«Народна пісня – найбільш розповсюджений вид народної
музики, продукт колективної усної народної творчості, що роками складається в
пісню», - це цитата з вікіпедії, котра дає нам уявлення про термін «народна
пісня». Отож, робимо висновок: для того, аби пісня набула статусу НАРОДНОЇ, їй
потрібен чималий проміжок часу десь так не менш, аніж у років сто, а то й
кілька раз по сто, аби автор добряче так загубився в отих століттях і кожне
наступне покоління долучалося до творчого процесу у власних варіаціях та
інтерпретаціях і тексту, і мелодії. Порівняти її можна з добре настояним вином
і немає більшої честі для пісні, аніж тієї, коли називають її НАРОДНОЮ. Навіть
тоді, коли і поет, і композитор, на щастя, ніде не загубилися, але пісня на
стільки органічно вписалася в генетичний код нації, що, здається, вона була
завжди, незмінно зачаровуючи своєю мелодійністю, ніжністю та наповнюючи душу
бурхливими емоціями.
Приклади тут можна наводити, але не буду вас надмірно
завантажувати(бо завантажу й без тогоJ), бо нині хочу
розповісти вам про одну таку, а саме: українську народну лемківську пісню «Под
облачком» - в минулому дописі я майже пообіцяла це зробити, що й виконую. Так
що, хто ще не встиг, то заваріть собі швиденько горнятко чаю або філіжанку кави
зі смаколиком, бо оповідь та буде довгою і, маю надію, цікавою та пізнавальною.
Хто любить коротко, того відразу посилаю до…
18-го тому «Енциклопедії Сучасної України», де на стор. 472(не на усій!)
зіщулилася стисла текстівка. А я не вмію та й не хочу дотикатися до людських
доль та біографій без занурення в епоху, без дрібних, на перший погляд, зайвих деталей,
проте саме ті штрихи створюють відповідну атмосферу та налаштовують до ліпшого
розуміння ситуації, вчинків і поривів душі моїх персонажів.
Так, мова нині
йтиме про біографії та долі, як ви могли уже здогадатися з моїх вступних
абзаців, позаяк у цього маленького шедевру «Под облачком» є творці, з котрими я
дуже хочу вас познайомити, бо мені здалося несправедливим, що про цих людей
майже нічого невідомо в Україні. Відразу зауважу, що інформацію про них збирала
по крихтах і поштовхом до цього був отой відео кліп з попередньої розповіді про
фільм «Залізна сотня», де «Под облачком» виконується Романом Зінським на фоні
найромантичніших кадрів цієї картини. До речі, зовсім невипадково, бо у самому
кіно вона теж звучить: у сцені весілля, коли урочистою ходою з церкви ідуть
молоді, їхні свати, дружки, родина…
«Под облачком явір зеленіє.
Посмотр, мила, як тот вітер віє.
Може, вирве єго з коренями.
Мила моя, што то буде з нами?», - у цих рядках любов з
гірким присмаком розлуки та передчуттям втрат, бо вирвав таки той жорстокий
вітер з коренями цілий народ, красивих гордих людей, нащадків карпатського
племені білих хорватів – лемків. Найзахіднішу
групу українського етносу, бо далі лемків на заході українці не живуть.
Принаймні, колись не жили…
До речі, самі мешканці карпатських Бескид завше називали
себе РУСИНАМИ або РУСНАКАМИ, а мову – РУСЬКОЮ. Термін «лемки» з’явився десь на
початку 19-го століття і походить він від часто використовуваного у їхньому
мовленні слова «лем», що значить «тільки» (лише). І, хоча генетично вони
насправді суттєво відрізняються від решти українців та й, взагалі, слов’ян, і
мають особливий народний одяг, діалект, архітектуру та фольклор, більшість
лемків ідентифікує себе як українців. Серед цих людей завжди був великий
відсоток патріотично налаштованих, чимало з них пішли до лав УПА і ще більше
усіляко підтримували національно-визвольний рух на українських теренах, через
що, власне, і виселили їх примусово з рідної Лемківщини під час операції
«Вісла» у 1947-му році як особин вкрай неблагонадьожних та віддали з нелегкої
руки «вождя усіх народів» на «перевиховання» польським шовіністам. Сьогодні
їхні містечка та села заселені здебільшого поляками, а лемківські церкви «перо
одягнуті» на костели. І мешкають вони нині дуже розкидано в різних місцевостях
Галичини, Донбасу, півдня України, заходу та півночі Польщі, на Пряшівщинських
землях в Словаччині. Політика асиміляції, розчинення цього унікального народу в
інших етносах – такі плани виношували схиблені комуністично-космополітичною
ідеологією злі уми. Ніде правди діти, не тільки у ставленні до лемків.
