«Одного дня покликали мене, тоді ще молодого лікаря до хворої жінки чи
дівчини, що зомліла в церкві. Приходжу до лічниці. На ліжку лежить бліда,
тендітна пацієнтка, лише очі горять якимось внутрішнім полум’ям. Вона вже дещо прийшла в себе. Я перевірив пульс,
зміряв температуру – вона була підвищена – й запитав про стан здоров’я. Я запримітив, що стіни її кімнати мали якийсь
особливий зелений колір, який не надто сприятливий для здоров’я й самопочуття, і запитав її, чи не хотіла б вона
перенестись в иншу кімнату. Але вона енергійно заперечила, мовляв, зелена фарба
її улюблена, це колір лісів, гаїв, природи, де вона зросла і де вона творить.
«Я – Леся Українка…» Чи можете собі уявити, що в мені діялось, коли я почув її
слова. І радість, і здивування, і подив, і смуток, бо вже тоді я збагнув, що
довгий вік її не писаний. Але її очі закарбувались в моїй душі глибоко, дуже
глибоко, і цей спомин залишився в мені до останніх днів мого життя. В цій
слабосилій і хворій постаті я відчув невидиму силу, якусь душевну динаміку, ба,
я відчув генія. Леся дякувала мені за опіку та увагу до неї й просила загостити
до їхнього Колодяжного. З того часу почалася моя приязнь з родиною Косачів,
постійно зажурених здоров’ям доньки», - як же заворожено слухали учні Луцької
української гімназії цей спогад з уст свого улюбленого Дідуся Модеста
Левицького. Втім, в тому й був чар його методи виховання – не сухою
фразеологією, а живими розповідями та шляхетним прикладом свого життя.
Проте, я невипадково розпочала цей (уже четвертий) допис про Модеста
Пилиповича Левицького саме із цього уривка, бо тема його стосунків із цією
знаковою, не тільки для мого рідного краю, але й для усієї соборної України,
родиною, є вельми цікавою та пізнавальною. Та й, зізнаюсь, не відпускає мене
від себе цей ЧОЛОВІК, щодня дає нові поштовхи та посилає потужні імпульси зі
своїх засвітів. Так, потягнувши за ниточку його насиченої біографії, я потроху
намотую й инші клубочки та відкриваю для себе воістину непересічні ПОСТАТІ нашої
з вами багатющої та величної історії. Володимир Науменко, Григорій Степура,
Василь Ємець, Данило Щербина, Кость Місевич, Маргарита Місевич-Боно, Роман
Бжеський… Цей список можна продовжувати й продовжувати. Прямо чи
опосередковано, але доторкнулася я до їхніх доль, дякуючи заглибленню в життя
та творчість М. Левицького. І всі вони, без сумніву, варті окремої розповіді,
адже кожен з них віддано служив українській справі у своєму чині.
Але наразі Модест Пилипович підбив мене на дослідження ще однієї грані
свого життя, а що дотична вона до моєї любої Волині, то й охоче роблю те.
Перенесемося ж, товариство, у кінець ХІХ століття, у рік 1892-ий, коли рішенням
Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, Петра Антоновича
Косача переводять на посаду голови Ковельсько-Володимир-Волинського з’їзду мирових посередників, а дещо пізніше його
призначають на посаду ковельського повітового предводителя дворянства. Це
давало йому змогу не тільки перейматися службовими справами і самому
опікуватися чималим господарством у Колодяжному. Найголовнішим було – бути
разом зі своєю сім’єю. Таке стабільно-осіле життя родини Косачів сприяло дружбі
з колегами по роботі та сусідами, які мешкали в навколишніх селах. Оскільки не
любили Косачі пустих балачок про погоду та не збирали й не розповсюджували
пліток, то, як зазначає наймолодша Лесина сестра Ізидора Косач-Борисова: «У
близькій околиці небагато було тоді родин, з якими наша родина приятелювала. З
ковельських знайомих того часу приязні стосунки були у нас з родиною
Карташевських та з родиною Міяковських… В с. Любитові (4 верстви від нас) жили
тоді Зінаїда і Модест Левицькі (пізніше доктор Модест Левицький був відомий
український письменник і громадський діяч). Молоде подружжя Левицьких особливо
заприятелювало з Лесею. Обоє Левицькі любили поезію, музику, спів, їхнє
товариство було цікаве й приємне. Модест Левицький був не тільки добрий лікар,
але й чула людина, а пацієнти (переважно селяни) його дуже любили».
