В’ячеслав Чорновіл був незвичайною людиною. Його пам’ятають запальним і
спокійним, неймовірно м’яким і досить жорстким, грізним і добрим, радісним і
сумним, але основною його рисою була надзвичайна толерантність, поєднана з
феноменальною реакцією і здатністю до гострого слова. Ці нібито несумісні
якості робили його і видатним політичним діячем у справах державних, і
цілковито незахищеним у повсякденному житті...
В’ячеслав Чорновіл народився 24 грудня 1937 (за документами – 1 січня 1938
року) в селі Єрки Катеринопільського району Київської, а нині Черкаської
області, в родині сільських учителів.
Зростав В’ячеслав у тривожні часи, коли сталінські репресії досягли свого
апогею: іроди з «чорними воронками» чигали по світу за всім живим і мислячим.
Переслідувань зазнала і родина Чорноволів. Рідний дядько В’ячеслава – Петро
Йосипович – був заарештований у 1937 році і загинув в ув’язненні. Батьки
Чорновола були змушені змінювати місце роботи та проживання і врешті-решт
знайшли прихисток у селі Вільхівці біля Звенигородки – на батьківщині матері. У
Вільхівці минули дитячі та юнацькі роки В’ячеслава.
Юнак навчився читати вже в чотири роки, тому до школи пішов відразу у
другий клас. 1955 році закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і
знаннями, значно вищими від тих, що давала сільська освіта. Того ж року став
студентом Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
Здавалося, що Чорноволові була забезпечена блискуча стандартна біографія
хлопця-комсомольця радянських часів. Але гострий розум, бунтівна вдача,
волелюбні прадідівські козацькі гени далися взнаки: юнак дуже швидко склав ціну
тогочасній дійсності. Уже в університеті він мав неприємності через свої
погляди, з чим була пов’язана майже річна перерва у навчанні. Студентом
В’ячеслав багато писав до газет. Його жанрові зацікавлення були різноманітними,
і в будь-якому дописі проглядалася тонка іронія та критичний погляд на факти.
Саме під час навчання на факультеті журналістики Чорновіл почав цікавитися
політикою. Його, вихованого на гаслах дружби народів, інтернаціоналізму,
вразило, що в столиці України вовком дивляться, коли ти говориш українською. У
молодого комсомольського активіста зневажливе ставлення до української мови
викликало супротив, будило почуття обурення за ображену національну гідність і
честь.
У 1960 році Чорновіл закінчив факультет журналістики Київського державного
університету ім. Т. Шевченка, отримав диплом «з відзнакою». Під час випускного
вечора, на Володимирській гірці, В’ячеслав присягнувся, що все життя
боротиметься за самостійну соборну Україну. 39 років він був вірний цій клятві:
крок за кроком, тюрма за тюрмою, стаття за статтею йшов до мети.
Потрапивши на телевізійну практику до Львова, залишився працювати редактором, згодом – старшим
редактором програм для молоді Львівського телебачення.
У травні 1963 року Чорновіл повернувся до Києва і вступив до аспірантури
Київського педагогічного інституту, але до навчання його не допустили через
політичні погляди. Через «неблагонадійність» не дозволили захистити готову
дисертацію про публіцистичну творчість та громадську діяльність Бориса
Грінченка.
У 27 років В’ячеслав постав перед вибором: благополучна кар’єра
перспективного науковця або мученицький шлях борця за волю, демократію та
державність України. Він обрав останній.
До вересня 1965 року він працював завідувачем відділу газети «Молода
гвардія», намагався прорвати інформаційну блокаду, друкував поезії
шістдесятників, самвидавні твори Ліни Костенко, Івана Драча, Василя Симоненка.
Невгамовним було його прагнення реабілітувати цілі пласти вилучених творів
української літератури, повернути народу слово.
4 вересня 1965 року в кінотеатрі «Україна», що в Києві, відбулася прем’єра
фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Там В’ячеслав Чорновіл, Іван
Дзюба та Василь Стус висловили протест проти арештів українських вільнодумців.