Протидіяти такому пресингу дуже важко і, видається мені, було би зовсім
неможливим, якби не… пісня.
Нехай не видасться це комусь моєю надмірною екзальтацією,
мовляв, яка, на бога, пісня, коли людей нагло виганяють з власних домівок. Але
я наведу тут як аргумент на користь цього твердження слова заслуженої артистки
України Галини Баранкевич (її родину теж було депортовано з Лемківщини у східну
Україну): «Цікаво, що, маючи п’ятеро дітей на руках, а лише кілька годин на
підготовку до виїзду, вони взяли в дорогу, крім найбільш необхідних речей,
акордеон і скрипку, без яких не уявляли свого життя». Саме пісня з рідного краю
допомогла цим людям не втратити свою ідентичність та зберегти унікальну
говірку. «Доля вигнанця – нескінченний шлях повернення. Все, що ми маємо, це
пісня як частина райського дому, як дороговказ, як наша душа і віра», - так
прокоментувала пані Галина свій альбом лемківських пісень «Вигнані з раю», до
якого, разом з іншими, увійшла, звісно, одна з найулюбленіших композицій не
тільки серед лемківської спільноти - «Под
облачком».
Отож, знайомтеся, друзі: Семан Мадзелян – український
письменник і журналіст у Польщі та США. Він і є автором слів цієї чудової пісні
про кохання. Народився 18-го лютого у 1922-му році в Більцареві, «в селі
чудовой красы, в селі якє зо своіх схылів шторано з молитвом і радістю витало
кружало сонця» (це не помилки в тексті і не вибрики клавіатури – це барвиста
лемківська ґвара). Нині воно входить до складу Малопольського воєводства
Республіки Польща і доля його є типовою для таких сіл, де до середини ХХ-го
століття переважало лемківське
населення. За переписом 1939-го року з 760-ти жителів села – 740 були
українцями, 15 поляками і 5 євреями. Це вже опісля примусового виселення звідти
УСІХ українців, Більцареву заселили поляки і у ньому почалася зовсім інша
історія. Про стару нагадує хіба що давня дерев’яна греко-католицька церква
святого великомученика Димитрія, зведена у 1760-му році. Хоча поліхромні
фігури, котрі є частиною внутрішнього оздоблення, датуються ще десь
1549-1649-ми роками: вони та добре збережений іконостас із бічними вівтарями XVIII-го
століття надають цій пам’ятці архітектури особливого колориту. Врятувало її від
руйнації у вирі бурхливих подій, напевне, тільки диво, бо ще одна церква
(православна з 1930-го) у Більцареві була знищена після 1945-го. У цій же
тепер, як неважко здогадатися, розташований католицький костел. Вірогідно, що
саме у ній у 1922-му за греко-католицьким обрядом й охрестили маленького Семана.