Не знаю, скільки «художнього вимислу» було у тій оповідці Дідуся Модеста
луцьким гімназистам про його знайомство з Лесею Українкою, але у його власній
публікації «Спогад про Лесю Українку» він лише зазначає без зайвих подробиць, що
відбулося це у 1893-му році. І це видається мені важливим, адже усі инші
джерела, які я бачила та читала, вказують, що перший волинський період М.
Левицького тривав з 1894 по 1898р.р., а з цього спогаду випливає, що у 1893 р.
він уже проживав у Ковелі. Ця, здавалось би, «дрібничка» прояснює мені факт, з
якого випливає, що Олена Пчілка могла би бути хресною матір’ю сина Модеста Пилиповича
– Віктора, який народився 14.07.1893 р. у Білій Церкві. Принаймні, це стверджує
дослідниця творчости Лесі Українки – Тамара Скрипка. Але я маю деякі підстави
для сумнівів щодо цієї інформації. Тобто у тому, що Олена Пчілка була кумою М.
Левицького і були вони не просто у приятельських, а у дуже дружніх стосунках,
то беззаперечно. Про те свідчать чотири листа Модеста Левицького до Ольги
Петрівни (гадаю, їх було більше), які він надіслав їй із містечка Окни, де
служив після того, як через хворобу дружини Зінаїди змушений був покинути
несприятливе для останньої підсоння Волині. Я мала змогу та велику насолоду
прочитати їх у науковому збірнику «Модест Левицький в історії України і Волині
та проблеми формування інтелектуальної еліти», де їх розмістила пані провідний
науковий співробітник Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі
Українки – Любов Мержвинська. Так ось, лист, датований 21.11.1897, починається
так: «Щиро дякую Вам, шановна і дорога кумо, за Ваш ласкавий лист і за
готовність дати мені поміч. Лехче і веселіше жить на світі і більш энергіи маеш
до роботи, знаючи, ще е такі щирі й сердешні люде, котрі і словом, і ділом
поможуть у трудній і лихій годині…». У тій же кореспонденції до «шановної і
дорогої куми» ми дізнаємося про плани Модеста Пилиповича стосовно майбутнього
навчання дітей: «…поки наші хлопці ще малі, то можемо жити і у селі, себ-то в
Окнах; вже як пора прийде вчити їх, то треба буде шукати служби у місті, та у
такому, де є гімназія. А відомо мені, що у Гадячі гімназії нема…» Як же багато,
насправді, можна дізнатися з отакого листування. Навіть із того мінімального
наведеного мною, окрім інформації, що у Гадячі, куди хотіла «примостити» на
службу Олена Пчілка любого кума, не було тоді гімназії, - ми чітко прочитуємо
написане рукою самого Левицького те, що у нього був не один син, а, щонайменше
– два. У тому ж листі Левицький повідомляє, що «Діти наші тепер здорові; жінка
трохи кашляє, але далеко не так, як у Ковлі».
То котрого ж з його синів була «воспреемницею», як звучить у церковних
метричних книгах звання хрещеної матері, Ольга Петрівна Косач? Знову ж таки, у
всіх, доступних мені джерелах, згадується лише син Віктор, який, попри свою
хворобливість (про це теж дізнаюся із того листування з кумою), прожив 67 років
і помер 1960-го р. в Аргентині, залишивши нам спогади про свого визначного
батька. Про те, що він був не єдиним сином, можу зробити висновок зі згадок
сестри Модеста Пилиповича – Софії Левицької, українсько-французької малярки.
