#ЦІкавинки з часопису "Локальна історія". Андрей Шептицький

 

Кожен народ має своїх велетів духа. У поляків є Іван Павло II, якого шанують, на якого спираються. Він став частиною національного духу Польщі. На його честь збудували декілька музеїв, найбільший розташований неподалік Кракова. Завжди дивувало, чому ж ми не можемо зробити такий самий музей нашому велетові духа – митрополитові Андрею? Адже його причетність до розбудови України дуже помітна, хоч часто недооцінена. «Шептицькі були великими меценатами, тож і майбутній митрополит УГКЦ продовжив у Львові предківську справу. Після інтронізації на митрополичний престол Галичини 12 січня 1901 року він активно розбудовував українську громаду, долучався до виховання молоді, жертвував на навчальні та культурні проєкти. Андрей Шептицький став добродієм і батьком для сиріт, удів, знедолених, митців, музикантів. Митрополита шанували не лише українці, а й вірмени, євреї, німці та поляки», – розповів «Локальній історії» (№ 12, 2024р.) священник УГКЦ Севастіян Дмитрух.

     Та під час радянської окупації України навіть ті, хто нещодавно говорив про велич Андрея Шептицького, писали брехню до місцевих та всесоюзних газет. Він же важко переживав наклепи і, занедужавши, помер 1 листопада 1944 р. По смерті митрополита всі його особисті речі розібрали і сховали монахи, щоб не було знищено важливий спадок.

     Після відновлення незалежности України настала хвиля національного піднесення. Тоді ж у Львові навіть організували фонд імені А. Шептицького. Насправді ж нічого не робили, щоб увічнити його пам'ять. Лише з нагоди 150-ліття від дня його народження у місті почали говорити про спорудження пам’ятника. Врешті діяльність митрополита була увічнена у граніті.

     Але щоб відкрити музей Андрея Шептицького у Львові, священник УГКЦ Севастіян Дмитрук оголошував голодування. На такі кроки довелось піти, адже місцева влада не поспішала виділяти приміщення, у якому отець хотів розмістити майже пів тисячі особистих речей митрополита. У 2018 р. музей таки зареєстрували, і незабаром він запрацював у храмі Священномученика Климентія Шептицького. А отець Севастіян його очолив.

     Про історію створення музею і про те, як розширюватимуть його діяльність ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, де на вас уже чекає часопис «Локальна історія». 

#Цікавинки з часопису "Країна". Зазим'я.

 

У центрі села Зазим’я окупаційна радянська влада встановила дерев’яний пам’ятник, а напередодні двадцятиліття жовтневого перевороту, 1936 р., – базальтовий. На його лицьовій стороні зробили напис: «Слава 99-ти чекістам-борцям за революцію, що загинули від рук зазимських бандитів-куркулів у 1920 році». Упродовж десятиліть пам’ятник був живим докором зазимцям, які наважилися дати бій радянській владі. Напис свідчив, що зайди-чекісти, які прийшли грабувати, були героями, а селяни-зазимці, які захищали свої домівки, – бандитами. 1994-го пам’ятник оновили й пом’якшили напис: «Вічна пам'ять 99-ти червоноармійцям, що загинули в боротьбі за радянську владу в 1920 році». У 2000-х напис кілька разів змінювали, востаннє після повномасштабного вторгнення: «Тут поховані 99 російських більшовицьких карателів чонівців, знищених зазимськими повстанцями-патріотами у травні 1920 р.».

     Торік керівництво зазимської ОТГ ініціювало процес ексгумації та перепоховання останків вохрівців. Однак під час пошукових робіт на початку травня цього року людських кісток не виявили. Це означає, що пам’ятник був встановлений не на похованні і мав пропагандистський характер. Нині пам’ятник демонтували.

     Часопис «Країна» (№ 9-10, 2025 р.) публікує матеріал про події, що відбувались 1920 р. у селі Зазим'я, що у Броварському районі на Київщині. Червона армія тоді вела бої з польсько-українськими військами, які наступали на Київ.