Його батьки, Василь та Александра, за два роки до того повернулися до рідного
села із міста Мінесен штату Пенсильванія у США, де кілька літ куштували гіркий
емігрантський хліб. Там і побралися у 1916-му. Вирішили, напевне, що у своїй
стороні і стіни рідні, і сусіди добрі не дадуть пропасти і, як думалося тоді та
співається у пісні «хоц в нас біда – не поїду в гамерицький край». Але людині притаманно припускати, а у Бога, як
відомо, відносно нас свій план і немає на те ніякої ради…
З «гамерицького краю» молоде подружжя везло з собою не
тільки чесно зароблені доляри, але й найбільший скарб - двійко народжених там
дітей: старшого Василька та молодшого Миколая. Принагідно зауважу, що Василь
Мадзелян згодом набув слави відомого та шанованого живописця, графіка,
скульптора та кераміста. Щоправда, цей непересічний українець знаний більше не
на рідних просторах (чомусь я більш, аніж упевнена, що його ім’я теж стане для
вас відкриттям), а в США , куди, за іронією долі, таки змушений був податися в
пошуках кращого життя ще у 1938-му і вона, примхлива доля, усміхнулася йому у
тому «гамерицькому краї», але то вже зовсім інша оповідка і, можливо, колись я
ще повернусь у своїх дописах до цієї постаті. До речі, будете у Львові –
навідайтеся до напрочуд симпатичної місцини - Музею народної архітектури та
побуту імені Климентія Шептицького у Шевченківському гаю (вул. Чернеча гора, 1)
– там у лемківській зоні, що має передбачувану назву «Музей історії і культури
лемків», знаходиться серія гравюр Василя Мадзеляна «Лемківський іконостас» -
подарунок автора землякам.
А, взагалі, чим більше я заглиблююся у своєму невеличкому
дослідженні у лемківську тематику, то спостерігаю цікаву закономірність: лемки на чужині (а на чужині вони тепер по
всьому світу) дуже часто та потужно проявляють себе у творчості, навіть якщо за
основним фахом вони вельми далекі і від мистецтва, і від літератури. І
концентрує в собі та творчість усе сакральне та автентичне; і генерує у великий
світ тисячі вібрацій власних, креативно переосмислених інтерпретацій, щоб
донести людству правду про свій народ та продемонструвати усю його красу та
неповторну інакшість… Врешті, недарма Господь створив нас різними на цій Землі
– і у лемків це почуття має якусь винятково завзяту загостреність. Особливо це
чується у слові. Змушені спілкуватися в
повсякденному житті англійською, польською, словацькою, російською,
«правильною» українською чи навіть суржиком (в залежності від місця проживання),
ці люди, аби не загубитися та уніфікуватися в чужому етносі, свято бережуть
свою рідну говірку і пишуть нею свою унікальну історію та складають
надзвичайної мелодійності пісні.
«Они остали вірни замученій Лемковині» і одним з тієї
когорти творчо обдарованих та пасіонарних був, без сумніву, Семан Мадзелян, про котрого мені, все ж, хочеться
донести до вас хоч трохи інформації, бо людина ця того вартує. Намагатимусь
більше без відступів, хоча мені то йой як важкоJ
Отже, молоде подружжя Мадзелянів оселилося у Більцареві,
де «росли, як весняна трава штораз новы поколіня лемків, двигали до синього
неба маковиці церковних веж, а дзвони скликували іх до святкуваня в подяці за
щасливо выконану працю». Шкода лишень, що праздникувати Александрі з дітьми
дуже часто доводилося без ґазди, бо, хоч як не зарікався, а мусів
Василь-старший ще два рази «тяжко заробляти в гамерицьких «майнах» долярі» і
разом отих заробків набігло на десять літ. Чимала господарка (24 гектари землі,
з них 7 лісу) лишається, як підріс, на молодшому синові – Семанові, бо так було
у лемків заведено. Старших хлопців батьки віддали в науку до гімназії, а Семан
закінчив лем початкову школу. То ж доводилося йому уже протягом усього
подальшого життя займатися самоосвітою і про те, що людиною і грамотною, і
ґрунтовно обізнаною принаймні в гуманітарних питаннях – то є фактом безперечним,
про що найкраще свідчить залишена ним літературна спадщина та плідна
журналістська робота. Але все те буде згодом, а ми поки що повертаємося в
Більцареву, в той час, коли колесо історії прокрутило свої коліщатка до початку
Другої світової війни.