Ось вам уривок з тих мемуарів:
«…Давно вже це було. Жила я влітку на дачі коло Василькова – дві станції
залізницею від Боярки, де Модест Пилипович був сільським лікарем. Була я сама,
а сталося, що сильно захворіла. Пишу до нього нарочним – бо почти не було, -
щоб порадив, що робити. Аж тієї самої ночі приїздить пізно Модест Пилипович на
якійсь жидівській шкапині. Втомлений страшно, бо дорога лісом дуже погана, а
він ще й не добачав своїми хворими очима, а ніч темна. Але на втому, ані на
дорогу не зважав він: одна думка була, щоб приїхати на допомогу сестрі. Та на
тому не край. Грошей у мене не було. Дає він мені усе, що має, тай каже:
- На тобі гроші, тільки не кажи Зіні (то його дружина), бо бачиш як
трапляється мені яка багата практика, то я половину даю Зіні, а половину
залишаю собі, так щоб вона й не знала, бо часто у мене такі бідні хворі, що не
мають навіть і на ліки, то я для тих бідних оті гроші краду від своєї практики,
щоб їм дати на ліки.
Жінка його Зіна на вдачу добра була й не скупа; але діти в них були, і якби
вона про те не дбала, то він би усі гроші убогим пороздавав».
Отже не один Віктор був у подружжя Модеста та Зінаїди Левицьких, а були –
діти (принаймні ще один син, окрім Віктора), про якого я наразі нічого не можу
вам розповісти. Вочевидь, він помер ще у дуже невинному віці – тоді таке
траплялося досить часто…
І заклинило ж тебе, подумає хтось,
на отому нещасному хлопцеві, цьоцю (а таки нещасному, бо не набувся він на
цьому світі), що ти так відбігла від заявленої в заголовку теми Косачів. Ну
так, я ще та маруда, але хіба ж не вартував вашого часу та уваги, шановане
панство,отой уривок зі спогадів сестри Модеста Пилиповича? Хіба не зачаровує
вас, як і мене, цей Чоловік? І правда, уже нікого не дивує той факт, що у свій
другий волинський період називали його у нас тепло «Дідусем»: не за старечу
неміч, а тільки з великої поваги та непідробної любови до доброї людини…
Але повернемося, все ж, у 1893-ій рік, коли, за словами самого Модеста
Пилиповича, відбулося його знайомство з Лесею Українкою (якщо, звісно, він
нічого не плутає). За моїми підрахунками це могло статися не раніше вересня, бо
14 липня подружжя перебувало у Білій Церкві: у той день там народився Віктор.
Не думаю, що наступного дня вони вирушили на Волинь: дружині після пологів
потрібно було отямитись. Та й хлопчик народився слабеньким – таких діток
зазвичай охрещуюють відразу. Отже, до Ковля прибули десь в кінці серпня,
познайомились з Ларисою Петрівною, яка запросила їх до Колодяжного. Також дуже
малоймовірно, що той візит стався аж так швидко. А вже для того, аби за куму
Ольгу Петрівну Драгоманову-Косач просити, то потрібно було добре заприятелювати
з нею, бо то не та пані, яка отак відразу свої обійми розкривала…
Між тим, уважно вчитаймося у те, що 10 вересня
1895 року Леся пише із Колодяжного своїй дядині Л. М. Драгомановій у Болгарію:
«Недавно у нас з Дорою були гості, дуже славні люди, вони так розпитувались про
дядька (тобто про покійного Михайла
Драгоманова) і про все, що його касається, немов би знали його особисто. А
Вашими портретами були очаровані просто. Се мене дуже привернуло до їх, хоч
раніш вони були мені далекі знайомі…». Як відомо, одним із візитерів
двадцятичотирьохрічної Лариси Косач був симпатичний лікар із сусіднього Ковля –
Модест Пилипович Левицький.
Таким побитом, М. Левицькому потрібно було добрих два роки, аби від статусу
доброго знайомого родини Косачів навернутися в розряд чогось більшого…І на
цьому, вельмишановне товариство, я перериваю свою оповідку і обіцяю, що далі
буде обов’язково…
Далі буде...
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар