Про Андрія Кокотюху мені вже доводилося писати. Тоді я була
під враженням його «Автомобіля з Пекарської». Книга потрапила мені до рук цілком
випадково і в процесі читання я зрозуміла, що то вже третя із серії романів про
адвоката Клима Кошового, та відірватися уже не могла. Потім, звичайно, читала уже
усвідомлено та послідовно і з нетерпінням чекала продовження. Навіть встигла трішки
поспілкуватися з паном Андрієм та виразити усе моє захоплення його творчістю, коли
він кілька років тому навідав нашу книгозбірню, де ми з колегами та читачами мали
чудову нагоду бесідувати з «живим» Кокотюхою.
А нині я знову під враженням: тепер уже від книги Андрія Кокотюхи
«Київські бомби». Це теж ретророман, як і серія про Клима Кошового. Тільки, от халепа!
«Київські бомби» - то не серія і продовження про вигнаного з університету за участь
у протестах Андрія Волоха, котрий згодом трансформується у терориста, а далі у агента
Полтаву, здається, не передбачається. Та це невеличке розчарування аж ніяк не подіяло
на мою вдячність автору за два чудових вечори наодинці з його твором.
Переповідати сюжет немає сенсу, та й ліпше за Кокотюху того
ніхто не зробить. Але кілька своїх думок з приводу висловити хочеться. І… розпочну
з кінця. Тобто з глосарія, без котрого сам роман не був би таким смачним та атмосферним.
За цими коротенькими поясненнями до тексту – копітка робота автора, його піклування
про свого читача, котрому хочеться не просто донести певну інформацію, а зробити
це по справжньому професійно та якісно. Історичні особи, вулиці та бульвари Києва
на початку минулого століття, усі оті дрібні деталі, котрі якраз і роблять просто
хороший твір високохудожнім, як би пишномовно це не звучало. Повний ефект 4D, коли
просто фізично відчуваєш усі перипетії та занурюєшся в епоху по маківку. Троїцький
народний дім, Бібіковський бульвар, Ямська, Фундуклеївська, Бульварно-Кудрявська
вулиця… Прогулянка по Києву зразка 1907-го року стає настільки реальною, що на розі Хрещатика
та Прорізної виникає непереборне бажання зайти до електричного ілюзіону «Люкс» ,
де «давали «Кочубея в темниці», на цю першу зняту в Києві фільму міщани валом валили».
І ось я, немов під гіпнозом, уже набираю у пошуковику отого «Кочубея…», але… упс…виявляється,
що фільм втрачений. Ну що ж, доводиться просто гуляти Володимирською, від Оперного
до Софії і, господи, яке ж це щастя, ось так проходжуватися собі вільно при хорошій
погоді. При карантині це особливо цінуєш і починаєш навіть трішки заздрити отим
безтурботним київським міщанам з їхнім неквапливим темпом життя.
Проте, це лише на перший погляд так здається, що усе безтурботно
та неквапливо. Цей світ, напевне, просто не може перебувати у стані умиротвореного
спокою. Адже 1907-го року у Російській імперії, до складу якої і входила
тоді частина сучасної України і Київ у тому числі – конституційний переворот. Тимчасові
послаблення царського режиму, котрі настали в суспільстві після революційних подій
1905-го року, поступово сходять нанівець і влада по всіх
фронтах наступає на громадянські права та свободи людей. У відповідь лунають постріли
та летять саморобні бомби. Київ тих часів стає справжнісінькою ареною бойових дій,
центром розгулу терору в Російській імперії. На його вулицях, площах та бульварах
дуже неспокійно, а часом і вкрай небезпечно. Бойові організації, чиї дії вже не
підпорядковані єдиному центру, виростають, немов гриби після дощу.
Андрій Кокотюха досить чітко окреслив свою мету, котрої прагнув
досягти, працюючи над «Київськими бомбами»: «Мене охопило та повело бажання показати
справжню – кримінальну – природу тієї влади, яка прийде не лише в Україну, а й у
Росію лише за десять років після описаних подій – восени 1917-го. Наслідки ми розгрібаємо понині».
