Життя – це постійне відкриття чогось нового. І
зовсім неважливо, де і в яких умовах ми робимо ці відкриття. Чи то незнайомої
країни, чи раніше не куштованої страви, нечитаної книги, небаченої картини,
цікавої особистості… Втім, зовсім під іншим кутом зору та на інакшому рівні
відчуттів та спектрі емоцій можна відкрити і, здається, добре знайомі місця,
страви, книги, картини, людей, себе… Мені завше було щиро шкода тих, котрих уже
нічим та ніким не можна подивувати, вразити, зацікавити, заінтригувати. Всюди
вони вже були, все бачили, відчули, куштували… І це зовсім не залежить від віку,
соціального статусу чи статків людини,
запевняю вас. Траплялися мені у житті й зовсім юні марудники, від спілкування з
якими від вселенської нудьги у кращому разі зводило щелепи. Навіть незважаючи
на неабиякий кругозір, рівень освіченості, інтелект. Такі в кращому разі можуть
заробити купу грошей, але свою Трою не відкриють – це вже точно.
А відкривати щось новеньке та цікавеньке для себе,
– справді круто. Ось я
, приміром, нещодавно зробила одне приємне відкриття, а саме, книгу письменниці
Лесі Вороніної «У пошуках Огопого». Та що там книгу… Зізнаюсь, що ім’я
це геть нічого мені не говорило ще
кілька днів тому. Взяла собі просто з полички перше-ліпше, на що погляд упав і
здалось начеб то читабельним після побіжного гортання сторінок. Так, аби
порелаксувати собі під чайок після трудового будня. І, скажу я вам, гарний то
був релакс. І пізнавальний до того ж. Виявляється, що ми з пані Лесею, як
прийнято нині казати, на одній хвилі. Обоє любимо подорожувати, і навіть деякі
маршрути наші співпадали. Та й враження від тих мандрівок теж де в чому геть
ідентичні, в чомусь співзвучні, а десь і прямо протилежні, але то є цілком
природним, бо у кожної людини ці враження мають бути свої. Тому і цікаво читати
чи слухати когось, хто побував там само, де й ти, але побачив все під іншим
кутом зору, а чи підмітив якусь особливу детальку, на яку ти й уваги не
звернув, а вона виявилась знаковою, і тобі раптом закортіло знову повернутись
туди, де ти прогавив щось важливе для себе. А що вже казати про ті місцини на
нашій чудовій планеті, де ти ще не бував. Майже за Висоцьким і за його «лучше
гор могут быть только горы, на которых еще не бывал»…Звичайно, що їх ще ого-го стільки, отих незвіданих
маршрутів, а, отже, хоча б прочитати про ті усі моря, гори, долини, ліси,
фортеці, замки, і ще бог зна що,– ну дуже-дуже цікаво.
Звісно, ви уже здогадались, що «У пошуках Огопого»
– це літературна мандрівка або, як прийнято називати нині книги цього жанру – «тревелог», від англійського слова travel – подорожувати. Переповідати
вам про усі оті подорожування пані Лесі я не буду, бо про те все ліпше самому
прочитати, а ще краще – надихнутись і самому наважитись на таку ось поетапну
навколосвітню мандрівку. Розумію, що на теперішній час це може викликати у
когось і роздратування. Мовляв, тут хоча б кінці з кінцями хоч якось звести,
яка вже тут навколосвітня мандрівка.
Максимум, що можна собі дозволити, це проїзд у переповненій маршрутці до місця
роботи, бо з роботи намагаєшся, все ж, заради економії ресурсу, втиснутись в не
менш переповнений тролейбус. Все це дійсно так, бо сама таким макаром подорожую
мало не щодня і, чесно, мене б давно уже занудило «…від щоденної круговерті,
запльованого хідника, жлобів у маршрутках і безнадійних новин…» ( цитата з вище
згаданої книги ), якби я, все ж, час від часу не вдаряла об землю лихом-журбою,
не забивала на всі зобов’язання й плани і не тікала, куди очі дивляться. Це теж майже цитата Лесі Вороніної,
але трішки адаптована, тому й не взята чемно в лапки.
