Ч. ІІ
Продовжую оповідку про
цікаву особистість, самобутнього поета та визначного діяча на ниві української
справи Мусія Семеновича Кононенка. Минулий мій допис закінчувався зворушливим
уривком із його «Спогадів» під назвою «Таїна». Йшлося там про випадок із
дитячих років малого Мусія, коли не дозволив він знеславити свою добру матусю.
Не буду переповідати цю історію. Кому закортить відновити у пам’яти, читайте попередній
допис, а я, як і обіцяла, іду далі…
Усе хороше у вдачі Мусія
було саме від матері. Сам він про те пише так в оповіданні «Мої приятелі –
Ілько та Йосип»:
«Я, брати мої і сестри
жили між собою дуже лагідно увесь свій вік. Ми ніколи не сварилися, не лаялися
і ніколи один другому не сказали «брешеш». Це були наслідки виховання нашої
матері. Вона зуміла влити в наші душі любов одного до другого і справжню
братську повагу. Ми так до цього призвичаїлися, що нам і в дитячих роках, і
зараз було б і дивно, і чудно, коли б ми інакше ставились одно до одного. Нас
усіх дивувало і дивує, коли ми чуємо, що брати і сестри лаються між собою; нам
це здається святотатством.
Отже, не зважаючи на такі
лагідні відносини поміж собою, нам не вдалося дружити ні брат з братом, ні з
сестрами. Не вдалося через те, що убожество дуже швидко порозсипало нас по
наймах, по чужих людях, і ми жили вкупі до 10-12 років, не далі…»
Злидні, серед яких минало
дитинство поета, стали причиною того, що хлопець лише дві зими ходив до школи,
хоча й виявляв великий потяг до знань і книги. Зворушує епізод зі згадок про ті
часи, коли одного холодного осіннього ранку зібрався Мусійко на навчання, а
чобіт у нього нема. Так босоніж і побіг. Вчитель зглянувся над малечею й дав
матері грошей на взуття. Потім вона, звісно, відробила ті гроші пранням та
прасуванням вчителевого одягу, але дитина була щасливою. Ця жага до пізнання
нового вражала. Адже не тільки чобіт не було за що купити, бракувало олівців та
звичайного паперу. У тому ж таки оповіданні «Мої приятелі – Ілько та Йосип»
читаємо: «…Ця потреба паперу настільки глибоко засіла в моїй душі, що я й зараз
люблю білий папір, ніколи без толку не витрачаю його, жалію залишати
несписаним, і коли бачу багато чистого паперу, то почуваю до нього не то
жадобу, не то любов, чи якусь особливу ніжність.
Ми з Йосипом нишком
бігали до жидів, робили їм що-небудь і просили їх дати нам чистого паперу, і
вони давали нам, бо у кожного жида була крамниця, і папір у них був.
Гроші, що давали нам по
копійці або по 2 коп. на Паску або на Різдво, ми витрачали тільки на папір та
олівці. Часом купували в складчину і ділились по рівній частині, особливо
олівцями, яких не мав змоги купити ні я, ні Йосип. А в складчину це можна було
зробити, а тоді розрізати олівця або пополам, або одному третину, а другому дві
третини, коли в одного було 2 коп., а у іншого – 1 коп».