     У перших числах травня в село прибув невеликий загін червоноармійців чисельністю до 25 осіб на чолі з комісаром. Селян зібрали в центрі села на майдані. Комісар вимагав надати кінні підводи з їздовими для потреб червоної армії. Староста села, Євдоким Приходько (Хоменків), запропонував «гостям» пообідати, а тим часом селяни поховали коней в лісі та вільшині. Коли комісар зрозумів, що коней йому ніхто давати не збирається, він почав лаятися і погрожувати зброєю. Це і стало останньою краплею, яка переросла в нестримну лавину народного гніву.

     За радянської влади село Зазим'я продовжувало носити ярлик «бандитського». Попри антирелігійну пропаганду, комуністи так і не наважилися зруйнувати місцевий храм, збудований 1875 р. на кошти архієрея Павла Суботовського. Під час Другої світової війни всі найближчі села були спалені німецькими загарбниками. Село Зазим'я мінімально постраждало через те, що шкільний вчитель

німецької мови розповів німцям історію повстання 1920 р.

     Детальніше про героїзм жителів невеличкого села Зазим'я ви зможете дізнатись, завітавши до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва.

#Цікавинки з часопису "Країна". Онуфрій Сливчук (Мелимук).

 

Його прізвища достеменно не знав ніхто. Майор Української повстанської армії Іван Стебельський, який зустрівся з ним у жовтні 1938 р. в Ужгороді, називав його Буруном. Під час боїв за Хуст із чехами 14 березня 1939-го січовики звали Недобитим. Учасник визвольного руху В. Щербій у червні того ж року писав, що січовики кликали його Вуйком. А після геройської смерті – Лев'ячим Серцем. Бойові побратими знали його також як Малимука чи Мелимука і як вістуна, тобто старшого солдата, Мелимука-Мельника. Щербій твердив, що був старший булавний (сержант). І для всіх добровольців він був свій. Хлопці з Ясіні готові були присягнути, що Мелимук із діда-прадіда – ясінчук. Січовик з Ужгорода, народжений у Мукачевому, вважав, що Вуйко – з Ужгородщини. А на пряме запитання «Звідки ти?» Мелимук гарчав: «З України».

     Сливчук Онуфрій Іванович (Мелимук), народився 29.06.1908 р. в с. Жабйому (тепер селище Верховина) Косівського повіту, там і проживав, греко-католик, селянин, неодружений, лісовий працівник. Його покарав військовий суд за дезертирство. Виїхав у Карпатську Україну в листопаді 1938 р.

     Карпатська Україна в 1938–1939 рр. у короткий час викликала інтерес світової спільноти до українства, що перебувало у важких умовах окупації з боку СРСР, Польщі, Румунії та Чехословаччини. Державні чинники країн вперше за багато років почали серйозно розглядати можливість створення незалежної України. У свою чергу українці у всьому світі повірили, що нарешті буде створено Українську державу, і готові були їй самовіддано допомагати. Серед інших на підтримку Закарпаття відгукнулися і українці з земель, які окупувала Польща. Вони відповіли на створення Карпатської України численними маніфестаціями, офіційними заявами і зверненнями політичних партій. Серед них була як сільська молодь, так і українська інтеліґенція та загартовані в боях за українську ідею партійні і військові діячі. Добровольці 1938–1939 рр. були виховані зусиллями як Української греко-католицької Церкви, громадських організацій «Просвіта», «Пласт», «Луг» та ін., так і леґальних політичних партій і нелеґальної ОУН. Галичани і лемки збирали кошти для допомоги молодій державі, масово переходили чесько-польський кордон, щоб долучитися до розбудови автономії, Активізувався антипольський рух, який інколи переростав у силове протистояння з польськими правоохоронними органами. Натомість Польща розгорнула проти Карпатської України неоголошену диверсійну війну, дипломатичними шляхами і військово-політичною співпрацею підтримувала угорські претензії на Закарпаття, показувала уявну нежиттєздатність Карпатської України, перекинула на кордон додаткові військові та поліційні з’єднання. Українців, що виступали проти Польщі та аґітували на підтримку Карпатської України чи перехід на Закарпаття, а також тих, що виловлювали під час перетину кордону, ув’язнювали на терміни від 6 місяців до 7 років. Посилився нагляд за діяльністю українських громадських діячів, розширилися сфера застосування цензури і втручання в приватне життя українців. Але, як влучно зауважує польський автор Анджей Краєвський, «коли польські диверсанти підривали мости в Закарпатській Руси, лише Гітлер мав реальні причини охолоджувати шампанське».

     Радикалізм галичан інколи натикався на нерозуміння з боку

закарпатців, що зберігали елементи чехофільства і не були готові до швидкого дистанціювання від Чехословаччини та розбудови власної державности. Заважало також протистояння і політична боротьба всередині самої ОУН. Однак час показав, що спрямування галичан на будівництво незалежної держави і опора на власні сили були виправдані. Саме українці з Польщі доклалися якнайбільше до створення «Карпатської Січі». Галичани, що взяли активну участь у її створенні, загартувалися і пізніше стали основою кадрового складу Української повстанської армії. Апогеєм жертовности галичан задля Карпатської України стало збройне протистояння з чехословацькими військами 14 березня 1939 р. і військовий спротив угорській окупації краю в середині березня 1939 р. Українці з земель, які окупувала Польща, продемонстрували звитягу під час військових сутичок і зазнали найжорстокіших переслідувань і вбивств після потрапляння в полон.

     У № 15-16 часопису «Країна» за 2025 рік опублікована стаття Ю.Юзича «Пішов слідами довбушівських месників за вільну Чорногору Україну», у якій ви зможете дізнатися про славетні подвиги Онуфрія Сливчука, який власне і був одним із «Карпатської Січі».

Бабин Яр – символ вічної скорботи.

 

Ранок 29-го. «На вулицях було незвично багато народу; усі кудись діловито поспішали з речами, - описував Анатолій Кузнєцов у романі-документі "Бабин Яр». - Ті, що від'їжджають, прощалися з сусідами, обіцяли писати, доручали їм квартири, речі, ключі". Якщо залишали сусідам ключі й просили доглянути за квартирою, то сподівалися повернутися. Передчуття близької смерті в переважної більшості не було.

«На вулиці Артема вже було суцільне стовпотворіння. Люди з вузлами, з колясками, різні двоколки, підводи, - продовжував Кузнєцов. - Серед вузлів і валіз лежали хворі, гронами сиділи діточки. Немовлят іноді везли по двоє, по троє в одній колясці…»

Пекло починалося…

Саме 29–30 вересня 1941 року в урочищі Бабин Яр у Києві відбулася одна з найбільших трагедій Другої світової війни. За два дні нацисти розстріляли тут майже 34 тисячі євреїв – мирних мешканців столиці, серед яких були жінки, діти та люди похилого віку. У наступні місяці Бабин Яр став місцем масових страт ромів, військовополонених, підпільників, пацієнтів психіатричної лікарні та багатьох інших.

За результатами розслідування спеціальної державної комісії, на Нюрнберзькому процесі 1946 року загальна кількість загиблих у Бабиному Яру за німецької окупації складає близько 100 тисяч осіб різних національностей і віросповідань. Бабин Яр став символом Голокосту в Україні, символом злочинів проти людяності та страшного свідчення того, до чого може призвести ненависть і нетерпимість.

Щороку, 29 вересня, Україна та весь світ схиляють голови в пам’ять про невинних жертв. Це день скорботи, день нагадування про цінність людського життя та відповідальність за мирне майбутнє.

Пам’ятати Бабин Яр – означає не дозволити повторитися подібним трагедіям.

