«Гей, у лузі
червона калина
Гей, гей,
похилилася;
Чогось наша славна
Україна,
Гей, гей,
засмутилася.
А ми ж тую червону
калину,
Гей, гей, та
піднімемо;
А ми ж свою славну
Україну,
Гей, гей, та розвеселимо!»
- Йой, - скаже,
напевне, той, хто завдасть собі клопоту взятися за читання оцього допису, - а
чому «Гей», адже у славні січових стрільців, який нині набув особливої
популярності та значущості, співається «Ой».
Так, у славні справді ми чуємо «Ой», але і я не
помилилася з отим «Гей», бо процитувала вам нині зовсім не патріотичний славень, а
останню строфу української козацької
пісні часів національно-визвольної війни під орудою Богдана Хмельницького
«Розлилися круті бережечки», а там якраз і звучить оте бадьоре українське
«Гей!». І тут уже саме час використати ще один вигук із нашої багатющої мови –
«овва!!!» - і далі в уважного та зацікавленого читача виникне логічне
запитання: а що ж тоді написав Степан Чарнецький, котрий заявлений автором слів
і навіть мелодії цього, без сумнівів, знакового для кожного українця твору? Принаймні, і у стрічці новин на
Фейсбук, і у періодичних виданнях, котрі мені особисто потрапляли до рук
останнім часом, біографії цього поета, мало кому раніше відомого, приділено
нині, на хвилі інтересу до «червоної калини», неабияку увагу, що, в цілому,
зовсім непогано, бо своїх героїв та митців потрібно і знати, і шанувати, і
популяризувати. Але от чи писав поет-декадент, котрий на початку ХХ-го століття
належав до модернового літературного
угрупування у Львові «Молода Муза»
та був за переконаннями хитким лібералом, такий
потужний патріотичний текст – йдеться про три наступні,
не пов’язані із «Розлилися круті бережечки», строфи, то тут
відповідь однозначна – ні, Степан Чарнецький не має до них жодного стосунку.
Власне, увесь його поетичний доробок у контексті цієї пісні обмежується… «ойканням», що зовсім не завадило йому, як
бачимо, без сумнівів та вагань, вважатися повноправним автором улюбленої
народом пісні.
Втім, не поспішаймо звинувачувати останнього у
плагіаті чи нахабному присвоєнні незаслужених лаврів. У своїх спогадах «Моя
мандрівка з Мельпоменою», котрі були надруковані у 1934-му році, він особисто
не претендував на авторство слів, але докладно описав власну причетність до
створення того, що згодом стало головною співочою визитівкою українських
січових стрільців.
Хтозна, чи з’явився би колись цей твір взагалі у тому
вигляді, котрий відомий нам нині, якби у 1914-му році молодому та енергійному
театральному референту, режисеру і художньому керівнику театру товариства
«Руська бесіда» у Львові, яким був тоді пан Чарнецький, рішуче не сподобалася
фінальна пісня-скарга «Ой не дивуйтеся та добрії люде» у кінці другої дії у
постановці трагедії Василя Пачковського про гетьмана Дорошенка «Сонце Руїни». Тому для оптимістичнішого фіналу вставив він у
драму останню строфу старовинної козацької пісні «Розлилися круті бережечки». І
ця, здавалось би, невеличка деталь, незначна, на перший погляд, заміна, одразу
розставила у п’єсі
потрібні акценти та дала могутні посили тим, хто мав щастя споглядати те
дійство на власні очі. Це було насправді величне та незабутнє видовище, коли
наприкінці другої дії (драма складалася з п’яти дій) залунало «Ой у лузі
червона калина похилилася…» і козацьке військо під проводом гетьмана Петра
Дорошенка рушило у похід. Зауважу принагідно, що одну із головних ролей грав
там майбутній корифей українського театру та засновник легендарного
харківського «Березоля», а на той час просто молодий і дуже талановитий актор
Лесь Курбас.