А яке то щастя було
дітям, коли потрапили вони на панський двір і свинар повів їх до дерев’яної будки і сказав, що
тут вони можуть назбирати собі паперу: «Біля будки воняло, і справді ми бачили,
що під будкою біліє папір. Ми полізли туди і один перед одним нагрібали
оберемки паперу. Папір виявився забрудненим, але ж нас це не засмутило, ми
тільки дивувались панам: як так можна, щоб стільки доброго паперу псували вони
і викидали біс-батька-зна куди і паскудили його. Ми з Йосипом пообривали
забруднені місця, а все, що було чисте, позабирали з собою і були на той час
дуже щасливими людьми…»
До слова, трагічно
коротким було життя Мусієвого приятеля Йосипа. Хлопчина мав великі здібності до
малювання: «Він поза очі малював портрети, дуже схожі на тих, кого малював», -
читаємо в «Спогадах» М. Кононенка і далі: «Йосипу дуже багато діставалось від
батька та матері за його малювання. Не маючи паперу та олівців, Йосип малював
вуглем та крейдою, і в їх дворі було помальоване все: і двері, і стіни, і де
була яка дошка. За це малювання Йосип поплатився і своїм життям…» Перед
Великоднем місцевий батюшка ходив по хатах з молитвою і брав од селян за те
свою подать: коробку вівса або другого якого зерна, п’ятеро яєць, одну хлібину
і п’ять копійок. «Найбільше
обурювало селян, що треба було давати п’ятаки, яких ні в кого не
було. Ми, діти, усе оце чули, бачили, співчували нашим батькам і гнівались на
попа.
В цей час Йосипів батько
лагодив свої ворота і закопав нового стовпа, добре виструганого. Йосип
скористувався цим випадком і на тому новому стовпі намалював попа, і притому
так удатно, що б хто не зиркнув, то зараз угадає свого батюшку. Він
намальований був так: борода придержує хреста, а в руках держить: яйця, хліб і
п’ятака. Фігура була досить
комічна. Люди сходились, дивились, сміялись і казали: «Так, так!»
Про малюнок цей дійшли
чутки і до батюшки. Батюшка сам прийшов до Йосипового батька і запевнився, що
все так, як говорили люди. Батюшка гірко розсердився, почав кричати, що він
посадить Йосипового батька в острог, що запровадить його в Сибір і т. д.
Йосипів батько злякався і тут же при батюшці почав бити Йосипа. Бив його довго
і добре, нарешті Йосип вирвався і побіг з хати, а його батько взяв ножа та
пішов вишкрябувати малюнок на воротях.
Настав вечір, а Йосипа не
було, додому не вертався. Уже треба й спати лягати, а Йосипа нема. Батько пішов
шукати сина. Обійшов увесь двір, усі будівлі – Йосипа нема і не було. Так не
було до ранку. Ранком Йосипова мати пішла в погріб за буряками і там знайшла
Йосипа. Він упав у погріб. Попав головою в діжку з буряками і там залився».
Домашня сільська
педагогіка того часу вельми жорстоко вплинула на формування особистости й
самого Мусія Кононенка. Зізнаюсь, мені дуже кортіло оминути цю тему, але не
хочу нічого загортати в красиві фантики. Врешті, сам М. Кононенко пише про себе
правдиво та щиро і тому запропоную Вам ще один уривок для неквапливого
читання: з оповідання «Як я став нерелігійним». Коротко зазначу, що почалася ця
історія досить невинно: малий Мусійко замислився над словами материної молитви,
у якій мовилось: «Раніше не було нічого, та Господь із нічого утворив землю,
небо і усяку тварину, рослину, а потім і людей…». Трапилось це в серпні 1871
року, коли хлопцеві заледве виповнилось сім літ…
«…Матері ще не було, а п’яний батько сидів біля
столу та крутив цигарку. Під натиском дуже важливих думок я почав закидати
батька питаннями:
-
Де взявся Бог? Що було до
створення землі? Чи були у Бога батько та мати? Чи були брати, сестри? Де і як
жив Бог, поки не утворив неба та землі?
Батько витріщив на мене
очі, довго дивився, а потім сказав спокійно:
-
А підійди до мене ближче!
Я підійшов.
Батько зараз же зібрав у
одну жменю мого довгого чуба. Мені заболіло, але я не скривився і не скаржився:
може так і треба перед поясненням важливих питань, подумав я, а батько тим
часом встав з лави, подивився навкруги себе і, не випускаючи мого волосся з
рук, повів мене з хати у сіни, а потім і надвір.