За це його звільнили з редакції комсомольської газети «Молода гвардія». 30
вересня 1965 року в помешканні Чорновола у Вишгороді було проведено перший
обшук.
Наступного року Чорновола викликали як свідка суду над друзями, братами
Горинями. Натомість він написав і поширив протест проти суду, за що був
звільнений із редакції газети «Друг читача». Це була його остання робота за
фахом аж до розвалу радянської імперії.
У 1965 році у Львові він уклав документальну збірку «Лихо з розуму
(портрети «двадцяти злочинців»)», у якій йшла мова про арешти в Україні.
За це видання Чорновіл був ув’язнений, а в 1968 році удостоєний міжнародної
журналістської премії у Великобританії.
3 серпня 1967 року – другий арешт. Відтак неправий суд – 3 роки колонії. На
знак протесту – 48 днів голодування.
12 січня 1972 року В’ячеслав Максимович знову опинився за гратами, тепер –
надовго. Його не міг не зачепити так званий «покіс», коли гебістська машина
зрізала під корінь сотні інакодумців – від марксистів до націоналістів. В
мордовських таборах для політв’язнів Чорновіл продовжував боротьбу з режимом.
Перебуваючи в ув’язненні, Чорновіл почувався вільнішим, ніж багато хто на
свободі: «Я у своїй неволі вільніший за вас, і життя моє ніби цікавіше й
змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі».
У 1985 році, після 15 років тюремних ув’язнень та заслань, В’ячеслав
Максимович нарешті повернувся в Україну, до Львова.
У квітні 1985 року розпочалося відновлення «Українського вісника». У липні
1988 року Чорновіл став співавтором Декларації принципів Української
Гельсинської Спілки (УГС) – однієї з перших радикальних політичних організацій
у республіці.
З утворенням НРУ, біля витоків якого стояв В’ячеслав Чорновіл, національно-визвольний
рух вийшов на внутрішньополітичну арену. Уся діяльність Народного Руху України
нерозривно пов’язана з іменем Чорновола.
Вікопомним для Чорновола, його політичних соратників та мільйонів українців
став День проголошення незалежності України – 24 серпня 1991 року. Це був день
омріяної волі, день скинення кайданів рабства і забуття, час втілення нацією
природної віковічної мрії про власне, ні від кого не залежне, життя.
1 грудня 1991 року він балотувався від НРУ у президенти і набрав близько
чверті голосів виборців. На жаль, цього виявилося замало.
Згодом В’ячеслав Чорновіл постійно працював в парламенті України. Він –
Народний депутат України двох наступних скликань – 1994 та 1998 років, керівник
депутатської фракції Народного Руху України. З 1995 року В’ячеслав Чорновіл –
член української делегації у Парламентській Асамблеї Ради Європи.
Життя В’ячеслава Чорновола раптово обірвалося в розквіті творчих сил, на
злеті його політичної кар’єри. 25 березня 1999 році він загинув в
автокатастрофі під Борисполем. Ніби передчуваючи такий життєвий фінал,
В’ячеслав Максимович якось сказав у телепрограмі, що хотів би піти з життя
«миттєво, на льоту». Так і сталося. Але сила духу, енергія В’ячеслава Чорновола
прорвала загорожу, виставлену тими, хто організував цю аварію.
Ніхто не знає, як далі розвивалися б події у нашій державі, якби був живий
В’ячеслав Чорновіл. Його трагічна смерть під колесами КамАЗу дещо призупинила
відродження та становлення нашої держави. 18 років тому з утратою Чорновола ми
втратили шанс мати президентом українського Гавела.
Однак боротьба за Україну, за українську мову, український суверенітет,
українську цілісність, розпочата Чорноволом, триває. Слова, вибиті на основі
його пам’ятника: «Ми, українці, були, є і завжди будемо вільними!» стали
життєвим кредо для багатьох патріотів.
Поки живе
Вкраїна,
Він житиме в
серцях –
В двобої із
катами
Здолав тернистий
шлях
І факелом
вогнистим
Пішов у небуття
Згорів для України
Без диму і гниття!
(Косовський В. В’ячеславу Чорноволу).
Немає коментарів:
Дописати коментар