На що може надихнути Марлен ДітріхJ

Про те, що життя – це всього лише рядочок збігів – не завше щасливих, на жаль, я здогадувалась давно. Але ось в даному випадку все склалося дуже навіть в приємний та корисний для мене рядочок. Втім, про все поступово…

Напевне, що варто почати, все ж, не з Марлен Дітріх. Почну зі звабливих книжкових полиць моєї рідної читальної зали. От чесно, якщо про щось і шкодую у своєму житті, то тільки про те, що не зможу до його логічного завершення перечитати усіх книг, котрі хочу. Та навіть отих, що у нас в читалці, не кажучи вже про усю бібліотеку. А останнім часом ну дуже вже мене спокушали книги із серій «Я пізнаю світ» (і український, і російський варіанти) та «Дитяча енциклопедія». Це якраз той випадок, коли у простій та доступній формі вам подається матеріал з різних сфер: науки, мистецтва, літератури та культури. Книг більше сотні і перечитати мені кортіло УСІ. Адже я ще з дитячих років засвоїла, що зайвих знань не буває і дуже любила передачу «Хочу все знать!» - був такий тележурнал колись і на кожен випуск його я чекала з превеликим нетерпінням. Починався він незмінно зі слів: «Орешек знаний тверд, но…мы не привыкли отступать! Нам расколоть его поможет – тележурнал «Хочу все знать!»».

Отак і мені кортіло ті книги клацати, як горіхи, але з якого боку взятися, тобто з якої почати – ніяк не могла вирішити. А тим часом натрапила у всесвітній павутині на книгу Марлен Дітріх «Азбука мого життя», яку теж давно мріяла почитати. Колись уривки з неї друкував журнал «Крестьянка»; вона мене тоді дуже заінтригувала, але в наших книгарнях я її не знайшла,але нині, хвала Інтернету, то не є проблемою. Отож, взялася за це заняття з величезною радістю і, каюсь, не завше те робила вдома. Іноді (справді, тільки ІНОДІ), відкривала її і на робочому комп’ютері – вельми вже цікавою виявилася ця автобіографічна сповідь великої актриси 20-го сторіччя, В свій час їй так набридли так звані «біографи», котрі намагалися заробити на імені Марлен Дітріх собі славу та гроші, що вона «…взялася за перо, аби пізніше люди не сперечалися про те, як все було насправді. І я зможу бути впевнена, що ті події, котрі визначили моє життя, отримають правдиве тлумачення». Книга насправді напрочуд захоплююча. У ній Дітріх відверто, але не цинічно розповідає про своє сходження до вершин слави (котра все життя її шалено обтяжувала). І про все це зі спокійною гідністю, віддаючи належне не тільки великим особистостям, з котрими була знайома, але й багатьом з тих людей, котрі знаходились «за рампою», але без котрих вона не змогла б обійтись. Задля цієї унікальної можливості відчути епоху та подивитися на знакових та звичайних людей двадцятого сторіччя очима цієї неординарної жінки, - варто прочитати цю «Азбуку…» від А до Я. Хоча, власне, сама абетка займає лише приблизно четверту частину книги, останню. В ній актриса в алфавітному порядку вказує важливі для неї терміни та надає вашій увазі коротеньку розповідь.

Починається, звісно ж, із літери «А». І у легендарної Марлен з цією буквою пов’язані ось такі знакові для неї слова: Абрикоси, Австрія, Автограф, Автомобіль, Авторитет, Акація, Aqua (вода), Акордеон, Акробат, Акцент, Аліменти, Alcool Blanc, Альтенберг (Петер), Англійська хвороба, Англійська мова, Англійський пудинг, Андерсон (Маріон), Аніс, Антени, Apres Moi Le de Luge, Аргентина, Арлен (Гарольд), Армія, Аромат, Артикуляція, Артишоки, Аспірин, Ассізі, Астер(Фред), Астрологія, Ахіллесова п’ята. Нічогенький собі списочок, еге ж? І за кожним цим словом ховається щось особисте для цієї легендарної жінки. Її спогади, почуття, емоції…