-
Ось я тобі зараз покажу,
де взявся Бог, де його брати, сестри і що було до створення землі і неба.
Перед порогом супроти
сіней лежала ціла купа квасолиння. Батько привів мене до того квасолиння, далі
набрав його у праву руку, скільки треба було, і, скинувши з мене штаненята,
почав «показувати», де взявся Бог. Треба зауважити, що в мене була така вдача,
що я ніколи не тікав і не виривався, коли мене хотіли бити; у п’яного батька була така
вдача, що бив дуже немилосердно. Така несподівана батькова відповідь на мої
важливі запитання глибоко образила мене. Мені спочатку навіть не вірилось, що
батько буде мене бити. Я повірив тільки тоді, коли почалася бійка і коли
кінчики квасолиння гарячими жаринками обпекли моє тіло… - За що ж мене батько б’є? – думав я і навіть не
просився, не плакав. Не плакав через тяжку образу, а не просився, бо не знав,
за що просити, чи від чого відпрошуватись. Моя мовчанка, видимо, дратувала п’
яного батька, бо удари
посипались ще сильніші, зліші. Мною опанувало якесь окаменіння. Я не тільки не
плакав, а, зціпивши зуби, вирішив не плакати і не кричати, хоча б батько мав
убити мене на смерть, і рішення своє витримав. Як відбувалася бійка і чи довго
вона тривала, я не знаю. Пам’ятаю тільки, що коли я отямився, розплющив очі, то побачив, що на мене
хтось виливає з відра воду. Я підвівся і сів у грязь. Біля мене були калюжки
води. Увесь я був мокрий, з голови капала вода поперед мене і котилася
струмочками по спині під сорочкою. Я пізнав того, хто лив на мене воду, - то
був Микола Дудченко, що жив через дорогу від нас. Тут же збоку стояв і батько.
Микола Дудченко був дуже поважний чоловік на все село і вже в літах. Мабуть,
через це саме він сміливо говорив до мого батька:
-
Ти не батько, не людина,
ти п’янюга, ти сатана! Як тобі не соромно, як тобі не гріх перед Богом?
Подивися, що ти зробив з дитиною? Глянь, він ледве дише, ти убив його!..»
На щастя, такого
фатального кінця не сталося. Мусій оклигав, але відтоді затявся і НІКОЛИ не
молився Богу та ні про що у нього не просив. Як він сам говорить про себе,
«став нерелігійним». Чи можна його засуджувати за це після такого потрясіння,
яке він пережив? Гадаю, що ні, бо попри усі кари Господні, які йому пророчила
мати за таку поведінку, виріс з Мусія гідний чоловік:
« - Мамо, я докажу тобі,
що не буду ні злодюгою, ні п’янюгою, ні іншим злочинцем, а Богу все-таки молитись не буду. І я почав
суворо стежити за собою, щоб часом не стати злочинною людиною.
Така постанова моя і
раннє стеження за собою найбільше зробили мені добра в житті. Ця постанова
своєчасно утримувала мене від усяких непутящих нахилів, вона примушувала мене
задумуватись над різними людськими і власними вчинками і робити належні
висновки. З того часу я ніколи нічого чужого не чіпав, ніколи ні з ким не
сварився, хоч і прожив уже 54 роки, і до 31 року не брав у рот ні горілки, ні
інших напоїв. Далі почав потроху пити, але ніколи на своєму віку не був ні п’яний, ні на підпитку.
Думаю, що на підставі оцієї постанови виробилась у мені терпимість до людей
взагалі; також не відчуваю я ворожнечі ні на грунті релігійному, ні на грунті
національному.
Так я став нерелігійною
людиною.
Кажуть, що люди
нерелігійні почувають в своїй душі каяття, пустиню, що без релігії людина не
може жити – я цього не відчув ні разу».
Отут, товариство, я знову роблю паузу в своїй оповідці про Мусія Кононенка.
Далі буде…
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар