою
маляркою.
Дочка знаної особистости на Волині, сенаторки Олени Левчанівської, пані
Ірина, яка також була ученицею ЛУГ, згадувала, що: «Модест Пилипович чудово
грав на піаніно, на бандурі, сам складав музику до творів Шевченка і Лесі
Українки. На Волині тоді бандури не знали. Він зробив креслення бандури, а з
часом створив з учнів гімназії оркестр бандуристів, сам вчив їх грати і
співати. І все це, як тепер кажуть, на громадських засадах, тобто безплатно».
Невже справді на Волині до цього не знали бандури? Цікава інформація і потрібно
буде дослідити. Втім, як і особу того «иншого Модеста» - що це за людина з
бандурою на тій світлині, мусить же бути якесь пояснення… Але то вже, напевне,
буде моїм «пенсійним розслідуванням».
А наразі мені важне було переконатися, що саме Модест Пилипович організував
той гурток чи капелу, або, як називає це пані І. Левчанівська, оркестр
бандуристів. Як згадував В. Ємець: «Написав д-р Модест Левицький і кілька
композицій на кобзу. Одну з них «Ой чого ти, тополенько, сумно похилилася» він
заграв мені і заспівав в супроводі піано в Парижі, при нашій останній зустрічі,
її надзвичайна ніжність, ліризм і щиро народний український характер та сама
будова, все це вказувало, що д-р Модест Левицький посідав не аби-яку музичну
культуру, а експресія, з якою він виконував цю пісню, не зважаючи на старечий
голос, виявляла в ньому правдивого артиста з Божої ласки. І хто знає, ким би
був д-р Модест Левицький, коли би він працював виключно для української
музики». Вже у наші дні відомий волинський композитор, заслужений діяч мистецтв
України Мирослав Степанович Стефанишин зробив аранжування цього твору і в
такому сучасному вигляді вона вперше прозвучала на святі рідної мови 21 лютого
2007 року у виконанні Віталія Бобицького.
Але де б не працював Модест
Пилипович, скрізь він вносив живий струмінь у життя оточуючих. Брав на себе
багато обов’язків, хотів усім допомогти, а серце його слабшало, з кожним днем
підупадали сили…
Український політичний діяч,
історик, публіцист, літературознавець, бібліограф Дмитро Дорошенко у статті
«Пам’яті Модеста Левицького» в галицькій газеті «Діло» за 1932 р. зауважив, що
гурт приятелів і прихильників М. Левицького збирався 1932 р. відзначити 35
років його письменницької діяльности, але мусив відмовитися від цього через
своєрідні обставини волинського життя: «…Але за своє становище справді
українського педагога втратив минулого року учительську посаду. Його
«розяснили» під тою вивіскою, що він, мовляв, не має кваліфікаційного іспиту!
Що не ця формальність була причиною усунення, свідчить те, що инших трьох
неіспитованих учителів залишили на посадах. І от старий заслужений український
діяч на старості літ опиняється на зеленій паші. Та не так боліла Покійного
втрата заробітку, як те, що сталося це через своїх же людців – управу Товариства.
ім. Лесі Українки, що держить гімназію. Що за глумлива доля: приятеля Лесі
Українки позбавляє шматка хліба Товариство її імени! Яка ганьба для світлої пам’яти Лесиної!»
Зізнаюсь, мене трішки збентежила ця стаття. Про те, що останній рік життя на
Волині був нелегким, Модест Пилипович розповідав В. Ємцю паризького літа 1931
р. : «…Хотіли й мене запрягти до польського воза на українській землі. Казали
мені, щоби виставив свою кандидатуру в посли від угодової партії. Та я
відповів, що я вже старий і не зможу як слід послугувати. Окрім того додав, що
все, все загубив, що було найдорожчого: дружину, рідні місця, добробут, здоров’я, свою батьківщину, що в мене вже нічого не лишилося,
крім НАЦІОНАЛЬНОЇ ЧЕСТИ. Тож хоч її не віднімайте, бо то єдине найдорожче, що я
посідаю. Після цього мене вже не турбували з такими пропозиціями, і я був
радий, що мав спокій. Але я помилився, бо після моєї відмови до мене почали
чіплятися, що я не кваліфікований професор, хоч перед тим ніхто мені за те не
докоряв. Почалися важкі часи. Мені допікали так, як то вміють допікати… А тут
ще й львівське «Діло» почало мене очорнювати. Тяжко».
І справді, було важко. Тим більше, що й «Діло», як з’ясувалося, також
докинуло свій камінь до того недоброго діла, яке прискорило зупинку серця
Модеста Пилиповича на 66-му році земного життя. А ось що згадує про останні дні
життя Дідуся його онук Василь: «Працював дідусь дуже багато, до самозабуття,
ніколи себе не беріг. Помер раптово. Був якраз НА УРОЦІ, коли йому стало
погано. Відчув різкий біль у животі. З його вуст почувся крик… Хтось повідомив
мене про це, я побіг до нього. Він послав мене до аптеки. Пам’ятаю його слова: «Васильку, принеси мені чопики
(свічки)». Я побіг, приніс. Але це не допомогло. Забрали діда в лікарню:
заворот кишок. Лікар запропонував операцію «Нічого не буде. У мене серце дуже
слабеньке, введіть укол, щоб знеболити нижню частину тіла. Я сам лікар і знаю,
що це мене не врятує, але хай я спокійно помру», - відповів дідусь».
