Найбільше у світі я люблю
читати, але іноді (та що там лукавити, останнім часом досить часто) виникає потреба
подивитися кіно. Природно, що хороше. Серед пріоритетів – екранізації добре
відомих творів та улюблених авторів. Завше цікаво порівняти своє бачення з трактовкою режисера,
поглядом оператора та акторською
інтерпретацією образів. Приємно буває від збігів; ще приємніше, коли щось
несподівано вражає і навіть змушує переосмислити та зовсім інакше розставити
акценти; а бувають і прикрі розчарування…
Хоча про останні нині не хочеться, адже
писатиму про Андрія Кокотюху, а, значить, у будь-якому випадку буде не нудно, та й, взагалі, так вже
трапилося, що це мій третій допис про батька українського неоготичного
детективу, як називають пана Андрія в літературних колах. На перший мене
надихнув вишуканий шарм львівської серії ретророманів про адвоката Клима
Кошового кілька років тому; другий, до речі, цьогорічний, був створений після
прочитання на карантині його «Київських бомб», котрі й вибухнули в мені та
необачно розлетілися моїми ж таки розмірковуваннями з приводу і роману, і автора, і ще багато
чого… В чому необачність? Та в моїй немудрій нестримності, котра не дозволила
мені вгамувати емоції, притримавши їх до пори, коли допис про Андрія Кокотюху
мав би з’явитися на сайті моєї рідної книгозбірні згідно плану, тобто до
ювілейної дати пана Андрія. Але, з іншого боку, якби притримала, то ті емоції
були би до цієї пори уже геть не свіжими…
Та й про який план може йти
мова, коли справа стосується творчості Андрія Кокотюхи. Це у нього, можливо, є
якісь там свої норми та правила, коли він береться за свій черговий твір і для нього це просто звична літературна
кухня з визначеною кількістю зусиль та дозованим об’ємом друкованих сторінок у
день. А для мене – це насолода від майстерно зробленої роботи та, безумовно,
смачний післясмак і особливий настрій, котрим виникає нагальна потреба
поділитися відразу з усіма близькими мені по духу людьми.
Отож, і нині я вирішила не
переспівувати попередніх дифірамбів, а… Ну так, проспівати нові. Тим більше, що
у письменника Кокотюхи на стільки багатий творчий доробок
(от не до душі мені чомусь це слово, але як інакше, не спадщина ж іще,
дякувати богуJ), що їх, дифірамбів, вистачить
ще не на один допис і то не тільки мені. І, навіть якщо відкинути іронію, то
пан Андрій насправді заслуговує, аби про нього згадувати і з приводу, і без. А
головне, звісно, читати, бо то найбільша нагорода для письменника. Хоча…
Що стосується Кокотюхи, то його
можна ще й дивитися. І не тільки самим паном Андрієм милуватися (що теж,
зрештою, не забороняєтьсяJ), а реально дивитися візуальне
та ігрове втілення його творів на широкому (в ідеалі) чи не дуже екрані. Що,
власне, й не дивує, бо буквально усі романи та повісті письменника на стільки
динамічні, сюжетні та образні, що не фільмувати їх просто гріх. Особисто мені
здається, що й зі сценарієм там особливо заморочуватися не потрібно: Кокотюха
насправді пише відразу в такому режимі, аби все написане легко й природно
відтворювалося на екрані. Кожна його книга – готовий кінороман – потенційно
якісний продукт, кінцевий результат котрого залежить виключно від таланту та
уміння кінематографістів донести його до глядача і тут уже, звісно, як пощастить,
бо, не боюся повторитися: сценарій завше ідеальний(заперечення не приймаютьсяJ).
І, ви собі не уявляєте, якою радістю кілька
років тому відгукнулося моє серце на приємну новину про початок знімання фільму
«Адвокат зі Львова» – за ретророманом пана Андрія «Адвокат з Личаківської»
(першого зі львівської серії). Про
обожнюваного мною Клима Кошового у особливо атмосферному осінньому Львові
режисер Заза Буадзе фільмуватиме кіно; – і я живилася отими приємними
передчуттями від перегляду, а потім, природно, у мене був би вповні законний
привід і поділитися враженнями, і в черговий раз освідчитися в коханні Львову,
Климу Кошовому та й, заодно, (гуляти так гуляти) письменнику Андрію Кокотюсі. Але, на жаль, того кіна наразі
не буде: щось там не склалося і, принаймні на теперішній момент, мої зізнання в
коханні Львову та Климу Кошовому відкладаються до кращих часів.
А от для пана Андрія у мене знайдеться, все ж,
декілька теплих та щирих слів, хоча й загнав він мене у глухий кут. На початку
в прямому сенсі: щоб пригамувати
розчарування, почала блукати інтернетівськими нетрями і, тут уже доречні лапки, бо я маю на увазі «Глухий кут» – фільм режисера Григорія
Кохана, знятий за повістю Андрія Кокотюхи ще у 1998-му році, котрий я почала
переглядати просто так, в один з вихідних, під вранішню каву. Часто так роблю
і, зазвичай, за час поглинання ароматного напою, встигаю зрозуміти, чи варто
відкривати пакунок з попкорном і
дивитися даліJ Попкорну під рукою не
виявилося, але стрічка несподівано захопила мене, хоча бойовики, чи то пак –
кримінальні драми, не мій улюблений жанр. Звісно, з деякими класичними зразками
я знайома. «Бійцівській клуб» (не впевнена, чи стовідсотковий бойовик, але
безумовний екшн) Девіда Фінчера навіть планую ще раз і вдумливіше передивитися (ну, так наш
же хлопець, українець Палагнюк книгу писав – тому й круто вийшлоJ), а от естетика Квентіна Тарантіно – як кажуть
англійці: явно не моя чашка чаю – ані затяжне вбивство Білла,
ані специфічний кривавий гумор «Кримінального чтива» мене не пройняли.
Але повернемося все-таки до
нашого рідного «Глухого кута», котрий виявився насправді зовсім не глухим, а
гідним того, аби його переглянути на дозвіллі без докорів сумління за даремно
згаяним часом. І, хоча, замість вештатися ностальгійно-колоритними львівськими
вуличками та площами початку минулого століття, ще й у гречному товаристві
елегантного Клима Кошового та харизматичного Йозефа Шацького, приміряючи на
себе роль загадкової Магди Богданович; – довелося добряче погасати стольним
градом Києвом хвацької пам’яті
розгнузданих дев’яностих все того ж таки минулого століття у геть сумнівній
компанії дезертира-романтика Слави Сидоренка та секретарки нового українця
меткої пані Інги, згадуючи свої молоді роки і з жахом усвідомлюючи, що так і
було тоді насправді – але зате як це
було цікаво, сюжетно, захоплююче та видовищно! Без сумніву, заслуга режисера:
на рахунку Григорія Кохана ряд вартісних стрічок, серед котрих, приміром, добре
відомий моєму поколінню культовий серіал «Народжена революцією» (тільки не
кажіть, що нині не актуально, бо хороше, воно, пардон, і в Африці таким
залишиться, а за будь яких часів та влад завше було, є та буде і фуфло, котре
навіть вишиваним рядном не прикриєш, і
шедеври, у котрих присутнє головне – справжність та щирість, яких не
підробиш та не зімітуєш: так от, «Народжена революцією» я особисто вважаю
ближчою до другого визначення). Акторська гра теж не лишає байдужою (це я вже у
«Глухий кут» повернулася»J), та й підбір останніх
професійний і достойний: Ірина Мельник, Віктор Степанов, Ромульдас Раманаускас,
Олександр Биструшкін… Провідна роль дісталася Тарасу Постнікову – українському
актору, співаку, кобзареві, поету і композитору, а на той час просто молодому
актору Київського театру імені Івана Франка, зовнішність і талант котрого,
насправді, нічим не поступається найвибагливішим голлівудським стандартам.
Взагалі, пристойне кіно у своєму жанрі, за що респект, звичайно, і сценаристам,
одним з яких являється улюблений нині багатьма письменник та головний герой
мого допису Андрій Кокотюха. Принаймні, його «кримінальне чтиво» українського
розливу не викликало у мене, перепрошую, поганої відрижки – на відміну від
оскароносця Тарантіно. (Дався ж мені цей Тарантіно,
ніяк від нього не відкараскаюсь: ну та добре вже, відзняті його фільми, все ж,
майстерно, а музичний супровід, взагалі, розкішний – у моєму особистому
плей-листі присутній та прослуханий не раз – нехай тішитьсяJ) А, взагалі-то, я не критик та не кінокритик,
зокрема. Просто висловлюю свою особисту думку, а вона не обов’язково має співпадати з чиєюсь
ще.
Але я не можу не погодитися з
думкою самого Андрія Кокотюхи про наших критиків, якою він поділився колись під
час інтерв’ю, яке брала у нього його колега по літературному цеху Ірина Славінська:
«У нас критики не ходили на фільми з Бельмондо та П’єром Рішаром і не читали Майн
Ріда. Вони одразу пішли на Тарковського, а потім прочитали «В пошуках
втраченого часу» Пруста – перший раз так, а другий з олівцем, виписуючи
фрази». Додам від себе, що це у кращому
разі, бо нині хочу плавно перейти до ще одного кінофільму, відзнятого за
романом пана Андрія, який уже третій рік, як «завис» у моєму власному списку
стрічок, котрі варто переглянути, але усе якось відкладався до кращих часів.
Наважилася на це тільки після «Глухого кута», як би це
не дивно виглядало, бо йдеться про блокбастер «Червоний». Хоча чому дивно? І
«Глухий кут», і «Червоний» – по суті своїй бойовики.
Звісно, вони абсолютно різні, але їх ріднить специфічна динаміка, котра,
напевне, і виштовхнула мене зі своєрідної зони комфорту: після занурення у
кримінальні розборки дев’яностих я чомусь вирішила, що уже не так лячно буде
опинитися у пеклі ГУЛАГу (знаю, що українською абревіатура ця пишеться інакше,
але ГУЛАГ – то більш звично, та й рідну мову паскудити не хочеться поганою
абревіатурою). Відразу зауважу, що сподівалася даремно. Мені було страшно і аж
ніяк не до попкорну (взагалі, це не та картина, щоб під неї жувати), бо було
реально боляче і кожен постріл убивав мене, кожен удар я відчувала шкірою,
кожне принизливе слово розпинало мене і я не раз заплющувала очі. Але у мене не
було бажання припинити дивитися це кіно, а це, я вважаю, головний показник
того, що воно класне, як би та що там не
просторікували деякі критики та критикині. Звісно, будь-який негативний відгук у даному випадку
– набагато ліпший, аніж байдужість – значить, зачепило і, до слова, гарних та
теплих слів ця картина у підсумку отримала значно більше, аніж жовчних та
іронічних. Зрештою, кожен має право на свої міркування з приводу побаченого,
але висловлювання одного так званого пана-критика з незрозумілими амбіціями та
претензіями на оригінальність, зачепили за живе уже мене…
Звісно, я розумію, що навіть професійна
критика не вільна від суб’єктивного сприйняття і це нормально, бо усі ми живі люди зі своїми
смаками та уподобаннями. Когось може
просто дратувати, наприклад, тембр голосу актора і тоді нанівець піде і
режисерська, і операторська, і усяка інша робота – їх не помітять та не
поцінують. Але коли людина, яка береться
до рецензування, вповні серйозно заявляє, що «фільм просто незрозумілий для
тих, хто не читав однойменну книжку Андрія Кокотюхи і, ще більш незрозумілий
для тих, хто НЕ ЗНАЄ тогочасної історії України», - у мене виникає цілком
природне запитання: невже таке насправді можливо? Я маю на увазі – незнання
історії України, та ще й такої «далекої і древньої», як історія середини ХХ-го
століття. Це уже прямий докір навіть не творцям фільму «Червоний», а усій
системі нашої середньої освіти, котра, як випливає зі слів пана критика, не дає
бодай поганеньких базових знань і випускає у світ повнісіньких невігласів… Так,
я згідна, що ця галузь потребує кардинальних реформ, як, до речі, і інші, але
мені чомусь не віриться, що аж на стільки все у тій сфері занедбано. Тим
більше, нині можна якщо вже не покопирсатися в мудрих книгах, то хоча би
елементарно «загуглити» і дізнатися потрібну інформацію – було б тільки
бажання, а таке кіно, як «Червоний», якраз, на мій погляд, і здатне пробудити
такий інтерес і до свого власного коріння, і до загальної історії, і до
української, зокрема. Бо, якщо спиратися на логіку вищезгаданого пана
рецензента, то через кілька десятків років кіно, приміром, про Іловайський
котел чи, взагалі, події в зоні АТО, теж зрозуміють тільки ті, хто щось
тямитиме в історії першої чверті ХХІ століття. Цікаво, чи наважився би він
озвучити це перед тими хлопцями, що нині на передовій…
До речі, однойменного роману Кокотюхи я ще не
читала, але нічого, якось дійшло до мене, про що там мова, хоча мені у школі не
розповідали про жахіття ГУЛАГу, про героїчну Українську Повстанську Армію та
про репресії, на які не скупилася радянська влада (якщо щось й розповідали, то
під геть інакшим та викривленим кутом). Я, взагалі, виховувалася трішки на
інших ідеалах, як, власне, і усе моє покоління: була і піонеркою, і комсомолкою
– без особливого ентузіазму, звичайно, та все ж… Удома велися якісь розмови:
так звані «кухонні протести» і я потай від мами прочитала знайдену в її сумочці
книжечку самвидаву «Один день Ивана Денисовича» Солженіцина і завше знала, що «совєти» принесли моїй родині
багацько біди, але сприймала те все як неминуче зло, до якого потрібно
пристосуватися і з цим жити, бо все непорушно і назавжди «скрепила навеки
великая Русь». Якби нам, тодішнім (принаймні більшості з нас), хтось сказав, що
Радянського Союзу колись не буде, це викликало би навіть не шок, а просто сміх,
що, власне, і сталося одного разу.