Так, вчорашні терористи та грабіжники банків прийдуть до влади та почнуть будувати новий радянський соціалістичний
лад. Але поки що вони просто кидають бомби, мало турбуючись при цьому, скільки невинних
людей згинуть разом з тими, кого вони вважають сатрапами та гнобителями народу –
існуючу на той час владу. Втім, і сама влада не цурається нечесної гри та теж зовсім
не від того, аби скористатися методами терору при потребі.
Ось на такому фоні й відбуваються воістину карколомні події
цього історико-пригодницького твору. Але Андрій Кокотюха не був би собою, якби не
запропонував читачам щось більше, аніж, нехай і цікаву, але просто пригоду. Як тут
не згадати Флобера, котрий говорив «Мадам Боварі – це я». Ось так і у пана Андрія,
образ кожного героя настільки точно виписаний, що віриш йому беззаперечно. При чому
це стосується як чоловічих, так і жіночих типів. Згадалося, як на творчій зустрічі
у нашій бібліотеці, я запитала у нього, як таке вдається і у чому секрет попадання
у саме яблучко, коли мова заходить, скажімо, про жіночі помисли. Адже погодьтеся,
що не всякому, навіть дуже хорошому автору під силу правдиво змалювати почуття та
якісь індивідуальні риси, характерні детальки, коли мова йде про персонажа протилежної
статі. Топовий письменник тоді віджартувався, сказавши: «Ну, напевне тому, що я
одружений»J
І знову йому вдалося
мене здивувати. І не тільки жіночими образами, хоча й ними у тому числі. Але найбільше,
звісно, я переймалася долею Андрія Волоха – молодого українця, вигнаного з університету
за участь у протестах. Обставини вимагають від нього теж взяти до рук зброю і перетворитися
на Полтаву. І, хоча ідеї тотального терору для таких, як Полтава, загалом неприйнятні,
саме цьому хлопчику, котрому ще й не виповнилося двадцяти, судилося зробити ряд
фатальних кроків, котрі мало не коштували йому життя. Та що там, адже він в результаті
потрапив до камери смертників і я буквально шкірою та нервовими закінченнями відчувала
увесь цей гнітючий стан приреченості та безнадії. Але найбільший жах був тоді, коли
надія з’явилася, її пообіцяли, запевнили… Для мене особисто це найгірше, коли дають
надію, а потім передумують чи забувають і я давно заборонила собі надіятися, окрім
як на саму себе, звичайноJ Так значно легше жити та сприймати дійсність. Але ось тут,
в «Київських бомбах», я раптом разом з Полтавою знову пройшла через це пекельне
випробування зрадливою надією і вкотре подивувалася здатністю Кокотюхи описати все
точно, влучно, яскраво та правдиво.
І, хоча ті надії у Волоха-Полтави не сповнилися, життя на
тому не зупинилося. Його, на щастя та волею автора, теж, котрий приготував йому
ще чимало пригод та випробувань.
Те, що читачам буде
не нудно – гарантовано. І навіть факт якоїсь невизначеності подальшої долі Полтави
уже не здається мені аж такою прикрістю. Врешті, є можливість самим додумати кінцівку.
І я чомусь уявляю собі майбутню зустріч уже дорослого та вже повністю національно
свідомого Андрія Волоха з…Климом Кошовим. Років так через десяток чи й трохи більше
та неодмінно у Парижі. Адже саме у цьому місті нещодавно побував Андрій Кокотюха
з метою, аби набрати побільше фактичного матеріалу для продовження своєї серії ретророманів
про адвоката зі Львова Клима Кошового. Побував на натурах. Блукав паризькими вуличками,
пив каву на терасах кав’ярень, вбирав у себе атмосферу міста, в котрому надумав
поселити свого героя. Те, що це буде неймовірно цікаво, у мене чомусь зовсім немає
сумніву. Адже коли за справу береться Андрій Кокотюха…
Ну, а поки він надихається паризькими враженнями та добирає
матеріал для нового роману, раджу почитати його «Київські бомби» і зробити свої,
можливо, абсолютно відмінні від моїх, висновки. А для ліпшого сприйняття та настрою
пропоную переглянути добірку листівок Києва тих часів під незабутню мелодію вальсу
М. Кюсса «Амурські хвилі», котра додасть потрібних інтонацій та неодмінно налаштує
вас на відповідну хвилюJ
Немає коментарів:
Дописати коментар