16 червня 1932 р. о 3 годині ночі його не стало. Звістка про смерть Дідуся
облетіла місто. Вона не була несподіванкою, бо небезпечна недуга була всім
відома, але все ж вразила українську спільноту. Ось як повідомляла про це
газета «Діло» від 24.06.1932 р.: «…Були це похорони, яких ще український Луцьк
не бачив. Вранці і впродовж дня 17 червня прибули делегати з різних міст і сіл:
зі Львова – посол Хруцький, з Варшави від групи УНР – професор Смаль-Стоцький,
від комітету українських емігрантів – М. Ковалевський, з Крем’янця – Б.
Козубський, з Ковеля – д-р Пирогів і п. Підгірська. Велика група студентів,
учнів Рівненської української гімназії разом з директором п. Бичковським
прибула з Рівного. Були делегації із с. Боголюб, Жидичина, Ківерців, Милуш і
Княгинінка, Кічкарівки і Крупи… Заупокійну Службу Божу у Чеснохресній церкві
перед полуднем відправив о. Пащевський…
………………………………………………………………………………………………
Велична це була картина. Хрести, хоругви, численні вінки, що їх несли діти
й молодь у національному вбранні, два хори, місцевий і з Жидичина, єпископ, 16
священиків».
Останнім виявом шани письменникові, лікареві, громадському діячеві стали
прощальні промови. Професор Смаль-Стоцький нагадав про служіння небіжчика
відродженій Українській державі, директор Борис Білецький прощався з «Дідусем»
від учнів і вчителів української гімназії. Професор Лебідь-Юрчик змалював
постать М. Левицького як вихователя мас, як високоморальної людини.
В.Островський в промові від українських письменників і просвітян
схарактеризував «Дідуся» як останнього лицаря старої гвардії народників і
порівняв свіжу могилу над Стиром з могилою Т. Шевченка над Дніпром. Від
гімназистів ЛУГ промовляла панна Солодухівна.
А над Луцьком линула простора і тужлива пісні «Видиш, брате мій», яку М.
Левицький заповідав виконати на його похоронах. Спочинок знайшов на Російському
православному цвинтарі, на алеї Болеслава Хороброго, у центрі міста (нині сквер
на просп. Волі, навпроти ліцею №4, який вважає себе правонаступником ЛУГ і з
2010 р. носить ім’я М. Левицького). Надгробок і барельєфне зображення було
виготовлене у Львові. На надгробку був скромний напис: «Доктор Модест
Левицький». Зверху невеликий бронзовий хрест. Згодом, у 40-их роках, сьогочасні варвари поглумилися
над могилою, збили напис і хрест, нанесли рани надгробкові. За свідченням
сторожа кладовища, тими варварами були не просто пересічні хулігани: «Те
зробили такі, що їм нічого не скажеш». До слова, панство, на тому ж кладовищі
було ще одне незвичайне поховання: могила з бетону у вигляді тризуба, а до
дерев’яного хреста був прикріплений пропелер з літака. Табличка
на хресті повідомляла: «Тут поховані два летуни української армії» і ще одна табличка
з віршем, де були слова «…і снивсь їм рідний край в рожевих берегах». Той
бетонний надмогильний тризуб був побитий на дрібні шматки, зникли й таблички… і
зовсім не «в рожевих берегах», а трапилось це з приходом на Волинь, як казала
моя бабуся, «перших совєтів». У 60-х роках, коли до Луцька мала приїхати делегація
з Канади, місцева влада дала завдання працівникам приладобудівного заводу
терміново виконати замовлення – відлити металеві букви до пам’ятника М. Левицького. Впорядкувати могилу доручили робітникові
зеленого господарства Володимиру Харчуку з с. Хорлупи.
Коли у 1974 р. за розпорядженням
міської влади православне кладовище мали ліквідувати, останки М. Левицького
було перепоховано в с. Гаразджа. Про це тоді подбали люди, які вболівали за долю
рідної культури – лучани Г. А. Левчук та І. М. Муштенко. Тим пасіонарним людям
довелося тоді звертатися навіть у Київ, бо ж Левицького вважали українським
буржуазним націоналістом (що було чистою правдою, тільки тоді те означення мало
негативне забарвлення) і доводити, що він був другом і соратником Лесі
Українки, письменником демократичного спрямування.
І тепер місце його останнього спочинку з новим пам’ятником - зліва від
центрального входу в кладовище с. Гаразджа. Заповідав Модест Пилипович посадити
біля своєї могили явір. Його посадили 16 квітня 1992 року літератори,
просвітяни, працівники культури Луцька, але чомусь не біля могили, а на
центральній алеї кладовища. Я обов’язково відшукаю те дерево, коли буду навідувати могили
рідних людей… Втім, Модест Пилипович вже теж став мені рідним. Щовечора, їдучи
з роботи додому вулицею Б. Хмельницького, я вклоняюся його зображенню на
барельєфі колишнього приміщення Луцької української гімназії і тихенько вітаюся
з Дідусем Модестом. І майже щодня нині чищу свою лексику та лікую душу добірною
прозою від Маестро Левицького. А ще, услід за Василем Королевим-Старим, свято
вірю в те: «…що нащадки напевне поставлять Модеста Левицького на той п’єдестал, з якого так старанно зсажували його сучасники,
перед котрими він сам уперто намагався не показатись у СВОЇЙ ПРАВДИВІЙ
ВЕЛИЧИНІ…»
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар