Завершальна частина мого допису, на
який надихнув мене роман Степана Процюка «Місяцю, місяцю». І, хоча задумувався
цей твір як художньо осмислена біографія дуже талановитого та цікавого
письменника Григора Тютюнника, проте автор дуже органічно ввів у сюжетну лінію
ще одну непересічну людину – видатного історика, та беззаперечного лідера
дисидентського руху 70-х років минулого століття Валентина Яковича Мороза. Ця
постать захопила мене. Я занурилась у хроніку його життя й намагаюсь
заглибитись у його чималий творчий доробок. На жаль, бракує часу, але є бажання
осягнути те, що залишила нащадкам ця унікальна особистість – мій земляк,
волинянин Валентин Мороз. Попередню частину своєї оповідки я закінчила тим, що за першої ж нагоди
наш герой повернувся в Україну…
Проте за першої ж нагоди повернувся в Україну. Вперше після довгої розлуки
побував там у 1990 році, а вже у 1991 р. оселяється у Львові. З притаманним
йому прямолінійним сарказмом прокоментував своє повернення: «В Канаді був.
Перечекав там дощ та й повернувся. Діяспора й досі вважає, що я дурний. Бо я ж
поїхав в Україну: на мізерну платню, на небезпеку. Та звідси я втікати не
збираюся». Влаштовується на роботу до
Львівського державного університету фізичної культури, де багато років читає
курс «Історія України». Ви можете собі уявити: ІСТОРИК ТАКЕННОГО РІВНЯ викладає
в університеті фізичної культури, бо в університеті імени Франка не поділяли
його переконань та не сприймали його світогляду. Надто радикальний. Надто
націоналістичний. Без отого дурнуватого тире, яке розслабляє та зводить
нанівець національну ідею, коли до неї додають, як з переляку, наче вибачаючись
за те, що «нац» –«дем»… Валентин Якович не вибачався, бо був твердим «нац».
Адже на його світогляд вплинув, як його називали в гулагу, «патріарх політв’язнів»,
Михайло Сорока. Не буду зводити Вас, товариство, зі стежки життєвого шляху В.
Мороза і розповідати тим, хто не знає (а таких, на жаль, більшість), хто такий
М. Сорока: кому цікаво, запитайте хоча б у вуйка Гугла. Але ким була ця Людина,
учасник національно-визвольної боротьби, багаторічний політв’язень, автор
«Славня Кенгірського повстання» для Валентина Яковича, можете відчитати у
передмові до його віршів в прозі «Тверді мелодії», які він присвятив М. Сороці:
«Я зустрів
його у Мордовії, в політичному таборі, і був з ним навіть не два місяці. Мені
пощастило: я зустрів цю людину.
Так буває
нечасто – лиш кілька разів впродовж біографії, коли хтось або щось добудовує
тебе. Михайло Сорока був саме з тих, що добудував мене. Зустріч з ним, і
спілкування з ним підняли мене на якийсь новий щабель…»
Ви уявляєте
собі, товариство, на які щаблі міг підняти зацікавлених студентів-істориків,
студентів-філософів, студентів-філологів Валентин Якович, якби йому дали таку
можливість? Ні, я не хочу образити ані педагогічну, ані студентську спільноту
Львівського державного університету фізичної культури, але погодьтеся, це не
той учбовий заклад, до якого ідуть за глибокими знаннями дисциплін, які
викладав пан Валентин. Хоча і в цих умовах він робив все, на що вистачало його
сил. Безсумнівно, що його заслугою було присвоєння у 2016 р. університету імени
видатного діяча українського гімнастичного і спортивного руху, батька
українського тіловиховання, професора Івана Боберського і це вельми тішить…
«Провадив
викладацьку роботу. Багато писав. Мав епізодичні зустрічі. Був значною мірою
самотнім майже тридцять українських років.
