Мистецтво завше бути Молодою

                        Жінкою Невизначеного Віку…

      «Якщо у чоловіків є свої справи, вони спокійно можуть ними зайнятись. Гадаю, що наш продукт більше зацікавить жінок», - саме ця фраза з культового радянського фільму «Москва сльозам не вірить» згадалась мені, коли я збиралась поділитись з вами своїми думками про романи Галини Вдовиченко «Пів’яблука» та «Інші пів’яблука». А збиралась таки довгенько, більш, аніж рік. Хоча чарівна пані Галина відвідала нашу книгозбірню ще у квітні минулого року, де мала просто аншлагову творчу зустріч зі щирими шанувальниками свого таланту і, за логікою, цей допис мав би з’явитись саме тоді, по гарячих слідах та свіжій пам’яті. Але, як на гріх, щось постійно ставало на заваді цьому світлому задуму. А ще, можливо, трішки муляла згадка про те, що сама авторка завітала тоді на ту імпрезу з абсолютно відкритими руками. Звісно ж, з бездоганним манікюром, але… Без рукавичок. Для невтаємничених поясню, що цей аксесуар у різноманітних витворах дизайнерської уяви став своєрідною візиткою Галини Вдовиченко. І як штрих до гарно продуманого ансамблю в одязі, і як складова частина загального образу. Така собі наче невеличка деталька, а, проте, саме деталі часто здатні розповісти та розкрити нам багато чого і в людині, і в ситуації, і в навколишньому світі. Ось і ті рукавички пані Галини наче виінакшували та відакцентовували в ній її всеперемагаючу жіночу сутність, підкреслювали її довічну належність до касти МОЛОДИХ ЖІНОК НЕВИЗНАЧЕНОГО ВІКУ. Всі літери з великої. Так, як про це сказала одна з героїнь її творів.

     Тоді ж, на тій зустрічі, письменниця, начеб то, відчуваючи якусь незручність і за свою жіночність, і за своїх життєрадісних героїнь, немов намагалась в чомусь вибачитись перед аудиторією. Мовляв, трохи не на часі, не до усіх отих дамських штучок-дрючок та фіглів-міглів, коли проливається кров, коли звучать постріли, коли чоловіки не перестають гратись в свої жорстокі ігри, коли гинуть найкращі та найнезахищеніші… Не погоджувалась я з тим ані тоді, ані тепер. Так, мені теж болить доля моєї країни і я теж переймаюсь втратами найкращих та найнезахищеніших. І мені зовсім не байдуже наше сьогодення і вельми хвилює наше завтра. Проте, прочитавши якраз перед тією зустріччю з письменницею «Інші пів’яблука», відчула опісля того позитивного читання нагальну потребу обновити свій весняний гардероб і придбала собі симпатичний яскравий капелюшок. Хоча траурні стрічки на низько схилених державних прапорах наче й не спонукали до таких вчинків… А вже зовсім нещодавно, якраз перед вшануванням пам’яті жертв Другої світової, вже вкотре перечитувала листи додому однієї з реальних героїнь тієї жахливої війни, Гулі Корольової. Вона загинула зовсім юною, двадцятилітньою, посиротивши крихітного синочка. В самому пеклі тієї страшної м’ясорубки. На Сталінградській дузі. Але повернусь до листів. Вірніше, лише до невеличкого уривочка  першого листа з передової. Процитую мовою оригіналу: «…Очень жалею, что я не взяла никакого платьица: все время быть в форме тяжело, особенно в сапогах. Если бы были деньги, я бы себе что-нибудь сообразила…». Ось саме оці два речення й спонукали мене, врешті, взятись до цього матеріалу.

     А й справді, для того, аби бути жінкою, нам зовсім не потрібні якісь особливі умови та відповідні часи. Врешті, умови ті ми здатні створити для себе самі, а якісь узагальнені статистичні часи є лише віддзеркаленням усіх наших унікальних індивідуальних звичок, уявлень, дій, характерів, вчинків. Варто лишень усвідомити, що саме ми самі програмуємо ситуацію, а не ситуація нас. Так, вона здатна вплинути на нас, приголомшити, піднести вгору або й боляче вдарити чи добряче подряпати. Але не знищити в нас нашу сутність, не вбити бажання жити та творити цей світ з тим особливим блиском в очах та загадковою посмішкою, котрі не в змозі загасити ніякі обставини та катаклізми. Нехай там що: перманентна вже відсутність у кранах гарячої води чи, не доведи господи, вибухи на передовій. Тому не варто картати  саму себе ж за кожну зайву, на перший погляд, пару колготок, рукавичок, сережок, черевичків… Та й зайвими вони будуть здаватись хіба що ну на дуже упереджений чоловічий погляд. Адже це не просто чергова наша з вами забаганка, котра здатна нанести суттєвий фінансовий удар по, зазвичай, скромному сімейному б’юджету. Це кредит на наш гарний настрій, нашу самооцінку, наше натхнення на подальший креатив у стосунках, роботі, врешті, у тому ж таки сімейному житті…  Хіба отримані дивіденди  не вартують, в результаті, оцих невеличких, а часом, нехай і більших, вкладень?

     Власне, усі книги Г. Вдовиченко і є отим самим генератором та втіленням ідеї мистецтва бути жінкою. І не тільки в плані розтринькування кошів та захаращення особистого життєвого простору речами. Хоча речі часто здатні вбирати, накопичувати та віддавати енергію, впливаючи на долю своїх власників і часом кардинально змінюючи, здавалось би, зарані передбачуваний та прогнозований сценарій людського буття. Що й сталося з героїнями «яблуневих» романів письменниці. Але я не ставлю собі за мету переповісти сюжет цих книг. Адже кожен, чи, скоріш, кожна, бо пані Галина створила, все ж, насправді якісний продукт, заповнивши нішу саме того українського жіночого роману, якого нам так само бракувало в нашому повсякденні, як Гулі Корольовій легенької сукенки на лінії фронту. Отже, кожна знайде там щось своє і, безумовно, обов’язково впізнає себе у котрійсь з чотирьох головних героїнь. Як я, приміром, знайшла в собі багато спільного з її невгамовною Луїзою. Проте, і в Галині, і в Ірині, і в Магді теж впізнала якісь свої риси. Чи то у співзвучності помислів, чи у синхронності вчинків…

     А ще, зі смаком та задоволенням «поблукала» старовинними вуличками та таємничими закапелками романтичного Львова з його церквами, костелами, капличками, кав’ярнями, кнайпами, крамничками, ринками, парками, скверами, театрами, музеями… І якщо вже музеями, то ні за що не оминути Митної площі. Адже саме там знаходиться музей Пінзеля. Не знаю, як ви, але я саме завдяки «Пів’яблуку» Галини Вдовиченко дізналась вперше про Івана Георга Пінзеля – видатного скульптора 18 сторіччя, котрий більшу частину відведеного йому на цьому світі часу прожив на Галичині і творив там справжні шедеври досконалої краси та невичерпної енергетики. На жаль, левова частка їх була знищена у часи радянської влади, бо скульптури свої майстер робив, зазвичай, для вівтарів церков, соборів та ратуш, а те все було, м’яко кажучи, не вельми дотичним до тодішніх трендових тенденцій. Та й саме ім’я митця навіть побіжно не згадувалось у шкільних підручниках тих років. Нас вчили захоплюватись та схилятись перед генієм Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело… А про те, що в нашому рідному краї колись жив і творив майстер того ж рівня, мало хто здогадувався. Не другий да Вінчі, не третій Рафаель чи Мікеланджело, а Пінзель. Єдиний, неповторний та не порівнюваний ні з ким Іван Георг Пінзель. Маестро каменю та дерева. Він відчував їхню душу, чув чарівну мелодію цих звичних матеріалів, бачив в них величне та прекрасне. Він просто відсікав своїм різцем зайве. Аби ми згодом могли насолоджуватись дорогоцінним витвором мистецтва. З буденного творити щось надзвичайне – таким було життєве кредо майстра Пінзеля.

     Таким є і творче кредо Галини Вдовиченко. Родзинкою її літературних романів є вдале поєднання впізнавальності звичних усім нам ситуацій та героїв, з котрими ти, здається, знайомий тисячу років, бо вони усі наче кальковані з твоїх власних родичів, з колег, з друзів, з сусідів, з тебе самого чи самої, - з чимось містичним, непередбачуваним, хвилюючим та збуджуючим. З дивом, котре ось-ось має статись і врешті решт стається. І. звісно ж, диво – це сама жінка, наша з вами сучасниця. Така, про яку і для якої любить писати Г. Вдовиченко. Про усі оті наші жіночі штучки-дрючки та дамські фіглі-міглі, про теревені з колєжанками, про посиденьки з товаришками, про вештання по крамницях, про… Про те, що притаманне саме нам, жінкам, і що назавше виокремлює нас в особливу касту МОЛОДИХ ЖІНОК НЕВИЗНАЧЕНОГО ВІКУ.

     ПРИЄДНУЙТЕСЯJ  

                                  Лілія Бондарук.