«Сонце Руїни» в постановці Степана Чарнецького вважалося
безперечним театральним успіхом і тому саме вона була обрана для урочистостей з
нагоди 50-літнього ювілею театру товариства «Руська бесіда», що була влаштована
у Стрию 29-го березня 1914-го року. У своєму звіті про ті урочистості для
львівського часопису «Діло» політичний та громадський діяч, і, за сумісництвом,
батько майбутнього композитора Богдана Весоловського ( того самого, що згодом
зробить революцію у жанрі української довоєнної поп-музики і допис про котрого
я робила карантинно-ковідного 2020-го) – Остап Весоловський писав на стільки
натхненно, що я не можу утриматися від дотичної до нашої теми цитати його
соковитою галицькою мовою: «Гра артистів на закінченє другого акту, коли
старшина і військо козацьке захоплене промовою владики Тукальського і
Дорошенка, вирушає при звуках музики і пісні у похід, робила таке сильне вражінє,
так поривала і підносила козацького духа, що на залі, виповненій публикою по
береги, запанувала якась поважна, сьвяточна тишина, а зібраних проходила дрож
зворушеня і блистіли сльози на очах».
Без сумніву, що оте вдале «Ой у лузі червона калина
похилилася» у фіналі другої дії, додало яскравих барв тій виставі, а сама
постановка «Сонце Руїни», в свою чергу, спричинила до популяризації цих рядків
із напівзабутої козацької пісні. Від акторів театру їх перейняла молодь.
І одного чудового для
нас усіх дня почув їх двадцятилітній вояка із Легіону Українських
Січових Стрільців Гриць Трух. Згодом, у своїх спогадах, котрі вперше вийшли
друком 1954-го року у Торонто в журналі «Світло», а пізніше увійшли до збірника
з історії УСС «За волю України», що 1967-го року побачив світ у Нью-Йорку
накладом 1500 примірників, отець-василіянин Андрій Григорій Трух напише про це
так:
«Коли одного дня місяця серпня 1914-го року ми мали
збірку на площі Бурси у Стрию, я почув, як мій сусід у ряді, урядник
української каси в Стрию Іваницький підспівував собі гарну пісню, що мені дуже
сподобалася. Єї він навчився від артистів львівського театру «Української
бесіди». На мою просьбу він переспівав
мені кілька разів одну строфу тієї пісні, я навчив її напам’ять. Слова тієї
пісні, що мене захопила, були її перші слова:
«Ой у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася…»
Оці слова так дуже підходили до тодішнього нашого
положення й так живо виказували всю нашу стрілецьку ідею, що я повторяв собі ту
чарівну строфку раз у раз, а як наступного дня ми вийшли знову на вправи, я сів
перед Бурсою коло столика й склав три нові додаткові строфки, що разом створили
ту славну «Червону калину».
Мабуть, і ще таки того самого вечора після вправ я
уставив стрільців на площі Бурси в чотирикутнику і почав учити їх співати
«Червону калину»».
Ось таким чином і народився потужний текст, у якому у
поетичній формі скристалізувалася вся програма Українських Січових Стрільців. На
жаль, наші співаки чомусь майже не виконують саме ці знакові строфи, а, в
кращому разі, обмежуються «легшим» варіантом твору, котрий «прилетів» до нас
із-за океану і є витвором уже «українських журавлів» - емігрантів. У гіршому ж,
взагалі задовольняються лише першим куплетом, так, як це зробив, приміром,
Андрій Хливнюк, записавши кавер-версію разом із британським гуртом «Pinck Floyd»
- розумію, що тут я ризикую нарватися на шквал обурень: мовляв, це ж так круто,
що легендарні музиканти долучилися до проєкту і це «почув» та «зацінив» увесь
світ. Але, на мою думку, набагато важливіше, як ми самі себе оцінюємо та
шануємо, не озираючись на чужу ласку та оцінку, а світ, зауважу, поважає тільки
сильних та самодостатніх. Даруйте, але те, що пропіарив Хливнюк, то не є
героїчним славнем, а лише трішечки зміненим Степаном Чарнецьким останнім
куплетом давньої козацької пісні: нехай навіть це професійно записано та вмонтовано
у гарний відеоряд. Невже не стало відваги на «марширують наші добровольці у кривавий
тан, визволяти братів-українців з московських кайдан» чи «ой у полі ярої
пшениці золотистий лан, розпочали стрільці українські з москалями тан»…
До слова, коли я
передивлялася у всемережжі відео до правдивого славня авторства Григорія Труха,
то у більшості із них «москалі» та «московські» цнотливо замінено на «вороги»
та «ворожі». Переважно це версії до 24-го лютого 2022-го. Ну, та чого
дивуватися, адже у нас і війна донедавна обзивалася «АТО», а, як казав
Конфуцій: «Якщо щось неправильно називаєш, то неправильно робиш, якщо неправильно
робиш, то опиняєшся в хаосі», що, врешті, і сталося.
