середу, 24 травня 2017 р.

Діна Рубіна у стилі джазових імпровізацій


         В житті буває досить часто – отак думаєш, що нічого й не втратив би, якби не пішов на якусь гамірну вечірку чи помпезну імпрезу; не послухав би чергову претензію на шлягер чи не подивився  на чийсь амбітний і, якщо  відверто, просто бездарний замах на шедевр або ще щось подібне. Потім реально шкода даремно втраченого часу, якого і без того обмаль. Але це аж ніяк не стосується «Мінорного свінгу» Джанго Рейнхарда, котрий я готова нині слухати майже без перерви і мелодія його звучить, здається, в кожній клітині мого тіла, заставляючи рухатись і жити в ритмі солоденьких фіглярств скрипки, стриманих ударів банджо і, звичайно ж, шедеврального соло на гітарі. А ще ж вчора я й поняття не мала ні про цей «Мінорний свінг», ні про самого Джанго Рейнхарда. Але я б таки багато втратила, якби не почула його ніколи – це вже поза сумнівом. Звичайно ж, і про Джанго Рейнхарда загуглила, отримавши масу корисної інформації. Ну, киньте в мене каменем, але джаз я люблю вибірково і знання мої досить поверхові з цього предмету. Ні, якесь загальне зелене поняття я все-таки маю. Елла Фітцжеральд, Луї Армстронг, джазовий оркестр Глена Міллера… Ага, ще Леонід Утьосов, Патрісія Каас з її «Мадемуазель співає джаз», Гері Мур з його «But Ive still got the blues for you»… Ха, не так уже й кепсько як для невігласа і, якщо ще як слід понишпорити в закапелках моєї  уже далеко недівочої пам’яті, то з неї теж можна щось «дєльне» вигуглити.
         Але давайте краще про Джанго Рейнхарда. Не знаю, як для вас, а для мене стало приємним відкриттям не тільки його імя, але й існування циганського джазу, хрещеним батьком котрого став Джанго. Втім, не тільки циганського, а європейського. Він розробив новий стиль джаз-мануш і перетворив гітару в цьому жанрі музики з другорядного інструменту в основний. Хоча не це вразило мене в цій людині. Його доля унікальна; сила волі гідна поваги, природне обдарування, помножене на шалену енергію та працездатність викликають щирий захват і овації. Хлопчик, народжений на території Бельгії у сімї кочових циган, котрого ніхто не вчив не те що музиці, а й елементарним правилам правопису, в дитинстві САМ освоїв банджо, скрипку та гітару. Мав унікальний слух і якось заввиграшки повторив на гітарі  сімнадцять мелодій підряд, почувши їх вперше на акордеоні. У вісімнадцять років, після страшної пожежі в таборі, коли обгоріли ліва нога та руки і ногу грозились ампутувати, а два пальці на лівій руці були втрачені назавше і з ними, здається, було поставлено хрест на заробітках  хліба насущного музикою… Та про яку музику мова, коли півтора року у тяжкому стані на лікарняному ліжку? Тут би знайти бодай якесь заняття і не опуститись на дно життя. Проте, не мислячи того життя без музики, Джанго заново вчиться грати на гітарі і… Він не просто заробляє на сяке-таке існування  улюбленою музикою. Він змушує аплодувати собі Європу і слава його перетинає континенти, непересічний  талант долає відстані, зближує самотні серця, зігріває втомлені душі. Початок Другої світової застав його на гастролях у Великобританії, але Джанго повертається в окупований фашистами Париж, наражаючись тим не просто на небезпеку, а на негайне знищення. За те, що циган, і за те, що грає джаз, котрий піддавався жорсткому аутодафе в Третьому Рейху. Але він кидає виклик долі і дає концерти уже не заради заробітків, а заради підтримки простих людей, бо то не був би Джанго, якби відсиджувався десь у комфортних екзилах у такі недобрі часи…
         Воістину, життя його було, неначе роман. Тут і  придумувати нічого не треба. Так і проситься на сторінки книги. Можливо, її ще напишуть, але нині я хочу порадити вам іншу книгу. Власне, саме з неї і почалося моє зацікавлення цим «Мінорним свінгом», котрий постійно супроводжував сюжетну лінію роману Діни Рубіної «Синдром Петрушки». В тому-то й секрет хороших книг, що вони штовхають тебе далі, не дають розуму бити байдики, а душі пліснявіти. Адже, окрім цієї незвичайної музики, в процесі прочитання я ще й фільм подивилась. «Волоцюги» – польська мелодрама, премєра котрої відбулась у квітні 1939-го, хоча про це кіно ані слова в романі. Проте, саме для цього фільму був, виявляється, написаний Емануелем  Шлехтером знаменитий хіт «Тілько у Львові», котрий я чула з дитинства, але була впевнена, що то є український народний міський фольклор, якщо можна так виразитись. А те, що автентично він написаний був польською і має автора, котрий ще й був творцем сценарію до того фільму. Миле таке кіно, скажу я вам, а якщо подивитись на нього через призму часу: у квітні премєра, а у вересні уже почалася Друга Світова і