Як бачимо, заповітна мрія геніального
фантаста Рея Бредбері починає набувати цілком реальних обрисів. Щоправда, на
його думку, це мало би статися уже давно, якби «люди не наробили безліч дурниць: придумали костюми для собак, посаду рекламного менеджера
і штуки на кшталт iPhone, не отримавши взамін нічого, окрім оскоми. А ось якби ми розвивали науку,
освоювали Місяць, Марс, Венеру… Хто зна, якими б ми були тоді? Людству дали
можливість ширяти у космічному просторі, а воно хоче займатися споживанням: пити пиво та дивитися серіали».
Так,
письменник, 100-ий день народження котрого, без перебільшення, вшановуватиме
усе добірне інтелектуальне та культурне товариство світу 22-го серпня, був
прихильником прогресу лише в глобальному
масштабі і аж ніяк не вітав міщанський підхід до справ та вузьке мислення. Будь
які технічні нововведення, окрім космічних кораблів, викликали у нього паніку.
Він ненавидів автомобілі, вважаючи їх жахливою зброєю нашого часу. На його
думку, вони забирають куди більше життів, аніж війна. Таку реакцію на цей засіб
пересування викликала давня аварія, свідком котрої був Бредбері. На його очах в
результаті ДТП загинуло шестеро людей і оговтатися від шоку він не міг дуже
довго. За кермо автомобіля він так і не сів до кінця свого життя. Літаків, до
речі, теж уникав. Надавав перевагу потягам та автобусам, а в Європу подорожував
пароплавом.
Навіть
в комп’ютерний вік письменник користувався виключно друкарською машинкою і
вперто не визнавав переваг інтернету. Адже зв’язатися та поговорити з рідними
можна по звичайному телефону, а інформацію почерпнути з книг. Останні були для
нього цілим світом – його родиною, його коханими, його стихією. Усім, чого
досяг у житті, Бредбері завдячував саме книгам. Адже після закінчення школи у
1938-му році у нього не знайшлося грошей для вступу до коледжу і він,
щонайменше три рази на тиждень, ходив до бібліотеки, де самотужки набирався
мудрості. За словами самого Бредбері, він ніколи не розумів призначення таких
закладів, як університет: кому вони потрібні, коли
на світі існують їх величності БІБЛІОТЕКИ? Згодом він напише про це у статті
під промовистою назвою «Як замість коледжу я закінчив бібліотеки, або Думки
підлітка, котрий побував на Місяці у 1939-му»:
«Я
жив у бібліотеці, де мене оточували найкращі в світі кохані, і це були книги.
Редьярд Кіплінг любив мене, Чарльз Діккенс любив мене, Герберт Велз любив мене,
Жюль Верн любив мене – ці коханці змінювали моє життя, вони пронизували мене
своєю мудрістю наскрізь. Коли ти входив до бібліотеки, ти потрапляв у загадкову
атмосферу: ти вдихав її, ти плавав у ній. Ти
ставав письменником, плаваючи серед бібліотеки і крізь тебе проходили вібрації
- вони залишалися в тобі назавше. Я не думав про те, як мало я умію. Я був так
захоплений любов’ю до книг на полицях, що просто
не було коли думати про власну недосконалість… У чому сила любові? Любов
заставляє тебе звучати навіть після того, як закінчилась музика. Ось чому так
важливо бути у стані постійної закоханості у будь-що. В моєму випадку – в
бібліотеку, в книги, в письменництво».
Свою найвідомішу річ – антиутопію «451 градус
за Фаренгейтом» Бредбері теж створив у звичайній публічній бібліотеці
Лос-Анджелеса усього за дев’ять днів на друкарській машинці, котру взяв тоді напрокат.
Один час роботи на ній коштував 20 центів. Бредбері заплатив тоді 9 доларів 80
центів за можливість надрукувати повість «Пожежник», котра, після нечисленних
змін, й послужила основою для цього роману. Брак коштів не дозволяв йому
безглуздо марнувати час, чекаючи натхнення – він працював, як одержимий, і, в
результаті, народився справжній шедевр. Роман про майбутнє, в котрому
тоталітарне суспільство оголосило книжки поза законом, а головний герой твору
заробляє собі на життя, спалюючи нечисленні їх залишки. Цю історію розуміють
здебільшого як звинувачувальний вирок державній цензурі, хоча сам автор вкладав
у неї зовсім інший сенс. Навіть єдиний раз у своєму житті брудно вилаявся
публічно – на зустрічі з підлітками, котрі мали нахабство, зовсім не дослухаючись
до нього та постійно перебиваючи, розповідати йому – що він мав на меті сказати своїм твором людству.
Сам Бредбері з цього приводу зазначав: «Турбувала мене не свобода, а люди, яких
телебачення перетворює на ідіотів. «451 градус за Фаренгейтом» не про цензуру,
він про недолугий вплив популярної культури через ТБ та новини, про
розповсюдження величезних екранів та бомбардування «фактиками». Усі програми на
телебаченні не дають тобі нічого окрім цих «фактиків». Вони скажуть вам, коли
Наполеон народився, але не скажуть, ким він був насправді».
Щодо
назви цього твору теж не все так просто. 451 градус за Цельсієм – саме така
температура горіння паперу, але його єдиний і незмінний редактор Дон Конгдон,
котрому Бредбері й присвятив цю річ, допустився помилки, котру вирішили не
виправляти. Роман став шалено популярним відразу, як тільки потрапив до читача.
І сталося це теж досить нетривіально.
Бредбері саме перебував в Ірландії, де на
запрошення режисера Джона Х’юстона працював над сценарієм художнього фільму
«Мобі Дік» (потім він опише той період свого життя у автобіографічному романі «Зелені тіні, білий
кит»), коли одного вечора до нього
зателефонував такий собі пан Гю Гефнер: «Моє ім’я вам нічого не скаже, містере
Бредбері, але мене зацікавив ваш твір і я хотів би надрукувати його в
найближчому номері мого нового журналу. Плачу вам 500 доларів», - на що
Бредбері відразу дав згоду. Він навіть не поцікавився назвою того часопису та
цільовою аудиторією – був радий тоді буд-якому заробітку.
У грудні 1953-го року побачив світ перший
номер журналу «Playboy» тиражем 70000 примірників зі спокусливою Мерилін Монро на обкладинці. По
мережі гуляє інформація, що саме у ньому надрукований початок знаменитого
роману Рея Бредбері «451 градус за Фаренгейтом», проте, це не так. Сам Гефнер
дуже сумнівався, що вийде другий випуск журналу: але він ризикнув і вклав у
нього майже всі кошти, які мав. В березні 54-го, за не менш спокусливою
обкладинкою «Playboy» якраз і були оті літературні
сторінки, які вознесли Бредбері на самісіньку вершину фантастичного Олімпу, з
котрої він уже не сходив. У випуску квітневого та травневого номерів у Гефнера
уже не було жодних сумнівів – продовження роману чекала не тільки цільова,
тобто чоловіча, аудиторія. Примірники тих випусків розкупали, немов гарячі
пиріжки усі – від домашніх господарок до бізнесменів. Гефнер не помилився, зробивши ставку на
Бредбері – 500 доларів, котрі він заплатив тоді молодому та не вельми
розкрученому автору, обернулися для нього мільйонними прибутками, зробивши
журнал неймовірно популярним не тільки у США. До слова, після Бредбері не
цуралися «Playboy»
Володимир Набоков, Джон Чівер, Курт Воннегут, Том Кленсі, Джон Апдайк та
інші знані майстри красного слова та захоплюючого сюжету. Воістину, золоті часи
– тоді, в 50-ті, «Playboy» купували не тільки заради розваги і у ньому були літературні сторінки, та
ще й які сторінки…
Після тієї доленосної публікації до
молодого письменника прийшла справжня слава, злива премій та нагород, що
супроводжували його потім протягом усього життя. Погодьтеся, що 9 доларів 80 центів, заплачених за оренду
друкарської машинки у підвалі лос-анджельської
публічної бібліотеки, виявилися непоганим вкладенням капіталу,
перетворившись згодом на десятки мільйонів доларів. А того, далекого 54-го року, свій успіх розділив
він з людиною, котра чи не єдина вірила
у нього беззаперечно та підтримувала у всьому. Власне, завдяки їй Бредбері і
отримав змогу повністю віддатися творчому процесу, не думаючи про суєтне та не
обтяжуючись турботами про хліб насущний.
