#Я_зараз_читаю #ЧитайУкраїнською

 

Емілія Гарт

Непокірні

Дуже зворушлива і цікава історія, в якій переплітаються три жіночі долі, розділені століттями, проте пов'язані між собою. Героїні роману – непокірні та сміливі у боротьбі за право бути собою.

2019 рік. Кейт посеред ночі тікає з Лондона до успадкованого нею старого котеджу Вейворд. Порослий плющем будинок із занедбаним садом має стати прихистком після важких аб'юзивних стосунків. Але там – таємниці… з часів полювання на відьом у XVII столітті.

«У гаражі вона відмикає «Хонду», яку придбала до знайомства з ним і зареєструвала на себе. Він не може — найімовірніше — просити поліцію вистежити її, якщо вона керує власним авто? Вона дивилася достатньо кримінальних серіалів. Пішла з власної волі, скажуть вони. Воля — гарне слово. Наводить на думку про політ. Вона заводить авто, а тоді шукає адресу своєї бабусі на гугл-мапі. Кейт місяцями повторювала в голові ці слова, неначе мантру. Садиба Вейворд, Крауз Бек. Камбрія».

1942 рік. Вайолет – дочка віконта, мешкає у великому маєтку. Жорстокий батько бажає якнайшвидше позбавитися доньки, віддавши її заміж. І єдине, що підтримує Вайолет — старий медальйон з буквою W і слово «непокірна», видряпане невідомою рукою у її спальні.

«Так, одного разу вона залишить Ортон-Голл і подорожуватиме світом – як науковиця.

Як біологиня, сподівалася вона, чи, може, ентомологиня? Як хтось, пов'язаний із тваринами, які, з її досвіду, були набагато кращими за людей».

1619 рік. Альту чекає на суд. Вона знахарка, проте її звинувачують у чаклунстві і вбивстві. Головний доказ проти дівчини — її знання та зв'язок з природою.

«— Альто Вейворд, — почав він, брижачись, ніби моє ім’я могло забруднити йому рота. — Вас звинувачено у застосуванні гріховного та диявольського мистецтва, що зветься чаклунством, і доведенні цим чаклунством до смерті Джона Мілберна. Ваші виправдання?

Я облизала вуста. Мій язик, здавалося, розпух, тож я боялася, що вдавлюся словами, перш ніж промовити їх. Але коли я зрештою заговорила, мій голос був чистим.

— Не винна, — сказала я»

Емілія Гарт — британсько-австралійська письменниця. «Непокірні» — її дебютний роман, який захоплює з перших сторінок та легко читається. Спробуйте!

#Цікавинки з часопису "Київ". Галина Гордасевич.

 

      31 березня 1935 р. на Тернопільщині у родині священика народилася Галина Гордасевич – поетеса, співзасновниця Донецького Товариства української мови та Донецького крайового Руху.

Галина Гордасевич (1935 – 2001).

     Дитинство пройшло на Поліссі, у містечках і селах Городок, Дубровиця, Кричільськ, де в отця Леоніда Гордасевича були парафії. Припало воно на складні історичні періоди: панування Польщі, радянська і німецька окупації, протистояння УПА та «стребків» (спецпідрозділів НКВД для боротьби з УПА). Все це пізніше знайшло відображення у творах письменниці.

     «Моя біографія така ж, як у всіх, хто народився і виріс на західноукраїнських землях. Мій дід, Олександр Гордасевич, священик, арештований у 1941 р., загинув на Соловках. Мій прадід, Павло Хомчук, учитель, інтернований поляками, потім відбув три роки в Бухенвальді, але вижив. Моя баба, Марія Хомчук, учителька, померла молодою і похована на Личаківському кладовищі. Мій батько, Леонід Гордасевич, священик, був переслідуваний усіма режимами: польським, «першими совєтами», німецьким, арештований у 1946 р. провів на Колимі 23 роки. Моя мама, Олена Хомчук, в юності писала вірші, які в 1930-их р.р. публікувала в львівській періодиці», – згадувала Галина Гордасевич в автобіографічному есеї «Я – одна із вас».