Наші браві січові
стрільці та їхні нащадки із покоління ОУН-УПА завше називали речі своїми
іменами і чітко знали, хто їхній основний ворог та за що і проти кого вони
воюють. Тому-то так і «зайшли» строфи авторства Григорія Труха сучасникам, бо
не були загорнуті в красиві папірчики і не розмито там йдеться про якихось
«ворогів», аби не «обідити», крий боже, когось, а без зайвих реверансів
вказується на природу тих одвічних наших ворогів – МОСКАЛІВ.
У цій пісні криється вся ідеологія Українських Січових
Стрільців, ідеологія визволення «братів-українців з московських кайдан»,
ідеологія «розвеселення славної України», ідеологія «збереження стрілецької
слави», ідеологія змагання за самостійну, незалежну й соборну Україну, -
ідеологія, що її виписали вони на своїх прапорах від перших початків свого
існування. Невипадково січові стрільці
прийняли «Червону калину» за свій гімн і сталося це після переможних боїв над
річкою Стрипою. Не знаю достеменно, чи брав участь Гриць Трух саме у тій битві,
але те, що був він хоробрим воїном, талановитим літератором, достойним
християнином та, за згадками, чудовою людиною, беззаперечно. Адже шлях його
життя – це одна безперервна боротьба за кращу долю свого скривдженого народу,
для якого він увесь вік трудився, за нього він страждав-молився аж до останньої
хвилини свого життя.
Прийшов у світ він в родині Василя Труха та Ганни з роду
Яцків у селі Гірнім Стрийського повіту в Галичині 18-го лютого 1894-го року. У
Хрещенні отримав ім’я Григорій, на честь діда з батьківського роду. Хоча мати дуже хотіла, аби
первістка назвали Андрієм – таке ім’я мав її батько і на цьому грунті виникла
навіть досить серйозна сімейна суперечка «до вміни гострих нот». Але батько
переміг, бо парох села Гірного о. Василь Залозецький охрестив малого Григорієм
уже на другий день після народження.
Вчився він в народній школі в Гірному та Сяноці і робив
це блискуче, бо, як ми можемо прочитати у спогадах ієромонаха Труха: «Хоч я був
Гриць, та не писав дурниць». У 1906-му році поступив до гімназії в Стрию.
Викладачі були задоволені поступами в науці молодого Григорія і, хоч батько
планував забрати найстаршого сина з гімназії до помочі в господарстві, але
директор цього навчального закладу пан Долинський переконав Василя Труха не
чинити так, покликуючись якраз на добрі успіхи в науці студента Григорія. У
червні 1914-го він з відзнакою склав матуру і готувався до вступу в духовну
семінарію. Адже в останніх класах гімназії почув у своїй душі Божий поклик до
духовного стану, його мрією було стати священиком і працювати над вихованням
доростаючої студіюючої молоді. Втім, усе заплановане довелося відкласти, бо
провидіння скерувало його долю до іншого чину.