тому Львову, котрий я бачу у тому фільмі лишилось бути ТАКИМ всього кілька місяців. А далі коліщатко історії розкрутить жахливий бездушний механізм і ТОГО Львова уже не буде ніколи… Магія гарних книг, котрі спонукають до розширення кругозору. До чого тут місто Лева, запитаєте ви? А до того, що добрий шмат подій у «Синдромі Петрушки» проходить у цьому місті і одна з дійових осіб роману наспівувала ту пісеньку і, читаючи, я б могла би з будь-ким посперечатись, що Діна Рубіна частину свого життя провела у Львові і…програла б ту суперечку. Так, вона бувала у ньому, але довго ніколи не затримувалась. Звідкіля ж тоді така достовірність навіть у дрібнюсіньких деталях? Адже Львів на стільки специфічне місто та ще й зі своєю говіркою, зі своєю особливою польською мовою передвоєнних часів і підробити це неможливо, а у Рубіною все органічно, все доречно, все доцільно, все… Ні, не так. У Діни Рубіної УСЕ написане – геніальне. І не тільки те, що стосується Львова. Коли я читала, то насолоджувалась кожним рядочком, боялась прогавити бодай слово чи розділовий знак, бо то є СПРАВЖНЯ література. Але я зумисне не хочу розкривати перед вами сюжет і називати імена дійових осіб, бо інакше не буде інтриги.
         Хіба що варто згадати про екранізацію з однойменною назвою. Фільм російського режисера вийшов в 2015 році і аж 26 хвилин я його чесно дивилась, але зрозуміла, що ото якраз той самий випадок, коли ніц не втрачу, не додивившись. Кудись зникла єврейська тема і з нею ТАКІ колоритні персонажі. Тема Львова теж зникла, що не особливо подивувало з огляду на геополітичну ситуацію, хоча, повторюсь, добрий шмат сюжету завязаний на західній Україні і на цьому місті, котре у Рубіної теж не просто випадковий фон. Зі Львовом пропала і польська тема. Чомусь вирішили прибрати і північ Російської федерації з її аж ніяк не піонерськими таборами, хоча про них у Рубіної тільки натяк. Не знаю, можливо, десь далі би щось таки  вигулькнуло, але бажання продовжувати перегляд відпало, бо пробачити творцям того кіно відсутність «Мінорного свінгу» я не змогла. Адже під нього головні герої фільму танцювали (!не раз!) і заміна музики та постановка хореографії розчарувала. Ні, танцювали гарно, але інакше і до твору Діни Рубіної той танець не має жодного відношення. В романі, під мелодію Джанго, це було щось вражаюче. Ну, щоб зрозуміло було, то скажу так: на стільки сильна енергетика йшла, що чоловікам для молодецьких подвигів не потрібно було віагри після того шоу (порівняння не моє, а з роману). Суть танцю: перетворення ляльки на пристрасну живу  жінку. А у фільмі чуда не відбулося і Галатея не ожила, а так, трішки ворухнулась. Хоча  актори старались, безумовно, і грати, і танцювати (хороші актори, до слова) але невдалий сценарій та режисура цьому не посприяли. Але то моя думка. Можливо, комусь і сподобається. Особливо, якщо книгу не читати.   
         Зауважу лише ось що. «Синдром Петрушки» – то лише частина –  більша частина книги Діни Рубіної «Золотая ніть». Назву я не перекладаю українською тому, що «золота нитка» звучить якось…не так. З цього приводу згадалось, як Ліна Костенко якось влаштувала полеміку зі своїм російським колєгою по цеху щодо труднощів перекладу, доводячи останньому, що далеко не все можна і НЕ ВСЕ ВАРТО повноцінно перекладати на іншу мову. Аргументом, котрим переконала його, стала фраза «Закукувала тая сивая зозуленька». Варіант «Закуковала эта седая кукушечка» звучав …не так…Отак і в цьому випадку. Ліпше притримуватись мови оригіналу, бо вона у Рубіної жива, соковита, зі своєрідним почуттям гумору навіть у найтрагічніші, можливо, моменти.
         Взагалі, «Золотая нІть» – видання, котре авторка підготувала спеціально для українського читача. І «Синдром Петрушки», і  автобіографічні оповідання насправді, наче «золотой нитью» пов’язані з Україною. …Ну от, мені вже хочеться видати вам на гора купу інформації і про це, і про саму Письменницю, бо я таки добряче її нарила і в інеті, і в друкованих виданнях, але так я ризикую ніколи не закінчити цю статтю. Гадаю що ті, хто прочитає книгу, самі зацікавляться і знайдуть ту інфу й без мене (а вона цікавущаааа). А тим відчайдухам, хто таки дійшов до кінця мого опусу, зізнаюсь, що писала його переважно під «Мінорний свінг» Джанго Рейнхарда, розбавляючи іноді іншими джазовими композиціями. Можливо, тому й моя стаття вийшла такою собі чималенькою джазовою імпровізацією на тему Діни Рубіної. А «Мінорний свінг» послухайте. Хоча й мінорний, але надихає та збадьорює добрячеJ                

                                                                                                         Лілія Бондарук

Немає коментарів:

Дописати коментар