Маргарет Макклюр… Рей познайомився з нею у книжковому магазині,
де працювала тоді ця молода панна. Втім, усі дівчата, до котрих він будь-коли
відчував симпатію, були або вчительками англійської літератури, або
продавчинями у книгарнях, або бібліотекарками. З ними у нього завжди були
спільні теми для розмов, бо вони, як і він, обожнювали книги та солодкий процес
читання. Але запросити на перше справжнє романтичне побачення у свої 26 він
наважився тільки Меггі, яку тільки так, ласкаво і з ніжністю, називатиме до
кінця її та своїх днів…
Той
квітневий день 1946-го року нічим особливим не відрізнявся від інших весняних
днів у Каліфорнії, коли молодий Бредбері зайшов у «Fowler Brothers Bookstore» - найстарішу книгарню в
Лос-Анджелесі. Вона відкрилася у 1888-му році і проіснувала до 1994-го, тобто
понад сто років. В середині двадцятого століття цей магазин приваблював усіх
книголюбів міста. Маргарет Макклюр працювала у цій завше велелюдній місцині
помічницею продавця: допомагала відвідувачам вибирати книги і слідкувала, аби
котрийсь з покупців, захопившись, не прихопив з собою примірник, забувши
розплатитися за нього. В той день її увагу привернув до себе чоловік в пальті з
великими кишенями, в котрих легко можна заховати книгу. До того ж, у нього ще й
була величезна валіза і він викликав підозру тим, що попрямував до стелажів в
глибині залу – мав вигляд типового крадія книг. «Вам потрібна допомога?» -
ввічливо поцікавилася міс Макклюр. «О так, звісно, я шукаю збірник, в котрому
надруковане моє оповідання. Мене звати Рей Бредбері, не чули про такого?
Можливо, ми б могли десь випити кави та поговорити про літературу?» Найбільше
своїм зухвальством був вражений він сам, бо, зазвичай, був доволі сором’язливим
з незнайомими дівчатами, але, як згадував пізніше: «Коли в книжковому магазині
я зустрів Меггі, я вмить зрозумів, що зустрів себе. І коли ми заговорили, я
усвідомив, що говорю сам з собою». Пити з ним каву Мег тоді не пішла, але той
збірник, коли дивний чоловік, врешті, покинув книгарню, таки розшукала,
прочитала оповідання і… воно справило на неї неабияке враження. Коли суб’єкт в
пальті завітав до магазину братів Фаулер знову, вона погодилася на побачення з
ним.
Трохи
більше, ніж за рік зустрічей, Маргарет Макклюр стала місіс Бредбері. Рей
почувався тоді найщасливішою людиною у світі, хоча усі, хто їх знав, намагалися
відговорити її від необачного кроку: «Навіщо тобі отой невдаха, Мег?»; «Тобі
доведеться тягнути його на собі усе життя: своїми убогими оповіданнями він не
заробить і ламаного гроша»; «Хіба це нормально для здорового чоловіка – днями
не відходити від друкарської машинки, щоб потім спалити усе написане? Не роби
дурниць, Мег…».
Він і справді одного разу влаштував грандіозне
багаття у себе на подвір’ї. Знищив у ньому усі свої слабкі та, на його думку,
невдалі оповідання. «Спалив два мільйони слів», - сумно говорив він опісля.
Найсуворішим критиком Рея Бредбері завжди був він сам. Та й писати колись став
лише тому, що родина його була незаможною і дванадцятирічному Рею батьки не
змогли купити другу частину книги Е. Берроуза «Великий воїн Марса», отож, він
вирішив сам придумати її продовження. Шкода, що нині це творіння майбутнього
генія прочитати неможливо, бо цікаво було би дізнатися його бачення подальших
пригод персонажів книги Берроуза. Чи не згоріло й воно у тому самокритичному
вогнищі? Але саме після цієї своєї першої «проби пера» він утвердився в думці,
що хоче бути письменником. З тих пір кожен його ранок починався з бодай
маленького оповіданнячка. І так десять років, поки одного разу він таки не
зрозумів, що у нього вийшло щось путнє. Йому було тоді 22 і він згадує про це
так: «Я сидів тоді за машинкою і у
мене сльози потекли з очей, бо я відчув, що, нарешті, написав перше хороше
оповідання… Це після десяти років творчості. Ось саме від тієї пори я став
писати добре». Оповідання називалося «Озеро»
і нині воно екранізоване.