У 1940-му Семана вивозять на примусові роботи до
німецького міста Брема, де він 9 місяців важко працює в гуті кольорових
металів. Відтоді він вперше пізнає, що таке чужина і яку ціну має рідна земля.
Але, скориставшись невеличкою відпусткою, меткому парубку вдається накивати п’ятами.
За такий зухвалий вчинок його чекав Освенцім. Деякий час хлопцеві вдається
переховуватися, та за півроку його, уже на Лемківщині, арештовує польська колабораційна
поліція. Добре, що комендант поліціянтів у Грибові пан Кубаля виявився не надто
ревним служакою Третього Райху і зі всіх богів найбільше шанував Золотого
Тільця. З ним можна було полюбовно домовитися і зовсім хутко родичі викуповують
Семана із в’язниці, що вартує їм у
грошовому еквіваленті три корови. Так-сяк Мадзелянам вдається перебути воєнне
лихоліття – німці більше їх не турбували (благо, лемківські села розташовані не
на відкритих місцинах), зате не збилася на манівці у високих вершах наступна
біда, бо нагодилися до Більцареви більшовицькі «визволителі».
12-го квітня 1945-го року Семана «добровільно» забирають
до Червоної Армії, а батьків та брата Миколая тим часом переселяють в Радянську
Україну. Боєць Мадзелян, хоч і не зі своєї волі, але справно воює на фронті та
бере участь у боях за визволення Праги, де й здобуває важке поранення. Дев’ять
місяців проводить у воєнних шпиталях і опісля мобілізації усіма правдами і неправдами
повертається до Більцареви. Проте, родини там уже не знаходить.
Натомість, зустрічає у рідному краї своє кохання і майже
перед самим виселенням бере шлюб з Євгенією Галябурдою. Цивільний, бо ані
церкви, ані священиків на той лихий час у Більцареві вже не існувало. Зовсім
скоро, 30-го червня 1947-го року його зі дружиною та її батьками виганяють із
рідної домівки до Вроцлава, котрий після Другої світової перейшов від німців
полякам. Звісно, що ніхто з владних структур не надає їм там помешкання та хоча
би якихось притомних умов для життя. Допомагають свої, нечисленні земляки, бо
лемків на чужих теренах не селили великими групами: у кращому випадку кілька
родин в одному населеному пункті, аби не гуртувалися, а, натомість, браталися
та любилися-шлюбилися з поляками. Але, як би там не було, життя продовжується
і, через рік туління по чужих кутках, родина знаходить невеличку хатину в Тшмєльові коло Хоцянова…
І ось тут я знову просто вимушена зробити невеличкий
відступ, чи то пак, пояснення. Як я зауважувала раніше, інформацію про Семана
Мадзеляна я визбирувала по крихтах і, в основному, спираюся на текст, котрий є
передмовою до збірки його мемуарів «Смак долі» і, звісно, саму цю збірку, яка
побачила світ ще за життя автора. Написана вона, звісно, лемківською говіркою і
всі цитати до цього допису тим своєрідним «ґавором»(у захваті від нього) я беру
звідтіля. Чим більше вчитуюся, тим легше дається розуміння написаного, і, взагалі, відчуваю, що
зовсім хутко буду хвацько по-лемківськи шкваритиJ Але якщо серйозно, то
мене трішки збентежило одне речення у тій передмові. Наведу його мовою
оригіналу: «Роками ремонтуют «нову» хыжу, ґаздуют, аж приходит колективізация і
вымітує іх на край села, поневерат і понижат». Стрепенулася я від слова
«колективізация», бо, як відомо, у Польщі, на відміну від Радянського Союзу та
інших країн соціалістичного табору, не було проведено загальної колективізації.
Але, либонь, у тому Тшмєльові, на лихо Мадзелянам, Галябурдам та іже з ними, у
сільській гміні був забардзо збільшовизований, шовіністично налаштований та, з
тих причин, лютий до лемків війт. Хто його знає, який сенс вкладав у те слівце
автор передмови (до речі, не вказаний), але, принаймні те, що не було тим людям
легкого життя у Тшмєльові, то вже напевне.