#Я_зараз_читаю Назар Розлуцький Українці у світі 33 правдиві історії

 

Ця книжка розповідає про видатних українців, яких знають і шанують у всьому світі, але не завжди здогадуються про їхнє українське коріння. Деякі з них були змушені покинути Україну через війну чи репресії, інші ж обрали еміграцію для реалізації своїх талантів та мрій.

«Хтось із них був українцем, у когось українцем був лише  батько або мати, у когось тільки дідусь чи бабуся. Але всі вони пам’ятали про те, що в їхніх жилах тече частка української крові» (Н.Розлуцький).

Історії, викладені автором, написані жваво, мають цікаві «гачки», які спонукають читати весь розділ. Кожна починається стислим досьє, що дає основні дати та окреслює сферу діяльності, а далі розгортається в оповідь про ключові події життя. І хоч як непросто пояснювати сучасним дітям певні особливості життя в минулому, Назару Розлуцькому вдалося розтлумачити, чому дії тих чи інших наших земляків справді мали «вау-ефект» свого часу. Тож буде цікаво почитати про принцесу Сіаму, найсильнішого чоловіка планети, видатного танцівника, борця сумо, астронавтку та інших видатних людей, яких об’єднало українське коріння. А ще, ця книга покаже, що незалежно від місця народження та життєвих обставин, справжній талант і відданість своїй справі завжди знайдуть шлях до визнання.

Ілюстрації до книги створили студенти та викладачі Харківської державної академії дизайну і мистецтв і вони гармонійно доповнюють кожну розповідь про життя знаних українців.

Отже, вперед до читання!

#Цікавинки з часопису "Локальна історія". Дев'яності.

 

Тема одного з номерів часопису «Локальна історія» за 2025 рік, а саме № 3-4, «Дев’яності». Ці роки ми переважно пригадуємо дещо рафіновано: із ностальгією за «Територією А» та «Альфом», з іронією про час, коли фактично всі українці були мільйонерами, а інколи навіть з гордістю, що ми пішли іншим державотворним шляхом, ніж більшість пострадянських країн.

     У такому ностальгійному вайбі губиться безліч втрачених Україною можливостей: це і відсутність шокової терапії в економіці на кшталт польської, і втрата ядерного озброєння, і проблема російської військової присутности у Криму. На цьому тлі відкладену більш як на два десятиліття люстрацію спокусливо наректи «надто дріб’язковою» та і врешті здійсненою після Революції Гідности справою. Однак, зводячи люстрацію до кількости чиновників доби Януковича у сміттєвих баках, ми втрачаємо глибину цього поняття.

     В основі люстрації лежить правовий і моральний принципи

несумісности участи в репресивному апараті та компартійній верхівці з правом формувати нову державу. І це не лише справедливо, а й логічно: яку вільну й демократичну Україну може збудувати той, хто ще вчора її щосили гнобив? А те, що старі комуністи за часів незалежности не лише спочивали на лаврах, доводить досвідчений номенклатурник В. Фокін. Його, із якогось дива, 2020-го ввели до Тристоронньої контактної групи щодо Донбасу. Фокін так і не побачив росіян на Донбасі, зате тамтешніх бойовиків охрестив повстанцями й наполягав на амністії для них.

     Відомо, що сова Мінерви – символ мудрости та проникливости – злітає тоді, коли спадає сутінок – так 1820-го виснував Г. Гегель, розмірковуючи над появою філософії. Отож українська «сова Мінерви» злетіла лише в сутінку, до якого допровадила російсько-українська війна. Але, як підсумовує у вступній статті головний редактор «Локальної історії» Віталій Ляска, біда, що цей запізнілий лет аж надто летаргійний…

     Ви матимете змогу стати учасником розмови з письменником, політиком та дипломатом Юрієм Щербаком, а також популярним нині письменником Артемом Чехом. Про політичну сферу та найцікавіші її явища того часу розповість медіаексперт та комунікаційник, а нині співавтор та ведучий YouTube-проєкту «Довга війна» Олексій Ковжун.

