Мусій Кононенко.
Тримаю в руках книжечку спогадів письменника, якого називають
«забутим ім’ям
української літератури». Незаслужено забутим. Його не популяризували. У
1964-му, в його столітній ювілей, призупинили… на 30 років вихід у світ збірки
його творів. Та й сам ювілей відзначили якось геть не гучно. Без гідного
пошанування цього самобутнього українського поета і прозаїка, учасника
літературного гуртка «Плеяда», активного діяча кооперативного руху та братства
тарасівців. Як завше, навісили наличку українського буржуазного націоналіста.
Власне, не без підстав, бо Мусій Степанович ним і був. Щоправда, не
бандерівцем, бо відійшов він у засвіти у 1922-му, але «ганебне клеймо»
мазепинця йому таки припечатали. Певна річ, ім’я Мазепи для М. Кононенка тим ганебним
клеймом аж ніяк не було, а, натомість, високим ідеалом, яким слід пишатись,
адже: «Тільки мазепинська любов Україні поможе!». Він не зрадник, а національний
герой, на якого слід рівнятись:
… коли б то всім
Мазепами нам стати,
Коли б то кожен міг із нас
За край свій помирати!
Мусій Степанович був саме таким – свідомим українцем. Вийшов
він з низів селянства, яке не відзначалося активністю в боротьбі за свої права
і свободи, за що й картав його поет. Сам він зумів піднятися на високий щабель
національної самоповаги та гідности і стати духовим проводирем на шляху до волі
й незалежности свого народу. Він був прямим спадкоємцем духу Шевченка і щедро наповнив
цим духом свою поетичну творчість. Але нині я хочу познайомити Вас, товариство,
з Кононенком-прозаїком, «Спогади» якого зачарували мене. Хоча сам автор зазначав: «Буду писати їх без
плану, без програми,а так, як Бог надушу покладе…» Проте Бог поклав йому на
душу і таланту, і легкості слова, і почуття гумору. Книга складається з двох
частин: в першій він у маленьких оповіданнях описує своє життя від народження
до 1918 року ( тобто на 55-муроці життя, за чотири роки до фізичної смерти), а
друга частина майже повністю присвячена постатям відомих українських діячів, з
якими коротко чи довше був знайомий М. С. Кононенко. Намагатимусь стисло
ознайомити Вас і з цією книгою, і з біографією цього непересічного чоловіка,
яку, власне, він і виклав нам у художній формі в першій частині своїх
«Спогадів».
Мусій Степанович Кононенко народився 22 серпня (4 вересня за
нов. стилем) 1964 року в с. Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії.
Славне село Турівка! Жив у ньому і писав свою «Історію Малоросії» Микола
Маркевич, а також, коли Мусієві виповнилося 9 років, у тому ж селі народився
майбутній ідеолог українського самостійництва та перший представник
українського націоналізму Микола Міхновський. Згодом вони стануть друзями та
побратимами-тарасівцями, але тоді, 22 серпня 1864 року, якби хтось
приїжджий зайшов до низенької старенької
оселі з маленькими віконницями та причілком на вулицю, «…то цей добродій
знайшов би у хаті таку сім’ю: стара баба, син її Степан Онопрієнко, невістка
Пріська, дволітній онук Яків і новонароджений онук Мусій. Дійсне прізвище цієї
сім’ї Кононенки, а
по-улишному - Онопрієнки. Так селяни
прозивали Кононенків, щоб не плутати одного з другим., бо цілий кут займають Кононенки,
і через те він прозивається Кононівщиною».
У вірші «До Музи» М. Кононенко писав:
«Родились ми в убогій хаті». Його батьки, щойно звільнені з кріпацтва, жили
дуже бідно. Хоча колись Кононенки були козаками, але один із пращурів так
полюбляв оковиту, що пропив себе за дві бочки горілки поміщику і став кріпаком.