Хоча далі автор (чи авторка) зауважує : «Але Семанова
родина тверда, зносит вшелеякы біды. Там родят ся іх діти, пятеро. Выховуют іх
на свідомых лемків, котрых корені не зможе перетяти проклята Акция Вісла». До того ж, саме у Тшмєльові, попри усі негаразди,
Семан Мадзелян активно пише вірші, оповідання та статті, котрі опубліковує на
«Лемківській сторінці» польського україномовного періодичного видання «Наше Слово».
Гадаю, що й
лірична поезія «Под облачком» створена ним у «Тшмєльовський» період і, це лише
мої здогади, звісно, але я припускаю, що то було десь у 1983-1984-му роках.
Висновок такий роблю, вчитавшись уважно в текст оповідання зі збірки мемуарів
«Смак долі», котре має назву «Пісьньо, ты вічна» і йдеться в ньому про VIII-ий
фестиваль української культури в Сопоті на сцені Лісової Опери у 1983-му. Тоді
мало не всенька українська громада Польщі з’їхалася на ту забаву, аби
зустрітися із земляками з Великої України. Неможливо без сліз на очах читати ці
рядки (та хіба тільки ці, якщо вже геть відверто) авторства Семана Мадзеляна:
«Пісьньо рідна! Де я за тобом юж не ходив, жебыс погасила мою спрагу, на яку
терплю майже ціле своє жытя. По довгих німых роках почув єм тя, рідна пісьньо,
публично в Лігниці, де з Украіни приіхав народний Закарпатській хор і давав нам
хоц кус напити ся нектару з рідной крениці. Плакав єм втовды з цілом публиком з
радости, же наша пісьня жыє, існує. До
гнес чую в собі той сьпів, як то русяве дівча сьпівало нашу лемківську
сьпіванку «На поточку-м прала…», або
могутню всеукраїнську, выконану цілым хором «Реве та стогне…» чи «Взяв би я
бандуру…». Тамтот концерт барз мі в жытю допоміг, то він затримав духове
гмераня, додав надіі до мого жытя, і може зато не змінив єм ся духово од
молодых років по осін жытя. Люблю тебе, пісьньо, зато же ты рідна, весела як
дітиньство, тужлива як молодіст і сумна як неминуча старіст…». Загалом, усе
оповідання – освідчення в любові рідній пісні і, я уже казала, що без сліз
неможливо читати і повторю ще раз, бо я насправді плакала, уявивши собі надто
жваво, як того далекого 1983-го у Сопоті, над Балтійським морем, пів тисячі
артистів на сцені і кількатисячна українська громада глядачів разом виконували
«Реве та стогне Дніпр широкий». А що уявлялося тоді їм – тим, котрих нагло
вирвали з корінням із рідного ґрунту? Зі Бойківщини, Лемківщини, Підляшшя,
Холмщини, Надсяння. Семан Мадзелян описав це так: «А я забыв, де ся находжу.
Здавало ся мі, же єм молодий і не пережыв николи ани війны, ани выгнаня. Быв
думками далеко на высокій горі Зелярці і смотрив єм ся на гористу мою
Лемковину. Пісьньо рідна, ты твориш чудеса…».
Саме тоді й перетнулися стежки двох земляків-вигнанців із
Більцареви та майбутніх авторів «Под облачком» – поета Семана Мадзеляна та
композитора Ярослава Трохановського, котрий привіз до фестивального Сопота співочий гурт «Лемковина» з села Білянки,
організатором та керівником котрого він
був, та пізнав уже з ним слави і у Польщі, і далеко за її межами.
