Інтерактивне заняття «Навіщо тобі толерантність?»

В переддень Міжнародного дня толерантності, свята яке відзначається 16 листопада в усьому світі, відбулося інтерактивне заняття з учнями 6-Б класу (кл. керівник Ковальчук І.В.) «Луцький ліцей №9 Луцької міської ради».

На занятті учні розмовляли про толерантність, переглядали цікаві відео та активно брали участь у виконанні інтерактивних завдань. Зокрема у вправах: «Як вирішувати конфліктні ситуації?», «Риси толерантної людини», «Впізнай емоцію …».

Це заняття стало чудовою можливістю для учнів не лише розширити свої знання про толерантність, але й зануритися в атмосферу взаємоповаги та дружби.

Головне пам’ятати,  що толерантність — це не просто слово, це стиль життя! Бути толерантним, означає бути добрим, терпеливим, дружелюбним, вихованим, привітним. Не відмовляючись від своїх переконань, усвідомлювати різноманітність навколишнього світу.

 

 

#Цікавинки з часопису "Дзвін". Олесь Воля.

 

Олесь Воля (справжнє ім'я Міщенко Олександр Володимирович; 13 квітня 1952, село Винники Козельщинського району (нині Кременчуцький), Полтавської області)  -  український письменник, журналіст, мислитель, дослідник Голодомору в Україні 1932 - 1933 рр. Член Національної спілки письменників України (1992р.).

Олесь закінчив факультет журналістики Київського університету(1975). Працював журналістом у районній газеті «Радянське село», різноробочим, клерком, розповсюджувачем книжок на Петрівці. Переслідуваний органами державної безпеки, будував Байкало-Амурську магістраль, викладав літературу у вечірній школі в Сибіру (1975-77р.р.). Власний кореспондент газети «Селянська правда від Івана Бокого» та газети «Київська ГЕС». Олександр Володимирович працював також провідником у поїздах далекого сполучення (1982-86р.р.), радником НСПУ (Київ, 1988-96р.р.), відтоді – приватним підприємцем.

     Досліджувати Голодомори в Україні Олександр почав ще студентом за радянської влади, переходив з хати в хату в селах Полтавщини, розпитуючи про стражденні долі співвітчизників, про голодомор 1932 - 1933 років та політичні репресії. Окремі розповіді тих, хто пережив голод 1921-1923-го, та історії про війну видавав у районній газеті. Молодого колегу в його дослідженнях підтримував Олесь Гончар, закликаючи: «Відкладіть усе, Олександре, а книгу про голод напишіть!..»

     Молодший Олесь пообіцяв спершу самому собі, а затим принагідно й класикові вітчизняної літератури написати книгу неодмінно, чого б це не вартувало. І встиг подарувати свою вистраждану роками книгу Олесеві Терентійовичу Гончару.

     Починав писати традиційну прозу, але потім звернувся до інших жанрів - документальних свідчень, роздумів, лаконічних суджень. Ось деякі з найвідоміших книг Олеся Волі: «Я плакав на ранкову траву», «Безкровна війна: книга свідчень», «Через все пройти», «Все починається з любові»,

«Українські катрени», «Степівщина», «Діалог з великими», «Афоризми. Піраміда духу», «Перегін».

     Щоб написати фундаментальний народний епос «Мор. Книга буття України» обсягом 1152 сторінки, він кілька разів обійшов рідні краї й занотував спогади 10 тисяч очевидців про голодомор 1932-33 років.

     «Щоденник. Сорок років. 1969 - 2009» - автобіографічна оповідь письменника на 1112 сторінок. У ній представлені документи епохи, розповіді свідків, роздуми, аналіз-дослідження того, що чинили й чинять вороги і недруги над підневільним, ошуканим українським народом.

     Мрією Олеся Волі було видати 15-ти томник робіт, яким присвятив все життя. І цьому допоміг депутат Полтавської облради Руслан Телятник. Як результат, 15-ти томник робіт, виданий в Житомирі, побачив світ. Та він не зупиняється, попри хвороби продовжує працювати, створюючи нові твори. Томи вже передано до музеїв та бібліотек району.

     Лауреат літературних премій імені Олеся Гончара (2004)  та Григорія Сковороди(2009), грошову частку якої письменник побажав передати на благодійні цілі.

     У часописі «Дзвін» (№5-6, 2024) опубліковано діалог О.Кавуненка із Олесем Волею - «Сходження». Запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби поринути у думки та спогади письменника.

