Чужі мови нам потрібні для
комунікації зі світом і вчити їх, безумовно, необхідно. Але своя – рідна,
материнська – то є кордон, твій власний дім, який захищає та виокремлює тебе
серед інших і повернення до цього дому часом відбувається по різному. На жаль, у
декого і під ракетні удари, як нині… Такі думки навіяв мені невеличкий епізод
із повісті «За ситуаціями» Ольги
Кобилянської ( ось вони – переваги неквапливого читання, коли за філіжанкою
кави можна призупинитись та гарненько порозмірковувати над текстом). А йдеться
в ньому про те, як один далеко не позитивний герой цього твору «…до
зрадництва
своєї вітчизни ладився», але коли йшов робити ту чорну справу, до нього
з якогось вікна долинула «давно не чутна
божеська пісня на рідній дорогій мові, на рідній землі». І, о ні, не став
раптово янголом той чужий Йоганес, але «…станув нараз, мов
загіпнотизований і не рушав вже дальше з місця»:
«- Нехай, щоб інші надавалися до
такої підлоти – зраджувати за гроші свою вітчизну. Нехай, щоб інші. Але член
тої, хоч
тепер пригнобленої і глибоко принижуваної народності, що мала таку
пісню, як мають її українці, не смів так низько впасти, не смів, хоч би мав і
самогубством скінчити. Я українець! – …
Зінтернаціоналізований українець, котрому були всі краї родичами, а його власна
країна зачинена…»
Недарма Ольга Юліянівна вставила
цей епізод у повість, адже у ньому так багато особистого. Тут і її власне
повернення до рідного мовного дому: вона ж від народження була, як би нині
сказали, «німецькошпрехаюча русинка»,
котра перші свої літературні твори писала мовою великих Гейне та Шіллера. Але
зовсім не Німеччина вважає її класиком своєї літератури. Великою письменницею
вона стала саме завдяки рідній мові, котру не просто досконало опанувала уже в
дорослому віці, а й зуміла видобути з неї дорогоцінні словесні перлини, якими
не втомлюється обдаровувати вдячних читачів і після свого фізичного відходу із
цього світу. До речі, труну з її прахом, як вона і заповідала, виносили з хати
під дві її улюблені пісні, однією із яких була і та, що не дала вчинити зраду
її герою із повісті «За ситуаціями»: «Гуляли, гуляли» - на слова Юрія
Федьковича і музику Остапа Нижанківського. Друга пісня - «Журавлі» («Чуєш,
брате мій») на слова Богдана Лепкого та музику Левка Лепкого. Виконував їх, як
теж заповідала, «мужеський хор», бо не любила хорів мішаних, а, тим більше,
жіночих, хоча й сама була із дуже музикальної родини, мала гарний співочий
голос і не раз брала участь і у домашніх, і у аматорських концертах. Втім, це
вже зовсім інша історія і про те, можливо, якось згодом. Ну, а нині, як там у
тій її улюбленій пісні:
«Ви гуляйте, а я більше гуляти не
буду… гуляти не буду…» Що ж,
дослухаймося до слушного напучування й гуляймо, панство, та насолоджуймося
кожною миттю цього швидкоплинного життя, читаймо гарні літературні твори,
дбаймо про свої рідні домівки та мовні кодони і будьмо завше вдячні тим, хто
боронить нашу територіальну цілісність. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар