до 155 річниці від дня народження
духовного лідера українського народу
"Був він великим
сином Вселенської Католицької Церкви. Великим Українцем, вченим,
мистецтвознавцем, покірним богомольцем і Митрополитом, рівного якому нелегко
знайти не лише в нашій історії, але й загалом в останньому столітті нашої
Церкви. В кожній ділянці чинний і письмом, і словом, і ділом, буквально до
останнього віддиху життя. Словом, був він честю і окрасою нашої Церкви і
Народу".
(Із Прощального слова
Патріярха Йосифа (Сліпого), виголошеного на похороні Слуги Божого Митрополита
Андрея Шептицького, Львів,
5 листопада 1944 р.)
Про Андрея
Шептицького один із священнослужителів сказав, що цю неймовірно велику постать не може
проминути мовчанкою ні приятель, ні ворог, ні убогий, ні багатий, ні політик,
ні аполітичний тип, ні релігійна, ні безрелігійна людина, ні науковець, ні
неписьменний; ніхто не може і не сміє. Такі
люди дорогі для нації і складають її золотий запас.
Свій шлях Андрей Шептицький обрав свідомо. Прагнув
скромним пастирем-ченцем служити Богові та людям. Та Господу цього було замало,
вимагав від нього ще більших і масштабніших діянь, а тому обрав і покликав
цього шляхетного серцем та сильного духом чоловіка, в суворий час перемін і
непевності, в час занепаду, страшних випробовувань та страждань, що випали на
долю нашої нації, щоби він став її духовним Батьком та Провідником.
Андрей
народився 29 липня 1865 року в мальовничому селі Прилбичі, що на Яворівщині біля
Львова, в графській сім’ї Івана та Софії Шептицьких. При хрещенні його назвали
Романом Марією Александром. Батько його походив із древнього лицарського роду
Сасів, що отримав своє шляхетство від самого Данила Галицького за особливі
заслуги перед князівством. Щоправда, ще у XVII-XVIII століттях рід цей через
шлюби з поляками геть сполонізувався.
Коли Романові було 11 років, батьки
поїхали до Львова, щоби бути на страсних відправах перед Великоднем, аж раптом хлопець
виявив бажання й собі посповідатися. Про ту важливу подію залишився лист матері
Шептицького Софії до своєї приятельки.
«Якщо можна
уявити собі ангела в повному блиску непорочності та святості, що приступив до
Свойого Господа – то це то хлоп’я, котре
Господь запалив особливою любов’ю до Себе.
Відчуваю, що це дитя Бог хоче мати Своїм, в який спосіб, не знаю...». Тоді матір
ще не усвідомлювала, що напророчила долю сина. Та її серце відчувало…
Гімназійну освіту Роман розпочав із
десяти років у батьківському домі, а іспити складав у Львівській гімназії імені
Франца Йосифа. З відзнакою закінчив чотири класи, а згодом батьки відвезли його
в Краків, у гімназію св. Анни, яку закінчив 1883 року, теж із відзнакою.
Роман виявляє бажання піти на однорічну
службу до війська, яку мав відбувати при першому полку драгунів, що був
приставлений до уланів у Кракові. Він вважав це обов’язком справжнього чоловіка,
адже військова служба дисциплінує, розвиває фізично, дає певні знання і навики
до оборони. Прослуживши лише кілька місяців, він під час Різдва захворів на
скарлатину. Хвороба дала ускладнення – хронічне запалення суглобів, через що
його звільнили з війська.
1884 року юнак вступає на правничий
факультет Краківського університету, а третього семестру переїжджає до Бреслава
(тепер Вроцлав), де відвідує лекції з філософії, славістики й теології. 1887
року закінчив студіювати право в Кракові, отримавши ступінь доктора права.
Протягом студентських років Роман
переконував батьків дозволити йому вступити до монастиря, але вони вперто
відмовляли. У квітні 1886 року він поїхав до Риму. Батьки гадали, що в цій
подорожі хлопець розвіється і перестане думати про чернецтво, адже на нього
чекала гарна кар’єра, дівчина-шляхтянка, яка його кохала...