Як дивно, але багато з цього її асоціативного ряду нині і для мене стало близьким. Хто зна, чи почула би я колись магічний голос Маріон Андерсон, якби мене не сподвигла на те книга Марлен Дітріх. А про фільми з Фредом Астером, котрі увійшли до золотої колекції Голлівуду, як і про самого Астера, котрий у списку «100 найкращих акторів усіх часів», складеному Американським інститутом кіномистецтв, займає п’яту позицію – я теж дізналася, дякуючи цій унікальній жінці. Втім, не менш цікавий і її рецепт абрикосового мармеладу та інформація про те, що артишоки – незамінні ліки для печінки, а якщо споживати їх на обід та вечерю, то головний біль як рукою зніме.

І тут, коли вже мене так віднесло з енциклопедій до Марлен Дітріх, я уже не втримаюсь і перескочу від літери А - до К та С. Ну не можу я, як щира українка те оминути і не порадувати співвітчизників отакою пікантною інформацією. Усіх позицій називати не буду, але ось вам асоціація розкішної кінодіви зі словом КАВА – «Національний напій американців. Можливо, краще горнятко хорошого чаю?» Отакої, подумала я,читаючи такий стриманий відгук про улюблений нині багатьма, і українцями зокрема, напій… Але зате скільки відчувається теплоти у рядочках неповторної Дітріх, коли мова йде про… САЛО – «Наріжте кубиками та помістіть у високу каструлю разом з чебрецем, майораном та цибулею. Поставте на маленьке полум’я. Жир, котрий розтопився, охолодіть. Можна намащувати на чорний хліб, посипавши сіллю. Це моя слабкість». О, і моя теж, хоча дозволяю її собі ой як нечасто.

Проте, повернімося, все ж, до літери А, з котрої все і розпочалося. Сталося те одного чудового літнього дня, коли, аби трішки відволіктись від робочого процесу, я відкрила на комп’ютері книгу Марлен, у котрій саме і дійшла до, власне, «азбуки». Розпочала читати але хтось чи щось відволікло од тієї приємності, я відійшла від компа і…оком зачепилась за стосики отих енциклопедій, до яких давненько придивлялася. І раптом на мене зійшло осяяння. Ну звісно ж, «азбука» - Марлен Дітріх зі своєю німецькою педантичністю не тільки подарувала мені прекрасний час наодинці з її чудовою книгою, але й дала гарну підказку: як саме я маю здійснити отой свій «наполеонівський» план щодо наведення глянцу на власних мозкових звивинах.

Негайно кинувшись до поличок, я відібрала увесь книжковий контент на літеру А із серій «Дитяча енциклопедія» та «Я пізнаю світ», не забувши і про відділ мистецтв, де теж знайшлося чим поживитися. І ось уже маю свою невеличку «азбуку» та своє «А»: «Авіація та повітроплавання», «Автомобіль», «Амфібії», «Арктика та Антарктика», «Археологія», «Архітектура» (дві книги з різних серій, що виявилося, в результаті, дуже класно для кращого засвоєння, бо до написання кожної вжили свій концептуальний підхід), «Астрономія».

 Ну що ж, спробую і я відчути себе зіркою не тільки тоді, коли запиваю склянкою гарячого чаю намащений смальцем окраєць житнього хліба. Надихнувшись прикладом великої Марлен Дітріх, зроблю коротеньку характеристику кожної книжки так, як вона зачепила саме мене, до чого спонукала, про що змусила замислитися…

«Авіація та повітроплавання». Я завжди любила літаки, особливі відчуття при зльоті та посадці, хоча завше мала і маю страх висоти – отакі вже суперечливості. А прочитавши цю книгу, мені ще й страшенно захотілося здійнятися в небо на повітряній кулі чи дирижаблі, або на аеростаті, а найліпше – на монгольф’єрі (дуже вже слово вишукане, еге ж?). А взагалі-то, це так несправедливо, що людям не дано літати, як птахам. Можливо, коли-небудь в майбутньому конструктори придумають для нас щось на кшталт крил або моторчиків, як у Карлсона. Ну, а поки-що я просто подивувалася – який шалений стрибок зробили авіація та повітроплавання у минулому сторіччі і скільки у цієї галузі ще перспектив для розвитку. Навіть для Марса уже літаки та аеростати роблять, а для Венери – дирижаблі. Отак-то – є сенс ще пожити на цьому світі, аби дочекатися, коли та техніка ширятиме в тих незвіданих інопланетних сферах так, неначе над своїми рідними небесами.

«Автомобіль». Те, що то «не розкіш, а засіб пересування», нав’язло уже всім, певно, на зубах. Але ж, насправді, нині нам важко уявити собі життя без усякого роду автотранспорту. Як би корисно не було ходити пішки, та то є не завше зручно та логічно. Коли читала цю книгу, то побачила багато знайомих імен з попередньої: про авіацію та повітроплавання. Ці галузі дійсно розвивалися в минулому столітті паралельно. І, взагалі, більше, аніж якісь суто технічні деталі, вразили саме люди, котрі стояли біля витоків творення автомобіля. Ось, приміром, Генрі Форд, котрий, можливо, і не першим відчув, але втілив у життя цю ідею саме він, що прості, недорогі, але практичні моделі машин чекає велике майбутнє. По суті ця людина зробила Америку, котра на початку минулого століття була країною величезних відстаней і огидних доріг – тією могутньою супердержавою, якою ми її знаємо нині. Він забезпечив робочими місцями мільйони простих американців та надав їм можливість купувати свої автомобілі. Як ніхто інший, він вплинув на те, щоб курні у спеку і непролазні в сльоту дороги Америки перетворилися на асфальтовані шосе. Форду пропонували спробувати стати президентом США. Але він, відмовившись, категорично заявив: «Президентом може стати кожний. А Генрі Форд один!» Дуже мотивуюча книга, якщо відверто.

«Амфібії». Завше була небайдужою до цих створінь. Особливо до жабок. Ніколи не вважала їх огидними. А тритони у мене міцно асоціюються з «Дживсом та Вустером» Вудгауза. Був там один персонаж, котрий на стільки захоплювався дослідженням життя цих своєрідних істот, що замість того, аби освідчитися панянці в ніжних почуттях, довів її до сказу, розповідаючи про шлюбні ігрища тритонів. Хоча, по правді, шлюбні звичаї тритонів та саламандр, а також батьківські клопоти жабок – надзвичайно цікаві речі. А ще, коли починаєш усвідомлювати, що амфібії знищують значно більшу кількість шкідливих для людей комах, ніж птахи, то починаєш перейматися до них якимось особливим теплим почуттям. Так що дуже раджу і про амфібій почитати, і Пелема Гренвіля Вудгауза теж – гарний настрій від неперевершеного англійського гумору вам гарантований.

«Арктика та Антарктика». В моїй стрічці новин у смартфоні уже кілька місяців регулярно повідомляють: а що там у нас коїться на Північному та Південному полюсах. Ось і сьогодні я дізналася, що вчені майже впевнені, що колись і в Арктиці, і в Антарктиці росли густі ТРОПІЧНІ ліси, котрі могли кілька місяців обходитися без сонячного світла. А нещодавно в Антарктиді українські вчені надали віртуальний доступ до місцевого музею. І я надзвичайно рада отаким новинам, котрі люб’язно надає мені всесвітня мережа, орієнтуючись на мої попередні запити. А те, що я, читаючи цю книгу, не раз шукала то зображення, то відео, то підтвердження чи більш широке висвітлення інформації в інтернеті, тепер дуже тішить, бо мене майже перестали «ощасливлювати» геть непотрібною мені інфою про наш шоубіз та особисте життя «звйозд» з їх безпардонними інтимними подробицями. Їй богу, краще читати про китів, полярні ночі, льодовики… До речі, ви знаєте, скільки існує видів льоду? Не один, не два, і навіть не три, а значно більше. А скільки ще захоплюючого та пізнавального сховано за обкладинкою «Арктики та Антарктики» - аби тільки бажання було про все дізнатися.