    Також ви зможете дізнатись про цікаві епізоди з життя дисидента та політв’язня радянських часів Богдана Гориня; про те, як голосувала країна, яку мало хто знав і якою ніхто не вмів керувати; про грошову реформу 1996 року і запровадження національної валюти; про еволюцію базарної культури в Україні; про російську експансію у медіа, освіті та низці сфер суспільного життя, що тривала з мовчазної згоди проросійськи налаштованих політиків, та про те, як українськомовні медіа протистояли русифікації; про сакралізовану і водночас табуйовану моду 1990-их; про розмаїття товарів у магазинах та кіосках, чого не було за радянщини; про свободолюбство, що вирувало у 1990-тих на Галичині; про період духовного відродження у релігійному житті України; про вибух альтернативних лікувальних практик; про українську трудову міграцію 1990-тих; про повернення до своїх домівок кримських татар та ще дуже багато іншого.

     Тож запрошуємо Вас, шановні читачі, до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, щоб долучитися до перегляду цікавезного номеру часопису «Локальна історія».

 

#Цікавинки з часопису "Дзвін". Олександр Карпенко.

 

     Український письменник, журналіст, публіцист, українознавець, громадський діяч, мандрівник, волонтер, член Національної спілки письменників України Олександр Федорович Карпенко народився 1 січня 1955.

     З 1959 року його родина проживала у Кагарлицькому районі на Київщині.

     У 1976 р. закінчив Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова, українське відділення філологічного факультету.

     1976—1977 — вчителював у Маківській восьмирічній школі Рокитнянського району Київської області.

     1977—1979 — служив у Збройних Силах рядовим солдатом.

     Далі О. Карпенко працював кореспондентом районної газети в Кагарлицькому районі, органах управління цього району. Ініціатор та організатор фестивалів народної творчості Наддніпрянщини «Червона калина», «Калиновий віночок». Автор сценарію і режисер першого на Київщині Свята Незалежності (16 липня 1991 року), під час якого було піднято синьо-жовтий прапор та виконано пісню «Ще не вмерли України ні слава, ні воля…». Ініціатор і координатор встановлення пам'ятника Т.Шевченка в м. Кагарлик.

     В 1992 р. закінчив Київський інститут політології та соціального управління, відділення журналістики.

     1993 — заснував Регіональну телерадіокомпанію «ТБ Кагарлик».

     2016 — заступник голови Міжнародної громадської організації українців «Четверта хвиля».

     Впродовж 18 років (1999 – 2017) Олександр Федорович був спочатку головним редактором опозиційної газети «Грані», а потім одним із редакторів газети «Сільські вісті».

     Він — автор близько двох тисяч публікацій на соціально-економічну та політичну тематику в газетах «Сільські вісті» та «Грані». Протягом останніх тридцяти років на сторінках регіональних та всеукраїнських видань порушує найгостріші проблеми українського суспільства. Одна з них — українська еміграція. Аби систематизувати та поглибити свої дослідження, Олександр Карпенко заснував проєкт "Українці — від океану до океану", який був підтриманий більшістю українських громад за кордоном. Метою проєкту є дослідження українського духовного простору в світі. В своїх художніх та публіцистичних творах автор проводить ідею культурної та духовної єдності світового українства. За результатами його пошуків та мандрів вийшли книжки "Українці від моря до моря", "Щастя на краю світу", "2013-2015.На межі", "Верба в пустелі", а також збірка романтичних оповідань "Колесо Часу", написаних під враженням поїздок на війну, спілкування із бійцями ЗСУ.

     В № 4 часопису «Дзвін» за 2025 р. в рубриці «За столом новеліста» опубліковано декілька нових оповідань Олександра Карпенка. Тож запрошуємо Вас до читальної зали Волинської обласної бібліотеки для юнацтва, аби познайомитись з новинками.