Цю невеличку книжечку, здавалось би, можна заввиграшки «проковтнути» за один вечір. Вона наче навмисне створена для дамської сумочки і сама уся просякнута жіночою енергетикою. До речі, один із її рецензентів-чоловіків написав, що з неї можна дізнатися «про що думають про нас жінки, коли нас люблять». Але не все так просто, бо «проковтнути» цей невеличкий збірничок оповідань та двох п’єсок Меліни Камерич «Туфлі до вручення «Оскара»» за одним заходом вам навряд чи вдасться. Точно обпечете писок і у горлянці вам заспазмує. Принаймні, таке сталося зі мною, коли я взяла до рук її, у такій «мімішній» та рожевенькій обкладинці із зображенням світлого лику щойнонародженої боттічеллівської Венери.
Але варто мені було перегорнути ту романтичну обкладинку та пробігтися очима по перших реченнях першого ж таки оповідання, то ось воно і здавило щось усередині. І одразу чомусь згадалося, як колись прочитала у «Мандрівках без сенсу та моралі» Ірен Роздобудько про те, що найсмачнішу у своєму житті каву їй довелося випити у сільській кав’ярні на два столики у Хорватії. Подавала її стара хорватка Марія і була та кава надзвичайно міцною, гіркою та приправленою розмовою пані Марії – балакала старенька, звісно, на своїй рідній мові, але, о диво, то була зрозуміла мова, бо говорилося про речі близькі та болючі кожному: любов, війна, діти, доля-недоля, зрада-розрада…
Ось так і я, занурюючись у коротенькі оповідки боснійки Меліни Камерич, раптом дуже реально відчула смак отієї справжньої та найсмачнішої у світі кави з простого глиняного горнятка, яку готували натруджені мозолисті руки старої хорватки. Кави гіркої. Кави без солоденької штучної пінки сердечком. Кави, яка обпікає і яка, трясця, не холоне, бо, повернувшись до неї після паузи, ти усвідомлюєш, що вона стала ще гарячішаю, але не пити її ти вже не можеш. Так, наче тебе уже хтось підсадив на той трунок і ти, немов тобі щось пороблено, ковтаєш її до спазм у горлянці і знову робиш паузу, аби вдихнути-видихнути, а потім знову пити та задихатися. Після такого напою важко буде куштувати щось інше, таке, що легенько заходить, бо не те щоби тобі опісля мазохічно бракуватиме отих спазмів, а просто відразу мулятиме смак несправжнього та може знудити від солодкого…
Втім, я особисто нічого не маю проти белетристики і сама іноді бавлюся, але з віком все рідше мене те чтиво вабить: ну, ви зрозуміли, що «кава» то була, власне, алегорія і йшлося про літературу. В даному випадку про конкретну книгу боснійки Меліни Камерич. Після неї мені, певно, складно буде читати та сприймати щось інше ще довгенько. Адже саме таким книгам судилося культивувати у нас, поглиначів фаст-фуду, хороший смак. Вони вчать нас відрізняти правдиве від ерзацу. І звучить, і читається це, певно, досить марудно, а я зовсім не ставлю собі за мету нині моралізувати, повчати чи виховувати. Борони боже!
А за допис оцей взялася, аби зробити промоцію гідній книзі чудової авторки Меліни Камерич, яку сама щойно для себе відкрила. Ладна закластися, що для більшості з вас вона до оцього мого опусу була також невідомою. Власне, як і уся боснійська література на теренах України. Це нині я уже трішки понишпорила по всемережжю і дещо цікавого для себе там віднайшла і про сам літературний процес Боснії та Герцоговини, і про вельми колоритних письменників цієї маленької країни з великою історією. Але вантажити отим усім я вас наразі не буду, так що спокійно видихайте.
Та я навіть про Меліну Камерич вам багато не в змозі розповісти, бо біографічні дані вкрай скупі. Хотіла нахабно «передерти» довідку із її життєвого шляху з анотації до книги, але от щойно передумала, бо ви, зрештою, і самі зможете її прочитати, коли візьмете до рук цю збірочку та зануритеся, як я, у її літературний світ. Так і хотілося написати «химерний» чи ще якийсь там світ, але він, її світ, дуже реалістичний. І, до слова, про саму чарівну пані літераторку я більше дізналася із її коротеньких оповідань, аніж із тієї анотації. Хоча анотація написана небайдуже та гарно і я таки не втримаюсь і процитую для вас кілька речень звідтіля: «…О’Генрі колись написав, що для повноти життя людина повинна пережити бідність, любов та війну. У книжці «Туфлі до вручення «Оскара»» усе це є в достатній кількості, тож її можна вважати експрес-курсом із пізнання життя. …Книжка національна і жіноча, й водночас достатньо міцна для великого світу. У цій книзі багато пошуків ідентичності та ще більше любові. Вона схожа на дихання. Вона належить до тих книжок, після яких уже не будеш таким, як раніше».
Класно, авжеж? І що тут можна додати? Ну хіба що цитату від самої Меліни Камерич. Я віднайшла її для вас у оповіданні «Сестри». Вона дуже співзвучна нам нині: «Я дізналася, що війна витягає з людей і найкраще, і найгірше. Всі ми стаємо іншими. Сім’ї зближуються. Усі ми зближуємося. Любимося сильніше. Більше дбаємо одне про одного. Бережемо одне одного. Пильнуємо і сподіваємося. Що виживемо».
#Радимо_прочитати
Немає коментарів:
Дописати коментар