Який це був рік, коли дідусь повернувся з
Магадану? Десь середина сімдесятих і я назавше запам’ятала той день не тому, що мама
накрила святковий стіл зі смачними
«дефіцитами» і чарочки всім налили (окрім мене, бо мала була), і розмова
потекла, і згадувати почали минуле, і про майбутнє заговорили – все як годиться.
Той родинний вечір закарбувався із-за дідусевих слів, котрі так насмішили тоді
усіх родичів за столом, а згодом, через роки та події, не раз згадувалися і
мною, і мамою: «Запам’ятайте, діти, Радянського Союзу не буде. Це гнила і несправжня система.
Вона розвалиться, і дуже скоро розвалиться – ви це побачите. І я теж не
помирати сюди приїхав, а ще пожити у вільній Україні хочу…» Він не дожив усього
кілька років до омріяного, тому й не міг присоромити нас та пригадати нам
нашого сміху над його вірою. Тією вірою, котра давала йому силу там, в нелюдських
умовах, не просто вижити, а не зламатися і жити гідно. Зрештою, він не просто
вірив, він точно знав, що саме так і буде. Так само, як знали це всі ті, хто
пройшов через усі кола пекла ГУЛАГу.
Тому для мене особисто «Червоний» Кокотюхи – це не просто ще одна поки
що непрочитана книга чи захоплюючий
фільм – це великий шмат життя, це трагедія моєї родини, болюча історія
мого народу. Я повірила беззастережно і героям, і сюжету; я пригадала дідуся –
він постійно був перед очима і я ловила себе на думці, що шукаю його там, по
той бік екрану: серед тих нескорених, хто співав «Ой, у лузі червона калина» за
табірним великоднім «столом»; поміж тими, хто розправив плечі та підняв догори
очі із-за колючого дроту у вільне синє небо з журавлиним клином; поряд з Данилом
Червоним у останніх кадрах, коли той осоружний дріт залишився позаду, а
попереду – тільки безмежні простори п’янкої волі та неосяжної віри… Я
раптом збагнула тоді, що то не вони вирвалися на свободу (вони, по суті, завжди
були вільними людьми) – це ми, нащадки, отримали шанс вирватися, врешті, за
межі тоталітарного дроту та вдихнути на повні груди. Відразу пригадався рядок з
Висоцького: «…вчера мне дали свободу: что я с ней делать буду???» Впевнена, що
ті семеро з останніх кадрів «Червоного» точно знають, як їм розпорядитися своєю
незалежністю. Можливо, що й дадуть підказку комусь із нас, бо ми насправді її
іноді дуже потребуємо.
І я щиро дякую та низько
вклоняюся усім, хто долучився до створення цієї стрічки. Найперше, звісно ж,
Андрію Кокотюсі за якісний сценарій, котрий задав тон цій чудовій картині (бо,
що там не кажи, а спочатку завжди буде СЛОВО) та, загалом, за його непересічний
талант робити наше життя цікавим, пізнавальним та яскравим. Мені дуже імпонує
девіз його сайту: «Тут немає нудних книжок» – коротко і ясно, бо й, справді,
ані книжок, ані сценаріїв, з котрими занудьгуєш, у Кокотюхи не буває. І він
майстерно володіє здатністю «не передати куті меду», що теж є дуже цінним. У
тому ж «Червоному», на мій погляд, вдало дотриманий баланс між динамічним
сюжетом та лаконічністю образів. І ось я уже живу в хвилюючому передчутті
нового побачення з вподобаним мною героєм у новій стрічці за сценарієм пана
Андрія «Червоний. Без лінії фронту», котра є приквелом до попередньої.
Сподіваюся, вона також принесе мені море емоцій та дасть поживу для
розмірковувань. Але й від «першого кохання», від Клима Кошового, мені теж уже
не відмовитися: отож, з нетерпінням чекаю обіцяне три роки тому кіно «Адвокат
зі Львова». Та й прочитати новий роман «Голова з площі Пігаль» – продовження пригод
невгамовного львівського адвоката, але цього разу уже в паризькому інтер’єрі, – також кортить неймовірно. У
мене, взагалі, складається враження, що чудовий український письменник Андрій
Кокотюха пише скоріше, аніж я встигаю його читати. І нехай так буде надалі: не втомлюйтеся, пане Андрію – дивувати, вражати, розчулювати
та спонукати до розмірковувань. Респект Вам, МАЕСТРО НЕНУДНОГО ЖАНРУ, за філігранне уміння
поєднувати потужну енергетику зі щемливим ліризмом та шляхетним патріотизмом.
Так, як у цьому кліпі гурту «Гайдамаки» та Тоні Матвієнко з хвилюючими кадрами
фільму «Червоний»:
#Кокотюха #особистості
Немає коментарів:
Дописати коментар