     За Польщі отця Леоніда переслідувала польська влада за те, що він відмовлявся розмовляти з прихожанами польською і підтримував місцеву говірку. В 1946-му його заарештувала і відправила до Сибіру радянська влада за відмову розкривати НКВД таємницю сповіді.

Отець Леонід Гордасевич з родиною. 1938 р.

     У 1950 р. Галина з відзнакою закінчила 7-річну школу в Кричільську і вступила до Острозького педагогічного училища. Через рік перевелася в Костопільське педучилище, бо там жила її бабуся. Але довчитися не довелося – через батька-«ворога народу» за нею велося стеження і сипалися доноси. Під час одного з обшуків у неї знайшли вірші – цього було достатньо, щоб звинуватити у звʼязках із підпіллям і затримати. 31 липня 1952 р. Рівненський обласний суд за сфабрикованою справою про «складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів» виніс 17-річній дівчині вирок: 10 років увʼязнення.

     Їй пощастило уникнути Сибіру. Покарання відбувала в Бобровицькому таборі поблизу Чернігова. Після смерті Сталіна отримала помʼякшення умов: у квітні 1953 р. її перевели до Одеси, де вона працювала на фабриці білизни для солдатів, а через пів року – до Куйбишева, на завод будівельних деталей. Ще через рік, як малолітня, Гордасевич потрапила під амністію – за гарну роботу їй скоротили термін увʼязнення на дві третини. 23 грудня 1954 р. Галина вийшла на волю.

     Але йти не було куди. Мама на той час поїхала до Сибіру, де відбував покарання батько. На Рівненщині, де жила бабуся, їй відмовили у прописці. Єдиний вихід – поїхати за «оргнабором» на Донбас. Спочатку працювала різноробочою на будівництві, потім — у Макіївці на труболиварному заводі. Тут же, на Донбасі, здобувала освіту — заочно навчалася в школі робітничої молоді, Донецькому індустріальному інституті (не закінчила за сімейними обставинами), на театральному відділенні культосвітнього училища.

     Була керівником драмгуртка в шахтарському селищі Ханжонково, після переїзду в 1962 р. в Донецьк працювала друкарем в Донецькiй обласнiй друкарнi, редактором у Донецькому «Будинку преси», сценаристом у «Донбитрекламі».

     Паралельно займалася творчістю. У 1960-х стала членом донецького літоб’єднання «Обрій» під керівництвом письменника Йосифа Курлата, закінчила Московський літературний інститут, зблизилася з шістдесятниками Іваном та Надійкою Світличними, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, В’ячеславом Чорноволом. У 1966 р. вийшла друком перша поетична збірка «Веселки на тротуарах».

     Вільно володіла польською, словацькою, болгарською мовами. Добре знала англійську, латинську, італійську та іспанську мови. Активно займалась перекладацькою діяльністю.

     В часи розгрому «шістдесятництва» Галині Гордасевич пощастило уникнути арешту, але і творче життя було поставлене владою на паузу. У 1968 р. і знімають з виробництва вже відредагований і підписаний до набору рукопис нової збірки поезій, а у 1971 р. у київському видавництві «Молодь» знищують верстку наступної книжки. Донецькі письменники влаштовують обструкцію «затятій націоналістці і бандерівці». До Спілки письменників України її прийняли лише в 1983 р.

Галина Гордасевич (в центрі) серед учасників Донецького обласного Товариства української мови — Донецького НРУ на сходинках Донецького університету.

     Вона вистояла. І з початком хвилі національно-демократичного відродження з головою поринула в боротьбу. Вона була серед ініціаторів створення Товариства української мови імені Т. Г. Шевченка на Донеччині, як делегат Всеукраїнського установчого з’їзду Товариства української мови (в січні 1990 р. була обрана до Великої Ради), членом оргкомітету по створенню Народного Руху України, учасником установчої конференції зі створення Народного Руху України в Донецьку, членом обласного Проводу.

     У 1990 р. Галина Гордасевич переїжджає до Львова, де так само активно долучається до громадської роботи. У 1991 р. стає членом оргкомітету зі створення Демократичної партії України, делегатом Установчого з’їзду ДемПУ, де була обрана до Національної Ради.

