Нарешті моє неквапливе читання
дійшло до збірки «Вибране» Модеста Левицького. Бо все якось руки не доходили:
не дарма ж кажуть, що «нема пророка у своїй вітчизні» і я ось уже багато років,
йдучи до могили бабусі, а нині і до матусі, на цвинтарі в селищі Гаразджа,
проходячи повз місце останнього спочинку Модеста Левицького, завше відчувала
якусь незручність та подумки обіцяла сама собі: ну ось візьму, врешті, у
відділі краєзнавчої літератури його твори та й почну читати, щоб мати хоч якесь
уявлення і про цю людину, і про його творчий доробок. Але, ну ви розумієте, моя
обіцянка-цяцянка розтягнулася навіть не на роки, а на десятиліття… Якщо вже
геть одверто, то мала деякий острах, бо ні від кого із знайомих не чула:
візьми, Лілю, та й почитай Левицького – і поплачеш, і посмієшся, і словом
добірним порозкошуєш, бо то є не просто «бєлєтрістіка лєгонька», а то є
Література Високого Гатунку. Ну а нині я уже й сама можу вам те з певністю
сказати, що й поплачете, й посмієтесь, й порозкошуєте, й ні на хвильку не
пошкодуєте, якщо заварите собі духмяний чай чи запашну кавусю і поринете у світ
коротеньких оповідань цього дивовижного чоловіка. Єдине, що смак вашого напою може
трішки згірчитися та у горлі грудочка маленька застряне, бо, як цілком слушно
зауважувала жінка над жінками – Олена Пчілка, мають твори Модеста Пилиповича
здібність «прикувати… увагу до такого щоденного, немов би то незначного життя.
Завдання-ж се таке почесне, таке величне: примусити читача оглянутись, добре
зауважити ті муки, страждання маленьких, незначних людців; а їх так багато – і
тих бідних людців, і їх стражданнів!..» Таку характеристику творчої
індивідуальності письменника органічно доповнює його професійна діяльність
лікаря. Отже, не можу я втриматися від емоцій та й услід за І. Франком, котрий
висловився так про одного початкуючого тоді письменника (цікаво, чи хтось
здогадається, про кого? – з мене кава та тістечко тому, хто перший назве в коментарі
його ім’я), я також під тим глибоким вражінням вигукую: «І
відкіля ти взявся у нас такий?»
А дала нам його такого земля, про яку не менш емоційно писала наша велика
Леся: «Красо України, Подолля!» Народився Модест Пилипович в селі Вихилівці
поблизу Проскурова (тепер – Хмельницький), 25 липня 1866 р. в сім’ї Пилипа Костянтиновича й Модести Модестівни (з дому -
Биховська) Левицьких. Графський рід Рогалів-Левицьких не став предметом
гордощів народника Пилипа Левицького і сам Модест Пилипович цей титул ужив лише
в одному своєму псевдонімі «Граф Бібірштейн», під яким він видав 1881 року збірку
оповідань («Граф Мотика»). До речі,
демократичні погляди батька, який у студентські роки приятелював з В.
Антоновичем, П. Житецьким, Т. Рильським, Б. Познанським (Боже, яке насправді
аристократичне середовище української духовости!), стали визначальними у
формуванні світогляду майбутнього громадського та політичного діяча. Пилип
Левицький порушив ще одну традицію свого роду – не продовжив династію
священиків, а, закінчивши історико-філологічний факультет Київського
університету імені Святого Володимира, працював спершу вчителем історії в
Київському кадетському корпусі, а згодом мировим посередником. Втім, недовго,
бо, як згадує у своїй «Автобіографії» письменник: «…занадто ретельно обстоював
інтереси селян при наділенні їх землею і на нього посипалися скарги до вищої
влади з боку великих панів; і довелося йому покинути цю службу і взяти посаду
інспектора прогімназії в Польщі…». Проте, тяжко було жити на чужині Пилипу
Левицькому, і при першій нагоді він перейшов на посаду інспектора народних шкіл
у Вінниці, а коли попідростали діти, перейшов на таку ж посаду в Кам’янець, щоб мати змогу вчити їх у гімназії.
Закінчивши навчання у Кам’янецькій гімназії, у 1884 р. М. Левицький вступає,
як свого часу його батько, на історико-філологічний факультет Київського
університету, але 1888 р. переводиться на медичний «з метою бути «мужицьким
доктором», служити народові, своєму бідному темному селянинові». І то були не
красиві слова, то був високий чин на глибокому генетичному рівні. Як і батько,
не зміг він довго бути на чужині і, як зазначає у тій же «Автобіографії», «один
рік прослужив у Фатежському повіті Курської губ., але нудьга за рідним краєм
перетягнула мене на посаду повітового лікаря в Ковель на Волині», де він
працюватиме протягом 1894-1898 років. Звісно, що доля звела цього непересічного
чоловіка з родиною Косачів. Сестра Лесі Українки Ізидора Косач-Борисова
пригадувала: «В с. Любитів (4 версти від нас) жили тоді Зінаїда і Модест
Левицькі (пізніше доктор Модест Левицький був відомий український письменник і
громадський діяч). Молоде подружжя Левицьких особливо заприятелювало з Лесею.
Обоє Левицькі любили поезію, спів, їхнє товариство було цікаве й приємне.
Модест Левицький був не тільки добрий лікар, але й чула людина, а пацієнти
(переважно селяни) його дуже любили».
Але, через вологий клімат нашого Полісся, який шкодив здоров’ю дружини, М.
Левицький мусив шукати місце праці в тепліших краях і знайшов його в містечку
Окни на Поділлі, де зовсім скоро, за згадками Євгена Чикаленка, «придбав собі
славу сердечного, всім приступного лікаря» (нині ми би сказали «доступного», а
як же гарно «приступного» - я особисто беру це слово собі до вжитку). Тут він
організував театральний гурток, читав селянам публічні лекції українською мовою
з гігієни, «і тим підіймав у них повагу до своєї мужицької упослідженої мови і
тим лікував і їхню пригнічену психіку» - знову цитую Є. Чикаленка. Таке
«мазепинство» не залишилося не поміченим владою. Отож, після отакої 5-річної
«разгнузданной» поведенції в Окнах, перейшов Модест Пилипович на таку ж
посаду в Боярку коло Києва. Цей період
праці також триватиме майже 5 років. Потім у Києві півтора року працюватиме директором
земської фельдшерської школи. Активна громадська діяльність М. Левицького, його
співпраця з українськими часописами «Громадська думка» та «Рада» (котрі
фінансував, до слова, Є. Чикаленко) приверне увагу чорносотенців. Утративши
можливість обіймати посаду в Київському окрузі, 1907 р. одержав місце праці
лікаря в Радивилові, що розташовувався тоді на кордоні з Австро-Угорською
імперією. Тут організував осередок таємного Товариства українських поступовців,
учасники якого разом із М. Левицьким усупереч забороні, вшанували 50-і роковини
смерті Т. Шевченка. На дійстві були присутні галицькі українці, що стало
причиною доносу. Одіссея працевлаштування буде тривати аж до революційних подій
1917 р. М. Левицький – на посаді залізничного лікаря в Білій Церкві. За
української влади очолив санітарний відділ Міністерства шляхів і, за словами
все того ж Є. Чикаленка, «своїм звичаєм, захопився лікуванням не тільки тіла, а
й душі залізничників: він цілком віддався справі українізації залізничного
апарату та організації продажу українських книжок по залізничних кіосках, сам
привізши зі Львова цілий вагон українських закордонних книжок, на суму коло ста
тисяч карбованців».
Як добре, все ж, що вельмишановний Євген Харлампійович не тільки «любив
Україну до глибини своєї кишені», а й залишив по собі файну публіцистику, -
зокрема, і про М. Левицького, - бо я ледь стримуюсь, аби повністю не
«передерти» його чудову статтю, написану ним з нагоди 30-ліття письменницької
діяльності митця у 1927 р., і зажити тим
собі слави, чи то пак, неслави плагіатора, але вона насправді класна і за
стилем, і за мовою, і за рівнем пізнавальностиJ Отож, як інформує нас цей вельмишановний пан, «під час
другої московської навали на Україну, коли Директорія, щоб врятувати українську
інтелігенцію,організувала скрізь закордоном численні посольства», М. Левицький
прийняв посаду радника посла УНР в Греції Ф. Матушевського (з січня 1919 р.), а
після його смерті виконував усі дипломатичні обов’язки. 1920 р. М. Левицький
був учасником з’їзду українських послів та дипломатів у Відні, де на той час
мешкав. Після поразки національно-визвольних змагань переїздить до Тарнова
(Польща), де тоді перебував уряд УНР в екзилі під проводом С. Петлюри. При
цьому уряді стає міністром охорони здоров’я. Після ліквідації міністерства
організовує для доньок українських емігрантів курси медсестер, де сам читає
лекції. 1922 р. завідує в Закопаному санаторієм для хворих на туберкульоз
вояків армії УНР. Через нестачу коштів санаторій буде закрито. «…Посаду лікаря
та лєктора української мови» (нє, ну без Чикаленка і без його розкішного
«лєктора», котрого мені тут word якогось лиха хотів виправити, ніяк – панство, раджу
читати його статтю повністю і, взагалі, про цю людина також потрібно писати
окрему статтю) М. Левицький поєднуватиме в Українській господарській академії в
Подєбрадах (Чехословаччина) протягом 5 років. Там і відсвяткували 30 літ його
творчої діяльности, про яку я вам, власне, нічого не розповіла. Та й біографію
досить схематично окреслила, а вийшов нічогенько такий собі текст. Власне, я
мала на меті донести до вас, як зразок для наслідування, шалену працездатність
цього чоловіка та закцентувати на його україноцентричному світогляді –
сподіваюсь, мені це хоча б трішки вдалося. А були ж і 5 років ще одного
«волинського періоду» життя М. Левицького – на жаль, останнього, про котрий я
просто таки не маю права розповісти вам двома-трьома реченнями, бо і для цього
чоловіка вони були досить знаковими, і для мене, як волинянки, котра врешті
«роздуплилася» та усвідомила – ЯКА ЛЮДИНА колись жила, працювала, творила та
просто ходила тими ж самими вулицями мого рідного міста, це вкрай важливо.
Таким робом, наразі я маю честь повідомити вам, шановне товариство, що ДАЛІ
БУДЕ…
Лілія Бондарук.
Немає коментарів:
Дописати коментар