Неймовірна легкість

                   простих речей   

                                                  в процесі буття…

      Попри те, що суперсучасні  інтерактивні технології, здається, остаточно та беззаперечно отримали надійну прописку в нашому повсякденні, нині чомусь усе частіше наштовхуюсь на якісь плакатики, символи, знаки та слогани на кшталт: «Прості речі рятують життя» чи «Все швидкоплинне – вічні цінності залишаються». Це немов своєрідні маячки, котрі не дозволяють остаточно затонути-збожеволіти в бурхливому морі пристрастей, емоцій, з’ясовування стосунків чи навіть зведеня рахунків – усьому, з чого складається, по суті, наше буття і чого не уникнути аж ніяк, бо, допоки буде існувати цей світ, будуть у ньому вирувати пристрасті, вибухати емоції, будуть з’ясовуватись стосунки, і, як не прикро, часом і зводитимуться рахунки… Головне, не надавати надто велике значення несуттєвому, зуміти вчасно перезавантажитись, переключитись, перезарядити, врешті, свої батарейки і налаштуватись на потрібну та правильну хвилю. Звісно, ідеально було би на деякий час кардинально змінити оточення та обстановку і гайнути кудись за три моря, сім озер, дев’ять земель. Але не завше реальність співзвучна нашим зухвалим планам. Тому, поки час та фінанси дозволять посприяти їм, я пропоную вам інший варіант вирішення проблеми, бюджетний, як тепер прийнято це називати, а саме…

     Ну, хоча б взяти до рук та погортати якийсь симпатичний журнальчик. Розумію, що нині майже у кожного є особистий планшетник, нетбук чи електронна книга, в пам’ять котрих закачано багацько всякого скарбу, але… Але не заспокоять вони , навіть усі разом узяті, розхитані нерви так, як шарудіння паперовими сторінками якогось фоліанту чи часопису до душі. Є в цьому щось ностальгійне, тепле, світле, істинне, вічне. А якщо ще під філіжаночку запашної кави чи під гарячий чайок з чимось солоденьким та домашнім… Ні, насправді, умиротворяє та попускає віртуозно. Психотерапевт лишається без роботи.

    Отже, зупинимось нині на журнальному варіанті, як на більш мобільному, швидкодіючому та стильному. І, коли вже мова зайшла про подорожі та й мої власні смаки, то відрекомендую вам «Міжнародний туризм»: журнал про мандрівки та відпочинок. Адже недарма кажуть, що думки матеріальні та спроможні заряджати енергією; а позитивні думки, та ще й про екзотичні країни, здатні творити справжні дива. Перевірено на собі. Хоча, каюсь, я більше полюбляю відпочинок в стилі all inclusive, аніж дертись на вершини, очманіло гасати за гідом чи блукати руїнами. Зате при нагоді можу не тільки підтримати бесіду, але й вразити затятого мандрівника-співрозмовника географічними, історичними, етнографічними, археологічними деталями та подробицями найзагадковіших місцинок нашої чудової планети, за що й мій щирий респект одному зі своїх улюблених журналів. Додам лишень, що він гарно та яскраво проілюстрований. І ще: саме це видання відкрило для мене такі вітчизняні музичні гурти, як «Даха-браха» та «Шпилясті кобзарі», спонукавши до глибшого ознайомлення з їхньою творчістю вже з інших джерел.

    Що ж, зайвих знань, як відомо, не буває. І тут доречно буде привернути вашу увагу до такого періодичного науково-популярного видання для юнацтва, як «Країна знань». Якщо порівнювати його з яскравим глянцем попереднього, то цей виглядає досить скромно та матово. Але якщо розглядати МАТ в контексті переможного шахового терміну, то той, хто часто шарудітиме саме його сторінками, теж незабаром, наче граючись, досягне неабияких висот в сфері освіченості та самовдосконалення і пошле в глибокий нокаут будь яку проблему чи невігластво.   Ось я, наприклад, надибала для себе в одному з номерів за минулий рік цікавеньку статейку: «Банки. Чим займаються? Навіщо потрібні?» А в іншій дізналась, щ вода – найкоштовніший мінерал. От чесно, про те, що вода, виявляється, таки дійсно, мінерал, було для мене відкриттям. Ось карликові планети укупі з гіпотезою Ольберса та поясом Кайпера чомусь не вразили мене, але, комусь, можливо, все це буде шалено цікаво, та й в моїм закапелку пам’яті якась інфа, мимохідь, та й відклалась. Можливо, й знадобиться колись, чого в житті не бува. Адже то зовсім не йолоп прорік: «Володієш інформацією – володієш світом».

     І, якщо вже мене пробило на слогани, то саме час згадати й такий: «Чим більше знаєш, тим менше вляпуєшся», бо хочу представити вам одну ну вельми ділову парочку, тобто журнали «Секретарь-референт» та «Довідник секретаря та офіс-менеджера». З них, насправді, можна почерпнути для себе багато корисного в суто практичних потребах: від складання ділових документів до психологічних практик та етикету, і не тільки корпоративного. Для мене особисто дуже доречною та своєчасною була стаття з лаконічною назвою: «Права авіапасажирів»( №12/2014). Адже, «напередодні відрядження або відпустки менше за все хочеться думати про такі неприємності, як затримка рейсу, втрата багажу чи вилучення речей на перед польотному огляді. Однак, якщо ви добре знатимете свої права й гарантії, які надає закон, а також їх реалізацію на практиці, то зможете почуватися впевненіше». Ні, таки правду кажуть, що «голодній кумі…. одне на умі». От і мене так і підмиває іноді відірватись від виконання своїх безпосередніх службових обов’язків і відключитись від метушні суєтного світу…. Але крамоли у цьому, виявляється, ніякої нема, бо ж відомо, що добре працює той, хто вміє правильно відпочивати. А тут і матеріальчик якраз в тему, у номері 11 за минулий рік у «Довіднику….»: «Перерыв! Как быстро восстановить силы?» Уявляєте, з яким превеликим задоволенням не тільки переглянула, але й зафіксувала для себе ті цінні рекомендації? До речі, однією з трендових порад якраз і є: якщо втомились, погортайте журнал! Благо, що працюю в такому місці, де цього виду релаксу аж ніяк не бракує. Знайдеться на всі смаки та уподобання.

     Для тих, хто нехтує рекомендаціями булгаковського професора Преображенського з «Собачого серця» і хоче не тільки бути у курсі всіх подій в Україні та світі, але й ознайомитись з думками провідних фахівців у галузі політики, економіки, журналістики, - раджу такі видання, як «Віче», «Український тиждень», «Зовнішні справи», а також «Оксамит». Усі ці часописи файно проілюстровані та вміщують у собі дійсно цікавий та деколи суперечливий чи навіть альтернативний погляд на одну й ту ж подію. Зізнаюсь, що сама я вкрай рідко гортаю такі видання, бо якраз послуговуюсь принципами вищезгаданого пана Преображенського ( пам’ятаєте, професор настійливо радив уникати деяких видів інформаційних джерел, аби не мати клопоту з послабленням колінних рефлексій, апетитом та не набути стійкої відрази до життя ). Але, звісно, від тих новин цілком і повністю відгородитись майже нікому не вдається: прямо чи опосередковано вони таки наздоженуть. Я лише за те, щоби кожен чесно й добросовісно займався саме своєю справою. І ще, абсолютно згодна з Олегом Скрипкою, котрий в інтерв’ю часопису «Оксамит» висловив таку думку: «…якщо вчасно не інвестувати в культуру, згодом інвестуємо у війну». До слова, «Оксамит» - видання, котре нещодавно з’явилось в нашій бібліотеці, і позиціонує воно себе, як всеукраїнський суспільно-політичний журнал, для якого національний інтерес понад усе. Ще одна гарна фішка часопису: більшість статей у ньому надруковано  синхронно українською та англійською мовами, що є чудовим подарунком для тих, хто вивчає інгліш.

     Особливої уваги, на мій погляд, заслуговує «Персонал»: журнал інтелектуальної еліти, як він сам себе відрекомендовує посеред бурхливого конкуруючого океану друкованої продукції і, зауважу, досить непогано тримається на плаву. Можливо, тут спрацьовує постулат капітана Врунгеля: як яхту назвеш, так вона й попливе, бо люди, котрі долучаються до процесу його творення, твердо переконані: МАУП – найкращий навчальний заклад України, а, отже, і його дітище «Персонал» ( у оновленій версії «ПерсонаL», що мене особисто чомусь дуже надихає та підвищує самооцінку), верстається з любов’ю, з розумом та смаком; і, тому, виглядаю стильно, вишукано та успішно. Статті приймаються редакцією як українською, так і російською мовами і торкаються вони різноманітних тем суспільного життя: від політики, історії, економіки, науки до пізнавальних бесід, легкого гламуру та світських посиденьок. Такий собі вдалий, ненав’язливий, гармонійний та грамотно проілюстрований міксик. Гадаю, що і сам професор Преображенський порадив би його погортати своїм пацієнтам.