У Римі за допомогою знайомих Кардиналів
Роман потрапив на аудієнцію до Папи Лева XIII, якому хлопець повідомив про свій
намір вступити до монастиря Василіянського Чину. Папа, обійнявши його,
промовив: «Мій сину, вибирай найліпшу частину, яка не відбереться від тебе...»
Наступного року Роман знову виїхав до Італії, перебував
у Неаполі, Монте Касіно, Помпеї, звідки привіз цінні полотна та ікони, які
згодом складатимуть музейну збірку. Під час другої
аудієнції, Папа благословив його намір вступити до монастиря.
Повернувшись додому,
Роман заявив батькам про остаточне рішення –вступити до монастиря. Батькам
важко було змиритися з тим, що їхній син, з яким було пов’язано стільки
сподівань, має покинути світське життя. Привабливий високий хлопець із
глибокими очима та благородним обличчям міг одружитися, мати дітей, продовжити
славний рід Шептицьких... Але саме тоді хтось із священиків, духівників
переконав їх в тому, що рішення Романа – це воля Божа та його покликання.
28 травня 1888 року Роман вирушав до
монастиря у Добромиль, де провадив суворо аскетичне життя і проявив себе дуже
смиренним, скромним, побожним, сумлінним та відповідальним. Через рік Андрей
Шептицький виїхав до Кракова на богословські студії, де окрім філософії та
богослов’я, опанував грецьку та латинську мови, закінчивши їх зі ступенем
доктора. 1895 року його призначили заступником настоятеля і бібліотекарем,
обрали магістром послушників. Його духовне зростання було дуже швидким і через
рік о. Андрея призначають на посаду ігумена монастиря св. Онуфрія у Львові. Це
дало йому багато можливостей проявити не тільки в церковних, а й у мирських
важливих справах. Слава про чудового проповідника ширилася у найвіддаленіші
куточки Львівщини. Люди приходили здалека, щоб лише послухати та подивитися на нього. Дивовижне світло
випромінювали його глибокі мудрі очі, які дивилися в душу кожному.
Відразу після смерті Митрополита Юліяна
Куїловського, Андрея Шептицького призначили на його місце. Тоді владика Андрей
виїхав із прочанами до Рима й побував на аудієнції у Папи, на якій Святіший
повідомив його про номінацію і поблагословив. Канонічний процес з номінантом
відбувся у каплиці папського нунція, де Шептицький склав присягу на вірність
Папі. Окрему присягу склав цісареві Францові Йосифові 17 грудня 1900 року.
Отож, його офіційно визнано Архієпископом, Митрополитом Галицьким.
Святкова інтронізація відбулася 17
січня 1901 року в соборі св. Юра. Протягом
всього періоду перебування на престолі, діяльність Митрополита була
багатогранною і різноманітною.
Україну
він називав «Рідною Хатою» і вважав, що «Рідна Хата не повстане, що не буде
українського моноліту, коли українці-самостійники не зможуть, всупереч усім
різницям, які їх ділять, завести поміж собою якнайбільшу єдність. Тієї єдності Україні треба, і ця потреба накладає на
нас усіх обов’язки, від виконання яких залежить ціла будучність Батьківщини.
Якщо хочемо всенаціональної Хати хотінням глибоким і щирим, якщо та воля не є
тільки фразою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діяннями, і те діяння мусить
вести до єдності».
За своє життя Андрей Шептицький пережив 9 влад. І йому
вдавалося проводити таке церковне життя, яке допомагало виховувати в своїх
вірних почуття патріотизму, національної свідомості. В його житті було багато
моментів, коли доводилося вибирати не між добром і злом, а між більшим чи
меншим злом.
Під час першої світової війни він став поборником
права українського народу за власну державу, відстоював право України на
державну незалежність, але його сподівання не збулися.
В
складний період 20-х років, польська влада побоювалась його авторитетного
впливу на маси, встановила за ним нагляд, тому певний час він перебував під
домашнім арештом. Це був час непевності, але й
великих сподівань. Бог давав Україні шанс здобути незалежність.
