#ЛітературніПодорожі Музей Соломона Гуггенхайма в Більбао (Ден Браун "Джерело").

 

Продовжуємо  серію літературних подорожей. Сьогодні ми повертаємося до творів визнаного «літературного гіда» - Дена Брауна. Письменник - справжній майстер інтригуючого і динамічного сюжету, в ході розвитку якого обігруються найконспірологічніші і скандальні гіпотези, що стосуються наріжних каменів нашої цивілізації. Але кожен його роман - це ще й справжнісенька екскурсія тим  чи іншим знаменитим містом. Письменник вплітає розповіді про туристичні родзинки в канву сюжету своїх романів-бестселерів.

Браун часто не точний в зображенні місць і подій, він допускає масу фактичних помилок, але його кращі романи написані жваво, цікаво, професійно. І в кожному романі ми разом з головними героями подорожуємо цікавими місцями, знайомимося з видатними пам'ятками культури. Детективно-наукові роботи вже розповідали нам про Рим ( «Ангели і демони»), Париж ( «Код да Вінчі»), Флоренцію та Венецію ( «Інферно») і Вашингтон («Втрачений символ»).

Сьогодні  свою літературну подорож  ми продовжуємо з останнім, на сьогодні,  романом Дена Брауна, черговим бестселером «Джерело». Помандруємо Іспанією, Каталонією, а також Країною Басків, бо  Більбао   є  столицею цієї автономії .

  Головний герой з'являється в каталонській столиці Барселоні лише в середині роману. До цього були він відвідує Більбао і столицю Іспанії Мадрид. Пропонуємо вам пройтися маршрутом головного героя Роберта Ленґдона— вигаданого  професора релігійної симвології в Гарвардському університеті з  романів Дена Брауна «Янголи і демони» (2001), «Код да Вінчі» (2003), «Втрачений символ» (2009), «Інферно» (2013) та «Джерело» (2017) і оглянути ті місця, в яких він встиг опинитися, розгадуючи найбільшу таємницю.

 Отже, роман «Джерело». Відомий мільярдер та винахідник Едмонд Кірш здійснює відкриття, здатне похитнути й спростувати постулати всіх релігій. На сенсаційну лекцію в музеї Гуггенхайма в Більбао запрошено й професора Роберта Ленгтона.

У музеї Соломона Гуггенхайма (анг. Guggenheim Museum) в Більбао ви не знайдете нічого схожого на те, що виставляють в Луврі, Ермітажі і інших подібних музеях. Музей Гуггенхайма в Більбао - це незвичайне місце, просочене таємничою атмосферою сучасності.

Цитуємо Дена Брауна:  «На повороті хідника Ленґдон нарешті дозволив собі подивитися на масивний музей, який мерехтів уже близько. За одним разом окинути оком будівлю було неможливо. Натомість погляд ковзав урізнобіч понад чудернацькими видовженими формами.

Музей Ґуґґенхайма в Більбао нагадував образ із якоїсь інопланетної галюцинації — колаж закручених металевих форм, які наче геть випадковим чином спираються одна на одну. Хаотична маса споруди розкинулася, вкрита понад тридцятьма тисячами титанових плиток, які блищать, мов риб’яча луска, і надають будівлі водночас органічного й інопланетного вигляду — немов із води виліз якийсь футуристичний левіафан і розлігся на березі, щоб погрітися на сонечку.

Коли будівлю відкрили в 1997 році, The New Yorker вітав архітектора Франка Ґері, який створив «фантастичний корабель мрії у хвилястому титановому запиналі», а інші критики розсипалися в похвалах: «Найвеличніша будівля нашого часу!», «Меркуріанський блиск!», «Дивовижний архітектурний витвір!»

Від часу того дебюту було зведено десятки інших «деконструктивістських» будівель — концертна зала імені Волта Диснея в Лос-Анджелесі, виставковий центр «Світ BMW» у Мюнхені, навіть нова бібліотека при альма-матер Ленґдона. Кожна з них мала радикально новітні дизайн і конструкцію, однак Ленґдон сумнівався, чи може бодай котрась із них силою шоку дорівнятися до музею Ґуґґенхайма в Більбао.

У міру наближення Ленґдон бачив: фасад із кожним кроком наче змінює форму, показує нове лице під кожним кутом. Тепер було видно найразючішу ілюзію музею. Коли на будівлю дивитися так, то ефект неймовірний: вона немов справді пливе по воді, гойдаючись на поверхні широкої «лагуни нескінченності» понад зовнішньою стіною.

Ленґдон на мить зупинився помилуватися цим, а тоді перейшов лагуну мінімалістичним містком, який вигинався понад рівним водяним дзеркалом. Посеред того мосту професор здригнувся від гучного сичання. Воно лунало з-під ніг. Він різко спинився: з-під кладки вилітала вихором хмарина туману. Туман огорнув його, після чого покотився над лагуною в бік музею, вкутав підніжжя споруди.

«Скульптура-туман», — подумав Ленґдон.

Він читав про цей витвір японського митця Фудзіко Накаї. Ця «скульптура» революційна: вона створюється засобами видимого повітря і становить завісу туману, який з’являється і з часом розсіюється; а оскільки вітри й атмосферні умові протягом дня постійно змінюються, то скульптура також щоразу має інакший вигляд.

Міст припинив сичати, а Ленґдон дивився, як стіна туману тихо звивається над лагуною, немов якась жива істота. Ефект був неземний і спантеличував. Тепер неначе весь музей висів на хмарі над водою, як той корабель-привид посеред моря.

Щойно Ленґдон зібрався йти далі, як тиху гладінь води розірвали немов невеликі вулканічні виверження. Раптово п’ять вогняних стовпів здійнялися з самої лагуни до неба з реактивним гудінням — і туман протяли ясні вибухи світла, відображуючись у титановій плитці будівлі.

Вогняні фонтани Іва Кляйна.

Архітектурний смак Ленґдона більше тяжів до музеїв класичного стилю на взірець Лувру чи Прадо, однак він дивився на туман та полум’я над лагуною і не міг уявити кращого, ніж цей ультрасучасний музей, місця для події, яку влаштовує людина з любов’ю до мистецтва і всього наднового, з гострим поглядом у майбутнє.»

Навколо музею Гуггенхайма в Більбао розташувалися незвичайні скульптури, це експонати під відкритим небом. Біля входу знаходиться «квітковий пес» Джеффа Кунса та гігантський павук Луїзи Буржуа.

Музей був побудований компанією Ferrovial, вартість будівництва склала 89 мільйонів доларів США. Близько 5000 жителів Більбао відвідали попередню феєрію перед музеєм в ніч перед офіційним відкриттям, в якій були представлені світлові шоу і концерти на свіжому повітрі. 18 жовтня 1997 року музей відкрив король Іспанії Хуан Карлос I.