     А ось від чого вищезгаданий пан точно б таки не відмовився, і, певно б, схвально відгукнувся, то це від милого журнальчика для підлітків «Сто талантів». Ні, ну справді, приємно потішив, бо останнім часом частенько наштовхувалась на якийсь суцільний заглянцьований примітив для цієї вікової категорії. Складалось враження, що отроків, окрім «тьолок», стрілялок-бродилок, крутих тачок та гаджетів, взагалі нічого у цьому житті не здатне заінтересувати, а панянки ніжного віку переймаються виключно проблємами збільшенням об’єму б’юсту і, відповідно, зменшенням параметрів талії, визначенням критичного віку для втрати цноти та фірмовим прикидом, а всі разом, дружньою чи не вельми, юрбою, зависають десь «вконтактє»… Звісно ж, що усі ми живі люди, і ніщо людське нам не чуже, але, як кажуть на славній сусідній Галичині: якось воно не  авжеж. Та й, спілкуючись іноді з сучасним тінейджерством, доходиш висновку, що не все аж так безнадійно запущено і навіть зовсім навпаки. Власне, «Сто талантів» є правдивим, яскравим, мудрим та сучасним  підтвердженням того, що молодь у нас думаюча, дієва, креативна, активна, часом романтична, а деколи й прагматична і, взагалі, дуже різна за смаками та вподобаннями, але, в цілому, заслуговує позитивної оцінки та обнадіює щодо майбутніх перспектив нашої з вами спільної країни. Принаймні, опісля гортання «Сто талантів», складається саме таке симпатичне враження. Втім, раджу переглянути його не лише заради усвідомлення цього втішного факту, але й для власного загального розвитку. Ось, приміром, мою увагу привернула статейка «Цікаве музеєзнавство», в котрій йдеться про незвичайні музеї світу. А ще, я з користю для себе та з радістю «поблукала» Смарагдовим островом, як поетично називають Ірландію і, зокрема, містом кольорових дверей, тобто Дубліном. Чому його так називають? Якщо цікаво, зазирніть до рубрики «Пілігрим» часопису (№9/2014). А, можливо, комусь кортить змайструвати щось оригінальне, але недороге та мало затратне по часу. Тоді журнал запрошує вас до свого затишного куточка «Нашвидкуруч», де ви вповні зможете проявити себе в царині популярного нині мистецтва handmade. І, хоча й не хочеться відриватись від такого класного періодичного видання, проте, якщо вже мова зайшла про майстер-класи, то тут буде доречним плавно перейти до ще одного часопису, котре стане в пригоді абсолютно усім: від малечі і так далі…

     Він так і називається «Дім і сім’я» - журнал щасливої родини. Як і годиться хазяйновитому господареві, вміщує в собі рубрики «Майстерність та рукоділля», «Дитяча сторінка», «Здоров’я», «Сад і город», «Смачного». Але не меншу увагу часопис приділяє й духовному розвитку, бо ж не хлібом єдиним насичується по справжньому гармонійна особистість, і де, як не в затишному родинному колі, черпати сили для духовного розвитку, звертатись за поміччю до вічних цінностей,  до витоків рідної культури, до роздумів про непросте наше сьогодення, отримати перші уроки героїчної історії та патріотизму, дізнатись про цікавих і неординарних вітчизняних особистостей. Дійсно, приємне та привабливе читання, особливо біля теплого сімейного вогнища, серед рідних та близьких тобі людей.

     До речі, якщо вже зачепили тему колоритних особистостей, то, вийшовши за рамки суто українського контексту, доречно згадати журнал «Личности». Назва промовиста. Йдеться у ньому саме про видатних, непересічних, успішних, талановитих, геніальних, словом, знакових особистостей у всіх можливих сферах людської діяльності з усіх куточків нашої прекрасної планети. Статті коректні, написані вишуканим стилем, без зайвих пікантних деталей, читаються напрочуд легко. Зрештою, це ж не дешевенька бульварна преса, а витримане в найкращих традиціях журналістики, естетично оформлене розвиваюче та надихаюче періодичне видання.