Але ось цю я
вам хочу процитувати, хоча вона уже не від Ворніної, а з одного туристичного сайту, але здалась мені доречною та
симпатичною: «Нові показники ринку валюти щоразу здатні додати лише зайвої
сивини. Бюджетні варіанти
перельотів та подорожей уже не здаються такими вже спокусливими та
бюджетними... Невже тепер зовсім не мандрувати? Навпаки, варто їздити та
обмінювати нашу нестабільну валюту на найстабільніші згадки й емоції». Далі
ідуть поради щодо економії та пропозиції відпочинку в країнах, де можна
заощадити на візі, транспорті та харчуванні. Дійсно, було б бажання, а
підібрати щось підходяще завше можливо. Адже згадки та емоції – це саме те, що
не девальвується і не конвертується, їх неможливо поцупити чи відібрати, а
зігріти, стонізувати чи заспокоїти вас ( хто чого потребує на даний момент )
вони можуть і завше залишаються з вами.
І, зрештою, зовсім не обов’язково починати свою подорож з якогось там
Гонолулу чи Мадейри. Можна вирушити для початку кудись ближче. Хоча б на
пристойну дачу до друзів, якщо вже у самих немає ( я не веду тут мову про вояж
з кравчучкою на городи а-ля пан Азаров, най екс прем’єр сам так проводить вакації, коли йому те в
кайф ). Я хочу донести до вас думку,
що варто хоча б іноді вириватись зі свого забембаного-замороченого цейтноту,
аби привести до ладу розхристані думки, подумати про вічне, помедитувати на
вогонь з багаття, на якому, можливо, в цей час смажиться апетитний шашличок, а
в попелі доходить до тями найсмачніша за усі ласощі світу картопелька. Так, до
речі, і почала свою навколосвітню мандрівку Леся Вороніна. Вповні успішна
бізнес- леді (головний редактор дитячого журналу «Соняшник») та не менш успішна
та відома дитяча ж письменниця (авторка справжнісіньких бестселерів, котрі
неабияк популярні серед малечі та підлітків), одного разу вирішила круто
змінити своє життя і втілити, нарешті, заповітну мрію свого дитинства –
вирушити у подорож навколо світу. Але, оскільки, ані конкретних планів, ані,
тим більше, конкретних фінансів на горизонтах не маячило, то й почала вона цю
свою авантюру з поїздки на дачний масив до своєї приятельки у мальовниче
містечко Козин, що під Києвом, до котрої збиралась десь років з десять, але в
повсякденній метушні та біганині все те якось відкладалось до якихось ефемерних
«кращих часів». І ось саме звідти, зі славного Козина, і почалася ця захоплююча
історія. З цього приводу процитую саму авторку: «Сиділа на новенькому сосновому
причалі, ще липкому від смоли, слухала, як кумкають жаби, підглядала за
водяними курочками, що бігали по дрібненькій рясці на своїх тонюсіньких ніжках,
і здавалося, що вони бігають просто по воді. Потім ми сиділи під плакучими
березами, які ростуть під хатою моїх друзів, пили домашнє вино, співали й були
щасливі. Господи, я вже забула, що можна ось так просто, нічого не роблячи й
майже ні про що не думаючи, дивитися, як кружляють високо в небі ластівки і
бджола залазить всередину дзвіночка. «Певно, це й була моя навколосвітня
мандрівка»,– подумала я, засинаючи під тьохкання мільйонів козинських солов’їв».
Не знаю, як вам, а мені вже захотілося рванути до
якогось там Козина і знайти там свою Ойкумену чи відкопати свою Трою, чи,
нарешті, пізнати себе… Зрештою, неважливо, що і де ти знайдеш. Важлива сама
подорож; емоції, котрі ти відчуваєш на шляху до мети; ота внутрішня сверблячка,
котра не дає довго засиджуватись на одному місці і гонить чимдуж вперед, до
незвіданого, неспробуваного, невідчутого…
Власне, ось такі емоції викликала у мене ця
пречудова книга, і ними я залюбки поділилася з вами. Тільки ще одне. Мало не
забула. Вас, напевно, подивувала назва. Що ж воно чи хто воно таке, оте
таємниче Огопого. А, може, це він чи вона? Не буду розкривати всіх секретів,
але зауважу лише, що мешкає оте Огопого начеб то у глибинах канадійського озера
Оканаган і тому, хто надасть незаперечні докази його існування, Торговельна
палата міста Пенкінтон, що знаходиться неподалік цього озера, встановила
спеціальну премію. І премія та геть не символічна. Два мільйони доларів! Навіть
якщо ті долари й канадські, все одно нехіло, авжеж? Зовсім непогана мотивація,
аби починати пакувати валізи та цікавитися умовами відкриття канадійської візи.
А поки там усі оті процедури канцелярські, то можна кудись й поближче гайнути.
Або просто взяти до рук якусь гарну книжку і зануритись у її неповторний світ і
спробувати знайти там якщо вже не Огопого, то хоча б себе.J
Немає коментарів:
Дописати коментар