Нагадаю, що, беручись до праці над цим дописом, я мала на меті розповісти про обидвох цих
непересічних особистостей у контексті однієї пісні, проте… Проте, Ярослав Трохановський теж, безумовно, вартий
окремої розповіді, бо вважаю його тим співвітчизником,
про котрого нам зовсім не зле знати. До того ж, він, Трохановський, належить
вже до іншого покоління (народився у 1940-му) лемків і їхні з Мадзеляном
світогляди теж дещо різняться. Та й сама
лемківська тематика виявилися настільки багатогранною та цікавою, що є бажання
її розвинути далі. Так що доведеться присвятити принаймні ще один допис лемкам
і мене це вельми тішить, бо якось уже я з ними зріднилася, вчиталася у смачну
мову їхніх текстів, наслухалася дивовижних пісень і, напевне, трішки закохалася
у цей народ. Хоча я майже (можна було би обійтися без цього «майже», але нехай
уже, бо всякий трафунок бува на цім світіJ) завжди закохуюся у
своїх героїв та героїнь, тому мені й важко, напевне, завершувати дописи. А,
оскільки, наразі я закохана (і то не трішки) у Семана Мадзеляна, його пісні та
феєрію колоритного слова у мемуарах «Смак долі», то продовжу своє зізнання у
тий безмежний любови.
Отже, вірш Семана Мадзеляна «Под облачком» потрапив до
Ярослава Трохановського, вочевидь, десь в середині вісімдесятих років минулого
століття, бо найдавніший запис пісні у виконанні композитора датований 1987-им
роком. Вочевидь, ця ніжна лірика з’явилася у
Мадзеляна під враженням від забави у Сопоті, де було багато зустрічей та
спогадів і вирувала особлива енергетика. Проте, я можу помилятися, але зізнання
Мадзеляна у тому, що та подія призупинила у ньому духовне вмирання та відродила
надію на майбутнє, дозволила мені зробити таке припущення. До речі, у минулій
статті я надала не зовсім вірну інформацію щодо першого виконавця цієї пісні:
ним, як ви нині розумієте, був Ярослав Трохановський. Хоча Роман Зінський та
гурт «Червоне Чорне», й справді, були ПЕРШИМИ, хто доніс її до слухачів на
теренах України. І вже зовсім швидко ця пісня набула високого статусу НАРОДНОЇ
та увійшла згодом до репертуару багатьох співаків: Оксани Мухи, Христини
Соловій, Марійки Бурмаки, Анички, Галини Баренкевич…
Втім, самому авторові тексту цього співочого шедевру
судилося вперше почути його теж у запису, бо на той час, коли Трохановський
написав музику, Семан Мадзелян з родиною емігрував до США і сталося це ще у
1984-му. Оселилися вони, як наразі мені вдалося з’ясувати, десь у мальовничих
краєвидах ріки Гадсон (тобто Гудзон), в місцині, де було багацько лемківського
люду, а, головне, як пише Семан Мадзелян: «…тота околиця пофалювана горбками, з
якых видно далекы і высокы верхы, бо рівнины ненавиджу од першого дня выгнаня…».
В «гамерицькому
краї» він продовжує писати на лемківську тематику. Є автором мемуарів «Смак
долі» (1986) та «Сповідь нескоєних гріхів» («Меншини під загрозою – Пам’ятки
Лемків») (1996), серії мініатюр про минуле лемків, написаних як супровідний
текст до збірки малюнків брата «Лемковина у творчості Василя Мадзеляна» (1993),
кількох белетристичних творів рідною говіркою, котрі вміщені у перевиданому
збірнику оповідань «Смак долі» (2000), зокрема нарису «Ватра – то оген на
вітри!?», що був неоднозначно сприйнятий і лемківською, і польською спільнотою
та збурив шалену хвилю дискусій. У ньому Мадзелян критикує, на його думку,
безпідставний ентузіазм з приводу міжнародного фестивалю «Лемківська ватра»,
який щорічно проводиться в Бескидах, у селі Ждиня (Горлицький повіт,
Малопольське воєводство, Польща). Імпреза та відбувається щорічно з
1983-го. Ви зауважили рік? Той
самісінький 1983-ій, у якому фестивальний Сопіт гостинно приймав у себе
українців зі всенького світу і ця подія тоді так емоційно сколихнула та творчо
підбадьорила Семана Мадзеляна. То чому ж таке несприйняття тієї «Ватри»? Я
уважно вчитувалася в ті оповідання, шукаючи відповіді і, здається, знайшла її
для себе.