Уже за тиждень після іспиту молодий Григорій Трух бере
участь у великому українському русі, 28-го червня 1914-го року у Львові, з
нагоди 100-ої річниці від дня народження Тараса Шевченка. Під час того здвигу
прийшла звістка, що в Сараєві вбили престолонаслідника Австро-Угорської імперії
князя Фердинанда. Це вбивство стало безпосереднім приводом до вибуху Першої
світової війни.
Коли 28 –го липня Австрія офіційно оголосила війну
Сербії, то в Галичині відразу почалася загальна мобілізація. 20-літній Григорій
Трух добровільно зголосився до військової служби в австрійському війську, але
його не взяли, бо не мав ще 21-го року. Зате прийняли його в ряди Українських
Січових Стрільців, що саме тоді почали творитися у Львові та в інших більших
містах Галичини. Тільки в одному Стрию зголосилось щось біля 10 тисяч
добровольців. Проте, з цього числа тільки одна третина була прийнята й
заприсяжена. І серед тих, кому судилося вирушати «у кривавий тан» не в обороні
австрійської, габсбурзької монархії, а перш за все «визволяти братів українців
з московських кайдан», був юний поручник УСС Григорій Трух.
Січова стрілецька братія любила Грицька за веселу вдачу,
палку любов до рідної землі та за героїчного духа. Не ховався він за спинами
побратимів у боях за Болехів і Бережани. Під Болеховом був поранений, а під
Потуторами, що біля Бережан, вдалося йому з невеликою горсткою Українських
Січових Стрільців проломити вороже оточення, пробитися через воєнну лінію й
уникнути московського полону. Разом із сотнею полковника Дмитра Вітовського, до
якої він належав, брав безпосередню активну участь у листопадовому чині 1918-го
року – встановленні української влади у Львові в ніч на 1-ше листопада, коли
виникла Західно-Українська Народна Республіка. Опісля ж хоробро обороняв місто
від наступу поляків. У цій обороні потрапив до польського полону, що його
відбував у сумнозвісній в'язниці на Бригідках у Львові та в таборі для
інтернованих, що розташовувався на краківській околиці Домб’є.
У таборі на Домб’є Григорій Трух зустрівся з групою ув’язнених отців Василіян. Це стало початком його покликання
до духівничого чину. Незабаром після звільнення з полону Григорій Трух вступає
до новіціяту Ордена Отців Василіян у Крехові і 1-го травня 1920-го року він
остаточно змінив уніформу Українського Січового Стрільця на рясу
ченця-Василіянина. На чернечих облечинах
прийняв ім’я св. Андрія Первозванного, тобто те, що бажала дати його мама при
Тайні Святого Хрещення.
Відбувши монашу пробу, тобто новіціят, Андрій Григорій
Трух складає перші чернечі обіти 13-го грудня 1921-го року - в день свого
небесного патрона. Опісля почав студії риторики, філософії та святого
богослов’я. Сім місяців перебував у Римі, де відвідував університет, однак його
поривало в Україну і настоятелі відкликали його до Галичини. Перші 7 років
свого священичого життя провів ієромонах Андрій у різних монастирях Галичини. З
усіх ділянок діяльності найбільше любив місіонерську працю. Його проповіді були
палкі та вогненні, бо сам горів запалом і любов’ю до Бога і тому бажав усіх
запалити до ревності в Божій службі.
Влітку 1933-го року ієромонах Андрій Трух переїхав до
Канади, а згодом до США. З прибуттям за океан починається новий період його
життя, пов’язаний не лише із душпастирсько-місіонерською, але й з
письменницькою та видавничою діяльністю. Друкувався в періодичних виданнях, є
автором чотирьохтомного «Життя Святих», автобіографічної праці «На фронті –
Спомини з власного життя», книг «Марія. Життя Пресвятої Богородиці» (1945),
«Світила Християнського Сходу» (1968), «Українська мова. Граматика української
літературної мови» (1947) та інших; редагував часопис «Світло».
