Про талант до життя та рецепт успіху від ентузіаста вина і жарту Юрка Позаяка

 Про талант до життя та рецепт успіху від ентузіаста вина і жарту

  Юрка Позаяка

 

 Не пам’ятаю, хто саме з великих умів сказав, що усі найбільші дурниці та жахівки у цьому світі кояться, зазвичай, людьми вельми солідними і з надзвичайно серйозним виразом на обличчях, - але сказав вельми влучно. Не хочу заглиблюватися в історію безглуздих війн та в хащі непристойних політичних інтриг, з їх геть недоречними законопроектами, котрі сіють у душах пересічних громадян синдром розбрату, глибокої депресії та втоми від такого життя. І якщо вже й судилось комусь врятувати цей грішний світ від цілковитого занепаду, то, нехай вже пробачать мені прихильники Федора Михайловича, але то буде зовсім не її величність – Краса. Адже усі ми добре знаємо, яким страшним лихом закінчився перший відомий нам світовий конкурс краси (для тих, хто призабув, перечитайте «Іліаду» Гомера). І, на жаль, зовсім не її святість Доброта, як би нам усім цього не хотілось. Адже у реальному житті, як відомо, саме злим хлопчикам та поганим дівчиськам дістаються найсмачніші шматочки та найтепліші місця. 

Особисто я глибоко переконана, що цей світ порятує щирий Сміх, здорове Почуття Гумору, витончена Іронія, а ще краще – самодостатня Самоіронія. Люди, котрі здатні покепкувати перш за все над собою, не розгубляться і не загубляться навіть тоді, коли, приміром:

 «Коли тебе ненароком

Гепнуло шлакоблоком,

 Вважай, що тобі повезло –

 Останнє в житті западло».

     Автор цих оптимістичних рядків – істинний іроніст і особистість навдивовижу парадоксальна. Судіть самі. З одного боку, не існує, напевне, жодного любителя поезії 90-х, котрий би не зміг процитувати хоча б хрестоматійного «птаха, котрому підрізали крила» або знаменитого «слоника замучили кляті москалі», - часто  навіть не здогадуючись про авторство і щиро вважаючи це народною творчістю. З іншого боку, увесь поетичний доробок цієї людини помістився всього у двох невеличких збірках і кількох публікаціях в періодиці (збірки «Пропала грамота» і «Шедеври»).

                                                    

          З одного боку Юрій Васильович Лисенко – філолог, викладач і науковець, зрештою, чоловік і батько, який мусить дбати про добробут своєї родини. З іншого – поет-учасник літературного угрупування 90-х «Пропала грамота» (в тріумвіраті з Семеном Либонем та Віктором Недоступом), родоначальник (в тандемі з Іваном Лучуком) українського лимерика, автор алкохоку та вже пом’янутої вище «Думи про слоника», літературний хуліган Юрко Позаяк, а якщо вже геть відверто, то, як говорить сам автор:

 «Ентузіаст вина і жарту,

 Кохальних слів імпровізант,

 Живу я так, як жити варто,

 У мене до життя талант».

 «Парадоксально, але весела містифікація молодих понтовщиків тепер справді стала цілком поважним фактом історії української літератури» - це теж слова Юрка Позаяка, якого, взагалі, мені хочеться цитувати досить часто, бо – життєво. І можна до хрипоти сперечатися і тупати ніжками, доводячи, що то не є справжньою поезією, бо вірші його, справді, викликають реакцію ну геть неоднозначну. Але якраз і увесь цимес, як то кажуть, у тому, що вони (оті вірші) реакцію – таки викликають, а значить – не лишають геть байдужими і спонукають хоча б до того, аби заперечити. Зрештою, я цілком згідна зі словами бубабіста О. Ірванця: «Письменник повинен часом дратувати читача, він не мусить писати суцільно приємні речі». Хоча мене, особисто, більше дратують сухі тексти підручників з літератури, а у купі з ними і самі уроки з цього предмету, котрі здатні, скоріше приспати інтерес до читання як до процесу вкрай марудного. А ось вірші Юрка Позаяка викликають емоції абсолютно інші. Можливо тому, що я часто почуваю себе отим самим птахом, котрого тримають в неволі, котрому підрізали крила та, даруйте, напхали «йому в задницю яблук». І в особистому житті, на жаль, зустрічала, зазвичай, не лицарів без страху та докорів, а вервечку «псевдокоролів» з їх «псевдомуками», - загалом, суцільний «квазіамор». І щастя моє від того «зле і жорстоке», одним словом – собаче:

 «Як повний місяць

 На землю світить,

 Мені від щастя хочеться вити».

 Отож, вельми актуальним на цьому фоні звучить «Попередження»:

 «Всім, хто тоне і не знає,

 За що вхопитись,

 Хто вже з останніх

 Вибився сил,

 Попереджаю – я не колода,

 Попереджаю – я крокодил».

 Але, щоб там не було, я буду разом з Юрком Поза яком повторювати:

 «Можна мене розрубати,

 Кинути в бочку з лайном –

 Я буду перемагати,

 Мій опір – в мільйони ом,

 Опір – в мільйони ом!»

          І отой опір, панове, насправді і хочеться, і можеться чинити, особливо після порції гарячих лимериків по-українськи від того ж таки Юрка Позаяка. Для невтаємничених поясню, що лимерик – то є ірландський братик жвавої української коломийки, котра, як відомо, складалась аж ніяк не про трудові подвиги нашого багатостраждального народу на ниві соціалізму, а оспівувала, зазвичай, більш інтимні моменти, як ото:

 «Яка дочка – така й мати,

 Схотілося разом дати

 почекай, доню, почекай, серце,

 бо я старша, то дам перша”

 (Джерело: Стражний О. Український менталітет: ілюзії, міфи, реальність. – К. : Книга, 2008. – 368 с.).

 Оскільки, за однією з версій, перші лимерики (назва від міста Лимерик в Ірландії) склали ірландські солдати, котрі перебували на службі у французького короля Людовіка ХІV, то й гумор у них, пардоньте, був специфічний і стосувався аж ніяк не до славних військових баталій.

 Втім, повернемося до нашого героя, бо його лимерики складають гідну конкуренцію автентичним. Приведу для прикладу найбільш цнотливі з його географічного циклу:

 «В бабці Їви із міста Острога

 Всім відомо, мораль дуже строга.

 Дев’яностий годок,

 Та ще жоден дідок

 Не спізнав чарів бабці з Острога»,

 або

 «Сльози ллє безутішна Одеса –

 Вийшла заміж розкішна Ванесса.

 Незрівнянна путана,

 Перша шльондра Фонтана,

 А дісталась сільському балбєсу».

                                           

 Як бачите, ситуації вповні життєві та упізнавальні. Втім, яке життя, такі й ситуації, а саме з таких ситуацій і виходить, приміром, ось такий «Обірваний жіночий сонет про кохання»:

 «Ти увійшов у мене наче спис,

 Й обвис…».

 Вас шокує? Мене теж. Але не сам сонет, бо якщо вас шокує саме сонет, то Ви – щаслива жінка (або чоловік). А ось ситуація, ніде правди діти, вкрай знайома та болюча. Проте, ось таке, з гумором, ставлення до проблеми мені значно симпатичніше, аніж одкровення рекламного дядечка, котрий голосом провісника кінця світу посвячує нас у свою чоловічу біду. Далебі, пан Позаяк своїм влучним пассажем про спис міг би зробити файні гроші на рекламі засобів поліпшення потенції для недужих хлопів. Особливо якщо в кінці гарно скомпонованого ролика хвацько додати:

 «І не лякайся, як крізь спів солов’я

 Прорветься горилячий рик:

 Адже лиш той, хто кохає як я,

 Кохає як справжній мужик».

 Взагалі, психологи вважають, що самоіронія – ознака розвиненого інтелекту. Здатність сміятися над самим собою притаманна тільки сильним духом та розумом людям. Згадаймо хоча б багатостраждальний єврейський етнос: що вже дісталось отому богом обраному народу і від бога і від людей, яких тільки лих, випробувань, гонінь-геноцидів не зазнав, але ж вижив і, не в останню чергу, саме завдяки своєму самобутньому гумору, своєрідному умінню посміятися над самим собою. До слова, Юрко Позаяк має в собі якусь частку крові цього оптимістичного життєрадісного народу. А ще – по чоловічій лінії, від прадіда, дісталась частка здорової та веселої циганської генетики. Можливо, в цьому й ховається секрет успіху, адже він, як співається у пісеньці, хоча й вередливий, але вибирає поміж тих, хто може першим посміятися над собою.

 Хоча сам Юрій Васильович Лисенко до поета Юрка Позаяка ставиться, м’яко кажучи, без зайвого пієтету і, говорячи про свої вірші, зазначає: «…вони написані з іронією і сприймати їх треба з іронією, а не як одкровення, декларації, утвердження істин чи, не дай Боже, керівництво до дії». Але, з іншого боку, сам же й констатує: «Мої тексти є породженням молодіжної субкультури радянського українського міста, котре, як відомо, було й, на жаль, залишається російськомовним, хоча вже й не радянським. Мої тексти, крім того, створено саме для представників цієї субкультури, а точніше – для власного задоволення й для того, щоб на гулянці посмішити найближчих друзів – київських  богемних алко-інтелектуалів. Коротше кажучи, я певен, що моїми потенційними читачами є тисячі російськомовних міських співвітчизників, які проживають своє життя в Україні, цілковито впевнені, що в українській культурі нема й не може бути нічого цікавого. Я їх люблю, бо вони мені рідні, але вважаю духовними інвалідами. Маю ілюзію, що мої вірші могли б допомогти їм встановити хоч якийсь зв’язок з Україною».

 Ось такий він, Юрко Позаяк – людина, котру мені хочеться постійно цитувати, бо його тексти доречні і є віддзеркаленням нашої з вами дійсності. І її, тобто дійсність, краще сприймати з гумором і ліпше вже надірвати животи від сміху, аніж зламати хребта під тягарем одвічної втоми та невдоволеності собою і цим недосконалим світом, котрий, на жаль, не переробиш, але змінити своє ставлення до нього цілком можливо. Особливо зараз, коли природа пробуджується від сну, і повітря п’янить, і крізь вихлопи газу з автівок таки просочується животворящий дух весни і хочеться повторювати за Позаяком:

 «Верещить на голій гілці кіт

 І в мені прозоро ворухнулось

 Те, що вже давним-давно звернулось

 Й загубилось за туманом літ…»