«Археологія». Без цієї науки історія була би ніц не вартою. Річ у тім, що кожна писемна пам’ятка відбиває характер, освіту, настрій, чи й навіть упередження свого автора та обставини його життя і є, таким чином, дуже суб’єктивним джерелом інформації. Ото як журналісти часом понаписують як кому більше подобається, а чи йняти тому віру, чи ні… Подейкують, що навіть Нестор - літописець грішив таким чином і те, як він висвітлив події «временних літ» не зовсім, м’яко кажучи, збігається з дійсністю. Проте, це вже я перескочила на книгу Алєксандра Бушкова «Россия, которой не было», котра, до слова, заборонена у тій же Росії, а у нашій книгозбірні її ще можна віднайти. Отже,археологія – то є справжній переворот в історичній науці. Завдяки їй людство відкрило для себе цивілізації, про існування яких ще сто п’ятдесят років тому воно навіть не підозрювало. І ще, на мій погляд, ця книжка примусить замислитись, що від бездумної гонитви за більш досконалою якістю свого життя людство врятує хіба що розуміння того, що ми не є першими мешканцями на цій землі і не повинні стати останніми.

«Архітектура». Це те, що створили людські руки і чим ніколи не втомлюються захоплюватися. Хоча підказки, звісно, взяли і у природи. Згадаймо хоча би корали на морському дні, сталактитові печери, панцир черепахи, раковину наутилуса, бджолині соти, ажурні крила коника-стрибунця… Але природа обходиться без винятків із правил, без натхненних осяянь та відкриттів, котрі доступні геніальним майстрам. І тут я не втримаюсь, аби не процитувати найвидатнішого зодчого ХХ століття Ле Корбюз’є:

«Ви використовуєте як будівельний матеріал камінь, дерево або бетон, ви зводите з нього будинки або палаци. Це є будівництво. Та раптом ви зворушили моє серце, і мені стало добре. Я в захопленні вигукую: «Як гарно!» Це вже архітектура». І я згадую своє зачудування минулої осені, коли мені вдалося побачити мрію мого життя – піраміди в Гізі. Справді, як гарно! І як грандіозно, що я встигла перед тою поїздкою прочитати оці дві книжки про архітектуру (археологія теж згодилась). Дещо відновила в пам’яті, а на деякі речі подивилася під зовсім несподіваним кутом. Вкотре переконалася, що зайвих знань не буває.

«Астрономія». Не менш, ніж від зустрічі з пірамідами, градус моїх емоцій зашкалив і тоді, коли я вперше «впізнала» на зоряному небі сузір’я Оріона. І чому я в школі недолюблювала астрономію та вважала її нудною наукою? Адже це так круто, коли ти дивишся на зоряне небо і розумієш, що воно стало тобі ближчим та зрозумілішим. Шкода тільки, що зазвичай воно хмарне на моїх широтах. Але, хвала Інтернету, там багато чого можна знайти для наочності. І метеоритні потоки, і квазари, і затемнення, і туманності, і, головне, різноманітні сузір’я. Після ознайомлення з цією книгою усі особисті проблеми здаються уже не такими глобальними. І, разом з тим, усвідомлюєш, що ти є частинкою чогось величного та вічного – ВСЕСВІТУ, і твоя адреса не обмежується твоєю вулицею чи країною – ти є мешканкою навіть не планети Земля, а галактики під назвою Молочний Шлях, або, як кажуть у нас в Україні – Чумацький. Астрономія – це наука великих чисел, це царство великих розмірів та великих відстаней. Після навіть незначного дотику до її основ уже не хочеться підтримувати бесіди ні про що чи витрачати дорогоцінний час на марнославні перепалки в загальних чатах. Зате виникає гарне бажання читати розумні книги, насолоджуватися хорошими картинами, слухати прекрасну музику та пісні…

Таку, як ось цю, у виконанні неповторної Марлен Дітріх. «Будь ласка, не йдіть» – благає вона своїм хриплуватим тембром і ми вслід за нею повторюємо: будь ласка, не залишайте нас на зовсім, дайте хоча б іноді насолодитися тим теплом та світлом, котре йде від Вашої зірки.