Поет, письменник, етнограф, журналіст Семан Мадзелян був людиною
глибоко заглибленою в Лемківщину, але завше чув себе невіддільною часткою
ВЕЛИКОЇ УКРАЇНСЬКОЇ РОДИНИ. Він ніколи не підтримував сепаратистських настроїв
тих лемків, котрі прагнули відмежуватися в зовсім окремий від українців народ.
Вважав це неправдивою стежкою в глухий кут духовного зубожіння для свого
етносу. Уважно вчитайтеся в рядки з нарису «Пісьньо, ты вічна», де йдеться про
забаву у Сопоті: «Од кольористикы строів, в котры были поубераны артисты –
выконавці нашого фестівалю, то аж ся человекови в очах мінило. Од наших лемківских
гунь, холошнів і сердаків през бойківско-гуцульскы кресані, по запорізкы поясы
і шаровары. Од лемківских ґорсетів, подільскых фартушків, полтавскых вышываных
блюзочок, од тых віночків, што іх дівчата виют над розливи стом Десном і над лемківскым
черчачым потічком – хыбаль смуга, што выходит над передвечірне небо, воду пити,
взяла барвы. Штоси неповторне». Коментарі тут зайві, хіба що спадають на думку
слова із пісні «…не цураймося, признаваймося, бо багацько нас є».
А ось вам цитатка з оповідки «Ватра – то оген на
вітри!?»: «Люде добры! Як довго іщы будеме грати в карпатськім пленері тоту
трагікомедию? Прецін мы нич не робиме, лем в народных строях выбераме найкращу
бортулю і сьпіваме нашій давній Лемковині «Вічная памят». Така тіж мода на
ватрах приняла ся скоренько на выгнаню в Михалові, в діаспорі Канады і Гамерикы,
а остатньо чути, же і західніх районах Украіны. В Гамериці і Канаді таку
міні-ватру зовут «пікнік». Не палят тут великого огня, лем в спеціальных
бездымных пециках шкварят гамбурґеры, гадоксы, сосич (сурова кобаса), чикен
(кура) або деяке інше «стерво» і пют дуже пива і соды».
Уявляю, як йому, вигнанцю, пекли та боліли в грудях оті
«пікнікі» з фольклором та конкурсами краси (вибором найкращої бортулі) в той
час, як традиційний етнічний склад Лемківщини було знищено і «Ватра» та мов і
не горіла, а тліла всього кілька діб на землях, котрі були колись їхньою рідною
домівкою, а тепер стали територією чужої держави: «І зас в липни на три дны
вертат тут лемківске літо, жебы недожерты овечкы скубнули собі карпатского зіля
і загріли своі тіла при ватрі… І зас ся розлітуєме як сполошены вороблі попід
чужы стріхы».
А далі, вповні у дусі нашого Великого Кобзаря, іде вже
геть бунтарський текст: «Найвыжший час, жебы скінчыти з тыма «панськыми
жартами» і публічно на ватрянім огни спалити прокляту куклу «Акціі Вісла» і
вшыткы єй фальшывы декреты, котры позбавили нас права до рідной землі. Чи наш
нарід здобуде ся на таку одвагу і на вістри ножа поставит свій клопіт, свою
трагедию… Палити ватру, рік за роком,
так лем собі на вітер – то нич інше, як дальше гріти ся при зимным і чужым
пецу… А може не буде го мов хто пильнувати перед збещещыньом польськых
шовіністів?» Правда, перегукується з «…треба миром, громадою обух сталить, та
добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить…» заколисану співанками та
задекоровану вишиванками волю?..
Такий відкритий, без зайвих політесів заклик до боротьби
не минувся даремно Мадзеляну. Його не піддали, звісно, публічній анафемі, але
якось так невимушено «забули» внести його ім’я до довідника «Діячі науки і
культури Лемківщини». Я особисто кілька разів прогортала цю книгу (в
електронному варіанті) і зберегла її собі, бо там насправді чимало цінної
інформації. Є там, до прикладу, прізвище Нечуя-Левицького – того самого, що
«Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» написав, але, виявляється, що Іван
Семенович 1884-го року відпочивав у Щавниці (нині це курортне місто належить до
Новотарського повіту Малопольського воєводства) і у нього в творчому доробку з’явився нарис «В
Карпатах»: як зазначено у довіднику «… це ще одна цікава сторінка історії
Західної Лемківщини». Я нічого не мою проти цього нарису(навіть хочу знайти та
прочитати) і не сумніваюся, що це правдиво вельми цікава сторінка історії
Західної Лемківщини, але мене прикро вразила відсутність у тій книзі імені
Семана Мадзеляна – людини, котра, без сумніву, зробила для Лемковини анітрохи
не менше, аніж глибоко шанований мною класик української літератури. Хоча ні, є
там одна малюсінька згадка в контексті статті про Василя Мадзеляна «…У 1995р. у
Львові видав альбом «Лемківщина у творчості Василя Мадзеляна». Пояснення до
гравюр написав його брат Семен». (Тут навіть лемківське ім’я Семан подане в
українській ономастиці). «Забувають» чомусь згадати Семана Мадзеляна і у
«Лемківських щорічних календарях» та й, взагалі, не дуже згадують…
Власне, уся моя сьогоднішня розповідь є крихітною
компенсацією за те свідоме чи несвідоме «забування» цього непересічного лемка.
Це мій низький уклін українцеві Семану Мадзеляну за його гідне, наповнене
щоденною клопіткою творчою працею свідоме життя. Бог вділив йому довгого віку –
до «небесної Лемківщини» він відійшов 15-го червня 2014-го року на 93-му році
життя у селі Тшмєльові Нижньосілезького воєводства у Польщі, куди повернувся зі
США після смерті там брата Василя у 2005-ому році. Троє із його дітей лишилися
в США: Володимир, Марія і Василь. Дочки Ольга із зятем Петром Канючком і
Александра зі чоловіком Любомиром Федорщаком мешкали з ним у Тшмєльові.
Подружжя Євгенії та Семана Мадзелянів дочекалося 12-ти онуків та 4-ри правнуки. До останніх
своїх днів пан Семан зберігав активну життєву позицію, ясний розум та чіпку
пам’ять, про що свідчить інтерв’ю, котре він дав журналісту інтернет-видання «Losy
Niezapmniane» ледве за місяць до своєї смерті.
Закінчити цей допис я, знову ж таки, хочу цитатою з
передмови невідомого (на жаль) мені авторства до мемуаристики «Смак долі»:
«Семан Мадзелян не змарнів свого нелегкого часу. Не змарнів і таланту. Не лем
воював на фронті II – світовой війни, боров ся за лемківске, за своє. То він
через неєдно десятлітя на сторінках «Нашого Слова» писав повны патріотизму
оповіданя, спомины і дописы. Давав нам молодшым імпульс, повчував як быти собом,
як кохати свою рідну землю». І я теж нам усім бажаю не змарнувати ані власного
життя, ані таланту, завше бути собою та кохати свою рідну землю, а для імпульсу
послухайте ще одну пісню, слова й музику до котрої написав Семан Мадзелян « В
темну нічку в Убочы» (запис нот і обробка Ярослава Трохановського). Вона теж
нині взята до репертуару не одного співочого колективу, чула я її і у
розкішному виконанні Сусани Яри, Христини Соловій та Оксани Мухи – в останньої (у парі з Михайлом Дімовим) вона
звучала до сирот на тілі. Натомість пропоную вам версію від лемківського
рок-гурту зі Польщі «Дуляровы Братя». Хоча там теж до образливого відсутня у
титрах згадка про людей, які її створили, але
їхній відеоряд, де співанка уривається короткими розповідями двох
лемкинь – молодої та літньої, пробуджує у мене якісь геть особливі емоції.
Можливо, зачепить ця ніжна лірика на фоні трагедії цілого народу хоч трішки і
вас…
Немає коментарів:
Дописати коментар