     Лауреат літературного конкурсу «Шістдесятники» за 1996 р., премій імені О. Білецького в галузі критики, імені В. Марченка в галузі публіцистики за 1997 р.

     Померла Галина Леонідівна Гордасевич 11 березня 2001 р. від інсульту. Похована за її заповітом на Монастирському цвинтарі в Кременці.

     У журналі «Київ» (№№ 3,4, 2025) у рубриці «Епістолярна спадщина» з продовженням публікуються листи Г. Гордасевич до В. Чорновола «Досить рясно вродило жінок у прозі…», упорядник С. Кіраль. Запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва аби ближче познайомитись із творчістю цієї видатної українки.

 

    Використані матеріали з сайту : https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/berezen/31/1935-narodylasya-galyna-gordasevych-poet

#Цікавинки з часопису "Країна". Маргарет Тетчер.

 

У рубриці «Щоденник» часопису «Країна» (№ 19-20, 2025р.) опублікована стаття «Коли люди можуть вільно обирати, вони обирають волю» (текст підготувала Т. Порхун). Слова, що винесені у заголовок, належать Залізній леді, експрем’єрці Великої Британії – Маргарет Тетчер.

     Народилась перша у Великій Британії жінка-прем’єр 13 жовтня 1925 року в місті Грантем в сім’ї бакалійника та кравчині. Диплом бакалавра природничих наук здобула в Оксфорді. Пізніше здобула другу вищу освіту – юридичну. Тричі брала участь у парламентських виборах від округу Дартфорд, але програвала.

     1964-го Маргарет Тетчер стала представником Консервативної партії з питань житлового будівництва та земельної власності. 1966-го – членкинею тіньової команди Державного казначейства. З 1970 року Маргарет Тетчер – міністр освіти та науки. 1975-го очолила Консервативну партію.

     Очоливши 1979-го уряд, М. Тетчер провела політичні та економічні реформи, спрямовані на відродження країни. За твердий характер отримала прізвисько Залізна леді і сприймала його як комплімент.

     До Вашої уваги ще декілька висловів Маргарет Тетчер:

     «Усім у житті я зобов’язана батькові. Він прищепив мені любов до всього, що я люблю й у що вірю».

     «Якщо ти налаштована лише на те, щоб комусь подобатися, то маєш бути готова йти на компроміс із будь-якого приводу в будь-який час – і ти ніколи нічого не досягнеш».

     «Якщо сімейне вогнище і є центром життя, то все ж він не повинен бути кордоном прагнень, честолюбства та спраги успіху».

     «Річ не в тому, скільки часу ви проводите з дітьми, а в тому, скільки любові та уваги приділяєте їм під час спільного перебування».

     «Я ніколи не спала більш як чотири-п’ять годин на ніч. Так чи так, моє життя – це моя робота. Деякі люди працюють, щоб жити. Я живу, щоб працювати».

     «Розумний і стабільний міжнародний порядок може будуватися лише на повазі до націй і національних держав. Націоналізм, національна гордість і національні інститути, незважаючи на властиві їм недоліки, формують найкращу основу для дієвої демократії. Спроби придушити національні відмінності або об’єднати різні нації з чітко вираженими традиціями у штучні державні утворення дуже часто закінчуються провалом, а іноді кровопролиттям».

     «Я тільки радію персональним нападкам на мене. Це значить, що інших політичних аргументів у супротивника вже не залишилося».

     Чекаємо на Вас у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва!

#Цікавинки з часопису "Всесвіт". Жерар де Нерваль.

 

У часописі «Всесвіт» (№ 5-8, 2025 р.) опубліковано твір французького письменника, поета, перекладача, ключової постаті романтизму Жерара де Нерваля «Сільві».

     Народившись в Парижі в 1808 р., Жерар де Нерваль (справжнє ім’я – Жерар Лабрюні) був сином лікаря-ад’ютанта, що служив в наполеонівській армії. Він не знав своєї матері, яка померла в Сілезії, коли супроводжувала свого чоловіка. Виховувався Жерар двоюрідним дідом Антуаном Буше в Мортфонтені, в краю Валуа. Пейзажі, легенди та враження краю глибоко відіб’ються в серці цієї чутливої дитини, змушеної уявляти матір, як образ із мрії.