Він мріяв про єдність всієї України, тому щиро
вітав об’єднання УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. З позицій християнської моралі,
яка ґрунтувалася на визнанні рівності всіх перед богом, митрополит Шептицький
не визнавав ні класової ненависті, ні класової боротьби, як не визнавав і
ненависті до інших націй чи рас.
У 30-их роках минулого століття Шептицький засудив
голодомор 1932-1933 рр. як геноцид проти українського народу. Для голодуючих
було організовано збирання коштів, продуктів, одягу, однак Радянський Союз
категорично відмовився від цього.
17 вересня
1939 року радянські війська перейшли польсько-радянський кордон і окупували
Галичину, тоді за лічені дні були ліквідовані духовні семінарії, монастирі,
католицькі видавництва, школи... Саме тоді розпочинаються репресії та терор не
тільки проти Української Греко-Католицької Церкви, а й проти цілого
українського народу. Митрополит видає ряд пастирських послань до духовенства, в
яких закликає ширити Євангелії поміж людьми, пише звернення до української
молоді, де просить їх бути правдивими християнами, до жінок-матерів, які мусять
подбати про те, щоби виховати своїх дітей у християнському дусі.
30 червня 1941 року митрополит урочисто благословив
проголошену Степаном Бандерою Українську самостійну державу. 1 липня з балкона
своєї резиденції на території собору св. Юра гаряче вітав вермахт Німеччини як
визволителя від більшовицького терору, з тим були
пов’язані надії позбутися цієї влади і знову мати свою незалежну державу.
Але невдовзі всі ілюзії були розбиті вщент. Нова
влада виявилася жорстокішою та жахливішою від радянської. На його думку,
заборона релігійної свободи і нав’язування атеїзму радянської влади не були
таким страшним лихом, як вбивство людей і винищування євреїв німецькою владою. Надії
українського народу на відновлення своєї незалежності не здійснилися, адже самостійна
Україна не була потрібна ні Сталіну, ні Гітлеру.
Митрополит особисто надав притулок 150 єврейським
дітям і 15 рабинам. Німецьке керівництво збиралося піддати Шептицького
арештові, а гестапівці вчинили в соборі святого Юра трус тоді, коли там ішло
богослужіння. Шукаючи євреїв, вони відкривали навіть гробниці, що знаходились у
цьому славетному храмі. 14 серпня 1944 року 2000
дітей було таємно вивезено до різних монастирів. Їх переховували у криптах, у
монастирських школах, сиротинцях Львова та околиць, їм було видано фальшиві
посвідчення про охрещення.
Рабин Давид Кагане залишив особливі
спогади, сповнені теплоти і щирої прихильності: «Моя зустріч із митрополитом
Шептицьким повернула мені силу все пережити і дивитися в майбутнє з вірою, що
добра воля завжди тріумфує над злом... Коли я кажу, що Андрей Шептицький був
святий, я не перебільшую. Я – офіцер летунства, рабин, доктор філософії та
теології. Я знаю, що якості, які творять правдивого святого, такі рідкі, що
майже не існують. Але граф Шептицький мав їх усі».
Шептицький чимало зробив для розвитку української
культури, дбав про те, щоби зберегти якнайбільше
пам’яток нашої цінної старовини. Створення Національного музею було великим
поступом у нашій культурі. Його фонди сьогодні є одними з найбільших у світі, а
збережені старовинні сакральні пам’ятки виявилися найкращими взірцями не тільки
українського, а й світового мистецтва.
Митрополит Андрей не відокремлював
служіння Богові і служіння своєму народу. 1906 року він організував першу в Україні
прощу до Святої Землі – Єрусалима, в якій брало участь понад 500 чоловік.
Допомагав матеріально середнім школам, «Просвіті», «Рідній школі». За власні
кошти придбав будинок для дівочої гімназії, а в соборі св. Юра організував
Народну школу ім. Грінченка для бідних дітей. Віддав свої землі для садівничої
школи в Липованні, а для хліборобської – в Коршові. Підтримував дитячу
патріотичну організацію «Пласт», подарувавши їй для літніх таборів свій маєток
в Підлютому. 1903 року заснував Народну лічницю, в якій могли безкоштовно
лікуватися бідні люди, а сестрами-жалібницями працювали монахині. Здібним дітям
та молодим перспективним богословам сприяв, щоби вони могли навчатися у вищих
навчальних закладах, семінаріях. Допомагав талановитим митцям. Був меценатом
таких відомих художників, як Олекса Новаківський, Модест Сосенко, Осип Курилас.
Допоміг здобути освіту в консерваторії співакові Михайлові Попелю, який згодом
став провідним басом на сцені Львівської опери.
Заснував Студитський науковий інститут,
якому подарував велику бібліотеку. 1919 року заснував богословський факультет
при Духовній семінарії у Львові, який 1928 року був реорганізований в
Богословську академію з філософським та теологічним факультетами. Ректором у
той час був отець-доктор Йосип Сліпий. Митрополит викладав у академії аскетику
Західної і Східної Церкви, домагався, щоб, окрім польських науковців, там
викладали й українські професори. 1923 року заснував Богословське наукове
товариство, яке видавало часопис «Богословіє» та «Праці Богословського
наукового товариства». 1939 року заснував Український католицький інститут
Церковного з’єдинення ім. Митрополита Рутського, який очолив його брат, Архімандрит
Климентій Шептицький та багато іншого. Всі прибутки з родинного маєтку віддавав
на утримання шкіл, бібліотек, будинку сиротинця.
Вже у вересні 1944 року
стан здоров’я митрополита значно погіршився.
Він був паралізований, у візочку, не міг правити Службу Божу без допомоги
отців, бо руки його були зовсім нерухомими. Важливі документи підписував, взявши
перо до вуст.
Отець Кладочний згадував, як 31 жовтня
1944 року о 9.30 він увійшов до кімнати митрополита. Шептицький лежав, важко
дихаючи. Тихо промовив французькою: «Мій дорогий Боже», почав молитися
французькою, потім церковнослов’янською
мовами. Взяв отця за руку і сказав: «Я вмираю». До кімнати увійшли Архімандрит
Климентій Шептицький, брат Атаназій, отці Грицай та Котів.
Митрополит знову молився, а трохи
згодом заговорив до них:
«Наша Церква
буде знищена, розгромлена більшовиками. Але держіться, не відступайте від віри,
від святої Католицької Церкви. Вона буде гарнішою, величавішою від давньої та
буде обнімати цілий наш народ. Україна звільниться від свого упадку та стане
державою могутньою, з’єднаною,
величавою, яка буде дорівнюватися другим високо розвинутим державам. Мир,
добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній.
Все те буде, як кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа
опікувалися завжди нашим бідним, замученим народом, який стільки витерпів, щоб
ця опіка тривала вічно. Прощаюся з вами. Будьте сильні і стійкі у вірі,
витривалі, ревні в служінні Господу Богу. Більше мого голосу не почуєте, аж на
страшному суді».
Митрополит замовк і
більше не сказав жодного слова. 1 листопада 1944 року
його серце перестало битися. Його смерть була начебто й не смертю, а просто
урочистим молитовним відходом, відходом до Господа Бога.
За все своє життя Митрополит Андрей
Шептицький стільки встиг зробити як для Церкви, так і для всієї української
нації, скільки досі не зробив жоден церковний діяч. Його життя – це ціле явище,
ціла духовна епоха. Титанічна праця, потужний інтелект, винятково активна політична та
суспільна діяльність зробили його постаттю вселюдського масштабу. Він став Апостолом і Пророком України.
Пастух не завжди може вбити вовка,
Та він повинен зберегти овець!
А українці ж мусили віками
Сидіти за одним столом з вовками
Й терпіти довго – протягом віків!
А їх було багато, тих вовків…
Місця одних займали інші згодом.
А тих ще інші проганяли пріч.
...Ми на межі між Заходом і Сходом.
Тому і наша доля – чорна ніч…
А ми, йдучи так важко до світанку,
Гриземося усі безперестанку!
І, виживши в такій страшній різні,
Ми нищимо себе в дрібній гризні!
(З болем).
Не знищуймо себе в дрібній гризні.
Не знищуйте себе в дрібній гризні…
#Шептицький
Немає коментарів:
Дописати коментар