Так
що на момент знайомства з майбутньою дружиною він не був уже аж таким невдахою. Він навіть почав
заробляти на прожиття своїми творами і покинув роботу в газетному кіоску. Так,
після закінчення середньої школи юнак вимушений був чотири роки сидіти на розі
вулиць Лос-Анджелеса та продавати там газети, а на часом глузливі запитання
колишніх однокашників: «Чим ти тут займаєшся, Рею?», - відповідав завше з
гідністю та незмінною упевненістю: «Стаю письменником». Жив тоді у жорсткому
режимі: вранці – коротеньке оповідання;
потім – робота; ввечері – бібліотека. Власне, за його ж словами, працював він у
своєму житті всього лише чотири роки, поки торгував газетами, а далі просто
насолоджувався отим життям, бо творчість вважав не роботою, а щастям. Так само,
як і зустріч з Меггі… Тоді усі навкруги вважали, що Рей витягнув щасливий білет
і співчували Мег.
Маргарет
Макклюр та Рей Бредбері – у пуританському суспільстві тодішньої Америки союз
цієї парочки видавався справжнісіньким мезальянсом. Адже сам Самюель Сідні
МакКлюр – засновник журналу
«МакКлюр», того самого, в котрому Вільям
Сідні Портер надрукував оповідання під псевдонімом О’Генрі, - був прадідом Маргарет.
Ну, а батьком Меггі був Лонал Макклюр, відомий у Лос-Анджелесі ресторатор. Під
час Першої світової війни він служив шеф-кухарем у самого генерала Першинга,
котрий командував Американським експедиційним корпусом у Європі. Маргарет
отримала чудову освіту; вона розмовляла французькою, італійською та німецькою.
І працювала вона в книгарні тільки тому, що хотіла мати свій заробіток та не
залежати від батька, для котрого завжди була світлом у віконці та єдиною
утіхою. В магазин братів Фаулер її привела любов до книг та читання. Ця любов і
поєднала її, правнучку успішного ірландсько-американського видавця з нащадком
спаленої на вогнищі у 1692 році під час процесу над салемськими відьмами Мері
Бредбері. Хоча факт родинних зв’язків з вищезгаданою пані
був вельми сумнівним, все ж, сам Рей свято вірив у сімейну легенду. Варто
лишень зауважити, що, насправді, жертв того сумнозвісного процесу не спалювали
на вогнищі, а стратили через повішення. До того ж, самій Мері Бредбері якимось дивом
вдалося уникнути кари – вочевидь, була-таки відьмоюJ.
Та,
у будь якому випадку, статечного містера Макклюр зовсім не тішила перспектива
шлюбу улюбленої доньки з хлопцем з такої непевної родини, котра не змогла
навіть оплатити йому навчання у якомусь, бодай і непрестижному, але коледжі. Та
що там коледж, у тих Бредбері й остання миша в коморі від злиднів повісилася,
бо не спромоглися навіть пристойного одягу справити синові на шкільний
випускний. Рей, і справді, вимушений був, згораючи від сорому, одягнути тоді на
себе костюм давно покійного дядечка, котрий загинув під час вуличної стрілянини ще за хвацьких
часів Великої депресії і матері довелося акуратно заштопати дірочки від
численних куль на піджаку…
Але
вдіяти Лонал Макклюр не міг нічого. На дворі було двадцяте століття і, до того
ж, ці двоє палко кохали одне одного. «Меггі, я збираюся на Марс і на Місяць.
Хочеш зі мною?» - таким чином Рей зробив Маргарет пропозицію руки і серця. «І
вона відповіла: «Так» . Це було найкраще «так» у
моєму житті», - розповідатиме згодом Бредбері своїм донечкам.
Парочка
побралася без особливого шуму і Меггі одразу звільнила чоловіка від будь-яких
домашніх турбот. Згодом вона повністю взяла на себе виховання дітей, їхніх
чотирьох доньок, котрі з’явилися одна по одній. І саме Меггі водила сімейний автомобіль,
бо, пори усю нелюбов Бредбері до цього виду транспорту, в Америці без нього
важко обійтися. До того ж, вона ще й змушена була працювати (брати гроші у
батьків, котрі намагалися допомогти улюбленій донечці, Маргарет відмовилася
навідріз) і в перші роки їхнього шлюбу левова частка доходу родини залежала від
її заробітку, але вона не ремствувала і ніколи не дорікала чоловіку.
