244 дні битви за АД… В одному із бункерів Донецького летовища було так і написано великими буквами: «ЗАПРОШУЄМО В АД», тобто запрошуємо в те пекло, де насправді кується українська сила. І ось цей постійний антагонізм межи пеклом та раєм – це насправді дорога правдивої нації. Один із бійців казав, що ось саме ця битва за Донецьке летовище є буфером межи двома світами.
Отже, початок оборони летовища, найосновніші штрихи, аби ми пригадали те,
що є нашою теперішньою славою. На жаль, у коротенькому дописі не можна назвати
усіх сміливців, тому даю Вам загальні відомости про тих, кого ми мусимо пам’ятати:
- спец призначенців 3-го окремого полку;
- бійців 79-ї, 80-ї, 95-ї окремих автомобільних бригад, 93-їокремої
механізованої та 57-ї окремої мотопіхотної бригад, 90-го окремого
аеромобільного та 74-го окремого розвідувального батальйонів;
- бійців 49-го окремого штурмового батальйону «Карпатська Січ»;
- бійців полку «Дніпро-1», вояків добровольчого українського корпусу та
інших.
Більшість думок бійців, які обороняли Донецьке летовище сходяться на тому,
що їхнім прапором в обороні був Максим Миргородський. «Оборона ДАПу трималася
на «Майку» - Максиму Миргородському: за таким командиром скрізь підеш», -
згадував один із кіборгів. Він був першим учасником війни на сході України,
який став повним Лицарем ордену Богдана Хмельницького.
Летовище ворог брав кількома етапами. Перший почався ще у квітні 2014 року.
Тоді дегенеративні сили так званої «динири» на десятий день проголошення їхньої
квазіреспубліки – 17 квітня підійшли до аеропорту. Їх було, за різними даними,
від 70 до 200 осіб: члени так званих ветеранських організацій і всякий инший
мотлох московської агентури. Тоді наша ЗСУ відбила навалу тих потвор. До слова,
тоді ж наші командири звернулися до керівництва летовища, аби останнє дозволило
забезпечити цьому об’єкту належну охорону. Керівництво ж категорично відмовилося від посиленої
охорони і ЗСУ просто тримали охорону по периметру летовища…
25-го травня, панове, в Україні відбулися вибори президента, а вже 26-го
почалася вже зовсім инша атака на Донецьке летовище: вже не доморощеними
промосковськими силами, а питомими московськими. Ще в ніч з 24 на 25 травня з
рф в сторону України на п’ятьох камазах вирушив перший спец
загін московитів чисельністю 120 осіб – група «граніт», група «сєвєр», група
«старий», керував якими очільник їхнього омону на псевдо «іскра» та 25
кадировців. До загону приєдналися
«свої», «зроблені в Україні» покидьки з батальйону «восток», яких очолив
командир спецпідрозділу Донецької СБУ «Альфа» олександр ходаковський.
А в ніч на 26 травня сталося те, про що потім усі ЗМІ скажуть у новинах:
«близько 3-ї години ночі на територію летовища зайшли 80 озброєних диверсантів
із російського загону «іскра»»… Що, просто так взяли собі, та й зайшли? Ні,
панове, вчіть історію, бо це те, що завжди. На жаль, вона мало кого насправді
вчить, але… Пригадаймо події 13-го листопада 1708 року в Батурині, коли в ту
криваву ніч московити вирізали 15 тисяч мирних жителів столиці гетьмана Мазепи:
дітей від немовлят до підлітків, старих та немічних, молодих дівчат та жінок. Саме після того московитів називають у нас
«кацапами» - від тюркського «касаб» - тобто «живодер», «м’ясник» (активно
використовуймо саме цю ідентифікацію цієї нації хоча би у побутових розмовах;
рівняймося на Тараса Шевченка та Лесю Українку, які саме так їх називали). Тоді
доморощений юда, прилуцький полковник Іван Ніс, вказав московитам таємний хід,
через який вони ввірвалися до Батурина. Знайшовся такий «ніс» й на Донецькому
летовищі – капітан Донецького управління
СБУ на прізвище «головура» скористався своєю персональною карточкою та
розмагнітив вхід до нового терміналу. Разом з головурою зайшов, вже згаданий
вище персонаж - ходаковський, який невдовзі зв’язався з нашим керівництвом і
озвучив ультиматум: здати летовище. Як це сприйняли бійці, які не очікували
такої «раптівки» з боку московітів? Кіборг на позивний «День», що був серед тих 130 осіб,
які перебували на той момент там,
згадує: «Тоді з нас ніхто не брав участі у бойових діях, хіба миротворці за
кордоном. І вони, мабуть, думали, що ми здамось. Їхали з надією, що вони розставлять
своїх людей по колу, а ми піднімемо руки і здамось. А ми почали бойові дії, то
вони виглядали дуже неграмотно, почали бігти хто куди і з усіх точок намагалися
потрапити до нас: лізли через паркани, через Путилівський міст, котилися тими
насипами… У них не було жодної стратегії, стрілянина не замовкала фактично цілу
добу. Пригадую, ми зайшли вночі у двоповерхову будівлю на території аеропорту,
щоб там тримати оборону. Я розклав каремат…просто впав і заснув, а кожні дві
години треба було йти чергувати. Це було надзвичайно важко». Важко було ще й
тому, що стріляти у ворога на той момент було…заборонено.
Після того, як на вимогу нашого командування, було евакуйовано цивільних з
летовища, у бій вступила найважливіша сила – українська авіація. Сама ця
авіація, зокремаСу25, призвела до психологічної паніки ворога та до моральної
перемоги наших бійців. Ці гвинтокрили разом з десантниками вирушили на оборону
Донецького летовища і для того, щоб підсилити український гарнізон. Ворог
намагався збити наш літак і тільки тоді наш воїн вистрілив і «зняв» першого
кадировця, який скерував свій ПЗРК «ігла» на наш Су25. У тому, першому бою,
українські сили не втратили жодного бійця – тільки троє зазнало поранення. Зате
у ворога, що неабияк тішить, було 36 істот убитими. Серед умогилених у бою 26
травня було ідентифіковано 33 громадянина рф (іх там нєт?…) Після того переможного
бою до липня 2014 р. перестрілки мали епізодичний характер.
Втім, потім вже втрутилася велика політика. 5-го вересня Україну загнали в
формат мінських домовленостей і саме після того ворог знову пішов у жорсткий наступ. А
далі уже почалася уже зовсім инша історія…
Немає коментарів:
Дописати коментар