На велике нещастя сім’ї, батько Мусія теж був п’яницею. Про це немало гірких рядків знаходимо у спогадах. Не
можна без болю читати історію про те, як родина змушена була продати рябу телицю,
аби покрити батьків борг. Пропоную Вам отримати насолоду від невеличкого
уривочка з оповідання «Дитячі роки» та пройнятися чистим почуттям співчуття,
яке він неодмінно пробудить у Вас: «Через чотири дні ми прощалися з своєю рябою
телицею. Це було наше перше велике дитяче горе. У нас не було сили стриматись:
ми ридали на всю хату, на всі голоси, коли мимо наших вікон повели нашу
Зозульку. Мати упала на стіл і так само ридала, як і ми. Ми тільки гірко,
невдержно хлипали та часом викрикували, а мати голосила і промовляла, як за
покійником:
-
Зозулечко
моя люба, моя дорога! Хто ж тепер нагодує моїх діток маленьких, хто їх порадує,
хто потішить, убогих та нещасних нас на цьому проклятому нужденному світі? Ой,
діточки ж мої, діточки! Як же я думала, як же я сподівалася, як раділо моє
серце, а тепер нема її, нашої любої Зозульки.
Так оплакували ми першу і останню
нашу майбутню корівку, бо вже більше не вдалося моєму батькові та матері купити
другу телицю або корову. До самого кінця їх життя у них не було уже ні коня, ні
корови: була тільки сама нужда та убожество.
Коли я цілував губи нашої Зозульки,
коли ніжно гладив своїми руками, то з очей у неї капали сльози. Може це був
випадок, але ж я до цього часу не можу примиритись, що це випадок; мені
здається, що вона дійсно плакала так само, як і ми плакали. Нас було біля
Зозульки четверо – троє дітей і мати. Ми прощалися з телицею, може, по 5 чи по
7 разів. Ми обнімали її, ми прохали її лишитись у нас, і вона чула нас і
розуміла нас. Вона дивилася на нас своїми великими очима і не брала в рот того
хліба, що підносили їй. Ми трусилися од холоду і не виходили од Зозульки аж
доти, поки не сказала нам мати:
-
Ідіть,
діточки, в хату, бо вже йдуть за нашою Зозулькою.
І ми пішли в хату.
Забрав її якийсь чоловік з чорною
великою бородою. Той чоловік здався нам страшним, противним, найгіршим в цілому
світі»
Багато згадок у «Спогадах» і про
матір. Але їй автор віддав свої найщиріші почуття і симпатію. Тяжке її життя
знайшло поетичний вияв і в поемі «Мати» (1897), де є аналогічні зі спогадами
епізоди. Мене особливо зворушив той, де його мати, яка, попри усі негаразди,
«відзначалася веселою вдачею, гарно співала, була дуже гостра на слово», -
доведена злиднями до відчаю, вперше і востаннє у своєму житті наважилася…
вкрасти в сусідки заступа, аби скопати город та вчасно там щось посадити та
посіяти. Аби дітей було чим прогодувати. Малий Мусій зовсім випадково став
свідком того материного проступку. І знову ж запропоную Вам, товариство, для
неквапливого читання уривок з оповідання «Таїна». Порозкошуйте художнім словом
М. Кононенка та очистіть душу святим співчуттям:
«…Великий страх обняв мою душу і
розійшовся по всьому моєму тілу: я зрозумів, що мати, іменно моя мати, не
хрещена, а рідна мати украла у баби Мотрі заступ. Мені було і страшно, і
соромно, і так тяжко, як не було ніколи. На мені трусилось тіло більше, ніж
тоді, як я закопував украденого янгола. Що ж його робити? Схопив я заступ за
пазуху і хутко вибіг надвір. Була у мене думка укинути його у колодязь, що був
супроти нас на вигоні. Коли я зиркнув на колодязь, то біля нього побачив бабу
Мотрю, вона вела з собою старосту з двома сусідами і кричала на всю вулицю:
-
У мене заступ спав із заступральна, я пішла у
хату за гвіздком, вихожу, аж бачу Пріську (мою матір), вона ховає мій заступ
під полу. Трусіть її, добрі люди, трусіть! Вона десь заховала його у хаті, а
потім побігла на город.