Особливо
прижиттєве забуття посилилось на початку нового століття», - читаємо ми у
Степана Процюка. Текст скупий на метафори, але гранично правдивий. Валентина
Мороза не вознесли на прижиттєвий п’єдестал пошани, на який він заслуговував, поклавши
своє життя пасіонарному служінню України. Ще совєцьке кдб добре постаралося,
щоб розсварити В. Мороза з дисидентами, усіляко дискредитувати його. На жаль,
незалежна Україна не завдала собі клопоту, аби рішуче реабілітувати добре ім’я Валентина
Яковича та гідно вшанувати цю унікальну людину...
Рішенням
облради Волині від 7 вересня 2017 року Валентина Мороза було удостоєно звання
«Почесний громадянин Волині». На ту подію він тоді прибув до Луцька – міста, з
якого його після неправедного судилища у 1966 році відправили до мордовського
табору суворого режиму для переосмислення власного життя. Як на мене, це звання
– своєрідне «відчепне» - так любила казати моя покійна матуся, коли щось
робилося просто «для годиться» - от зробив і зітхнув з полегшенням – можна
забути та йти далі. Такі особистости, як Валентин Мороз, вартують того, аби
їхніми іменами маркували вулиці та називали учбові заклади чи книгозбірні, аби
спонукати до того, щоб пересічні громадяни зацікавилися, врешті, тими самими
особистостями, на вулицях яких мешкають або, приміром, водять до школи своїх
дітей. Але у нас чомусь надають перевагу або нейтральним назвам на кшталт
«Спокійної», або обирають на ту роль персон, які не викликають у суспільстві
кардинальних розбіжностей, не дратують, не зачіпають, крий Боже, чиїхось
особистих переконань. А Валентин Мороз ніколи не був «зручним». Був весь з
гострих кутів. Навіть на засланні примудрився налаштувати проти себе політв’язнів за те,
що буцім то розпалював національну ворожнечу в таборі. Насправді ж добре
розумів просту істину: увесь московитський лібералізм та дисидентство завжди
закінчується на кордоні з Україною. Навіть якщо ці кордони ще не нанесені на
мапу світу, а існують тільки в головах отаких відчайдухів, як Валентин Якович.
До слова, одним з очільників комітету політв’язнів, які оголосили йому бойкот,
був той самий священик Василь Романюк з с. Космач, який отримав свій термін
мордовських таборів саме за те, що насмілився висловити протест щодо арешту В.
Мороза і якого ми всі пізніше знали під іменем св. Патріарха Володимира…
Проте
Валентин Мороз не належав до тих людей, які будуть принижуватися до з’ясовувань
стосунків, дріб’язкових колупань в минулому, ретельних зіставлень найменших
фактів…Натомість багато років він утілював свою давню мрію – писав історію
України ХХ століття, одним із безпосередніх творців якою був сам. Його
тритомник «Україна у двадцятому столітті» - найкращий підручник для усіх, хто
спраглий знати історію своєї країни. Автор передмови до книги «Україна в ХХ
столітті» Андрій Парубій зазначив: «Найголовніше сьогодні те, що ця книжка
вчить нас дивитися на історію України тільки з однієї точки зору: українських
інтересів. Цей україноцентризм, який постійно був притаманний В. Морозу, і є
найбільш важлива складова його праці і його життя. Для нашого покоління важливо
навчитися так жити і так бачити світ, як В. Мороз».
Серце
представника українського національного руху, політв’язня, історика, автора
більш ніж 100 наукових праць, члена Об’єднання українських письменників «Слово»
зупинилося 16 квітня 2019 року. На другий день після свого 83-ліття він тихо
відійшов у кращі світи. Поховали його погожого весняного сонячного дня 20
квітня на Личаківському цвинтарі у Львові. Місце спочинку було обрано
неподалік могил видатного українського
письменника та велета духу Івана Франка та студента Адама Коцка, який загинув
від рук польських шовіністів далекого 1910 року і став символом українського
національно-визвольного руху в Галичині на початку ХХ ст. Пронизливі промови
лунали з уст друзів покійного – поета-шестидесятника Ігоря Калинця, сина головнокомандувача
Української повстанської армії, політика Юрія Шухевича, викладача-історика
Олега Полянського. Син небіжчика зі своєю дружиною приймали слова співчуття від
усіх присутніх. Невдовзі могила була всуціль засипана живими квітами. Певна
річ, відспівування не обійшлося й без персон з держадміністрації, які також не
оминули оказії, аби зайвий раз попіаритись і проректи щось вагоме та відповідне
моменту… Так прощалися з блискучим істориком і публіцистом, довголітнім політв’язнем, одним
із найяскравіших представників українського дисидентства, справжнім символом
національного визвольного руху Валентином Яковичем Морозом, ім’я якого в
останні десятиліття його життя було несправедливо забуте.
………………………………………………………………………………………….
Тому-то й
потішив мене роман С. Процюка «Місяцю, місяцю» тим, що автор не просто побіжно
згадав там цю непересічну людину, а вивів в образі альтернативного героя. Адже
Валентин Мороз, на противагу Григору Тютюннику, не підкорився обставинам, не
поплив за течією, не зламався. З ним завжди була його непохитна віра в те, що:
«Земля між
Кубанню й Карпатами, в центрі якої височить Тарасова могила, була і буде
Україною. Де гарантія? Так Хочу я і тисячі таких, як я. Нас мало? – Так. Але
тих, які носять у собі велике Хочу, ніколи не було багато; а проте в історії
завжди реалізовувались їх ідеали.
Десять
сильних воль означає більше, ніж десять мільйонів безвольних роботів.
Так було,
так буде!»
Такі Люди,
як Валентин Якович, не йдуть у небуття, а підносять нас за собою у височінь,
примушують як слід осмислити і своє власне життя, і зрозуміти своє унікальне
місце на цій планеті. Я б могла безконечно цитувати цього непересічного
чоловіка, бо «підсіла» на його твори і не можу одірватись від того вишуканого
читання. Це приємний синтез розумного подання матеріалу та на диво легкого та
доступного стилю викладення. Якщо стисло, то праці Валентина Яковича дуже легко
читати. Нині я перебуваю під чарами збірки його вибраних творів «Епоха
націоналізму». А ще – відкрила для себе неповторний світ його поезії. Вірші
Валентина Мороза мелодійні, правдиві, наповнені якимось особливим світлом і, на
кшталт прози, також дуже легко читаються. Насамкінець цього допису я запропоную
Вашій увазі одну зовсім невеличку, але влучну цитату з його прозового твору
«Мойсей і Датан», а також потішу Вас зразком його мудрої лірики. Порозкошуйте
його Словом та замисліться над ним.
«Бог для
того створив Землю круглою, щоб кожен міг вважати свою країну центром планети,
щоб кожний стояв на найвищій вершині, відчув себе велетнем, богорівним. Тільки
так виростають повноцінні люди і нації».
Заклинання
Я не зречуся гілки терену,
Ні оповістки на війну.
Уже посаджене те дерево,
Що піде на мою труну.
Уже воно, пругке і радісне,
На вітрі ярому шумить.
Але весни своєї ранньої
Я не зречусь в найтяжчу мить.
Уже воно колише весело
Гніздо пташине у гілках.
І хай човна з легкими веслами
На Леті не ладнає страх.
Не грався в піжмурки
я з правдою,
Знав, що суєтне, що святе.
Тому дивитись в очі прадідам
Мені не страшно, як на те.
Ані життя, ні смерті звичної,
Нічого в світі не боюсь.
І ні хвилини, і ні вічності
Я не зречусь, я не зречусь…
Не зрікаймося й ми та будемо непереможні! Слава
Нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук.
Немає коментарів:
Дописати коментар