Власне, письменницькою діяльністю Андрій Григорій Трух
займався в останнє десятиліття свого життя, коли вимушений був перебувати, за
його ж словами, «в запіллю Божого фронту», бо знищене здоров’я не давало йому змоги до його улюбленої праці, тобто
проповідування і давання місій. Не дозволяв собі відпочинку, а, жартуючи,
говорив: «Де є Трух, там мусить бути рух» і тому навіть серед хвороби,
фізичного недомагання й виснаження вмів знайти собі відповідне поле праці, щоб
виявити свою енергію й любов до Бога, рідного народу та безсмертних людських
душ. Навіть в останній вечір перед смертю він потішав інших, ніж сам би мав
приймати слова утіхи.
Його невтомне
серце перестало битися 9-го травня 1959-го року в містечку Грімбі, що у
провінції Онтаріо в Канаді. Похований у Вінніпезі – місті, котре називають
«столицею українців Канади». Ієромонах Прокопій Лотоцький у статті, присвяченій
життю та чину Андрія Григорія Труха, відмітив: «І знову – котрий це вже раз –
«червона калина похилилася», щоб цвітом своїм білим вкрити могилу ще одного з
тих небагатьох, які все що мали, навіть життя своє, віддали за Бога й за свій
народ». На жаль, я не знайшла у всемережжі світлини із зображенням місця
останнього спочинку автора слів стрілецького славня і не знаю, чи спромоглася
численна українська діаспора у Вінніпезі посадити там червону калину, яка би
кожної весни вкривала його білим цвітом, а кожної осені яскравіла би над ним
розкішними кетягами. Сподіваюсь, що таки спромоглася. Але впевнена в одному, що
воїн-отець Андрій Григорій Трух, відійшовши у засвіти, не перестав бути
присутнім серед світу живих. Адже поки людину пам’ятають та згадують добрим словом, вона безсмертна. І тому
кожного разу, коли ми співаємо «Ой у лузі червона калина похилилася», не
обмежуймо себе лише першою її строфою. Особливо нині, в годину нашої з вами
національно-визвольної війни, яку ми обов’язково доведемо до неминучої перемоги. І пісню доспіваємо
так, як це зробили, приміром, одні із моїх улюблених митців – Національна
заслужена капела бандуристів України імені Майбороди.
До речі, щодо мелодії, то тут я схиляюсь до того, що її
автором є Степан Чарнецький. Хоча музикознавці, зокрема, Філарет Колесса та
Василь Вітвицький, вважають її народною. В. Вітвицький стверджував, що це мотив
пісні «Ой зацвіла червона калина над криницею». Зустрічала я в неті і думку, що
мелодію, як і останню строфу, пан Чарнецький «позичив» у пісні «Розлилися круті
бережечки». І я не полінувалася та послухала кілька варіантів цих двох пісень
від різних виконавців. Моє вухо не вловило подібності. Я, звісно, не маю
музичного слуху, але з перших нот здатна вловити, приміром, що у москальській
пісні «Как родная меня мать провожала» на слова Дєм’яна Бєдного мелодію нахабно вкрали з української
жартівливої «Ой що ж то за шум учинився, що комарик та й на мусі оженився». А
от щодо «Ой у лузі червона калина», то тут у мене немає підстав не вірити
Степану Чарнецькому, котрий у згаданих мною вище спогадах «Моя мандрівка з
Мельпоменою» чорним по білому зазначає: «Мельодія тої пісні є моя.
Згармонізував її колишній капельник п. Михайло Коссак».
Отож, послухаймо і ми правдивий славень Українських Січових Стрільців у виконанні достойних чоловіків і справжніх артистів, котрим не потрібно було вичікувати повномасштабного вторгнення одвічного нашого ворога в Україну, аби правильно його ідентифікувати та без фальшу доспівати «червону калину» до найостаннішої нотки. Слава нації! Смерть ворогам!
Лілія Бондарук
Немає коментарів:
Дописати коментар