У Рея був лише один обов’язок – писати. Свої
«Марсіанські хроніки» у 1950-му він присвячує їй. Цей роман був уже серйозною
заявкою: про Бредбері заговорили і татусь Макклюр з подивом помітив, що манірні
каліфорнійські кумасі тепер замість зітхань «як там ваша бідолашна Маргарет», з
приязною усмішкою просили при нагоді «передати найщиріші вітання нашій
шанованій місіс Бредбері»; а приятелі, потискаючи йому руку, не втомлювались
зауважувати «а він тямовитий хлопець, той Бредбері – Мег таки зробила правильний вибір…». Тоді він
приніс своїй Меггі перші великі гонорари, два чеки: один на 1500 доларів за
«Марсіанські хроніки», а другий на 750 за збірку оповідань «Лід і полум’я» і
вона напівжартома сказала: «Ну все, тепер
годувальник – ти». Але по-справжньому це сталося лише після виходу в світ
роману «451 градус за Фаренгейтом». Тоді тільки Маргарет змогла покинути
роботу, а Рей, котрий колись був здатен витратити останні гроші на морозиво,
став дуже практичним та відповідальним – після народження четвертої доньки він
придбав для родини великий будинок, у котрому йому так гарно писалося до кінця
його довгого та плодотворного життя.
Я майже нічого не розповіла тут про родину
майбутнього Маестро жанру фентезі, про ту атмосферу, в котрій він формувався,
на що то на кого, можливо, ображався та кого найбільше обожнював…. Цей допис
можна продовжити, певно, до безконечності, бо, хіба не заслуговує, приміром,
окремої розповіді робота Бредбері на радіо? А фільми за його творами? Але я
розумію, що осягнути неосяжне просто неможливо. Моєю метою було пробудити бодай
чийсь інтерес до творчості цього геніального письменника, вийти за рамки
інформації про нього у вікіпедії та, хоча б трішки, розкрити характер цієї
людини, і, зрештою, занурити вас у гарну історію справжнього невигаданого
кохання, а ще… продовжити життя Рею Бредбері. Адже сам він завжди щиро вважав,
що продовжує свій вік, бо постійно щось вигадує та пише; і, читаючи його книги,
згадуючи його, кожен здатен воскресити його бодай на мить навіть опісля його
фізичної смерті.
Гадаю,
ви самі тепер здатні продовжити життя
цьому геніальному нащадку чарівниці, якщо захочете. Тим більше, що його книги,
безумовно, варті того, аби бути прочитаними ще далеко не одним поколінням
вдячних любителів не тільки жанру фентезі, але й просто хорошої літератури.
А
закінчити цей допис я хочу, все ж, марсіанською темою, з якої й почала і
процитувати бажання Бредбері, котре він озвучив за три роки до своєї смерті:
«Я хочу, щоб мене поховали на Марсі. Я не хочу
бути першою людиною, котра потрапить туди – уже пізно. Але я хочу бути першим
покійником, котрий добереться до Марса».
Рей
Бредбері прожив майже 92 роки. Він помер 5-го червня 2012-го року та похований на кладовищі в Лос-Анджелесі – місті, в котрому прожив
заледве не усе своє свідоме життя. Але, можливо, коли-небудь його прах дійсно
перепоховають на Червоній планеті, у бляшанці з-під капустяного супу, як любив
він говорити жартомаJ
І,
насамкінець, трішки гарної музики від одного з моїх улюблених гуртів – «a-ha» з Норвегії. Вона здалася мені
доречною, принаймні, космічна тема там відстежується чітко. Вмикаємо уяву - і ми уже на Марсі. І, взагалі, якщо на Землі
сумно та немає поряд жодного дружнього обличчя чи рідної душі, то там, в
таємничому космічному Небі все здасться зовсім інакшим – головне, наважитися
відпустити усе несуттєве та скороминуще, озброїтися знаннями з мудрих книг і
дозволити собі захоплюючу зоряну мандрівку… бажано, все ж, не у бляшанці з-під
капустяного супуJ
Немає коментарів:
Дописати коментар