     Останні слова повною мірою можна віднести й до ще одного, як і попереднього, російськомовного журналу, а саме: «Колесо жизни». Коли гортала один з його номерів (№6/2014), зачепилась за афоризм невідомого автора: «Жизнь всему научит. Обучение платное». Напевне, аби все таки менше платити за ті життєві уроки не тільки власною готівкою, але й власними ж нервами та здоров’ям, набратись житейської мудрості та навчитись саме жити, а не виживати, й існують ось такі якісні в усіх сенсах поліграфічні продукти, як «Колесо жизни». Відмовитись від рутинних стандартів, відкинути звичні стереотипи, залишити в минулому непотрібні страхи та гальмівні фобії і, натомість, одчайдушно відкритись новому, бути готовим до фантастичних змін, з впевненістю дивитись в загадкове майбутнє, а, головне, уміти радіти прекрасному сьогоденню… Мистецтво бути щасливим. Тут і зараз. А значить, завжди. Усе це та ще багато-багато інших інтригуючих родзинок пропонує часопис тим, хто долучається до вдячної когорти його щирих шанувальників.

     Взагалі, теревенити про періодичні видання можна майже безконечно, бо існує їх, попри кризу, а ще конкуренцію з щодень набираючим оберти електронним ресурсом, все ж, велика кількість. Не буду втомлювати цифрами, але тільки у нашій рідній обласній Волинській бібліотеці для юнацтва, окрім названих у цьому матеріалі, є ще чимало і вузькоспеціалізованих, і науково-популярних, і розважальних, і глянцево-гламурних, і літературно-художніх… Всіх просто немає змоги охопити в рамках однієї публікації. Та й усякий релакс, котрий нині насичений повітрям подорожі сторінками часописів, має нахабну звичку завше закінчуватись в самий непідходящий момент і закликає братись до праці. Хоча, коли робота дорівнює хобі або навпаки… І тут вповні доречно згадати ще один вельми інтересний журнал з хвацької сімейки літературно-художніх. Йому я колись написала присвяту-зізнання в своїй щирій любові і має він назву «Дніпро», тому не буду вдаватись нині в деталі і ще раз співати величальну цьому воістину чудовому, ліричному, романтичному та розумному виданню. Просто, коли висмикувала з полиць періодику, аби набратись натхнення для написання цієї статті, певно, що невипадково впав мені в руки №12 за 2012 рік примірник «Дніпро», а на обкладинці заголовок-анонс: «Коли хобі дорівнює роботі – то є велике щастя: інтерв’ю з Кузьмою, гурт «Скрябін»». Перечитала ще раз колись читане, але нині, з огляду на ряд останніх, не вельми веселих, подій, кожна фраза, кожнісіньке слово відійшовшого у вічність  популярного музиканта, менш відомого, але талановитого письменника і просто хорошої людини Андрія Кузьменка, набувають якогось особливого відтінку та значення. І як актуально, наче сказані тепер, звучать його побажання своїй сім’ї, прихильникам та читачам журналу, коли кореспондент часопису запропонував йому висказати їх напередодні наступаючого тоді 2013-го року (стилістика та граматика автентичні ): «Та лиш би не гірше. Чесно кажучи, якийсь такий хаос у тій країні, шо люди, замість того шоб пожинати плоди своєї роботи, то ціле життя займаються якимось пристосуванням до нових обставин, які складаються навколо тебе і абсолютно не сприяють нормальній життєдіяльності. Тому простому народу побажав би якогось спокою нарешті, коли ти виходиш на вулицю – шоб не боліла голова, як вернутися додому з чимось, шо можна з’їсти». Справді, все дуже просто. Для цього потрібно, виявляється, не так вже й багато. Спокійно вийти на вулицю, спокійно повернутись додому, приготувати вечерю, поспілкуватись з рідною людиною, погортати улюблений журнальчик. Страшно подумати, що комусь це нині може бути недоступним. Отож, давайте цінувати прості речі та маленькі радощі. Зрештою, з цього й складається наше з вами унікальне життяJ).