     У 1822–1826 р.р. навчався у паризькому коледжі Карла Великого разом з Т. Готьє, та екзамен на ступінь бакалавра склав лише 1829-го. В цей час він входить в коло літературної богеми, про що і напише у творах «Малі замки Богемії» (1853) та «Галантна богема» (1855). Його вабить німецька література: з 1828-го Жерар де Нерваль починає перекладати «Фауста» Гете, захоплюється «Фантастичними оповіданнями» Гофмана та й сам пише напівфантастичне й напівгумористичне оповідання «Рука слави» (1832).

     У 1836 р. Нерваль закохується в актрису Женні Колон. Ця нещаслива пристрасть матиме для нього жахливі наслідки. Вона похитне розум Жерара, позначивши те, що він назвав «витік мрії в реальне життя» («Аурелія»). В 1841 р., вперше постраждавши від душевних розладів, Жерар де Нерваль має лікуватись в психіатричній лікарні. Він віднаходить сили, а під час подорожі на Схід (1843) починає захоплюватись міфологією та античними містеріями, усіма езотеричними культурами, що надихались вірою в перевтілення душ.

     В 1851 р. Жерар де Нерваль проходить крізь нову кризу та розуміє, що його душевне здоров’я знаходиться під загрозою. Захоплений містичними ідеями, він страждає від комплексу провини, відчуваючи себе винним у чомусь неясно визначеному й тяжкому, що він має спокутувати. Християнська ідея спокути змішується в його розумі з давніми міфами, які оповідають про очищення душ.

     Нерваль знову проходить лікування, а в проміжках між хворобою пише свої найвизначніші твори. «Лореляй», «Жовтневі ночі» (1852), пізніше – «Сільві» (про дорогий йому край Валуа), що згодом увійшов до збірки новел «Доньки вогню» (1854).

     «Сільві» дивовижним способом зберігає рівновагу між простими радощами реального життя та захопленням, що розвинулось завдяки мрії. Жерар розривається між ніжністю до Сільві – ласкавої супутниці його дитинства, та таємничим захопленням Адріенною, яка змішується з Орелі-Женні Колон. Це – «поема спогадів та прощання» (за Клебером Еденсом): спогад про молодість, про Валуа, про просте й тихе життя, це прощання з тихим, ледь побаченим щастям. Магічна звабливість Адріенни виявляється сильнішою, і Нерваль іде, щоб загубитись у світі мрій.

     Січневим ранком 1855 р. Жерара де Нерваля було знайдено повішеним на вулиці Старого Ліхтаря в центрі Парижа. Ця трагічна смерть залишається оповитою таємницями, хоча все змушує вірити в те, що нещасний сам вкоротив собі життя.

     Творчість письменника була належно оцінена лише у 20 ст., він посів почесне місце серед провідних постатей французького романтизму. Вірші Жерара де Нерваля здійснили переворот у поезії, наблизили її до поетичних форм 20 ст. Філософія його прозових творів привертає постійний інтерес. Нерваля вважали своєю предтечею сюрреалісти, символісти, екзистенціалісти. Його твори високо оцінювали М. Пруст, А. Бретон, А. Арто, У. Еко. Письменник Г. Міллер вважав Нерваля «надзвичайним французьким поетом» і взірцевим перекладачем.

     Українською мовою окремі вірші Нерваля переклали М. Драй-Хмара, Д. Павличко, Є. Кононенко, Ю. Бедрик, І. Андрущенко, В. Ткаченко, М. Литвинець, О. Мокровольський, М. Терещенко.

     Часопис уже чекає на свого читача у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#Цікавинки з часопису "Критика". Вікторія Амеліна.

 

Українська письменниця та громадська діячка Вікторія Юріївна Амеліна (до шлюбу Шаламай) народилась 1 січня 1986 р. у Львові.

У 14 років емігрувала до Канади, однак скоро повернулася в Україну. Здобула ступінь магістра комп'ютерних технологій у НУ «Львівська політехніка». Працювала програмісткою та керівницею у міжнародних IT компаніях. Станом на листопад 2015 р. Вікторія Амеліна призупинила кар'єру в IT заради письменницької роботи.

     Лавреатка національної премії «Коронація Слова 2014» за лірику.

У 2014 р. Вікторія Амеліна дебютувала в літературі з романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens», що вийшов у видавництві «Discursus». Передмову до дебютного роману написав Юрій Іздрик. Роман увійшов у десятку рейтингу «ЛітАкцент–2014».

     У 2015 р. роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» був перевиданий у видавництві «Віват». У 2015 р. роман був номінований на премію В. Шевчука та увійшов до короткого списку премії.

     Вікторія брала участь у таких заходах і міжнародних фестивалях, як «Форум Видавців» у Львові, Міжнародний фестиваль оповідання «Intermezzo» у Вінниці, фестиваль «Read My World» в Амстердамі тощо.

     У 2016 р. одразу дві книжки В. Амеліної стали призерами конкурсу, оголошеного Міжнародним фестивалем «Запорізька книжкова толока — 2016»: роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» у номінації «Українська художня література. Проза», «Хтось, Або Водяне Серце» — у номінації «Дитяча література».

     У 2017 р. у видавництві Старого Лева вийшов роман «Дім для Дома». У ньому розповідається про родину радянського льотчика, яка отримала квартиру в серці Львова, де провів дитинство польський письменник єврейського походження Станіслав Лем. Цю квартиру і стару скриню в ній Лем описав у автобіографічному романі «Високий замок». В романі Вікторії Амеліної цю скриню зі старими секретами мріє відчинити наймолодша з героїнь.

«Дім для Дома» визнано найкращою українською прозовою книгою 2017 р. на фестивалі «Запорізька Книжкова Толока».

Роман увійшов до коротких списків премій «ЛітАкцент року» та премії «Міста Літератури ЮНЕСКО», літературної премії Європейського Союзу.

     Вікторія багато подорожувала світом, від Тибету до Кремнієвої долини. Час від часу публікувала колонки в інтернет-газеті «Збруч», «НВ».

     Член Українського ПЕН. У 2021 р. письменниця стала лауреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк Бахмутського району Донецької області.

     З початку російського вторгнення в Україну Вікторія Амеліна доєдналася до громадської організації Truth Hounds, яка документує воєнні злочини. У вересні 2022 р. саме Вікторія знайшла захований в саду щоденник закатованого росіянами Володимира Вакуленка в с. Капитолівка на Ізюмщині. Згодом вона представляла спадщину В. Вакуленка в харківському літературному музеї.

     «Великий роман про війну не має бути один, цих історій має бути багато. Наша сила — у різноманітності, багатоголоссі історій, треба збирати всі свідчення, розповіді. Такою горизонтальною стане наша література. У масштабах країни ми очікуємо, що люди звертатимуться не лише до психотерапевтів, але й до мистецтва. І дуже важливо, аби зв'язок між тими, хто творить культуру, та тими, хто її споживає, налагодився», — так говорила Вікторія Амеліна влітку 2022 р. під час дискусії учасників і учасниць Українського ПЕН в Kharkiv Media.

     27 червня 2023 р. Вікторія перебувала у Краматорську разом із делегацією колумбійських журналістів та письменників. Коли вони вечеряли в ресторані у центрі міста, російські окупанти завдали ракетного удару по цій будівлі, внаслідок чого В. Амеліна отримала тяжкі поранення. Попри зусилля лікарів, 1 липня 2023 р. письменниця померла від отриманих ран в лікарні Мечникова у Дніпрі. Могила Вікторії Амеліної на 78-му полі Личаківського цвинтаря у Львові. У неї залишився 10-річний син.

     Вікторія — кавалерка ордена «За заслуги» III ступеня (2024, посмертно).

     У часописі «Критика» (№ 1-2, 2025 р.), що є у читальній залі Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, опублікована стаття польського поета і есеїста Кшиштофа Чижевського «Життя на видиху. Вікторія Амеліна», у якій описав буденні та не дуже події із життя письменниці, вбитої російською ракетою «Іскандер».