Дещо про одне несолідне видання або ода «Дніпру»

Дещо про одне несолідне видання або ода «Дніпру»

Світлої пам’яті Актор від Бога Богдан Ступка колись сказав». Я не розумію взагалі, що таке солідність! Є люди, які люблять надутись, бо вони мають посаду, гроші, ще щось таке. Але ж то не солідність, а безмозкість… Усе геніальне просте!»

Певно, саме такий хід думок був у тих мудрих людей, котрі 2009 р. довірили посаду шеф-редактора журналу «Дніпро» харизматичному чоловіку (котрому теж можна скласти окрему оду) Євгену Юхниці, - бо опісля тієї вкрай оздоровчої процедури до холєри солідний і до оскоми «совковий» сіренький журнальчик впевнено та рішуче почав набувати вигляду журналу справді європейського зразка, нагадуючи усім, що його перша назва була «Молодняк». А отже, бути він повинен саме молодим, безшабашним, але при тому зовсім не безмозкним і за змістом, і за оформленням. Все геніальне виявилось дійсно простим.

Майже повна (зі старої гвардії залишився тільки головний редактор Микола Луків) зміна складу редакційної колегії, серед яких усі були «живимикласикамисучукрліт» (погодьтеся, панове, що навіть най-най-найталановитіший літератор далеко не завше є апріорі толковим редактором, бо це, даруйте, зовсім різні речі) явно пішла на користь виданню. Відділи очолили молоді та амбітні, незаангажовані та схильні до креативного мислення люди. І, о диво! Як у тому бородатому анекдоті про сердешного чукчу «не чітатєля», а «пісатєля», тільки з тенденцією до навпаки: часопис з «пісатєльського» осередку (ну, ви розумієте – самі пишемо, самі себе читаємо, самі критикуємо, самі восхваляємо) став насправді ЧИТАБЕЛЬНИМ. Наш нині до біса «балуваний» усілякими новомодніми штучками та Інтернетом користувач нарешті отримав якісну поліграфію, радісний формат, яскравий дизайн, а головне – НОВІ та ЦІКАВІ тексти. А ще унікальну можливість самому бути співучасником творчого процесу. Адже часопис буквально розпирає від різноманітних конкурсів, у яких усілякий нелінивий та обдарований іскрою Божою читач може зреалізувати себе і як оригінальним письменник, і як уїдливий критик, і як самобутній поет, і як неперевершений драматург. І, зауважте, усі переможці достойно винагороджуються. Взагалі, «Дніпро» зарекомендував себе як видання, котре регулярно виплачує своїй автурі дуже не злі гонорари. Отож, якщо натхнення не дає заснути, а ще є унікальний шанс бути надрукованим і ПРОЧИТАНИМ (наклад 10200 пр.), то ще й, зазвичай, в одному ряду зі справжніми «зубрами» літератури (не цураються «скупатися» у його хвилях Борис Олійник, Олександр Іранець, Ліна Костенко, Володимир Шинкаренко, Ігор Павлюк і т.д, і т.д, і т.д.), а за цей кайф ще й заплатять – то «Well come to «Дніпро», панове. Як мінімум порція файного настрою гарантована. 

Особисто я, приміром, на шпальтах цього часопису відкрила для себе чудову поетесу з Криму Галину Литовченко, витончений вірш якої так органічно ліг на мою розхристану на той час душу. А скільки, виявляється, воістину неповторних молодих поетів по всій неньці-Україні – ви навіть уявити собі не в змозі. Я була приємно та щиро подивована. Особливо тішать свіжі та юні (не обов’язково за віком) обдарування саме з Криму, Луганщини, Слобожанщини, Донбасу, котрі володіють УКРАЇНСЬКИМ словом так, що мені іноді стає соромно за свій часом мимовільний, а часом й автоматичний вже суржик.

До речі, про суржик. Ви вже почитали п’єсу Надії Симчич «Хата або кінець епохи вишневих садків», котра стала переможцем конкурсу «Коронація слова» 2012 р.? Написана водночас українською, російською, і, звісно ж, сумнозвісним суржиком. Якщо не читали, тоді «ласкаво пожаловать». Ну, ви самі вже знаєте куди, а точніше до № 7 за 2012 рік – не пожалкуєте. І задоволення отримаєте, і інформацію для роздумів отримаєте, і після того вже ніколи не будете повторювати сказану якимось бовдуром дурню, начебто в Україні перевелись драматурги, бо у кожному номері «Дніпро» презентує вибагливій публіці прем’єру, котра (себто прем’єра) нетерпляче чекає свого вмілого Майстра, тобто нормального режисера.

Взагалі, проза оновленого журналу веде за собою читача, наче чарівна нитка Аріадни по лабіринту карколомних пригод, остужуючих кров детективів, неймовірної фантастики, ще більш неймовірного кохання, сентиментальних жіночих історій, здорового чоловічого гумору, пікантної еротики… й дозволяють вибратись з нього, лише прочитавши все до останньої сторінки. 

А ще ж є цікавинки у вигляді рубрик, котрі мають здатність постійно оновлюватись, перевтілюватись, трансформуватись, наче безслідно знкати, а часом і виринати із забуття, бо журнал мобільний і не терпить рутини та закостенілості. Хоча мені особисто бракує такого затишного острівця «Дніпра», котрий мав дуже смачну назву «Кава як ритуал», де журналісти часопису досліджували куточки України, в котрих збирається письменницька богема – зазвичай у «своїх» затишних кафешках та барчиках, теревенячи про «своє», богемне за філіжанкою міцної кави, і не тільки… О, до речі, про останнє (не про «не тільки», а суто про каву!). Бажаєте отримати фірмовий рецепт приготування кави «Доміана»? Ну, тоді вам теж судилась пряма дорога до № 9 за 2011 рік часопису, де почав друкуватись детективний роман Валерія та Наталки Лапікурів «Тотальний пердимонокль». Ось тут ви і секрет приготування кави зможете вивідати і, смакуючи запашний напій, заввиграшки розслідувати одну вельми заплутану кримінальну справу.  

Але повернімось до різнобарв’я існуючих нині рубрик, кожна з яких достойна не одного хвалебного слова. Втім, не хочу «вантажити» вас аж занадто, бо ця ода розтягнеться до безкінечності. Хіба що так, заради прикладу, виокремлю… ну хоча би «Мистецьку майстерню», завдяки якій ні у кого вже не виникне труднощів, аби пояснити друзям основи  концептуальних засад трансавангардного мистецтва та його відмінність від авангарду класичного. Рубрика хутко нагадає вам усе, що відбувалось з мистецтвом кілька тисяч років: постаті, віяння, класичні зразки й нові з’яви.

Отож, підведемо підсумок: він розумний, але не марудний, епатажний, але не вульгарний; шокуючий, але не жахаючий; брутальний, але не агресивний; пікантний, але не розбещений; мудрий, але зовсім не солідний… Ні, на превеликий смуток це я не про зматеріалізованого чоловіка моєї мрії, але зате про цілком реальний журнал. Журнал «Дніпро», котрим можна і треба насолоджуватись, котрий вміє і  подивувати уяву, і вгамувати нерви, і розбудити почуття, а ще (на відміну від чоловіка) ним хочеться охоче поділитися з ближнім.