#Цікавинки з часопису "Локальна_історія". Пласт.

     Весь № 4 журналу про минуле та сучасне «Локальна історія» присвячений «Пласту» – національній скаутській організації України.

     Більшість видів людської діяльности мають свою теорію, практику та історію. І справжніми експертами можна назвати тих, хто добре опанував усі ці три аспекти. Саме тому для розмови про український «Пласт» Юрій Юзич – якнайкраща кандидатура. П’ять років він очолював Крайову Пластову Раду, розуміється на всіх хитросплетіннях історії скаутського руху в Україні й часто практикує гірські походи. Від лютого 2022 року Юрій – на службі у війську, нині – майор у відставці.

     Чи можна припустити, що скаутинг задумували як кузню для армійських кадрів? Як поширювався скаутський рух у російській й Австро-Угорській імперіях? Якою була перша скаутська організація на теренах сучасної України? Чи можна припустити, що створення груп у Бахмуті й на Галичині – це відповідь на імперську та польську ініціативи? Які здобутки мали пластуни під час Першої світової та Перших визвольних змагань? Якими пластунами були Степан Бандера та Роман Шухевич? Скільки пластунів в Україні сьогодні? Відповіді на ці та багато інших питань ви можете отримати, коли прочитаєте інтерв’ю з паном Юрієм.

     Гортаючи сторінки часопису ви дізнаєтесь про українську молодь Галичини початку XX століття, що заснувала перші мілітарні гуртки; про діяльність знакового пластового табору «Сокіл» на Підкарпатті, створення якого стало можливим завдяки митрополиту А. Шептицькому; про дівчат та жінок у складі пластунських гуртків; про нашого земляка Олександра Кіцеру, що народився в Луцьку – професора медицини, автора сотень наукових праць, знаного у Львові громадського діяча, а ще в далекому минулому – підпільного пластуна; про досвід, який переживає на російсько-українській війні пластун Іван Гоменюк, автор книжок про війни XX століття у Європі та імперію Габсбургів; про заснування одного з перших осередків після повернення «Пласту» в Україну, коли ще існував Радянський Союз, нашим земляком Олегом Покальчуком у Луцьку.

     Отже, з нетерпінням чекатимемо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

 

 

#Цікавинки з часопису "Всесвіт". Ольга Калуга

 

Ольга Калуга народилася 1966 року в Києві, де і мешкає. Має освіту кінознавчині, яку отримала на факультеті кіномистецтва КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого (1990).

Співзасновниця та заступниця головного редактора часопису «KINO-KOLO» (1996-2008). Авторка прозових творів – роману, оповідань, перекладів українською мовою світової поезії. Оповідання друкувалися в журналах «ШО» («Андрій»), «Всесвіт» («Серце дитини») й «Дебют-газета» («Від любови»). Оповідання «Андрій» стало переможцем міжнародного літературного конкурсу «Без меж» (2018).

Ольга – авторка ігрового короткометражного сценарію «Паперове серце», що переміг на конкурсі «Своє кіно», режисер фільму Олесь Санін. Також авторка сценаріїв до анімаційних фільмів «Вавилонська вежа» й «Говорюща риба» (за казкою Емми Андієвської). А ще сценаріїв до ігрових повнометражних стрічок «Ідеально для пари» та «Серце дитини», що чекають екранізації.

У журналі «Всесвіт» (№5-8 за 2024 рік) опубліковано роман Ольги Калуги «Мольфар». Запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де Ви матимете змогу познайомитись із цим твором.

#Книга тижня. Аша Леммі. П’ятдесят слів для дощу.

 

    Дебютний роман «П'ятдесят слів для дощу» американської письменниці Аші Леммі, написаний у жанрі історичної фантастики, миттєво підкорив серця читачів, ставши бестселером The New York Times.

     Кіото, Японія1948 рік. «Не став запитань. Не сперечайся, Не опирайся». Саме такі настанови отримала восьмирічна Норі Камідза. Вона не запитуватиме, чому матір покинула її, сказавши на прощання ці кілька слів. Вона не сперечатиметься, не противитиметься ув’язненню на горищі імператорського маєтку бабусі й дідуся. І не опиратиметься болючим ваннам з кислотою, у які змушена лягати, щоб вибілити шкіру.

    Донька заміжньої японки, спадкоємиці аристократичного роду, й темношкірого американського солдата, Норі від народження  стає вигнанкою. Бабуся з дідусем приймають її лише для того, щоб приховати від суспільства, бо жахаються цієї плями на їхньому давньому роді, авторитет якого до того ж розхитують зміни в японському суспільстві. Змирившись зі своєю провиною, кмітлива й допитлива Норі кілька років живе самотою на горищі. Доки одного дня в маєтку не з’являється її старший зведений брат Акіра, приречений успадкувати все майно й обов’язки їхнього роду. Хоч як дивно, та саме він стає її союзником. Між ними виникає сильний зв’язок. Зв’язок, якого не можуть допустити жорстокі бабуся й дідусь. І це протистояння доконечно змінить життя кожного члена родини. Бо Норі побачила світ, у якому, можливо, для неї все-таки знайдеться місце. Тому вона готова сперечатися й опиратися. Готова стати до бою, який, можливо, коштуватиме їй занадто дорого.

    Від цієї історії не можна відірватися бодай на мить. Сповнені загадковістю, музикою, смутком і пригодами, «П’ятдесят слів для дощу» не проходять непоміченими, вони залишають по собі сильний слід. Гарно продумана історія, яка змушує іншими очима подивитися на світ. Історія, написана зі всеосяжним співчуттям. Ним пронизана кожна сторінка.

"Апостол української ментальності" (Пантелеймон Куліш): ТЕСТ

 

#Цікавинки з часопису "Київ ". Віктор Терен.

 

    «Мудрий. Прискіпливий. Вимогливий. Ерудований. Поет. Співавтор Конституції. Шістдесятник. Автор понад 20 книжок. Світ ламав тебе, але не знищив», – так каже про свого батька Віктор Таран-молодший.

  Народився Таран-старший, майбутній письменник, який обере колючий і пісенний псевдонім Терен, 9 липня 1941 року в селі Павлиш, що на Кіровоградщині. Навчався у школі, де був директором Василь Сухомлинський. Закінчив 1965 року радіотехнічний факультет Харківського авіаційного інституту за фахом інженер-електронник. Працював техніком, інженером, старшим інженером заводу «Арсенал» у Києві, будував літаки.

  У 1978–1994 р.р. — позаштатний кореспондент газети «Молода гвардія». Редактор відділу видавництва «Дніпро». Відповідальний секретар Спілки письменників України. Головний редактор журналу «Розбудова держави». Мав виклики в КДБ, у 1971 році вилучався зі Спілки письменників.

    У 1984–1985 р.р. студіював словацьку мову в Братиславському університеті імені Яна Коменського. Народний депутат України II-IV скликань (1994-2012 р.р.). Пише вірші, прозу і книжки для дітей.

    Віктор Васильович Таран – автор поетичних збірок: «Причетність» (1969), «Переклик» (1975), «Лінія часу» (1978), «Подих степу» (1982), «Сполохи» (1983), «Тривога і обов’язок» (1985), «В прихистку долонь» (1986), «Ковила на вітрі» (1991), «Твій день на землі» (2001), «Вечір спаленої трави» (2007), «Осінні сузір’я» (2008), «Вибране», 2-х томник (2012).

     Автор повістей та оповідань: «Костюмчик до осені» (1989), «Найд» (2011), «Хлопчик з планети „Ч“ і Вогняні Пси» (2012).

     Автор книжок для дітей: «Так весело малюється» (1980), «Мальовані рибки» (1982), «В лісі, в темному горісі» (1984), «Пташина абетка» (1989), «Старому Сому везли солому» (1996). «Риба, яка уміла грати на трембіті» (2004).

     2024 року вийшла книжка поезій Віктора Терена «Любов і Свобода». Вона відзначена премією імені поета-шістдесятника, одесита Бориса Нечерди. Серед рядків незабутнього Нечерди є й такі:

Пізнавати людину-державу

важко…важче…важезно! – немов

і насправді ти є каторжанин

у довічній копальні думок.

     У № 7-8 часопису «Київ» за 2024 рік опубліковане інтерв’ю Ірини Мироненко з Віктором Васильовичем Тереном, що запрошує нас побувати у «копальні думок» Нечердівського лауреата, літератора та політика. Інтерв’ю на тлі книжки, у якій Любові та Свободи вистачить на багатьох – і персонажів-сучасників, чиє життя «подібне до короткого лету відчайдушної ластівки», і читачів. Отож, чекатимемо бажаючих доторкнутися до творчості майстра у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.