Люди прямували у наш двір. Я юркнув
поза хату і опинився під повіткою у сусіда, а за цим повітком зараз же і хата
баби Мотрі. Я добре знав, що у баби Мотрі нема нікого ні у дворі, ні в хаті.
Дітей у них не було, а чоловік поїхав у поле. Хутко переліз я через сусідову
загату, положив заступ на Мотрину призьбу біля дверей і зараз же побіг додому.
Біля нашої хати ішло змагання Мотрі з моєю матір’ю: Мотря намагалась в одну душу робити
трус, а мати бліда, схвильована не дозволяла. Я був у одній сорочці, босий, без
шапки і дуже змерз, а через те, не звертаючи ні на що уваги, проскочив у свою
хату і поліз на піч на своє тепле місце. Трохи згодом увійшли в хату і люди. Їх
уже зібралося душ 7-8. Мати йшла попереду; вона була страшенно стурбована, але
не плакала, а на всіх дивилася зляканими очима і нічого не могла говорити.
Почався трус. Трусити помагали усі.
Дивилися скрізь і всюди: на полу, під полом, під лавками, у мене на печі і, нарешті.
В печі. Мати стояла, схилившись спиною на стіл, і ніби захолонула. Вона нічого
не говорила і не ворушилася. Перешукавши в усій хаті, в сінях і в хижі,
перейшли у погріб, у повітку, у клуню – не обшуканого не лишили нічого.
Заступа не знайшли нігде.
Коли люди укупі з Мотрею та з
старостою пішли з нашого двору, мати кинулась до печі і почала шукати. Шукала
вона раз, і вдруге, і втретє. Нарешті, вибрала з пічурки увесь попіл в коробку
і все ж таки чого шукала, того не знайшла. Мати була дуже здивована. Вона сіла
на лаві і задумалась. Я нишком стежив очима за матір’ю, але не говорив їй нічого. Мені
було соромно признатись, що я все бачив і все знаю. Так пройшло з півгодини, а,
може, й більше.
У дворі знову з’явилась баба Мотря, а з нею був
староста і всі ті люди,що трусили нашу хату. Мати підвелася на ноги, подивилась
у вікно і залилася сльозами, упавши грудьми на стіл.
У хату позаходили люди. Їх було
більше, мабуть, удвічі. Мені зробилося страшно, а мати плакала, не підводячись
од столу.
Мотря підійшла до матері і ласкаво
заговорила:
-
Прісю,
прости мені, будь ласка! Я, мабуть, стерялася, збожеволіла. Я сама занесла проклятого заступа до своєї хати і
поклала його на призьбі… Не сердься на мене, прошу тебе!.. Я на тебе подумала
тільки через те, що ти два дні ходила по сусідах та все добувала заступа.
-
Я
ж казав, - озвався староста, - не може бути, кажу, щоб Пріська Школиківна
наважилась на чуже добро… От воно так і вийшло… Заспокойтесь! Ви, значить,
зовсім не винуваті.
Мати підвелася зі столу, але нічого не
говорила.
До самого вечора мати не бралася ні
за яке діло. Вона все задумувалась і часом непомітно для самої себе розводила
руками.
Увечері вона довго й щиро молилася
Богу.
Чим і як з’ясувала вона собі перехід заступа з
її печі на Мотрину призьбу, сказати я не можу. Вона про цю пригоду не говорила
навіть з нами, з дітьми, і, мабуть, зовсім не думала про те, що я міг тут
відіграти роль спасителя від сорому та поганої слави.
Так і померла моя мати, не
довідавшись про таїну переходу заступа на Мотрину призьбу.
У мене, навіть у дорослого вже, не
вистачало сили волі розповісти матері всю правду про заступ.
А, може, воно вийшло на краще і їй, і
мені»
На цьому, товариство, я завершую першу частину своєї оповідки про людину,
чия душа не прагнула супокою – Мусія Кононенка. Далі буде…
Лілія
Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар